«Пам’ятаю себе з 5 років, вже тоді малював олівцем, хотілося малювати де тільки можна було. Шкільна вчителька сприяла зміцненню пробудженої любові до живопису…», - із розповіді митця (частина перша).
По завершенні усіляких природних і соціальних струсів, поволі, з рипінням, але завершується епоха «Калі – юги», відступати не хоче, але, вона приречена, бо така закономірність 4-х фаз розвитку спільноти землян.
Дуже непомітно для людського ока, тихо, хоча не завжди, проте вступає у свої права ера «Золотого віку», доба високої духовості. В дану тематику заглиблювався професор Микола Чмихов, про це ж писав науковець – футуролог Миро Продум у розвідці «Нація золотих комірців», а золоті комірці – це володарі вищого знання, брахмани…
Чималі завдання будуть покладені на творчих осіб – ідеологів Нової Доби, науковців, поетів, письменників, композиторів, живописців, на тих, кому долею призначено нести різними засобами: Світло, Добро, Традиції, які роблять народ сильним і стійким у відстоюванні своїх надбань.
Тут слід знову повернутися до монологу І. Зайцева (частина друга): «З 2005 року я був учнем Народного художника України Петра Магра, він допоміг мені стати розкутішим у творчій праці, пробудилися емоції з нутра, які не могли не відобразитися на картинах. Почав поволеньки виходити на свою дорогу… В процесі мого становлення як митця, суттєвий вплив на мене мав Федір Павленко, під орудою котрого я опановував загадки малярські у 2007 – 2008 роках. Чому мене так вабить пейзаж?... Бо завдяки йому можна передати свої відчуття, своє бачення довколишнього світу. Можна висловити – радість, смуток, змалювати куточки місцини де народився і зростав, їх зберігає людська пам’ять. Живопис може виконувати і виховну роль…».
Праукраїнська спільнота знаходилася значно ближче до Ноосфери (сфери розуму, взаємодії суспільства і Природи) , аніж теперішнє людство. Трипільці, наші пращури зводили агроміста, що були розташовані на території України. Адже в Молдові і Румунії, стосовно площі, протоміста були в рази менші… Згадаймо, - Тальянки (450 га), Чичеркозівка (300 га), Майданецьке (270 га). Мешканці цих поселень були носіями Добра і Краси (Сократ і Платон ставили Добро вище Краси…), схилялися перед Великою Матір’ю Природою, їх Ідеї були неагресивними, не існувало навіть оборонних укріплень. До чого це призвело з ходою Часу? Питання важке і складне…
Україна – Сонячна Земля. Один з аргументів, - видаються для людського ока безмежними лани соняшників, вони ж і Сонця… Світлоносне малярство, яке наповнене теплом сонячного проміння протистоїть спробам: інфікувати українців ідеалами руйнації, неначе жити слід так, що після нас, хоч потоп… Літературі і мистецтву потрібно повернути втрачений божественний зміст. Недарма ж Е. Шюре наголошував: «Відівчившись дивитися у вічність, більша частина молоді віддалася тому, що її нові вчителі називають натуралізмом, принижуючи цією назвою прекрасне ім’я природи. Бо те, що розуміють під цією назвою, є не більше ніж захист низьких інстинктів…».
Ще раз повернімось до роздумів художника (частина третя): «Зараз такий час, який дає змогу синтезувати стилі живопису, ймовірно, таким чином викристалізовується індивідуальний почерк митця. У моїх роботах можна помітити ознаки і складники – реалізму, імпресіонізму, постімпресіонізму, експресії. Є і твори близькі до абстрактного вирішення. Але, в основному пишу в імпресіоністичній манері. Рафаель вважав, що мистецтво повинно бути одухотвореним, тоді не втрачає своєї сутності. Ось і потрібно творити згідно з цією настановою. Цікавить мене і хвилює тема історії людства, вона відображена в роботах багатьох митців. Вивчаю творчість великого Рембрандта, непокоюся думкою, що ж він хотів повідати нам у картині «Повернення блудного сина»?... Художник, він же і пошуковець... Важливою для мене є і творча спадщина видатних українських живописців – О. Мурашка, В. Хмелюка, М. Глущенка, О. Новаківського, Р. Сельського. Відчуваю себе українським художником…».
Територіально Україна не настільки велика, щоб людина на її обширах могла загубитися, однак достатня для того, щоб українська душа раювала і розпросторювалася в різних напрямках. «Однак справа не лише в масштабах українського осоння, а й у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату», - слушно зауважував доктор психології Олексій Губко.
Малярство авторства Ігоря Зайцева яріє гармонійним поєднанням кольорів і відтінків, тонким відчуттям різних настроїв Природи, йому вдається передати полотнам: мелодику весняного вітру, передгрозову напругу довкілля, як пливе туман над луками і полями, красу зимових дерев одягнених у білі шати, розлогу далечінь українського степу, з його різнобарв’ям трав, осінній спокій і задуму парків і лісів у їх жовтогарячих вдяганках. Його краєвиди і натюрморти налаштовують глядача на лірико – поетичний настрій. Асоціативно зміст картин буває споріднений, наприклад, ось з такими рядками: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах.
Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті…», - уривок з оповідання «Чайка» С. Васильченка.
Живописець, я переконаний, сам себе запитує:
«Ну як мені той вечір змалювать,
Що звуками у пам’яті лишився?
Поскрипували у полях жнива,
Брехали в очі місяцю лисиці», - з вірша Б. Чіпа.
І в роботах малярською мовою відповідає на питання.
Чільне місце у його живописі посідає жанр портретистики. Художник вміло відображає на полотні психологічний стан людини, - зажуру, радість, неспокій, усміх…
Ігор Зайцев залюбки приймає участь у пленерах, різноманітних виставках, спілкується з колегами – митцями Придніпров’я, серед яких – О. Самійленко, І. Коваленко, мандрує при нагоді українськими землями. В 2013 році картина «Кизилова стежка» була відзначена лавреатством в Києві на виставці «Подих весни», в рамках міжнародного проєкту « Ukrainian Art Week».
«Дати життя чомусь – це стільки ж, як любити. Те, як дають чомусь життя, і те, як ми любимо, - це мистецтво. Мистецтво і любов – це самовираження Людини і коли людина виражає себе у цих двох вимірах, тоді вона живе….», - уривок з роману «ІМЕН» А. Ерделі.
Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.
