А вже незабаром життя вдарило, мов обухом по тімені. Звіялися мізерні прихоплені з дому гроші – й морок незвіданості триножив душу. Хотілося їсти – а не було ж нічого. Господар будівлі, в одній з квартир якої мешкала Анна, придивлявся до неї пильно й насторожено.
Врешті не посоромився запитати:
– А у вас, баришня, капітал є для проплати помешкання?
– Та за кого ви мене маєте? – здійнялась обурено.
– Мені байдуже, за кого я вас маю та хто ви насправді, – буркнув власник будинку, – моє діло пантрувати, щоби стіни несли прибуток, а не ставали притулком для бездомних спорожнілих пані.
– Ви мене ображаєте, – скинула голівкою, – я завтра з’їду від вас.
– Ви зробили б мені ласку, – щез за дверима господар.
Два дні не з’їжджала, десь на сьомому нерві мала іскорку – схаменуться маман, пожаліють єдину доню, з’являться всовіщати та хоч їсти дадуть. Нерв зітлів – ніхто не приніс і крихти. Мов остання бурлачка, гризла суху скоринку, яку випадково знайшла, пакуючи пожитки.
«Чекають маман, щоби сукою влізла в своє коріння, – думала зло. – Не діждуть. Обіцяла скорчуватися з родового гнізда – себе пила, як скаламучену воду – так корчуй. Завваж себе не панною, той корінь уже не твій, назви себе простолюдинкою – стань урівень зі своїм Андрієм, не його тягни до своїх висот, сама опустись у його розщелину, спробуй, як воно там, босому й голодному – й виживи. Полюби той світ, як любила Андрія, полюби й зненавидь, бо негожий він для колишньої панни, зненавидь колишній свій світ, що згубив твого Андрія, зненавидь і полюби, бо він розкішний для простолюдинки, скриши два світи до цурпалля та спали його вогнем ненависті, аби на попелі тих світів любов’ю зродити один-єдиний для простолюдинки й для панни. Зведи не лише себе – колишню панну, нинішню простолюдинку – в людину, як таку; зведи світи панів і простолюдинів у один – людський».
Анна Герасимівна Крайновська вирішила йти в наймички. Напитала службу в графа Горєніна покоївкою.
Старий похилений граф, чимось дуже схожий на її рідного батька (чи й живий ще?), мабуть, спорохнявів би геть, якби лише здогадом пройнявся, якої крові люди вибивають йому подушки.
Але звідки було йому знати правду, коли до служби в нього стала Люся Райкова – сирота бідна та нещасна. Одне лише зауважив граф – поралась у покоях сирота якось невміло; але що в тім дивного – чи ж часто сироти бачать графську розкіш.
Граф був серцем погожий, тож не ремствував, чекав, доки оговтається бідолашна Люся, словом-порадою іноді підказував, якою б волів бачити зроблену роботу. І Люся узвичаїлася на диво швидко – по якімсь місяці поралася не гірше від старої Дуні, що мусила полишити графську службу, бо геть перестали носити ноги.
Раз тільки стрепенулося графське серце – як з фронту з’явилися на побивку його внуки-офіцери. Хлопці браві, красені, при регаліях, менший навіть з Георгієм на грудях. Люся мимо них кудись поспішала – аж рота роззявила.
Граф покликав покоївку на розмову.
– Люсю, – мовив, – про внуків моїх навіть не мрій. Не нашого ти тіста дівка, не з нашого поля квіт. Знай, перевести кров не дам, коріння роду скорчувати не дозволю, графський титул повинен множитися дворянством, а не посмітюшним послідом. Запримічу що – вижену втришиї. І не заплачу.
Якось недобре зблиснули дівочі очі, але вуста мовили заспокійливе:
– Нащо мені ваше коріння, як я й своє обрубую.
Усміхнувся сивий граф – ох, кожне про коріння теревенить. Та яке в тебе коріння, посмітюхо – так, мичка, слід один, а не корінь.
Точений профіль, чорні коси – це не лиш Анна, чи то б пак, Люся, це краса межи очі молодим Горєніним, поклик, гук, гін.
Менший одно:
– Люсія, Люсія.
Старший пихато:
– Люська!
А в очах обох – валами жага. До вуст, до рук, до тіла, до тіла. Графенята на посмітюху клали око, мов на княжну яку, мов на перл – а коріння, хлопці? Чи ж личить омиватися кров’ю чужорідною, не графською, чи ж гожі ви після цього будете, чи ж чисті? Нащо ж людство тоді ділите по корінню, як жагою все строщити ладні та зрівняти в однорідне місиво?
Усміхалася Люся до графських онуків світоправдою надкореневою, вищою за будь-який злабуджений гоноровим панством лжекорінь – а вони не второпали усміху, зверхність за поклик завважили, сліпці, сліпці голубокровні. І, надудлившись якогось вечора шампанського, вплуганилися до кімнати покоївки.
– Люсія, – белькотів молодший, – от скажи нам по честі, хто з нас рилом не вийшов?
– Чи мені об тім судити, – здивувалася.
– Люська, не викаблучуйся, – старший нахрапом брав, – кажи, як є, хто більше тобі до смаку – я, чи не дай Бог, мій братик.
– Ніхто, – відрізала.
– Це ж як? – аж шампанське в кендюхах хлюпнулося.
– Не по мірці мірило, – роз’яснила.
– Це що за гонор у наймички? – обурився старший. – Це кого вона міряє на свій копил – нас? Посмітюха та графи – як зіставляти можна? Та ти мліти повинна від нашої честі. Ти ж ніхто, а до тебе світ хилиться.
– Не раджу хилитися, – мовила, – коріння ввірвете. Он дідо ваш так печеться про родословну, аж сичить на мою простоту. Чи панове плюють на діда, що горнуться до покоївки? Невже опоїлися наміром побити кришталеві келихи та розлити свою кров по селянських квартах?
– Люсія, – підкрутив вуса молодший, – ти так чинно шквариш по-панськи, ніби й сама з панів. А чи розуму набралася від шляхти? Яка кров, які келихи з квартами? Коханням спломенитись і кров у майбуття влити – це таке далеке одне від іншого, як небо Боже від землі гріховної.
– Не пручайся, дівко, – гугонів старший, – відгукнися на поклик фронтового офіцера. Ти ж далебі не глупа, до простака ще в хату ввійдеш, устигнеш, а панська любов – то ж не лише втіха, то ж і зиск ще, коли в масть.
– Який там зиск, коли ви мені не любі, – виструнчилася.
– Чом же всміхалася тоді осяйно? – молодший.
– З пихи вашої смішно, – рубонула. – Такі ж, як і я, люди, а придумали про себе – графи; й носитеся, наче курка з розбитими яйцями, радіючи, що поживитесь шкаралупою, не тямлячи – яйця ваші биті, безплідні, порожні й нічого не варті, хоч золотою фарбою їх шкаралупу обляпай.
Дарма так сказала. Старший якось умить зрікся графських манер і мужланом клюнувся у світ, просмерділим махоркою фронтовиком тицьнувся в розмову.
– Яйця, кажеш, порожні? – аж зубами клацнув. – Не суди, дівко, про силу, не змірявши, не дратуй голодного шматком м’яса, особливо коли голодний з револьвером, а ти – гола й нижча.
Пхнув на тапчан щосили, аж розвалив дівочим тілом хистку споруду, потилицею дівочою руйнуючи бильце й ударом тим важким вириваючи пам'ять з мізків. Прочманіла трохи, як уже не старший, а інший, георгіївський кавалер, явно не свого хреста бойового, а зуби жовті пхав їй перед очі, гаруючи по позбавленому одягу її тілу, а старший, розхристаний, уже сидів біля столу та вливав у себе з кварти воду.
– Хіба ж ви графи, хіба ж пани? – плакала. – Бандюги ви.
– Люсько, не хлипай, – утішав старший, – май за честь.
– Люсія, ми ж тебе кохаємо, – відхекувався молодший. – Щиро. Обидва. Нам скоро на фронт. Чи вернемо – Бог знає. Прийми вже нашу любов, бо вона така велика, що тебе не поділить, ну, не яблуко ж ти, їй-богу, аби половинитися. Візьми кожного з нас по ниточці та зв’яжи собі клубок. Він, отже ж правда, буде теплим. Згадаєш ще мої слова.
– Не зобидимо, не хнич, – старший утішав по-своєму. – Слово офіцера даю – згадкою доброю нас згадаєш, далі світом мандруючи.
Вранці розбита, майже вбита, пішла до старого графа.
– Збезчестили, – мовила, в очі глянувши.
– А що, має бути інак? – звів брови граф.
Похлинулася.
– То ви ж мовили – Люся, не смій.
– Не об тім мовив, – супився граф. – Голову онукам крутити не дам – правда. А ублажити воїна перед подвигом – для того й існують покоївки. Ти що думаєш, дівко, – присунувся ближче, – я тебе невмілу по доброті своїй терпів попервах? За красу, істинний Бог. Та старий уже, не до дівки, ото й тільки, що око тішиться. А внуків ублаж, ублаж – їм воювати; Бог простить тебе, а може, й віддячить, бо солдата любити – не гріх, подвиг. А щоб хлопці не зобидили – я прослідкую. Та й сам підкину платні. В обиді не будеш. Тільки гляди, як відчуєш, не дай Бог, дитя під серцем, сходиш до Варки, вона відшепче й зробить, що варт зробити. Бо дітей, де вища кров захлюпується в нижчу, водити не варт – до низів у них зависока кров; а у верхи – занизька. То не діти – виплодки. Ні їм у світі не солодко, ні біля них. Утямила, що я кажу, дівко?
Пішла в свої покої, впала на знищений тапчан. Хотіла заплакати ридма, обпльована й зганьблена – а воно в горлі щось стало не сльозою, каменем.
«А бачила, як воно простолюдинкою? – гуркотіло по душі, мов зі скелі обвалом. – А спробувала? Либонь, до панни руки не простягли б ці люцифери безборонно. Оце тобі світ, дівко, оце пий його, як воду – і радій, що живеш і в такому. Бо хто тобі його змінить? Графи? Та вони ніколи не зав’яжуть навіть свої яйця задля просвітлення твого світу, покоївко. Про серце й мови нема, бо нема в них серця для тебе. І не буде ніколи. Два світи – графський і покоївський. Правлять графи, їм світ цей усмак, а покоївки, хоч їм світ і в кару, та що вони варті без віжок. Так що, Люся-Анна, кидай, мабуть, цей тапчан у графськім передпокої та повзи до матері – там ти хоч і сучка, але панна, хоч і стерво, та зверху, там у тебе в руках хай навіть гниляччя, але хоч схоже на віжки. А що тут у тебе в руках? Що в душі тут у тебе, крім споганеного кохання до покійного вже простолюдина? Що ти взяти можеш з цього світу, окрім соку з графських яєць, над яким, якщо скропить він тіло на поросль, шептатиме Варка? Копійку з графських рук, як плату за глум і як відкуп за сприйняття роздвоєного світу, як єдино можливого? Що ти візьмеш звідси, окрім злості на світ, Люсю-Анно? Розпач хіба, що світ цей неправедний – кара твоя; і ти перед карою, як приречений перед катом – хай рубає голову, що вдієш. Або ж сокиру, що росте зі злості, як дерево з саджанця. Щоби не перед катом стояти, а катом. Над неправедним світом. Рубати його, трощити, зводити на ніщо, відтявати осоружні графські яйця, аби безсило опадали вони на своє коріння та гнили разом з ним, безпомічні, не здатні на приріст, а позбавлені тих яєць покоївки вставали з тапчанів у своєму світі й бачили, що він один, що іншого немає, і світ цей нарешті для них не кара, а також усмак, поза графствами, поза кольорами крові, один-єдиний для всіх і рівний для кожного. Катом, катом, катом хочу стати», – шепотіла, як закляття.
– Катом, – уголос мовила. – Для всього цього світу катом, і ангелом для світу нового.
