Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47241
Рецензій: 91959

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Конкурсний твір №24 - "СКНАРА"

© Конкурс коротких прозових творів, 13-01-2020
Мариня  не любила зими, бо треба було дбати про дрова, міряти довгими стежками дорогу до магазину, а старі ноги вже не слухали. Вранці їй важко  встати і вона довго лежала під старою збитою периною. Лежала і думала, що сьогодні піде до сусідки Гафії  та  запише її доньці, всоте, обіцяну хату. Бо та була доброю дитиною. Ніколи не відмовляла їй. Робила компреси, уколи, масажувала ноги, годувала, як на неї нападала хворість. Мариня у важкі години думала, що за  добро треба, нарешті, віддячити. Та вона тільки те й робила, що думала…
    «Сьогодні встану, вберуся і піду до  Гафії. Як  запишу дім, то вона ще дужче забігає коло мене… Буде доглядати, годувати до самої смерти...» – переконувала себе.
Не любила слово «смерть». Боялась не тільки вимовляти його, але й думати. У руках затремтіла стара оксамитова скринька. Коли відкривала її, забувала про все. Старовинні коштовності, обсипані дорогоцінним камінням і перлами, каратові брильянти блискотіли перед очима. Гріли  душу радісним світлом, поза яким вона іншого не бачила і бачити не хотіла. З острахом обвела очима  хату. Погляд злетів до вікна. Прислухалась,  чи хтось не йде? Було тихо. Заховувала шкатулку під матрац і почала одягатись у ліжку. Голосно розмовляла з порожнечею  високого будинку, що дістався їй від польської пані Магдалини, в якої служила. Пані графиня була добра. Нічого їй не жаліла і все питала, чи поїде з нею до Польщі? Мариня обіцяла, хоча добре знала, що Польща їй не потрібна. Запали в душу скарби графині. І, коли  та збиралась в дорогу, Мариня так  швидко і спритно споряджала, що пані графиня поїхала без скриньки.  З цього часу стала Марією, а не служницею Мариньою, якою все життя помітали. Багата і горда,  жила оманливими мріями. Не думала про родину, дітей. Марила багатством. Була горда, що має таке добро, але не оглянулась як прийшла  старість, хвороби, самотність. Мариня говорила сама з собою.  
“Скажу Гафійці, що заберу до себе її Орисю з чоловіком. Припишу їх. Потім запишу їм хату,  і буду жити з ними до старости. А  як знесуть будинок, бо мерія хоче будувати дорогу, то нам дадуть  велику квартиру.  Най молоді мають, а я коло них... На той раз Гафія  мусить мені, ще раз,  повірити. Ну, обіцяла… Ну,  брехала.. Та ж я стара людина... Як прийде нотаріус, то я, лише, дам згоду, бо хто його знає як вони будуть мене утримувати?... Може голодом  заморять?...  А коли все  запишу, то дадут  укол з труткою,  замість вітамінів…Скаже  людям, шо  стара  померла своєю смертю?...”
Мариня аж здригнулась. Згадала застиглі сльози   сусідчиної доньки, яку вигнала з чоловіком серед зими з хати. Не сподобалось як молодята любляться. Дорікала за солодощі. Брала від них частування, але обзивала марнотратниками. Ніяк не могла притлумити скнарість, яка душила її.
— Дороге їсте нині, а завтра голим задом будете світити, бо грошей весільних не  стане…
— Ми ж працюємо, бабуню,– оправдувалася Орися, – і нам на себе, і на вас вистачить…
«Віддали б мені свій вільний час, – дорікала в думках, – сховали б любов, щоб  не бачила…» …
Ночами заглядала через щілину дверей і заздрісно пожирала поглядом ніжно переплетені руки у сні. З кожним днем ненависть зростала. Одного разу розкричалася на них і відмовила у житлі. Радісно спостерігала їх біль, розгубленість…
Орися плакала, а Роман дорікнув, що вона ніколи не була молодою. Нікого не любила і  тепер залишиться сама одна, нікому не потрібна...
— Не правда!.. – махала кулаком услід, –  ніколи не буду без хати, як ви, і дідовкою  теж не буду, – ображала. Лють аж пекла під серцем, бо молодята мали впасти їй у ноги і просити змилуватись. Обіцяти «золоті гори», то вона б змилостивилася... А й ні… Обернулися і пішли геть.  
    Романові слова довго боліли в душі. Що він знає про неї? Як може таке казати? Любила і Мариня. Мирон був гарним хлопцем. Високий, ставний, але не мав гроша за душею. Любив її, роботу. Та  багатій, зі скарбами,  не личило міняти маєток  на  талант, красу і бідність Мирона. Хотіла  грошей, багатства і це бажання було сильніше за любов. Не вірила йому. Закрався сумнів, що знає про її коштовності. Може де підгледів, коли її не було вдома?  Ділити їх з ним? Ні. Вона на це не погодилась і закрила мовчки за ним двері.
Мирон одружився з Гафією, а вона німими устами кляла її, а в голос говорила, що не бачить щастя в родині. Хоче бути собі панею, а не комусь слугою. Потішала себе перед дзеркалом діамантами, які переливались різноманітними кольорами на шиї, у вухах, на пальцях рук. Вела подвійне життя. Скромна,  тиха на роботі, нікому не говорила, що є володаркою великого багатства. Королевою була у своєму великому будинку.
  ... Брама сусідки широко відкрита. На подвір’ї нікого. Мариня поспішила до дверей. На стукіт ніхто не відповів. Оглянулась і побачила сусідку, що  вантажила речі на машину.
— А де  Гафійка, діти? – ледь витиснула слова.
— Як де? Ви не знаєте? Вона вам не казала? – усміхнулась лукаво.
— Нам квартири мерія  дала, а ви не годилися. Тепер лишайтеся самі з маєтками. Гафійка, Мирон  і діти мають по квартирі. Зрання виїхали. І вас переселять… у  будинок пристарілих… Ха-ха-ха…
Мариня відчула як страх відняв руки і ноги. Ледь встояла. Схопилася за паркан і  пересувалася ним до своєї хати. Розпач обсипав холодним потом. Поволі зайшла в будинок. Біль вогнем запік біля серця. Шукала  горнятко на воду. Не знайшла.
— Пити… – ледь промовила сухими губами і впала на ліжко… З-під матраца вигулькнула  скринька.  Голосно гупнула на підлогу. Діаманти розсипались по немитому паркету і затанцювали злий танок під променями осіннього сонця.
                                                ***
— Валька, поть сюда! – крикнув з порогу обідраний  бомж, — я тут щось знайшов, – махав рукою до співмешканки.  — Диви, баба мертва на ліжку, а на підлозі  якісь брошки валяються…  Збирай!... А скільки тута добра! Йоли-пали! Диви: срібні ложки, хрустальні стакани! Повно жрачки! Закруток навалом!.. Запасливою була стара…
— Вась, я брошки заберу… – промуркотіла захоплено  Валька. Почала збирати їх в хустинку.
— Я не все згріб!.. Прийду ще…Гайда  з хати!  – зігнувся під тяжкою ношею і поволік мішок з добром у хащі лісу. Валя не пленталась слідом. Тримала під грудьми вузлик. Знала, що це діаманти. Освіта геолога подарувала їй знання, але не дала долі, але сьогодні скарби невідомої старої баби подарують нове життя.   Доля таки  змилувалась над нею.

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

А я не анулюю свою рецензію ;-)

© Юлія Івушкіна, 19-01-2020

[ Без назви ]

© , 14-01-2020

[ Без назви ]

© Вікторія Т., 14-01-2020

"Скнара"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Герус Людмила Іванівна, 13-01-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95965385437012 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …