Коли помирала Анна Герасимівна Крайновська – ніхто й не сплакнув. Тоді якраз зрушили з трону царя – вихор саме стояв, усе літало від землі до неба, а з неба до землі сипалося з того всього лахміття і з нього мусили кроїти щось нове, свіже, без трону.
Анна Герасимівна Крайновська помирала з тріском – її просто розірвали навпіл.
– Отак тобі, отак, – топтався по ній, розірваній, Макай, а потім зареготів, схопив рвантя та пожбурив у камін.
– Усе, – потер задоволено руки. – Ні кореня, ні згадки – воля, дівко, воля.
На світ народжувалася Люська Клай. Ім’я – з давньої покоївки, по-батькові написала непримітне Іванівна; а Клай – о, світе-пересвіте, не радій, Макаю, щось є у Клай від колишньої Крайновської. Чи не вистачило снаги сотворити щось геть відторгнене, чи ніколи було, бо новий папірець тулили нашвидкуруч, ледь не одним днем – що ж, хай буде Клай, грець із ним.
Горить-догоряє порваний пашпорт колишньої дворянки, а Люська Клай з Макаєм потішаються над тим, мов згорілий папірець має спалити весь обридлий їм довколишній світ.
– Кінці у вогонь, – щирить Макай зуби, – і ніяка бенеря не закине тепер безрідній сироті щось негоже, щось бридке для її щиро обновлюваної натури.
Скорчувавши своє коріння, з рік нипала Анна Крайновська просторами імперії, в тлю проциндривши Горєнінські статки, шукаючи щабля, обіпершись на який, може замахнутися сокирою не лише на своє коріння, а на коріння всього людьми злабудженого неприродного світу.
Шукала важко – де не ступить, скрізь зісковзне. А тут Макай – анархістський вождь одного з закутків імперії.
– Все – пил, – повчав. – Воля кожного у всьому – ось наріжний камінь світобудови.
– Як тільки камінь той віднайти? – зітхала Анна.
– Все зруйнувати, – знаходився Макай. – Державу, суспільні відносини – все. І тим знайти камінь.
– На камінь треба щось поставити, – мала Анна сумніви, – бо камінь – це ще не світ, це підмурок лиш.
– Волю ставимо на камінь, – махав Макай рукою, наче тесля сокирою, – все на ній будуємо, з неї і її лишень. Воля – це камінь, це підмурок, це дім. Жодних заборон – кожен Бог серед богів і раб серед рабів водночас. Світ – єлей, де всі плавають, як поплавки, куди кому до шмиги; і творять, що мають за потребу, самі для себе – бо нема ні Бога, щоб попросити, ні раба, щоб приніс. Усі в трудах і думах, яко єдинокровні телята серед рівного стада – світ простий і щасний для всіх; бо кожен з волею біля своєї жисті, а неволя одна лише – волі іншого не чинити неволі.
Зі складних орбіт Макай за мить плюхався в найпростіші.
– Ось у мене є воля, – поскубував ріденькі вусики, – злягтися з тобою. Якщо в тебе немає такої волі – я свою ношу з собою та й по всьому; якщо ж є – злягаємося хоч і зараз. Світ простий – його немає потреби ускладнювати. Є потреба лиш усі складнощі, які по ньому понатикували, наче коросту, людці нерозумні за століття не розвитку, а згину, зітерти та явити світ чистим і безборонним – вільним, новим і простим. Годі терти, як часник на тертку, забобони всякі про мораль, совість, перешкоди словесні – від цього лише смердить. Краще часник ковтнути залпом – ефект той же, а смороду немає. Жити треба просто – вільністю своєю та чужою, завваживши її, як свою. Тоді інше все – непотріб та й годі. То як, Анно, маєш волю до злягання?
– Ні, – відрізала.
– Воля твоя, – погодився Макай. – А прапор нового світу, уяву про нього нашу нести волю маєш?
Подумала.
– Щось у цьому є, – погодилася. – Хоча чогось і немає, – застерегла.
– Чого ж? – здивувався.
– Ось ти махаєш рукою, як сокирою, – мовила, – але ж долонею старого світу не зруйнуєш та й нового не склепаєш. Треба сокири.
– Нічого не треба, як є воля, – заперечив Макай. – Нею треба заразити суспільство – і світ старий розсиплеться до цурки; а новий явиться нізвідки, але такий міцний, метал проти нього – ніщо, папір.
Анна вірила й не вірила – але Макай запропонував харчі, житло, мусила пристати на пропозицію нести анархістський прапор, бо іншого нести просто не мала б ні сил, ні змоги.
З часом проявила волю й до злягання – якось само собою вийшло: вечір, свічка, бесіда, шепіт, поцілунок несмілий Макая, жага, ех, чого його терпіти невідь-що, коли є воля не терпіти.
– Гуцаєш добре, – хвалив Макай, – підкидаєш, наче селянка в сіні.
– Дворянка, – уточнила Анна.
– Та ти що? – дивувався. – Негоже. Немає в нас такого звання. Мусиш бути вільною – та й по всьому. Без титулів різних дурнуватих.
– Я й сама за те, – аж скрикнула. – Тільки паспорт ось, куди його ткнеш. Муха по ньому пролізе, світом майне – еге, принесе звістку, Крайновські, це ж дворяни.
– Дурня, – заспокоїв, – а не проблема. Ти думаєш, я віки ходив Макаєм? Звісно, ні. Але минуле вже забув – нині я Макай, інакше називатися не хочу. Кажи мені нову фамілію – завтра дворянство згорить ущент і ти звільнишся.
Не довго й думала.
– Люська Клай, – випалила.
Само вирвалося – це вже потім добу розкладала нове ймення по поличках, аж стомилася. Врешті строщила полички, лишилася на землі Люська Клай – а інше все забути варт, забути. Всім, хто знав. Назавжди. А хто не знав – нічого й шукати якісь згадки.
Якось Макай звеселився.
– Ну, Люсько, множимося, – радів, – ростемо рядами.
Серед провінційного містечка Макаєва анархістська, як він називав, партія за партію не дуже й сходила, так, більше гурток п’яти-шести «волелюбних покидьків» (так Макай сам називав своїх побратимів, за покидьків мав тому, що, як пояснював, суспільство таких відторгає, сиріч, кидає напризволяще, ще й обпльовує, як виродків, як непотріб). Тож приріст партії навіть одним членом Макай вважав за крок до «звиродніння світу на новий прогресивний лад».
– Годі нам кваситися в інтелігентнім заброді, – хвалився Макай, – робітничий клас уже до нас посунув. Наплював на марксистів та есерів – і до нас.
– І багато класу робітничого до нашого берега присоталося? – поцікавилася Люська.
– Поки єден, – мовив Макай. – Але одна муха здатна згидити весь весільний стіл, а одна людина здатна прорвати загату. З бульки починається дощ, а від ряднини на вікні швидше наступає ніч. Копито до копита – і гупотить стадо. Сьогодні єден робітник, а завтра вся промисловість товпиться в нас на городі. Отак, Люсько. Хочеш побачити первістка, підсніжника майбутнього волею сповитого людства?
– Веди, показуй ту прояву, – здвигнула плечима жінка.
– То треба взяти харчів, – уточнив Макай, – бо робітник голодний, я обіцяв зігріти його потяг до волі, як основи світобуття, перш за все скибкою хліба й мискою якоїсь затірки.
Зайшли до харчевні, взяли нехитрого наїдку, пішли годувати майбутнє зрушення анархістського поступу.
Зайшли до кімнати.
– Ось наша активістка Люська Клай, – представив робітникові товаришку Макай.
Якби робітник на цей час споживав принесений для нього харч, він удавився б тої ж миті. Але харч йому спожити навряд чи судилося, харч, випущений з Люсьчиних рук, розливався калюжею по підлозі.
– Андрію, – біліла Люська, – то ти що, живий?
