Сьогодні вечір четверга. І зараз ми знову усі зібралися. Це Довгий, це Кабан, Хата, Бомба іще кілька чоловіків. Звичайно, усі ці імена не їхні справжні імена. Їхні дружини і діти звуть їх по-іншому. Зарплатню їм перераховують також на рахунки, оформлені на інші прізвища. Але, якщо сьогодні вечір і ми разом, вони звуться так. Насправді справа не в іменах. Справа не в конкретних людях. А в усіх нас. В усіх тих, хто мовчки спостерігає за усім паскудством, що відбувається навколо. Спостерігає, поки воно не торкнеться безпосередньо його дупи. А потім жаліється, що усі навколо так же мовчки спостерігають.
Починалося усе дуже просто. Кілька звичайних хлопів зібралися, щоб разом випити пива, побазікати, поділитися своїми проблемами. Нічого особливого. Крім проблем. Такий собі клуб абсолютних невдах. До Довгого з дня на день прийдуть судові виконавці вилучати квартиру. Так вони називають маленьку однокімнатну хрущівку із балконом, що виходить на шумну і задимлену автостраду. Прийдуть, щоб викинути його, дружину і маленьку донечку на вулицю. В Кабана уже успішно описали його маленький квітковий магазинчик на окраїні центрального базару. Єдиний спадок від його батьків. Батьків, яких він майже не знав. Бо в голодні дев’яності вони крутилися як білка в колесі. Перші паростки малого підприємництва. І так у кожного з нас. Хтось розплачується за машину, яку не встиг купити. Хтось – за ремонт, який ще навіть не почав. Маленькі трагедії маленьких людей.
Але, завтра усе зміниться. Завтра – день виправлення, день гніву і можливо день помсти. Хоча, справа не в помсті і не в грошах. Коли ми вперше знайшли один одного в Інтернеті, ми домовилися зустрітися. І, от в підозрілому барі на окраїні міста, під п’яний шум розмов місцевих пацанів і російського шансону, кожен з нас добряче надудлився пива. Кожен, балансуючи в червоному пластиковому стільці, який після випитого пива видавався особливо крихким, кожен розказав свою історію. Історію того, як його надули. Як обдурили усіх нас. Історія стара як світ. Тобі потрібні гроші. Щоб купити машину, квартиру, заплатити за лікування і усяке таке. Однак, ти і такі як ти, або працюють за кордоном нелегально, або отримують більшу частину своєї зарплатні «в конверті». Звичайно, будь-який нормальний банк, банк де менеджер ретельно перевіряє усі документи і оцінює твою платоспроможність, ну такий банк тобі грошей не дасть. От ти і звертаєшся до підозрілої кредитної спілки. Звичайно, там відсотки вищі, але це тебе не насторожує. Не особливо насторожує і вигляд їхнього офісу. Точніше двох офісів, в двох напіврозвалених будинках промзони, на протилежних кінцях міста. І от ти, кожного місяця ідеш туди, в кімнатки з обдертими стінами. Тебе зустрічає менеджер, той, що видав тобі кредит. Ти ідеш далі, до нагромаджень тумб, поверх яких на армованих кутниках ледь тримається скло. І платиш в цю пародію каси свій щомісячний платіж. Поки не дізнаєшся, що він зріс до розмірів, які тобі ніколи не потягнути. А менеджер, молодий, напищений пацан, не відриваючи очей від екрану свого айфону пояснює, що усе законно і потрібно було читати дрібний шрифт в кінці угоди.
Коли ми перший раз зустрілися, усі ми були руїнами. Чоловіки, мрії яких зруйнувалися. Чоловіки з вантажем своїх проблем, без майбутнього і без надії. І, кожного тижня, з кожною новою зустріччю ставало усе гірше. В усіх нас було однакове майбутнє – суд, виконавча служба, вилучення майна і усе таке. Ми напивалися від тупого, нездоланного ступору від життя. Ми дійшли до межі. Ступор поступово переходив в лють. Варто було тільки її спрямувати, надати їй форму.
І от, під час чергових посиденьок, коли усі уже добряче випили, Лесь, старий добрий Лесь із своїм непідйомним кредитом для операції на грижі, цей колишній мент із пенсією в сорок п’ять років, він запропонував обчистити кредитну спілку. Просто зайти до них і забрати своє. Вони самі напросилися. Тим більше, їхні офіси не охоронялися. Навіть не схоже, щоб вони потрудилися встановити сигналізацію. Чи хоча б сейф, який би не нагадував ржаве корито з кришкою і замковою щілиною, в яку можна запхати палець.
Спочатку пропозиція пограбування видавалася за безневинний жарт. Жарт, в якому є тільки доля жарту. Напевно уся наша компанія розуміла, що старий мент прощупує ґрунт. В міру того як зростав наш відчай і гнів, ця ідея видавалася усе менш і менш божевільною. Аж поки вона не стала нашим єдиним виходом. Врешті решт, усі хлопи з нашого гурту вели чесне життя. Чесно водили таксі, клали плитку у ваннах інших людей, чесно день у день відстоювали біля своїх станків на заводах і фабриках. Але з нами вчинили не чесно. Ми давно змирилися з тим фактом, що світу байдуже чим ми годуємо своїх дітей, як оплачуємо комунальні послуги, чи за що купуємо ліки, коли хворіємо. І ми відповідали світу взаємною байдужістю. Але, завтра настане день виправлення, коли хоча б кільком негідникам стане не байдуже.
Але сьогодні уся наша банда на нашій кухні. Сьогодні ми не випиваємо. Навіть не дивимось черговий тупий футбольний матч. Кожен з нас пише лист. На той випадок, якщо нас піймають копи. Або застрелять. Або нам треба буде переховуватися від них. Сьогодні кожен з моєї банди прийде до дому і заховає свій лист в місце, де його зможуть знайти рідні. На той випадок, якщо їхній чоловік чи тато не прийдуть ввечері до дому. Щоб усе пояснити. Щоб розказати, що інколи просто зриває дах. Навіть, якщо ти усе життя був тихим і не помітним. І вряди-годи, треба просто повстати проти течії, зібратися і діяти так, як вважаєш правильним. Навіть, якщо твоє уявлення про правильно дуже сильно відрізняється від загальноприйнятого.
І от я сиджу на кухні і також пишу листа. Ти мене ніколи не запитувала звідки у нас гроші. І ніколи нічого не вимагала. І, я завжди старався, щоб тобі і не доводилось цього робити. Коли ми одружилися, я знав що буде не просто. Твої проблеми із здоров’ям, твої борги не були для мене секретом. Усе ж таки, я думав, що якось воно буде. Але, в той день, коли тобі стало справді погано, коли ти лежала і корчилась від болю в своєму блювотині, на підлозі нашого коридору. А я прийшов. І, борючись із ступором і шоком, викликав швидку, тоді я зрозумів, що усе це дуже і дуже серйозно. В той же день я узяв кредит. Тобі зробили операцію. А потім я довідався, що мене надули. Заборгованість по кредиту швидко росла. Почали набридати різні колектори. Життя, те звичайне життя, до якого я звик, на моїх очах почало руйнуватися. І видавалося, що виходу немає. Поки я не знайшов таких же як і я. Поки ми не зустрілися. Купка невдах, які вирішили перестати ними бути.
Хоча… До біса. Якщо ми прогоримо, виправдання і пояснення не матимуть значення. Якщо ж усе пройде успішно, вони будуть непотрібні. Тож нехай буде те що буде.
