Горить-палає нове вогнище! Горить ясно і не гасне, переливається-міниться барвами: від насиченого жовтого, мов жовток яйця, через жовтогарячий, мов червонне золото, аж до яскраво-шарлахового, мов сама кров. Язики полум´я вибухають і розквітають зіркою-квіттям - нічним огненним квіттям святоянської чарівної папороті.. Я торопію: осердя квітки нагадує живе людське серце! І воно пульсує і вивергає гейзери гарячої, мов кров, лави й розбризкує її по довкіллю! І та лава-кров шкварчить, закипає бульбашками і всотується у білий пісок.. Червоне по білому.. Лякаюся і припиняю ходу. На свій подив зауважую, що мій супутник мене вже не підганяє, а теж зупиняється разом зі мною. Поволі обертає своє обличчя до мене, міцно стискає мою руку в своїй ніби на знак впевненості і мовить:
- Справді готова до правди? Тепер не можна поспішати. Ти повинна добре розміркувати, чи варто тобі її знати. - його очі сяють синім вогнем далеких небесних зір. - Бачу, що ти ще вагаєшся.
- Так. І дуже боюся. Але я це мушу зробити! - відповідаю, бо його очі мене заспокоюють, хоч і пломенять, як льодяні віяла комет. - Так, я хочу знати правду. Я готова! - вимовляю впевнено і враз відчуваю, як стиск його руки слабшає, тепер тримає мене ледь-ледь - видко, пришкварена наша кров знов почала хлюпотіти і наші руки поволі відлипають. Та я не хочу, аби вони роз´єдналися - і сама стискаю його руку якнайміцніше. - Не відпускай мене, чуєш? - шепочу, не взмозі відвести погляд від його ясних, заморожуючих очей.
На обличчі мого незвичайного провідника проковзує ледь помітна усмішка і лише тепер я переконуюся, що він мені вірить.
- Так, ти справді готова! - видихує і цієї ж миті мій вишитий пояс з огненними сваргами-спіралями висмикується з мого стану і блискавично обвивається, мов змій, довкола наших рук, що тримаються, і обмотує їх так, як перев´язуються руки наречених, що стоять перед вівтарем.
- Що це має означати? - не можу перестати дивуватися.
- Ходімо! - наказує мій дивний провідник-прадавній вікінг.
І ми рушаємо назустріч кривавому осердю розквітлого вогню..
----------------------------
..Спалахи - руді, золоті.. І знову тепла, сяйлива плазма, переткана синіми блискавицями - я пливу крізь неї і мене огортає дедалі ясніше сяєво - біле й червоне водночас - не можу розрізнити, чи то біле на червоному, чи навпаки.. Мимоволі міцно замружуюся - очі не в силі витримати цей блиск, що осліплює.. Через шпаринку моїх вій просочується золотаве світло, з-під повік, чую, котяться сльози і якесь дивне тепло зігріває моє мокре обличчя..
Поволі розплющую очі*.. Переді мною - величезна багряна куля, що визирає з-під фіолетової хмари. Ця вогненна куля воцарилася на піку найвищої гори, що, мов дивовижна піраміда, височіє з-посеред інших гір, покритих всуціль снігом - здається, що куля зостане там незрушною на віки-віків - і я бачу, що то з неї, з прадавньої богині Соль*, випромінюється те ніжне тепло, що зігріває моє змерзле обличчя і не дає заскляніти сльозам..
Я поволі роззираюся довкіл - повсюди сніг, гори, які простягаютсья аж за небокрай, і знову сніг - глибокий, непрохідний - в долині білий і в тіні аж посинілий, а на схилах та вершечках - золото-червоний, мов розквітлий мак.. Я стою на кам´яному виступі високої скелястої кручі, а піді мною - темно-синя безодня фйорду..
- О, богине Соль, Сунно моя, не заходи, не заходи ще! - раптом чую поруч себе схвильований голос. Налякано обертаюся і збоку зауважую худорляву постать жінки у довгому, темному чернечому вбранні. Як вона тут опинилася? Чи вже тут стояла раніше, ще до моєї появи? З німим подивом придивляюся до жінки уважніше: вона мружиться під яскравим промінням сідаючого сонця, по борозні її зморшок зісковзують сльозини.
- Ще посвіти моїм любим та найріднішим на дорогу, на їхню далеку путь-плавання! - продовжує жінка, зовсім не зважаючи на мене. - Як же вони там, на тій чужині, у тій Ґардаріці? Як же він, мій коханий? Як же моя рідна кровинка - мій син? - хапається скрушно рукою за серце. - Чи живі, чи здорові? Зачекай, зачекай ще, рідна Сунно, ще не ховайся за цю мертву гору! Нині, в день зимового Сонцевороту, у свято Йоль, я знаю, що стрічаєш свою Смерть, та все ж народишся знову - як наш Христос! І я благаю тебе о, Соль, Сунно моя золота, велика наша мати, світи, світи ще хоч трохи - не вмирай! Світи по всіх світах, по всіх закутках - усюди, де б вони не були, куди б вони не йшли - на кожну стежиноньку, на кожну доріженьку! Світи-освітляй кожну річеньку, кожне море глибокеє, по яких мчить-пливе їхня лодія! Завжди показуй їм вірний шлях, супроводжуй їх, опікуй, охороняй! - жінка простягає руки до сонця - до вічно молодої й заодно старої, повсякчас вмираючої і знову народжуваної предковічної богині Соль.
І я дивлюся-вдивляюся у цю нещасну, згорьовану жінку і теж задаюся питанням: коли ж вона востаннє молилася просто неба? Тоді, коли ще вірила в Соль та в інших древніх могутніх богів? Вже, мабуть, і не пригадує, коли це все було.. Адже решту свого життя вона промолилася під кам´яним склепінням - і все лише до одного бога - отого нового, триєдиного. І молилася, і вірно й ревно служила йому, навертаючи у лоно святої Церкви заблукалих овечок - таких же дівчат і молодих жінок, як і вона колись була. Та чи справді та нова віра і повсякчасна служба, з-за котрої назавше зреклася своєї любови, свого щастя, своєї найдорожчої родини, замінила їй те все? І ось вона знову так, як і колись, коли була ще поганинкою, молить-благає Сунну-Сонце, аби дала їй хоча би якусь вісточку про тих, яких наостанок бачила вже й не пам´ятає скільки літ тому..
Волосся жінки, яке вона від певного дня і все своє позостале життя ретельно приховувала від будь якого людського ока, навіть від ока сонця - вже суцільна сивина - біла-біла, як той же сніг довкіл - ллється розпущеними срібними пасмами по чернечій ризі. Біля ніг - скинута намітка абатиси монастиря. Монастиря, зведенего майже півстоліття тому в далекій Данії. І ось тепер вона стоїть над долиною фйорду, на березі якого колись було її рідне село. З того села тепер - лише обгорілі рештки та пам´ять. Пам´ять, що досі пропалює серце.
- Я вірю.. Я вірю.. - шепоче черниця гаряче і змахує зі старечої щоки сльозу. - Та хіба я справді вірю? І у кого я все своє нікчемне життя вірю?! У Білого Христа, Бога милосердя, Бога знедолених? Чи у старих богів мого колишнього люду і моїх пращурів? Богів, у яких вірив мій любий і які завше стояли на сторожі наших відчайдушних, хоробрих воїнів-героїв? Я вірю?! Як би не так! - її плач переходить у гіркий сміх. - Я навіть не маловірна! Бо насправді я взагалі не вірю - нікому й нічому! Правду тоді мовив святий отець про мене, коли навертав нас, темних поган, на нову віру і вів нас до Світла Божого! І ось тепер я - абатиса, духовна матір своїх сестер во Христі - лише тепер визнаю, що я не вірю! Не вірю! Не вірю! Боже мій! Сунно моя! Не вір тому, не слухай того, про що я щойно тебе просила! Бо немає мені, грішній і проклятій, жодного прощення!
Цієї миті бачу, точніше відчуваю, як світ в очах жінки блякне. Вона глядить під ноги - а там лисніє, мов щойно нагострене вістря сокири бога Тора, прірва фйорду. Сонце ось уже лише тоненькою скибочкою визирає з-поза льодового шпичака гори, наостанок розбризкуючи по небу руді волосини променів. За мить настане темрява - така, що вже й Валькіри не осміляться виїхати з небесної Вальгалли на своїх вогнистих, сяйногривих конях по загиблих воїнів*.. Бо довоювали вже, соколи. Вже давно в цьому вщент спаленому краю ніхто ні з ким не воював і не летів відчайдушно на крилах відваги назустріч героїчній смерті.. Дивлячися отак зверху на фйорд, на його моторошну, захопливу безодню, я чомусь знаю, що зараз переживає стара абатиса: незмірна глибочінь під кам´яним виступом, на якому вона стоїть, починає її сильно притягувати..
-----------------------------------
Біло, так біло довкола - сніг чи туман? Таки туман чи, точніше, хмари. Я лечу крізь них, а хмарини розступаються - легко й невагомо - бо ж таки водяна пара, як не як - і я бачу, як десь внизу проблискують сині жили фйордів, що глибоко вгризаються у засніжену скелясту твердь вздовж всього стародавнього Північного Шляху*. Побіжно ще ловлю поглядом диск сонця, який вже низько над обрієм і який ще яскраво освітлює долівку перед тим, як вона остаточно зануриться у синій сон довгої зимової ночі.. Прямі, як стріли, призахідні промені пронизують прожекторами згусле морозне повітря і стеляться по темніючій зі сходу замерзлій скандинавській неозорості. І мені туди ж, куди вказує останній промінь - спочатку на Схід, а потому на Південь..
(далі буде)
----------------------------------------
Примітки:
Поволі розплющую очі* - відноситься до глави 6 (Сон п´ятий) і до глави 13 (Сон останній), Частини ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню.
Богиня Соль* - у давніх ґерманців (і скандинавів) богиня Сонця, вона ще могла мати ім´я Сунна;
Валькіри не осміляться виїхати з небесої Вальгалли на своїх вогнистих, золотогривих конях по загиблих воїнів* - мається на увазі Північне сяйво, котре найінтесивніше можна спостерігати у листопаді та початку грудня чи то у лютому-березні.
Північного Шляху* - історична назва західного узбережжя Норвегії, вздовж якої мореплавці торували торгові шляхи на крайню Північ.
