Не прощена
1. Лукерка наче й не знала, що в її Юрасика є жінка.
Але ж насправді знала!
Він з’явився в їхньому селі мов сніг на голову.
….
Але до того мати Юрасикова, тітка Палазя, уже втомилась ждати і геть зневірилась:
- Мій син загинув на війні. Або… десь дівся, пропав безвісти, - розказувала всім цікавим.
- Та як це безвісти? – не вірили сусідки. – Якби таке було, тобі прислали б про те папір, де б написали, що так і так, такого то числа й в такому місці…
- Мабуть, іще пришлють. Бо ж знаєте – якого тих людей побито, усіх не порахуєш і не про кожного напишеш зразу.
- А ти надійся: раптом Юрко живий!
Вона й надіялась, та все ж не дуже: синок її як пішов у перші дні, то ні листа, ні звістки. Ото мати й вирішила, що вже й не буде. Жила собі самотою, розводила хазяйство, та інколи поглядала на кривого листоношу, що час від часу проходив повз її двір й не зупинявся.
А от Лукерка…
Вони любилися ще до війни. Чорнява, повновида, метка на вдачу, дівка відразу ж вибрала Юрка за свого чоловіка. Пристала до нього, немов реп’ях, ходила тінню. І хоч куди б його понесло – вона слідом.
Не раз селяни бачили, як цілувались.
- Ото, Палазю, матимеш невістку, - указували на Лукерку цікаві молодиці.
- Коли то буде! – всміхалась та. – Нехай спочатку закінчить школу, а тоді видно буде.
- Та тут і до баби не треба ходити, закрутив дівці голову твій Юра.
І тут – війна…
Лукерка провела Юру аж за село, мати тримала його під одну руку, вона – під другу.
- То ти ж мене не покинь, - прошептала до вуха, коли розняли руки.
Він мовчки пішов, не озираючись; вона - ще до вечора плакала, сама, серед дороги.
Й було від чого – за кілька місяців Лукерка вродила сина.
Палажка наче й не відмовлялась від дитини, але – ніхто не попросив її за бабу, батьки Лукерки навідріз відмовлялися впускати в хату, а стрівшись на дорозі, крутили шиями.
- А може, то й не його дитина? – засумнівалася Палажка, коли хтось починав аж дуже наполягати, аби вона визнала Лукерку за невістку. – Вони до мене не йдуть, не признаються, не хочуть говорити, то мені що?
- Але ж то твоя кров, Юрасикова.
- Хто його знає тих дівок?
Аж минув рік – й Лукерка загуляла. Так говорили в селі. Дитину вона лишала в хаті, а сама йшла шукати чоловіків, пила з ними вино, горілку, вигицувала під гармошку. В селі був тил, і парубків хватало, а що Юрко їй не писав, то й мала право.
- Лукерка не винна, що так вийшло, - Олена, її мати, відбріхувалася від напасниць, що все чіплялись до дитини, хотіли очорнити. – Із всяким може статись, глядіть себе!
Аж ось – кінець війні. Військові роз’їхалися по домах, Лукерку з собою ніхто не взяв.
- Це все через дитину, - жалілась вона мамі. – Кому потрібна жінка з причепом?
А одного дня селом прокотилась звістка – Палажка отримала листа від сина! Ще й вголос його читала усім сусідам, ходила від хати й до хати, показувала – Юрасик живий, і скоро приїде її провідати.
- Він пише, що має сім'ю - жінку та двоє дітей, - розказувала вдома Олена доньці. – На фронті зустрів якусь кацапку, медсестру. Був важко пораненим, а вона його виходила, врятувала життя. От він із вдячності й живе з нею. Кажуть люди, що Юрко там приписав, що начебто як та кацапка йому ще не законна жінка, живуть гражданським браком, і що він би хотів весілля. То якщо Палажка не проти, вони приїдуть та й будуть жити у нас в селі. А поки що він в її батьків – десь аж за Уралом!
Лукерка, як те почула, змінилася з лиця.
- Та що ж це буде, мамо?! – схопилася за груди. – У мене ж від нього син! Так як він міг?
- А він ще не знає, що має сина, - Олена як могла заспокоювала доньку. – І чула ж – живе із тою хвойдою не по закону, то все ще може бути.
- Що може бути, мамо? У нього там двоє дітей!
- Ой, доню, не знаєш ти ще життя й чоловіків. Повір мені: для чоловіка не важливо, скільки у нього дітей, якщо когось полюбить дужче, покине і з трьома.
- То що, мені надіятись?
- А ти підеш та подивишся у вічі, коли приїдуть.
І от Палажка дождалась – Юрасик ввійшов до її хати в військовій формі, з чемоданом.
- А де дружина? – замість кинутися синові на груди, мати все позирала на двері, де от-от мала б з’явитися її невістка із онуками, для яких напекла і наварила, прибрала хату й підготувала місце на спання.
- Зосталися в Росії.
- Це ж чому?
- Не змогла Надя приїхати зі мною: дорога далека, діти похворіли, та й її батькам потрібна поміч – ставлять нову хату, для нас.
- Та як же це – для вас?! – Палажка й сплеснула руками. – А тут для кого? Ти що це, вирішив мене покинути саму на старість?
- І Надині батьки так само кажуть, вони й не відпускають єдину доньку на Україну.
- Ти теж у мене один! – на лоб набігли зморшки, а із очей додолу закапотіли рясні сльози. – Та де ж це видано, аби чоловік ішов жити до жінки, коли у нього є своя хата? Не допущу, аби ти став приймаком! Нікуди не поїдеш, залишишся в селі, оце тобі моє материнське слово.
- Але у мене там діти – син і донька, я не можу їх покинути.
- Тоді нехай та кацапка приїжджає жити сюди!
- Поговоримо, мамо, про це пізніше, зараз я дуже втомився і хочу відпочити.
Палажка відразу ж кинулася накривати на стіл, а потім сиділа і милувалася на сина, коли він їв. Зненацька у її голову закралась думка.
- Слухай, Юрасику, а в тебе ж і тут, у селі, є дитина.
- Ви, мамо, про що?
- Лукерка народила від тебе сина, Андрійка.
Якусь хвилину Юрко мовчки жував хліб, а потім підвівся.
- Я хочу його побачити.
- Й Лукерку? – запобігливо перепитала Палажка, в її душі зародилася благенька надія – утримати сина біля себе, нехай і коштом онуків-кацапчат.
- Так, і Лукерку.
Вона й не думала його спиняти.
«Нехай іде тепер, - подумала, - Лукерка стала такою красунею, розцвіла, мов квітка, побіліла на лиці, погладшала – високі груди рвуть пазуху. Як побачить її Юрасик – відразу ж згадає, що між ними було, та й не буде слухати пліток, що брешуть про матір його дитини. Я ж зі своєї сторони зроблю усе, що в моїй силі, аби вони зійшлися та жили разом, біля мене».
І коли син повернувся додому аж надвечір – ні словом йому не дорікнула, навпаки.
- То як там тебе прийняли свати? Лукерка не дорікала? А як Андрійко – пішов на руки?
- Та він моя копія! – очі Юрасика дивно блищали, а в рухах відчувалася непевність.
- Ага, я бачу, тебе там пригощали горілкою?
- Трохи посиділи, погомоніли. Якби ж я знав… Лукерка тоді від мене приховала, що вагітна… а то б я нізащо… з Надею.
- Ну, так-так, у житті всякого буває, - Палажка відразу ж підхопила нитку розмови і повернула на своє. – Сильно ти образив дівчину, ні разу не відписав – ні їй, ні мені… - легенько дорікнула.
- Ой, мамо, аби ви знали, в якому я був пеклі.
- Та знаю-знаю. Що ж, уже як є. То кажеш, Андрійчик на тебе схожий?
- А ви ж чому самі не признавались до дитини?
- Та бачиш… Якось воно так.
Переспавши цю ніч удома, Юрасик почав вчащати до Лукерки, а там йому ніхто й не нагадав про те, що має іншу сім'ю. Не говорила про кацапку й мати; злякавшись самотньої старості, назавжди відцуралась від онуків.
Минало літо, і після Успенського посту було призначене весілля.
А так як Лукерка була вже не дівиця, то віддавалась без фати. Тільки ж що з того? Гарний шерстяний костюм вона пошила у найкращої майстрині, туфлі купила в місті, а разом і білу блузку – такої не було ні в кого. Довге чорне волосся заплела в косу і виклала над чистим високим лобом вінком.
- Хусткою покриєте, коли й годиться – вже після перепою, - настановляла вона матір. – А придане можна віднести просто тепер, аби вночі нічого не забути.
В цей день гуляти мало усе село. Були замовлені музики.
У Лукерчиних батьків на городі поставили палаша і наготували пишне гільце.
Палажка зарізала свиню, столами прибрала хату .
Аж ось до двору молодої прийшли свати, попереду - жених із хлібом, побіля нього – свашки й світилки, вони виспівували пісень так голосно, що було чути на всі усюди.
Після викупу молодої, гостей посадили за сніданок, подали по чарці горілки. Далі всі разом рушили до сільради, на розписку.
Скріпивши згоду підписами, уже як законні чоловік і жінка, Лукерка із Юрком, на чолі довгого поїзда гостей, вирушили до його матері. Там їх стрічав духовий оркестр, а ще…
- Ой лишенько, а це ще хто?! – сплеснула руками Палажка, коли побачила незнайомку, що входила через широко відкриті й уквітчані ворота до подвір’я, коли вже всі гості сіли за стіл, а вона вибігла на хвильку, аби допомогти кухарці занести страви.
- Здравствуйте, - порівнявшись із весільною матір’ю, привіталася молода симпатична білявка, вона була одягнута у біле в горошок плаття, в одній руці тримала чемодан, а в іншій - стискала ручку маленької дитини, такої ж, як і вона – білявої.
- А хто ви такі? – уже знаючи наперед відповідь, Палажка все ще надіялась: а раптом їх пронесе, і це просто якась заблудла жінка, що приїхала до когось в гості. Тільки ж не до неї.
- Я – Надежда, жена Юрия, а это – его ребенок. Юрий ведь здесь живет?
- Ага, здесь, - не відводячи очей від жінки, Палажка позадкувала і сперлась на одвірок хати. – Тільки ж… у нас весілля.
- А кто женится?
- Як хто – Юрій.
- Не может быть! А как это? Ведь это я его жена, а вот наша дочь, Наташка.
- То де ж ти була до цього часу і чому приїхала саме тепер? – озираючись на хатні двері та заразом ловлячи на собі цікаві погляди кухарки та її помічниці, що поралися біля кабиці, запитала Палажка.
- Да не знаю… Юры не было слишком долго, вот я и решила приехать.
- Краще б уже й не приїжджала!
В цей час гості, випивши по чарці, заволали «гірко».
- І що ж мені з тобою робити?
- На обратную дорогу у меня денег нет, да и ребенок сильно устал.
- Але ж у нас весілля…
- Тогда я войду.
І не встигла Палажка й оком змигнути, коли кацапка хутко, обминувши її в порозі, ускочила до хати.
А далі були крики й сльози. Запустивши у жениха пляшкою горілки, яка, на щастя, розбилась об стіну, гражданська жінка Юри виказала йому усе, що думала.
- Старшего ребенка я оставляю тебе, - кинула вона наостанок, - дай денег на поезд!
Лукерка сиділа ошелешена, від почутого й побаченого у неї потемніло в очах, але ж – правда була на її боці: з Юрком вони розписані. А от ця Надя – бойова подруга, про таких казали: закінчилась війна, вони розбіглись.
Таки віддавши жінці гроші, Юрко провів її до сусідів, де попросив, аби перебула до завтра. А вранці наступного дня, після першої шлюбної ночі з Лукеркою, він підводою вивіз Надю на залізничну станцію та посадив у потяг. Наташка залишилася йому, на якийсь час.
От із такого прикрого випадку і почалося їх шлюбне життя.
Наташку Лукерка незлюбила відразу ж – усе в ній нагадувало матір: така ж білява й синьоока, а ще говорить по-кацапськи, противно перекручуючи слова. Коли Андрійкові пояснили, чому ця дівчинка житиме із ними, спохмурнівши, він вдарив її кулаком у груди.
- Я не віддам свого тата нікому. Ніяка вона мені не сестра! - вигукнув сердито, і отримав від мами поцілунок.
- Так, синку, ця Наташка чужа нам, скоро по неї хтось приїде і забере від нас.
Тільки ж діти, як діти, за кілька днів вони вже гралися разом у поросі, коли дорослі копали картоплю.
Лукерка і так була сердита на свого Юрка – за те, що на війні знайшов іншу, придбав від неї дітей. Потім образа забулася, весілля ж мало поставити жирну крапку у тому всьому. Але тепер у неї перед очима постійно була Наташка – явне нагадування про зраду. І вона не змогла змовчати, тільки траплялася нагода – виказувала чоловікові, колола очі дитиною.
- Але ж і ти не була свята, - огризався Юрко. – Знаю від людей, як ти тут гуляла з солдатами, танцювала із ними п’яна і вешталася по кущах.
- А не тобі мене судити! Я, на відміну від тебе, дітей не нагуляла! У мене немає гражданського мужа-кацапа!
- Я ж на тобі женився, признав сина, що ти від мене хочеш?
- Прибери цю байстрючку з-перед моїх очей, бачити її не можу.
- Це теж моя дитина, і вона має право жити з батьком.
- Ти все ще її любиш, оту Надьку? Зізнайся, – трохи втихомирившись, Лукерка зазирала у вічі чоловікові, допитувалася, аби дізнатись правду.
- Яка тепер різниця? – Юрко відмахувався від неї та йшов із хати, на вулиці запалював папіросу й курив, нервово спльовуючи набік. Лукерка ж у цей час починала плакати – ридати вголос.
- Не можна так, дитино, - спиняла її свекруха. – Як будеш варіювати, Юрко ще й справді візьме й покине, і поїде до Надежди. Навіщо нам таке горе?
Лукерка й приходила до тями. Та ненадовго. Тільки бачила Наташку – у грудях у неї кублилися гадюки, і отрута сама просилася із рота.
Юрко поступово робився все похмурішим, починав все частіше прикладатися до пляшки, а Лукерку обходив стороною.
- Зовсім знавісніла ваша донька, - Палажка навіть ходила до сватів і просила їх напоумити доньку. – Ще тільки ранок, а вона вже дише огнем, що й я її боюся.
- Але ж вона така не була, - зітхала Олена. – Може, народить дитину та й заспокоїться.
Лукерка була вагітна. Це сталося відразу ж по весіллі. Але тепер, замість гладшати, як має бути з жінками в тяжі, вона що день ставала все худіша, тільки живіт ріс, немов гора, і обличчя негарно вкрилося веснянками. Її дратувало геть усе, а надто Наташка.
- А когда приедет мама? – несміливо запитувала дівчинка у тата, коли поряд не було мачухи.
- Скоро, скоро приїде.
- И мы уедем отсюда навсегда?
- Уедем…
- Папочка, а ты пока попроси тетю Лукерью, чтобы меня не била.
На те Юрко важко зітхав і, сторожко поглядаючи на двері, ніжно пригортав дитину до себе.
- От народжу, і теж матиму двоє дітей, - вичитувала над Юрком Лукерка, коли він збирався на роботу – пішов до колгоспу шоферувати. – Тоді ти перестанеш думати про неї!
- А я й не думаю. Із чого ти взяла, що я думаю про Надю?
- Ага! То ти вже не соромишся називати її ім’я у хаті, при мені?
Далі сваритися не було сенсу, тому що в хід могли піти кулаки. А вдарити жінку у відповідь Юрко не міг – вона носила під серцем його дитя.
Коли ж народилася Настя, і Лукерка спала, втомлена пологами, він нищечком зібрав чемодан і, взявши на руки Наташку, ще поночі пішов із дому.
- Куди ж ти, сину? – спиняла його Палажка. – Так не можна робити. Що скажуть люди, коли дізнаються, що ти покинув законну дружину і поїхав до солдатки?
- Нехай кажуть, що хочуть, я того не буду чути.
- Але ж у тебе діти.
- І там теж діти, - сказав, як відрубав. – Прощайте, мамо, приїду у Різдві, може.
Лиш тиждень ще пожила Лукерка із дітьми у свекрухи, а потім повернулася до своїх батьків.
- Неначе підмінили нам дитину, - жалілася Олена жінкам на вулиці. – Геть висохла. А стала люта… Я й слово наперекір боюся їй сказати, і що б не зробила - все рівно не так, неначе я – невістка в своїй хаті.
Порадили люди завести Лукерку до знаючої баби, аби та відшептала над нею уроки та вилила на віск. Але нічого не допомагало. Увесь свій гнів на чоловіка Лукерка зганяла на його дітях. Андрійчик поступово навчився вчасно втікати з хати, як бачив, що зачинається буря. Настя ж була маленькою і не давала собі ради.
- Для чого ти лякаєш дитину? – спиняла Лукерку мати. – Воно ж іще мале й невинне.
- Аби змалечку привчалась бути слухняною!
Коли Насті виповнилось п’ять, Лукерка нарешті законно розвелась із чоловіком і знайшла йому заміну.
Іван жив у сусідньому селі і був старшим від неї на кілька років, мав гарну хату, до того ж – інвалід війни. Коли виходив на парад, всі груди блищали орденами.
Здавалося б, тепер мав настати спокій, життя владналось. Тільки ж із часом виявилось, що як чоловік Іван геть нездатен до любощів.
- Я думала, що так… але ж він повний інвалід! – жалілася Лукерка.
Господиня вона була завзята, все аж горіло в її руках. Але натура не змінилась. Лукерка зосталась такою ж навіженою, якою зробив її Юрко.
Найбільше потерпали діти. Їм гарно діставалося від мами за її зіпсуте життя.
У неповних шість років Настя уже поралась в городі, пасла гусей, гляділа свині. А коли підросла – щоліта змушена була ще й працювати на колгоспному току, щоб заробити собі на нове плаття, босоніжки, банти, фартух – те, що потрібне в школу.
Лукерчин чоловік помер у той рік, як Андрій виїхав із села до міста на навчання. І вони із Настею зосталися у хаті вдвох.
- Ой, що ж я буду сама робити з дітьми? – зранку й до вечора голосила мати. А тим часом Настя взяла на себе усю жіночу й чоловічу роботу.
Ще поночі вона прокидалася і йшла порати корову. Потім розтоплювала в печі й готувала їсти. Після сніданку з матір’ю швидко мила посуд і бігла до школи. Після школи – знову до господарства й на город; тільки пізньої ночі сідала за уроки.
- І доки ти палитимеш те світло? – незадоволено бурчала Лукерка, кидаючи скрадливі погляди в вікно. – Лягай вже спати.
- Але ж мені треба виконати домашню роботу.
- Раніше вставай!
Уже крізь сон Настя чула, як мати крадькома виходила у двері і десь зникала. Поверталася далеко за північ, а вранці не могла прокинутися.
- Як же мені в печінках сидить ця робота, - стогнала Лукерка, зі стогонами злізаючи із ліжка. – Ти корову попорала?
- Так, - відповідала Настя.
- А щось варила?
- Локшина докипає.
- З молоком?
- Еге ж.
Мов зачумлена, сідала Лукерка за стіл і, важко сопучи, глитала доччине варіння.
- Коли сьогодні будеш? – запитувала між голосним посьорбуванням.
- Як завжди, після трьох.
Якось вона прийшла додому раніше. Вхідні двері були прочинені.
«Мабуть, кіт вскочив, - подумала Настя, обережно заходячи до хати. Біля порогу вона помітила материні туфлі, а ще – чужі чоловічі чоботи. - Мама прийшла на обід. А з нею хто?»
Із спальні чулося якесь вовтузіння, чоловічий голос і жіноче хихотіння. Обережно, аби не розсердити матір, Настя пройшла до кухні і побачила на столі пляшку горілки, нарізаний скибками хліб і сало. Сівши до столу, вона вкраяла й собі шматочок…
- А це чого так рано? – розібрана, в одній сорочці матір невдоволено пройшла повз неї, зачерпнула кухлем води, напилася.
- Не було останнього уроку.
- Брешеш!
- Вчителька захворіла, - почала оправдовуватись Настя.
- Зрозуміло… а чого вирішила байдикувати? У нас грядки заросли бур’янами, що скоро вовки почнуть завивати, а ти – розсілася тут і сидиш. Ану марш мені, дівко, за сапу та й на город! Добре, що я забігла на хвильку на обід, а то б ти, мабуть, спала аж до вечора. Оце ще ледащо виросло!
Вкусивши сала, Настя прожогом кинулась із хати, аби не бачити й не чути того, що буде далі. Вона вже була доросла й розуміла, що відбувалося у хаті, але не хотіла віч-на-віч зустрічатися із материним коханцем.
Висапавши грядки, Настя наносила води й взялася за прання, потім надійшов час годувати бичка, свиней, зустрічати з череди корову…
Мати била її дуже часто – згонила пекучу злість за скривджену жіночу долю. А потім ночами, намагаючись заснути, Настя чула схлипування і стогони за стіною, гицання ліжка – Лукерка не соромилася приводити коханців додому та залишала їх до ранку.
- Якби ж не ти! – потім галасувала мати, злодійкувато бігаючи поглядом. – То я б, може, ще й вийшла заміж! І чому я не зробила аборт? Знала ж, що твій татуньо мене кине. Очі б мої тебе не бачили! Наче камінь висиш мені на шиї!
Якогось разу, не стерпівши образ, Настя зібрала сумку і, поки Лукерка була на роботі, перейшла жити в сусіднє село - до баби з дідом, написавши матері записку, що вона додому не вернеться. Мати її навіть не шукала , а дуже швидко втішилась, прийнявши до себе жити чоловіка, якого відбила в іншої жінки. Згодом вони навіть розписались.
А Настя, прокинувшись уперше в хаті діда з бабою, дуже здивувалась, що на столі на неї чекав сніданок. Скочивши із ліжка, вона поспішила на поміч до хліва.
- Не треба, дитино, - зупинила її баба, - дідусь і сам з усім упорається.
- А що ж тоді мені робити?
- Якщо хочеш допомагати, то можеш мити посуд і прибирати в хаті.
- Бабусю, робитиму, що скажеш, тільки не відсилайте мене назад до мами.
З тих пір Настя взялась виконувати хатню роботу, інколи допомагала бабусі варити їсти, пекти хліб, носила воду на прання й поралась в городі. Старенькі не могли нарадітися на внуку. Лукерка ж навідувала батьків один чи два рази на місяць, і тоді вона бралася за виховання доньки.
- То що, ледащице, як тобі тут, краще, ніж у мами? – єхидно посміхалася Лукерка. - Мабуть, ночами валандаєшся із кавалерами? Гляди, щоб не принесла в подолі, бо я тобі…
- Та що ти таке кажеш? – спиняла доньку Олена. – Настя – гарна помічниця і дуже слухняна.
- Та що ви мені брешете? Наче я її не знаю. Слухай мене, - приступала до доньки, зціпивши зуби, - як тільки почую про тебе щось погане, начувайся! – і туркала кулаком у груди.
Після цих відвідин Настя гірко плакала й хотіла, аби не бачити матері більше ніколи. Але…
Цього літа Настя працювала в колгоспні за двох – була вже не мала, 15 років. Ось-ось вона закінчить вісім класів, тож треба заробити на гарне випускне плаття, а ще – аби було на поступання: дід з бабою старенькі, від матері допомоги не чекати, брат служить в армії. Отож, тільки світало, вона бігла на колгоспну ферму – допомагала дояркам доїти корів, потім – на тік. Були жнива, Настя робила до півночі, або ще й довше, постійно недосипала і дуже змучилася за останній тиждень. Якогось разу прийшла вона додому, не їла й не пила, поперемивала посуд, взялася прибирати. А підлога в хаті була вкрита лінолеумом, і аби потім гарно трималися доріжки, стелити їх треба було, поки ще мокро. В цей час надійшов дідусь, взяв у миснику помиту миску, всипав черпак каші.
- Насте, сідай зі мною поснідати, - позвав онуку. – Баба такого доброго борщу наварила. Ти ж іще не снідала, либонь?
- Зараз помию в хаті, та й сяду, - сказала Настя.
А поки дід частувався кашею, вона винесла на вулицю доріжки, порозвішувала їх по тину, потім побігла з відром по воду, вкинула ганчірку, поставила у сінях.
- То я пішов, - дідуньо за цей час виїв кашу, та й покинув на столі пусту тарілку: мити посуд – не чоловіча робота.
Настя ж почала мести підлогу, у світлиці заглянула під ліжко – а там тих порохів! Стала Настя на коліна, головою зіперлася на дерев’яну поперечку ліжка, очі самі собою заплющились – вона й незчулась, як заснула.
Зі сну її пробудив материн вереск.
- Ах ти ж ледащо!!! То це ти тому пішла із дому, щоб спати посеред дня? Як же тобі не соромно, зажди, - і щоку опік гучний ляпас, потім ще один.
- Мамо… я не виспалась, - почала виправдовуватися Настя, схарапуджена зі сну, вона й не відразу зрозуміла, за що це її б’ють.
- А чого ти не спиш ночами? Де шляєшся?
- Я була на роботі, сьогодні встала рано, дуже втомилась, ось, мила підлогу, заснула…
- А посуд чому стоїть немитий?
- Я не бачила…
- То я тобі покажу! – схопивши доньку за волосся, Лукерка поволокла її через поріг на кухню, а там, дотягнувши до столу, втокмачила носом у єдину брудну тарілку. – Ось, тепер бачиш?!
- Мамо, не треба, - пручалась Настя, але тим тільки посилювала гнів Лукерки.
- Я тебе вродила, я й уб’ю, але осоромити себе не дам! – кинувши на підлогу, вона копнула доньку ногою в бік. А потім, вирішивши, що для навчання цього буде замало, схопила однією рукою за горло, приперла до стіни, і кулаком турнула в ніс – один раз, другий, третій…
Із Настиного носа бризнула кров, вона почала задихатись, а мати й не думала спинятись, її очі знавісніло горіли, а із рота сипались прокляття.
І тут до хати вбіг дідуньо. Вхопивши Лукерку за обидві руки, він насилу відтягнув її від доньки.
- Тікай, дитино, бо уб’є, - сказав онуці. А ту два рази просити не треба. Як підірвалася на ноги – прожогом вискочила надвір, та й побігла, нічого не бачачи довкола, на беріг. Там заховалася в очерета і дрібно трусилася, сльози текли струмками, але вголос плакати вона боялась – а що як почує мати, прибіжить і доб’є?
До темної ночі просиділа Настя в очеретах – налякана, голодна, і вийшла лиш тоді, як почали кусати комарі.
- Ой, дитино, як же вона тебе побила, - жаліла Настю бабуня.
- Я ж не ходила сьогодні на тік…
- Нічого, завтра підеш. Один день пропустити – це не страшно. Завтра побачать, що ти побита…
- А що ж я скажу?
- Скажеш, що в погребі упала, та й забилась. Не будеш же соромити матері, у неї горе – чоловік покинув.
…
Пройшли роки – неначе збігла вода у річці. Лукерка зробилася стара. Осталася сама у хаті.
Настя із сім’єю живе у місті, тримає ательє, але до матері навідується, як має час.
Коли ж та злягла – забрала до себе у квартиру. Ні жодним словом не дорікнула за скривджене дитинство, за крутий норов, за побої. Тільки…
Коли Лукерка помирала, а Настя сиділа біля ліжка, у грудях раптом заворушилась давня образа – за той день, коли мати побила її до крові.
- Мамо, скажіть мені: за що ви мене били? – таки наважилась спитати.
- А що? Як я там тебе била? Хіба ж таке було?
- Було, ой, було, мамо! Мене воно все життя болить. Пробачте, що я вам про це нагадую, аж тепер… Але воно мене не перестає мучити, і як помрете, то кого спитаю?
- То що, в тебе пробачення просити, чи як?
- А попросіть!
- Ну добре, - байдуже сказала Лукерка, дивлячись кудись убік, - пробач мені, Насте. Якщо, може, колись тебе й ударила… якось ненароком, - і аж тепер подивилась на дорослу доньку.
Та, замість «пробачаю», підбігши до вікна і ковтаючи гіркі сльози, почала молитися «Отче наш» - один раз, другий… двадцять п’ятий. Аж поки не почула стогону від материного ліжка.
- Ну чого ж так довго? – застогнала Лукерка і, голосно видихнувши, вмерла.
Так і не прощена своєю донькою.
