- Від імені ректорату нашого училища я хочу привітати всіх студентів, які зібрались у цій залі. (Аплодисменти)
Наше училище існує вже багато років, і з його стін завжди виходили найкращі спеціалісти в своїй галузі. Ми ще ніколи не чули поганих відгуків про роботу наших випускників, багатьом з яких було присвоєно такі почесні звання як: “Великий Будівничий”, “Творець Життя”, “Будівничий Всесвіту”. Можна без кінця перераховувати досягнення ваших попередників, але я щиро бажаю вам їх перевершити.
Ви вже склали всі заліки та іспити, і ваша присутність у цій залі свідчить про те, що склали ви їх на “відмінно”.
Але перед тим як ви залишите вашу alma mater і почнете з гордістю нести ім’я випускника Космотехнічного Будівельного Училища, на вас чекає ще одна практична робота. Після її виконання вами будуть отримані дипломи нашого училища, з якими ви, без сумніву, легко зможете знайти собі високооплачувану роботу.
А тепер кілька слів про практичну роботу. Вона буде полягати у побудові діючої моделі Всесвіту. На її конструювання вам відводиться шість днів. По закінченню цього терміну ви повинні подати роботу на розгляд комісії, яка перевірить її на предмет безпеки, після чого буде проведена активація моделі.
Ваші моделі будуть знаходитись під наглядом протягом місяця. За цей час вони пройдуть досконалу перевірку на життєздатність. Після чого всі моделі будуть відключені й передані до сховища.
Якщо у вас немає до мене ніяких запитань, я хотів би завершити нашу сьогоднішню зустріч. Бажаю вам успішного виконання практичної роботи.
До побачення.
2
(шість днів по тому, у приміщенні Космотехнічного Будівельного Училища)
— Гей, хлопче! Ти чекаєш на когось? Може я зможу тобі допомогти?
— Я прийшов до свого брата. Він тут навчається. Він сьогодні складає свою практичну роботу – модель Всесвіту – і я хотів подивитись як її будуть підключати... а він сказав, що мені не можна, тому що я ще малий...
— А тебе що – цікавить будівництво?
— Так! Дуже! Коли я виросту, то обов’язково стану будівельником. Я будуватиму найкращі Всесвіти!
— Що ж, усе залежить тільки від тебе. Якщо років за п’ять-шість твоє бажання буде так само сильним – приходь до нас і тебе всьому навчать.
— Скажіть, а ось мені мій брат каже, що модель яку він сьогодні здає, нічим не відрізняється від справжнього всесвіту, готового до заселення, це правда? Він мене не обманув?
— В принципі так воно і є. Моделі, які наші студенти складають у якості практичних робіт, є новими всесвітами, але ми запровадили декілька обмежень, які унеможливлюють заселення.
— А для чого?
— Звичайно, важко уявити, щоби навчальна модель використовувалась для заселення, але ми повинні виключити будь-яку випадковість. Тому наші всесвіти є повністю замкненим простором, тобто потрапити всередину цілком неможливо.
— Але якщо ці моделі справжні, то в них, мабуть, може розвинутись розумне життя?
— Ну, розумне то – навряд чи, а ось протобілкове – цілком ймовірно. Розумієш, час всередині тече незалежно від нашого. Поки у нас проходить тридцять днів спостереження, там можуть пробігти мільйони й мільярди років. За певного збігу обставин, цього може вистачити для зародження життя. До речі, часовий фактор є ще однією відмінністю наших моделей. У них час не контролюється, тобто відсутній зв’язок між часом зовнішнім і внутрішнім. За один наш день, всередині моделі може пройти мільярд років, а за наступний – тільки п’ять хвилин. Якщо ж говорити про всесвіти, які будують для заселення, то в них час спочатку прискорюється, допоки всесвіт не набуде прийнятного для заселення стану, після чого він синхронізується із загальним.
— А як дізнатись зародилось Там життя чи ні?
— Нажаль, то не в наших силах. Не забувай, що модель – повністю закритий простір. По суті справи ми спостерігаємо не за тим, як вона працює, а за тим – чи працює вона взагалі. До речі, про роботу. Заговорився я з тобою, а в мене ще сьогодні купа справ. Так що я пішов. Сподіваюсь, ми з тобою ще побачимось.
— До побачення.
3
(тридцять три дні потому)
Общага стоїть на вухах – п’ятий курс обмиває дипломи. Обмиває зі знанням справи. Та процес досить традиційний, тож не дуже цікавий. Набагато цікавіше те, що й на цьому святі життя можна знайти людину, що в це свято не вписується. Ось він сидить удвох із пляшкою горілки, та в пошуках істини приймає один стакан за другим. Серйозність, з якою він до цього підходить особливо помітна на тлі його веселих однокурсників. Причина? Ну що ж...
Його проблема полягає, мабуть, у тому що йому довелось народитись на цей світ з нездоровим почуттям цікавості з одного боку, а з іншого – достатньо геніальним, щоби час від часу цікавість цю задовольняти. Адже ж цілком зрозуміло було сказано, що спостерігати за тим, що відбувається всередині моделей, які були надані на розгляд комісії, неможливо. Неможливо! Ні в кого така постановка питання не викликала ніяких заперечень. У жодного студента! Ну, крім, нашого генія, зрозуміло. Він подумав-подумав, та й встановив у своєму всесвіті кілька передавачів. А щоб ніхто ні про що не здогадався, замаскував їх під невеличкі планети. Спрацював, щоправда, тільки один...
На периферії однієї з Галактик була навмання обрана зірочка. Навколо її третьої планети під виглядом супутника й був запущений передавач. Ось він і спрацював. Не завжди якісно, зі збоями, але – спрацював! У хлопця це викликало іронічну посмішку. Коли на випадково обраній ним планеті почало зароджуватись життя, він посміхнувся. Коли це життя почала розвиватись, перетворюючи мертвий кусок каменю на щось воістину чудове, він розсміявся.
Він філософськи віднісся до перебоїв у енергомережі училища, через які на “його” планеті вимерли гігантські ящери. Досить насторожено сприйняв він те, що на 28 день спостережень кілька надмірно розвинутих приматів, які до того часу мирно лазили по деревах, зістрибнули на землю, стали на задні лапи, навчились добувати вогонь й почали правити на планеті...
Перед тим як моделі були позбавлені живлення, передавач відправив останній сигнал:
...День невблаганно наближається до свого рокового кінця. Починає темніти. Легкий вітерець, здається, назавжди уніс із собою денну спеку. Кілька чоловік одиноко стоять на трамвайній зупинці. У вікнах будинків навпроти починає запалюватись світло. Сонце безсило падає за обрій. Підморгнувши одне одному включилися ліхтарі. У небі зорі...
Звичайний вересневий вечір, схожий на безкінечну кількість подібних... Навряд чи хто-небудь виокремив би його з ряду таких самих... І тим не менше це був останній вечір в історії цієї планети.
Люди сіли у трамвай. Здригаючись він забрав їх у темряву...
Ось цю картинку наш геній і намагається залити горілкою. Що ж не будемо йому заважати, і як культурні люди скажемо йому: “До побачення...”
