Сніг пішов із самого ранку. Він був таким дрібненьким, немов хтось просіював його через густе сито. Непомітними, але настирливими мазками замальовував усе, що, не стидаючись, позалишали люди. Спочатку приховав купи торішнього неприбраного листя, святковою покровою припорошив чорні неметені вулиці.
Ганна сиділа біля вікна вже добру годину і не могла відірватися. Їй подобалося спостерігати, як непомітно міняється світ. Разом з ним і в душі ставало якось празнѝчно.
– Парадне буде Різдво, – посміхнулася Ганна. – До вечора геть сніжком замете.
– Що парадне то парадне, – погодився Іван.
Вони в усьому погоджувалися одне з одним. Склалося так, що залишилися двоє самотою. Допоки виходили в місто, кожне мало свою доріжку. А як не могли вже спускатися зі свого другого поверху, – немов два русла злилися в одне, аби так, разом, допливати рікою життя. Все в них тепер стало спільним: і ніч, і день. Добре, що спогади були спільними, удвох було цікавіше занурюватися в минуле.
Останній раз Ганна зійшла по сходах у травні. Їй треба було купити молока. І хоча магазин знаходився в сусідньому під’їзді, зрозуміла, що не дійде. Стало гірко. Сіла на лавицю, ледь стримуючи сльози. Вирішила, що трохи відпочине й піде. Спробувала підвестися. Ноги по-зрадницьки трусилися і… не йшли. Це було уже не вперше. Тому Ганна знала: треба лишень трохи відпочити. Посиділа ще – ноги не слухали. Отоді їй стало страшно. Мов крізь туман чула, як відповідала схвильованій сусідці, як та викликала швидку, як дужі санітари внесли її до квартири. Запам’ятала з усього лише закляклий погляд Івана. Він усе зрозумів без пояснень. Чи ж йому, прикутому до ліжка вже два роки, було не зрозуміти?
Ганну охопив відчай. Як можна було змиритися з тим, що вона ніколи не вийде більше у двір?! Потай від Івана вона за декілька днів спробувала ще раз спуститися. Вийшла з квартири, підійшла до сходів і не змогла ступити. Ні, ноги, може, й послухали б, але страх скував серце. Постояла і почовгом повернулася.
Іван лише посміхнувся, як зайшла до кімнати:
– Слава Богу, що можеш по квартирі ходити…
А й справді, що вона вередує? Он Іван припнутий до крісла, і нічого, не скаргується.
І тоді Ганна якось на диво легко прийняла думку, що не буде більше виходити. Спокійно почали радитися, як облаштувати тепер свій побут.
Дні потяглися довгі-довгі, майже не відрізняючись один від одного. Не можна було їм дозволити втягнути й себе в цей монотонний плин. І старі почали маркувати свої будні. Приміром, у понеділок має прийти листоноша з пенсією, у вівторок – племінниця за списком для покупок. Середа – свято, принесе куплене. По четвергах телефонує донька з Америки. У п’ятницю приходить сусідка прибирати і вони з Ганною завжди ліплять вареники. У суботу приносять їхню газету, а в неділю – день музики. З самого ранку Іван включав старого бобінного магнітофона. Записів вистачало на всенький день.
Окрім цього, Ганна сама готувала їсти, прала, сидячи на стільчику, дрібні речі. Але то було рядове, це до списку не включали. Найголовнішим було те, що віднедавна старі почали записувати свої спогади. Ганна тоді ще виходила на вулицю. Вона й купила товстий зошит у клітинку. Відразу підписала на першій сторінці, мовляв, у разі чого просить надіслати цей зошит доньці в Америку на таку-то адресу. Приклеїла там же конверт, до якого вклала сто гривень. Тих грошей не торкнулася навіть тоді, коли на декілька днів затримали пенсію і вони сиділи без копійки.
Це писання наповнювало змістом кожну їхню вільну хвилину. Вони пригадували різні моменти. Часом поосібно, а, бувало, що й разом. Записувала Ганна – лише вона бачила ще букви. Іван жартував: «Бережи наші спільні очі». Ганна любила сидіти біля вікна. Добре, що виходило на вулицю. Все, що бачила, – тут же переповідала Іванові. Поступово у неї виробилася вже така звичка – все коментувати вголос. І навіть коли вставала зранку, а Іван ще спав, – все одно шепотіла. «Добре, що вуха нам ще служать, і говорити можемо», – казала чоловікові. А він, як завжди, віджартовувався: «Та ми б і тоді щось придумали».
Сьогодні Ганна описувала чоловікові сніг. Людей на вулиці було мало – Різдво ж. Машин і того менше. А сніг заслуговував того, аби про нього говорити. Чистий-чистий, якийсь первозданний…
Раптом Ганна помітила в кінці вулиці щось схоже на велику волохату тварину. Мабуть, то був гурт чоловік десь із вісім. Рухалися вони поволі. Ось зупинили зустрічного перехожого. Постояли хвилину, другу, рушили далі. Так само перепинили пару, що прогулювалася. Тоді перейшли на другий бік вулиці і піднялися східцями в невеличке кафе. Ганна зловила себе на тому, що вичікує цих людей. Не могла сказати, чим вони її зацікавили, але від вікна не відходила.
– Ну що, не вийшли ще твої колядники? – раптом спитав Іван, що, здавалося, задрімав.
– А чому ти думаєш, що то колядники?
– А хто б сьогодні ішов по вулиці юрмою, та ще й перепиняв перехожих?
«Може, й справді», – подумала Ганна. Вона звернула увагу, що люди начебто одягнуті по-чудернацькому. Хоча й не змогла їх роздивитися. Тепер уже вона з нетерпінням чекала, коли вийдуть.
Хвилин за десять на кафе відчинилися двері і юрма висипала на вулицю. «…Сім, вісім, дев’ять», – змогла порахувати Ганна. Останнім вийшов чоловік, схожий на кудлатого ведмедя, потряс палицею, до якої зверху було щось прив’язане, і приєднався до гурту.
– Вийшли, Іванку, вийшли. Ти був правий. То таки колядники, – Ганна чогось почувалася збудженою. Їй раптом захотілося схопитися, збігти вниз і запросити колядників до хати.
– Привідкрий вікно, аби чути, – голос Івана теж пожвавішав.
Ганна палицею зачепила ручку кватирки. Вона вміла відкривати і так, сидячи. До неї долинули дзвінкі голоси, сміх. Колядники, як вона тепер їх називала подумки, неспішно наближалися до їх будинку. Ганна вже могла розібрати, хто в що зодягнутий. Циганка, циган, цар чи, може, принцеса, два чортики, дід у кудлатому кожусі, що здався їй схожим на ведмедя, якісь діти… Всі весело перемовлялися. Ганна поспіхом переповідала все це Іванові, разом з тим дослухаючись, аби не пропустити, як щось почує з вулиці.
Колядники завернули до сусіднього під’їзду. Ганна вже просто не могла ні йти готувати вечерю, ні навіть увімкнути світло. Боялася, що поки додибає своїми хворими ногами до вимикача, тим часом колядники пройдуть. Так і сиділи двоє з Іваном у сутінках, що ліловими барвами напливали в кімнату.
– Щось довгенько їх нема…
– Мабуть, там живуть їхні знайомі, тому й затрималися…
– Скажи, які молодці!..
– А пам’ятаєш, коли ми?..
Старенькі перемовлялися, згадуючи минулі свята, але Ганна ні на хвилину не забувала пильнувати.
– Вийшли! – радісно перебила сама себе. – Іванку, завертають до нашого під’їзду!
Іван теж підхопився на своїх подушках:
– Треба було відімкнути двері. А раптом і до нас завернуть!..
– Йой, як я не подумала! – розпачливо зойкнула Ганна. – Біжу.
Налягаючи на палицю, рушила до дверей.
«Біжу», – посміхнувся до себе Іван, дивлячись, як човгає дружина. Він міг вирізнити лише її силует, навіть риси вже не бачив. «А може, то й добре, – думав іноді. – Не бачу Ганниних зморшок. Я щасливий, бо моя дружина не старіє».
З коридору тим часом чулося гупання ніг. Хтось закалатав у двері: «Пане газдо, чи даєте веселити?» Ганна лише добрела до кімнатних дверей. «Чекайте-чекайте, зараз відчиню!» – крикнула, але, схоже, її не почули, бо кроки вже загупали по сходах вище. Коли жінка добралася до вхідних дверей – на площадці вже нікого не було. Накручений на ручку яскравий серпантин одиноко гойдався на протязі.
Ганні стало так сумно! Вона почувалася маленькою дитиною, яка весь день чекала Діда Мороза, а під ранок прокинулася і нічого не знайшла під ялинкою. Було прикро і гірко. Жінка повернулася і рушила до кімнати. Їй треба було ще осилити ту відстань.
Іван чекав на неї, як завжди, з посмішкою:
– Зате ти їх побачила через вікно! І ми їх чули! Давай заколядуємо самі собі!
– Коли ясна звізда… – затягнула Ганна високим голосом, опускаючись на стілець біля Іванового ліжка.
– З неба засвітила!.. – підхопив гучний Іванів бас, що так і не стратив своєї сили.
Старенькі співали, обнявшись і заплющивши очі. Там, відмежовані повіками від цього світу, вони знову були молодими і здоровими…
Поверхом вище цю ж колядку співали інші колядники. Повіншувавши господарям на многая і благая літ, галасливим натовпом ринули по сходах. Дівчинка, одягнута овечкою, помітила, що двері, до яких вона прив’язала серпантин, прочинені.
– Тату, там, де ти перше стукав, уже хтось є вдома!
– Ну, то ходімо! – «Дід» у кожусі ще раз постукав палицею, прочинив трохи двері. – Пане газдо, чи даєте веселити?!
– Йой, завернули! – почулося у глибині квартири. – Заходьте, заходьте!
Колядники завернули до передпокою. Їм назустріч ніхто не виходив. Зайшли до кімнати. Там сиділи двоє стареньких. Вона заметушилася, намагаючись устати.
– Сидіть. Якщо дозволите, то ми вам так заколядуємо!
– Колядуйте, люди добрі! – по-газдівськи впевнено промовив старий, що навіть не робив спроби встати з ліжка.
Нова радість стала,
Яка не бувала!
Над Вертепом звізда ясна
Світу возсіяла!..
Співали колядники… Співали господарі… Свято впевнено переступило поріг цієї квартири. Увійшло. Роззирнулося. І вирішило, що зостається. Бо Святові треба лише, аби його чекали. Аби були готові прийняти його за будь-яких умов і без будь-яких умов…
Колядки змінювали одна одну, заколисуючи Свято. Воно залишалося тут…
