Надвечір графські онуки з’явилися зі щедрими дарами – осипали цукерками, шампанським заставили пів кімнати, грошей дали.
Вечеряла, наче перед кінцем світу.
– Люсія, хіба личить дамам так багато їсти? – дивувався георгіївський кавалер.
– Хай їсть, – кректав старший, – нагодована баба, вона ж як сіно для бичечка – так би й схрумав.
Повечеряли.
– Ну, як там графські яйця? – перепитала. – Напряжили блакитного соку на негожу покоївку?
Графенята ледь не вдавилися вечерею від такої прямоти.
– Люсія, – плямкнув молодший, – хіба ж ти негожа? Ти – царівна.
– Не носіть мене так високо, – заперечила, – бо на ті висоти нелегко задерти поділ.
– Хе-ге, – крякнув старший, – оце баба, оце нашої крові, я від таких аж слиню.
Про кров промовчала – і що вже рипів тапчан тої ночі, що вже рипів, аж доки графенята покотом упокоїлися прямо на простолюдинській підлозі. Здійнялася Люся, обсмикнула поділ.
– Катом, – зблиснула очима.
Витягла з-під тапчана заготовленого кинджала, схилилася над старшим графським онуком.
– Вашої я крові, пане, вашої. Була. Та вже зцідила її, залила іншої.
Тільки бекнув, як перерізала горлянку.
Від того бекання розплющив нерозуміючі очі георгіївський кавалер. Пиляти горло не було часу – вдарила ножем у серце. Аж зблід.
– Люсія, – прорипів, – за що?
– За любов до свого світу, – роз’яснила.
Та напевно, не вчув, бо задригав ніжками, затіпався, і старший ще бекав – а молодий уже відлітав.
Зробилося жахно Люсі-Анні. Аж рипнулася тікати – та й стала.
– Знову на суху скоринку? – злякалася сильніше, ніж за помсту глумителям. – Та чи й не заробила я нічого в цій господі?
Знала, бачила тихцем, як старий граф у вітальні за картиною колись копирсався – мав там сховок. Раніше й на думку не спадало, а це осінило – катом рубаючи неправедний світ, варто, певно, за труд свій і во благо трудів прийдешніх узяти з конаючого світу плату. Щоби рука голодом морена не була й не здригнулася, коли замахнешся сокирою.
Пробралася до вітальні, знайшла потрібну картину, пошарпала її й так, і так – вона й відхилилася вбік, як дверцята. В пічурці за нею намацала купу папірців – гроші; щось металічне – золото-срібло, певно. Поцупила те до пазухи, а тут свічка ув очі – старий граф у нічнім ковпаку ніс вогника до дівиці.
– Люсю, та як ти смієш?! – тіпалися його губи.
Не знайшлася на відповідь, а граф:
– Люсю, а чом це рука твоя вся в крові?
Глипнула – леле, а старший на прощання добряче булькав крівцею з горлянки.
– Люсю! – граф строго, по-графськи.
Що сказати сивому дідугану – ніж там, біля покійних, як непотріб, до нього далеко; а на першому поверсі сплять по своїх норах кухарки, ще дехто з челяді – побудить граф, здіймуться, як вовкулаки, попруть за блакитну кров на свою єдинокровну, згризуть, строщать, зітруть за графських онучків на потерть, який уже з тебе тоді, Люсю-Анно, кат для неправедного світу, каторжанка ти довічна або ж купа гною в невідомій нікому могилі. Тож ступила крок до старого графа, взяла з його рук свічку – віддав, наче так і треба – дмухнула на неї, світло стративши, як неправедний світ, а тоді диким звіром кинулася до старого, звалила, як куль соломи, додолу, долаючи борушкання кволого тіла, злапала шию та стисла, як коваль лещатами стискає шмат металу, по якому гатить молотом. Старий Горєнін шипів, вився мотузом, але роки не дали йому сили на борню з молодістю дівочою, тож стих – обм’як; такий маленький, сухенький, як пелюсточка – дмухни, звіється за обрій. Та дмухати не було потреби – вже звіявся вслід за онучками-воями, покинув цей світ, на якому молода дівиця ретельно мила руки, аби стерти вслід за графами і їхній випещений світ.
Умилася, переодяглася в приховане обіч тапчана платтячко колишньої панянки, покинула хороми, найняла візника, добралася до вокзалу – і в далекі-далекі краї. Хай шукають пристави покоївку Люсю Райкову, хай спробують злетіти бодай до думки, що дворянка Анна Герасимівна Крайновська плоть від плоті тая покоївка.
В чужих краях життя знову злетіло птахою до високості. Горєнінські грошики та коштовності відродили в страмбованій простолюдинством душі росток минулого заможного життя.
З тих нових посівів вимережився Андрій Твардовський – гусар гусаром що по формі, що по ємності. Так і влип, як сльотавий дощ влипає в осінню землю. Гнувся паном розкішним, у очі ліз, навіть у серце стукав, намагаючись покійного теж Андрія посунути вглиб, бо серце ж – дім, не склеп, щоби схоронищем минулих осяянь бути лиш.
Навіть затліла Анна, чимось теплим зволожилась і ще полум’ям не горіла, ні, але димок уже вився.
І ось – грім. На одному коліні перед Анною стоїть пан Твардовський, букетом троянд серед зими руки в’яже й мовить, мовить:
– Прошу руки та серця вашого. Пропоную одружитися зі мною. Ради всіх святих і угодників – не кажіть ні. Краще розверніться та йдіть геть, хай ліпше книга мого серця лишиться недочитаною, ніж зродить гірку сльозу від трагічного фіналу.
Не пішла. Десь у глибині душі борюкався колишній Андрій, гриз душу, як кістку – та не міг уже струїти на себе весь її жар, душа не вичахала, ковзала на букет троянд і спалахувала там іншим вогнивом.
Намірилися Анна з гусаром їхати до її матері (батько навряд чи живий ще) – не сучкою, як мати пророчила, не собачам навіть, повноцінною панею явитися доня мала, ще й не сама, з паном-судженим.
У покоях гусарських походжала Анна поважно, готуючись до від’їзду. Служниця, з ледь помітним пузцем дівча, метушилося поряд, допомагало пакувати речі. Та й упустило дамську шапку на графин з водою, обльопало розкішне хутро, загидило.
– Це що за робота така, Стефо? – вивищилася над служницею Анна.
– Ой, пані, я ж ненароком, я ж… – дівча в сльози.
– Звідки руки свої зростила, що так незграбно ними володаєш? – розпікала Анна. – Пузом обросла, то йди до мужа, нащо панам віка плюндрувати.
Ще й штурхонула незграбу-служницю.
– Це хто кому віка плюндрує? – огризнулася та. – І до якого я маю йти мужа, коли він за вами воловодиться.
– Як то? – аж запнулась Анна.
