Скільки себе пам’ятаю з дитячих років – все хотів із усіма однолітками силами помірятися, поборюкатися, поборотися – хто кого, хто сильніший. Потім ця жага помірятися силами якось перейшла на шашки і шахи, і коли в шашки хоч якесь досягнення було – школу обіграв, то в шахи навіть у класі не був перший.
А потім прийшло слово. Воно принесло нове, зовсім інше змагання, яке волі-поволі перестало бути схоже на змагання з кимось, а стало більше схоже на змагання із самим собою. Але любов до силових, чоловічих видів спорту, залишилася з дитинства. Зокрема до боксу.
Щось не до кінця зрозуміле, щось неповторне таїть в собі картина двох чоловіків, що б’ються, домовившись наперед. Так, вони, можливо, заробляють на цьому гроші, можливо це єдина їх робота – бокс, але щоб прийти до цього, щоб стати боксером справжнім – мало, і абсолютно недостатньо одного бажання заробити грошей. Повинно бути ще щось. Якщо сказати просто, для початківців – повинен бути характер. Характер боксера. Саме характер боксера, як ніщо інше, робить боксерський поєдинок справжнім видовищем. Характер, помножений на вміння.
Запитайте у будь-кого: хто такий Майк Тайсон? Можливо хтось і не відповість, але я впевнений, що допоки календар буде рахувати роки – допоки його ім’я не затреться іншими іменами не тільки в боксі, а й взагалі у спорті.
Коли Майк Тайсон виходив у ринг – все на світі переставало існувати, все кудись чудесно щезало – залишався тільки ринг, Майк Тайсон і супротивник. Все. Більше нічого. Навіть телевізор зникав. Все, що робив Майк Тайсон у ринзі, було якимось непоясненним чудодійством, від якого неможливо було відірвати очі, і яке обов’язково потрібно було б показати інопланетянам, якби вони раптом прилетіли б на Землю і захотіли поближче познайомитися з людством. Так тривало деякий час.
Потім прийшли часи, коли Майк Тайсон став не таким, почав програвати. Це було якесь таке відчуття, до якого вкрай необхідно було знайти, а як ні – то придумати собі якесь пояснення, якесь заспокоєння. І колір шкіри не такий, і в різних авантюрних, навіть кримінальних ситуаціях Майк Тайсон побував, і наркотики вживав, і побив когось на вулиці, за що то штраф платив, то за ґратами сидів, і ще, і ще. Але ніщо, абсолютно ніщо із всього того, і все воно разом, не могло перекрити той відчай, який кричав криком: «Все!!! Майк Тайсон більше нічого не покаже такого, як він показував! Все!! Дивіться старі записи! Амба! Амінь!»
Пізніше від фахівців почув вирок: «То він просто фізично постарів». «Так, постарів, - думав я. – І остаточно, без будь-якої надії на вороття програв бій старшому від себе на один рік супернику».
Е-хе-хе-е-ех… Хіба це так буває, що фізична сила не залежить від психічної?
Після Майка Тайсона не стало більше жодного боксера, який би міг виклика́ти такі самі емоції, який би діяв так само психологічно. Жодного.
І ось з’явився він. Коли вперше побачив це дійство – я ледь не плакав. Це було повернення, дарунок, знахідка. Це було точно так само, якби я знайшов затонулий корабель, повний золота, і двадцять п’ять відсотків щоб належали мені. Ні!! Це було схоже, якби Всевишній мені пообіцяв, що ні я, ні мої близькі, ні всі ті, кого я знаю і про кого чув – що всі вони в своєму житті не будуть хворіти взагалі, жодною хворобою. Ось десь так приблизно це виглядало!
Його звали Василь Ломаченко. Це був турнір з напівпрофесійного боксу, в якому Василь із любительського переходив у бокс професійний. Що він тільки робив у ринзі!! Ніякими в світі словами цього не передати!
Потім настали бої з професіоналами. Якщо Майк Тайсон брав своє силою, напором, безкомпромісністю, відсутністю боязні, то Василь Ломаченко показував усьому світові, що значить вміння, і на що з тим умінням здатен людський організм. Це потрібно тільки бачити! І бажано, щоб на програвачу був режим уповільнювання зображення, бо дуже часто не можна навіть встигнути розгледіти, а що ж власне сталося. Неперевершена феєрія рухів, в якій можна побачити все: і силу, і напір, і безкомпромісність, і відсутність боязні, і витривалість, і гнучкість, і варіативність, і новаторство, яке вже почали копіювати, і… Я дивився на все це і кожного разу, кожного разу я думав: «А колись прийде час, і мені знову доведеться шукати собі якісь пояснення, якісь заспокоєння, як у випадку з Майком Тайсоном. Цікаво, які вони будуть? Чи я сам собі їх придумаю, чи хтось підкаже?»
І ось цей час настав. Ні-ні, Василь Ломаченко не почав програвати боксерські бої, йому тільки належить у наступному бою, у квітні-травні, стати абсолютним чемпіоном світу у своїй, легкій вазі. Він вже переміг усіх своїх суперників, які погодились вийти проти. І в нього є ще мрія повернутися в напівлегку вагову категорію і там теж стати абсолютом. Успіхів йому і натхнення! Чесне слово!
Але тепер прийшов час, коли я точно знаю, що я не буду відчувати якихось негативних емоцій, коли Василь програє. Не буду шкодувати і шукати собі якісь пояснення і заспокоєння – ці заспокоєння дав мені сам Василь. Величезне дякую йому!
Він виклав відео, а наступного дня ще одне відео, де… не хочеться і говорити, що на тім відео. Хоча ні, – говорити треба: на однім відео вихваляння православного духу з символікою Російської православної церкви на фоні тренування російського спецназу, а на другім – Василь читає вірш про православний дух, що лине з Москви.
Здійнявся галас, неймовірний галас, такий галас, який кілька років назад не можна було собі навіть уявити. Кожен кричить своє, кожен виказує свою точку зору на цю ситуацію, в якій і справді можна не один спис зламати. Але серед усього багатоголосся я не зустрів тих слів, які хотів би сказати сам, тому вирішив сказати їх особисто:
- Спасибі тобі, ЛОМА, що позбавив мене необхідності шукати собі пояснення і заспокоєння у разі твоїх негараздів! Спасибі тобі величезне! Всі пояснення і заспокоєння ти надав сам! І саме найголовніше: можеш тепер не переживати, не перейматися – у мене, твого вболівальника, тепер не буде стресу і негативних емоцій в разі твого програшу, навіть якщо це станеться в наступному бою. Обіцяю. Амба.
