Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47241
Рецензій: 91959

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

МИТІ ЖИТТЯ

© Зоряна Зінь, 11-01-2020
1
Людське життя – це мить перед вічністю.
Що знають ті, хто живе й просто не замислюється над тим, що відбувається навколо.
Їхала туди,де була щаслива, де пізнала мить того щастя. А чи пізнає ще? Мабуть, що ні. Не пізнає, бо серце закрило свою браму й не пускає нікого у той світ. А вона просто жінка слабка й змордована своїм болем, своїм горем. Вона ще не насолодилася тією миттю, у котрій пізнала світ Любові, Кохання, Щему, Надії, Віри і ще чогось такого, про що не може сказати , виголосити, не може пустити у світ, бо лише та крапелиночка спогадів живить її саму, гріє душу змерзлу у повсякденні. Не може розказати про мить блаженства, котре зробило із неї щасливу жінку. Тим щастям  живиться уже пару літ. Воно, як вуглинки, посеред згаслого вогнища, що ледь тліє у хащах…
Ранок розпочинався із духмяної кави, радше запаху, що наповнював кожен куточок маленької кухні, губився поміж полиць, наповнених вщерть глиняним посудом. За двадцять літ його, посуду, назбиралося досить таки багато. Тарелі, дзбанки, горнята, полумиски, макітри – усе дібране, гарне й коштовне не у значенні грошового еквіваленту ( хоча й те має значення до її надбання) , а саме та коштовність полягає у пам’яті, котра зберігає найщасливіші миті їх буття разом. Він і вона…
Пила свою вранішню каву із дрібкою солі. Вигадка? Та ні. Це ритуал. Саме такою кавою розпочався їх перший ранок. Отак вони вдвох починали кожен свій день. Радісний і безтурботний. Щасливий. Їх і нічий більше. Повний мрій і сподівань. Повний любові і блаженства, котре подарувала їм доля.
Несподівана зустріч, яких у її житті було чимало, у його не менше, але саме ця зустріч змінила усеньке їх життя. Вона ввірвалася без попередження і перевернула з ніг на голову усі мрії й сподівання юнацькі. Випадок, котрий нічого не означав, безглуздий, як здавалося тоді…
-  Показуємо квиточки! – десь із середини старого трамваю пролунав ляскливий голос контролера, котра хотіла перекричати торохтіння й лязґіт старого, як світ, трамваю, котрий якимось чудом ще тримався купи й голосно скреготів колесами вигладжуючи до блиску металеві колії, котрими помережане їх місто. -  Квиточки готуємо!!! На лінії працює контроль!
Скрипучо-ляскливий голос лунав уже за спиною. І вона, першокурсниця, котра склала першу сесію , усміхнулася своєму відображенню у не конче чистій шибі трамваю, впевнено шугонула рукою у кишеню пальто, а потім друга рука так швидко посунула в іншу кишеню й стала намацувати папірця, котрий давав їй дозвіл на проїзд, але… але того клятого папірчика не було. « Господи, Боженьку милий, зроби так, щоб той квиточок знайшовся! – заглянула у сумочку, гаманець – Б-боженьку, що тепер буде!!! За три копійки такий сором пережити, Боже, допоможи, благаю, бо із сорому згорю. Господи, коли б провалится . Йой!!! А якщо напишуть у газеті чи на факультет скаргу, сорому не обберуся» На очі навернулися сльози.
-  Квиточок показуємо! На маршруті працює контроль! – пролунало поряд.
-  Ви, ви розумієте, той квиточок…
-  То де він!? – гаркнуло просто в обличчя оте, що вигукувало «Контроль на лінії!», обдало запахом часнику й цигарок. – Ну, то де …
-  Мала! Ти що, ось твій квиток,- пролунало над головою, – ти чого так злякалася?
-  Парубче, не втручайтеся не у свої справи, - промимрила контролер.
-  Як то не у свої справи,- не здавався чоловічий голос. - З чого то ви взяли, що у не свої.
-  Не мороч голову, хлопче, мені, - відгаркнулася контролер.
-  Вам зовсім не хочу морочити і не збираюся. Мені вже заморочили, правда. Мала? Ти чого як не рідна мовчиш. Ну, годі вже дутися, подумаєш, обійняв не тебе, тут же бачиш як тісно. Можна будь-кого сплутати.
Пам’ятає , що почервоніла й нижче опустила голову. А коли хто із знайомих саме зараз бачить усю цю сцену? Що ж вони про неї подумають
-  Парубче, не втручайся! – з притиском промовила контролер
-  Як ви смієте так розмовляти ? Ви ж на робочому місці , - продовжував втручатися у розмову світлочубий хлопець.
-  Замолодий мене вчити! А брехати – гріх!
-  Ви вірите в Бога?! – запитав подивовано молодик та так, що пасажири, котрі ближче стали посміхатися.
-  Відчепися! Я зараз міліцію викличу! – не вгавала кондуктор. – Людоньки!!! Кличте міліцію! Воно їде без талончика і права качає! Ти, ти знаєш його?
-  Ну, жіночко, ви даєте!!! – продовжував  юнак, а голубі очі сяяли сміхом. – Як ви думаєте, чи може знатися чоловік із дружиною? Мала, правда, що ти мене знаєш? – він зайшовся сміхом.
Контролер потупцяла ще якусь мить-другу й махнувши рукою поспішила до виходу, бо саме туди подалася група студентів.
-  Стояти!!! Квиточки показуємо! На маршруті контроль!!! Кому кажу!!! Талончики показуємо!!!
-   Я – Іван, - прошепотів над вухом чоловічий голос. – А як тебе звати, пташечко?..
Катерина відсьорбнула пахнючого напою й повіки схарапуджено закліпали. Тепер п’є каву сама. Не молода й не стара, а одинока. Хто б міг подумати, що отой білочубий парубок покине її  так несподівано, саме у розквіті літ. І сам помандрує за обрій , шукати небесну стежку, котрою колись і вона піде. « Ти не спіши, я чекатиму тебе завжди, скільки б не прийшлося. Живи, живи за нас двох» . Залишить лише спомини. Отой рецепти духмяного напою із дрібкою солі, ці кавові чашечки, тарелі, глечики,  дріб’язок у котрому живуть спогади їх щасливих мандрівок, живе тепло його рук, котрі дбайливо перебирали весь цей набуток. Це весь її статок. Спогади,що належать тільки їм і більше нікому. Розпач, зневіра, смуток панував у її душі. Здавалося, що ось і все, кінець. А той кінець тягнувся не дні, а роки. Думки лякали ще більше. Й вона сама не помітила того, що її власне горе затягує у якусь прірву, засмоктує, стискає міцніше й думки стають нав’язливішими й страшнішими. Вона перестала співчувати, чути спів птахів, перестала спостерігати за хмарками, що пливуть у небесній блакиті. Дні минали й ночі, а вона на автоматі ходила на роботу, змінювала сезонний одяг і не бачила ні краси земної, не завважувала ні спеки, ні холоду.
-   Ви, пані, загубилися у своєму жалю. Ваш біль є сильнішим за життя   і жоден лікар вам не допоможе, бо звели ви фортецю навколо своєї душі із страждань, зневіри, болю ,- сказав їй одного разу старий професор, котрий добре знав її чоловіка.
Ці слова спочатку розсердили її. Що він знає про горе!? Хіба йому її судити?
-  Ви купаєтеся у своєму горі, впиваєтеся ним й наповнюєте ним своє єство, а це гріх. Великий гріх тратити власне життя на існування…- ці слова різали її стражденну душу й пекли, але відтоді  стали роїтися думки.
Шукала відповіді на гіркі слова правди. Саме правди, бо вони стали будити її помисли. Хотілося знайти відповідь на слова професора та такі, щоб згодом не жалкувати за сказаним. Щоразу на думку приходили інші слова. І так день за днем прокидалася її душа.  
Світ не заплаче й не затрясеться як у пропасниці, коли вона піде із нього, сховається у найглухіший куточок, зашпортається у найглибшу дірку й ридатиме там чи витиме від душевного болю. Що тому світу до неї й до її проблем? Що стрясати глуху й холодну стіну. Чого заглядати з надією у скляні мертві очі, які реагують лише на світло й темряву. Що тим очам до болю, до чужого горя?
Свій порізаний пальчик манікюрними ножицями болить більше … Світ таки жорстокий. Серед мільйонів ти можеш загубитися. Серед людей залишитися самотнім й одиноким, сповненим сум’яття й невизначеності. Світу байдуже чи ти будеш у ньому, чи підеш за обрій шукати когось чи щось в іншому вимірі. А чи існує цей вимір? Що там за обрієм? Життя? Темінь?
Буття сьогоднішнє – непередбачувана штука. З вистрибом…
Втомлена й розбити на дрібні друзки її душа все ще трималася тіла.
Жінка зітхнула, але оте щось, що надламалося, не давало дихнути й вона, як риба, стала хапати повітря. « Ось і кінець», - промайнуло у голові. Погляд зачепився за зелений пагінчик, що проростав із тісної щілини бетону на їх старезному балконі. Він вперто тягнувся до сонця, до життя.
-  Ні-і-і! Я буду жити! Буду! – мовила голосно, що аж сама здригнулася з несподіванки, бо не впізнала його …( далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-01-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Янко, 12-01-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.91161608695984 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …