Нове м´яке приземлення. І декілька кроків до чергової ватри. Четвертої. Не даючи мені й видихнути, мій дивовижний провідник вже готує мене до нового стрибка: наші пальці тісно переплетені і тому кожен будь-який непримітний порух його руки переливається в мене хвилею, мов цунамі - і моє тіло відгукується на неї. Вже не розрізняю, чи хочу я цього сама, чи просто піддаюся волі прибульця, але вогню, що попереду, не боюся - знаю, що знову перепливатиму через якусь сяйливу плазму, після чого мене обступить густий туман і памороки. Отож стрибаємо.
..Цього разу - це не далекий спалах*, але оглушливий удар грому - такий, ніби блискавка вперіщила у щось біля мене. Чи прямо в мене? Здається, ні. Щойно у вухах відгуло від грому, як над головою загули-задвигтіли дзвони. Бам! Бам! Бам! Важкі й моторошні дзвони собору якогось старовинного кляштору. Бачу, що я на верхівці високої вежі-дзвіниці. Поруч себе зауважую якусь нажахану монахиню, що зі всієї сили розгойдує тривожні дзвони. Над шпилем з хрестом вирує чорне, зловіще небо, яке щоразу протинають огнисті віяла блискавиць, а на темному обрії - гострозубе верхів´я недалеких гір в миготливих спалахax грози. Згори ллє, ніби має настати всесвітній потоп. Мені чогось важко - мій погляд весь час щось тягне вниз. І ось, здається, я нахиляюся крізь охоронну загорожу вежі, легко перескакую через поручні - і вже там, внизу, на мокрій бруківці бачу розпластане тіло ще молодої жінки в чернечій сутані. Хочу роздивитися ближче - і враз відчуваю, що злітаю і опиняюся коло неї. Погляд на жінку вкрай неприємний і моторошний, та не можу собі дати ради: чогось мушу дивитися на тіло, що щойно впало з тієї височенної дзвіниці й лежить тепер на животі у деформованій, неприродній позі; мушу вдивлятися у те обличчя з відкритими очима, на якому ще тепліє ледь зрима усмішка і яке є зверненим до брами монастиря; щось мене таки примушує не відводити погляд від розсипаного проміння мокрого волосся, що вибилося й звільнилося з-під габіту, від крові, що витікає з-під голови і яку змиває дощ.. І я теж бачу, як до мертвої збігаються інші її сестри-черниці, як вони налякано хрестяться й моляться.. Черей якусь мить віднесуть це тіло в монастир і монахині ще довго будуть думати-гадати, що ж насправді того страшного, буремного грозового вечора сталося: чи їхню сестру вбила блискавка, чи то до неї підступив Диявол і вона сама скоїла найстрашніший гріх..
..А я знаю - я чомусь тепер звідкілясь знаю, як все було і що цьому передувало.. Після того, як її батько не сплатив борг, бо все до останньої нитки програв у картах, він помішався розумом і втік однієї глупої ночі в ліс. Єпископські мисливці знайшли залишки його тіла аж через декілька днів. Тіло було розтерзане дикою звіриною. Тоді по краю котилися чутки, що це ніщо інше, як діяння кровожера-вовкулаки - Лісовика, Злого духа лісів з його вірною свитою - дикою, ненажерливою вовчою зграєю. Як би там не було і що би люди не казали, проте після трагічної смерті та похорону батька дівчина прийняла чернечий постриг і назавше зачинилася в цих монастирських стінах. Бувало, коли йшла на дзвіницю дзвонити вечірню, ставалося, що подовгу затримувалася на вежі. Тільки з неї можна було споглядати вічно зелені, туманні смерекові ліси, що обступили мури кляштора. Тільки з вершини дзвіниці можна було вгледіти пінисті хвилі ріки та верхів´я гребеня, де вперше в житті почула слова "Пісні Пісень" з вуст того, хто у юності врятував їй життя і розбурхав її дівоче серце.. Часто, дуже часто вона після дзвонів вслухалася у довге, протяжне вовче виття, що котилося моторошною лавиною по схилах того пам´ятного гребеня, за яким щовечора ховалося сонце, і долинало аж до високих мурів кляштора.. Тільки от чомусь останнім часом вона того вовчого співу вже не чула. Натомість чула спочатку поодинокі постріли, а затим суцільну стрілянину у лісах. І нині, за такої ж самої бурі, яка пригналася тоді, коли вперше вирушила у подорож крізь гори до цього монастирського інтернату, раптом здогадалася чому..
.............................
Щойно я всотую побачене і стаю ногами на землю, як переді мною і моїм супутником постає нове вогнище. П´яте. Чи мені здається, чи то справді з кожним новим багаттям наступна ватра більшає і її полум´я розростається й розгалужується, мов дерево чи якась диковинна рослина? Стрибаємо і в цей вогонь-рослину - і знову приємна, тепла іскриста рідина.. і знову мене обволікає туман чи, принаймні, якась імлиста, схожа на олово, субстанція..
.............................
..Мені здaється, що стою перед якимось величезним дзеркалом*, з глибини якого випромінюється слабке світло. Ось воно дедалі сильнішає, росте й набуває яси вечірнього сонця. Простір, відображений у свічаді, разом з цим світлом теж почав ширшати, розростатися, доки не роздувається, мов гаряча скляна куля, до розмірів величезної розкішної зали. Я бачу, як через надвірну аркаду з колонадою, обвитою плющем та диким виноградом, пробивається вогненне проміння призахідного сонця - воно ковзає по лискучій мармуровій долівці і розсіюється золотавими блискітками по різьбі горіхової стелі та фресках на стінах. Здається, я чую якусь сумну мелодію - хтось наче грає на лютні. Придивляюся: у глибині зали, в тіні, сидить якась молода жінка в легкому і прозорому, як вранішній серпанок, убранні. Густі локони золотисто-каштанового волосся спадають по ледь оголених плечах та далі стікають по одежі й губляться між складками. Алябастрові тендітні руки, обплетені дорогоцінними браслетами, граційно перебирають струни, пишнокучера голова ледь похитується в такт. Aле неможливо розгледіти цю жінку ближче - надто далеко, надто в тіні.. Раптом сонячне сяйво спалахує ясніше, розгоряється, обвиваючи пурпуровими пасмами колонади, і забарвлює залу в темний бурштин. По рожевій підлозі поповзли, звиваючися зміями, зеленi пагони виноградної лози - ось вони вже повзуть углиб зали і добираються до полів сукні, хапаються за неї.. Голос лютні стихає.. Янтареве світло яскравішає i вихоплює постать з тіні. По встеленому променями, наче кривавими плямами, мармурі побігли чорні смуги тіней. І ось у порфіровому сяєві - бліді штрихи замріяного чи то задуманого обличчя жінки. Її лютня лежить на підлозі, одна рука спочиває на серці, друга безладно звисає вниз, голова трішки відкинута назад, a світлокарі очі широко відкриті і вдивляються в небо - в тих очах - застиглі спалахи двох сонць.. Поруч на столику - відчинена скарбничка та якась розбита кришталева пляшечка. Я придивляюся уважніше - і.. скрикую від жаху. З привідкритих уст жінки витікає якась темна юшка. Погляд її - скляний.. Переборюючи страх, я роблю крок вперед - а дзеркало, наче вода кольору ртуті, поглинає мене й легко пропускає далі - по той бік. І не треба ніякого зусилля - я відразу опиняюся посеред цієї дивовижної зали поруч жінки, котра ще декілька хвилин тому була жива.. Лише зблизька зауважую, що у волоссі жінки над скронею красується вплетене синє квіття барвінку, а у скарбничці поблискує коштовність - начебто якийсь знак зі сріблястого металу з вирізьбленими численними написами та спіралями, серед яких вирізняється зашифрований Пентакль - Пентаграмa, окресленa кругом. Цей сріблястий знак, бачу, з тонкого, мов пластинка, і дуже крихкого металу, що міниться у відсвітках вечірнього сонця ледь видимими райдужними барвами - таким металом може бути лише надзвичайно рідкісний іридій - метал з метеориту, що прилетів з далекого Космосу. Біля скарбнички на столику бачу старовинну книгу - її пергаментні рукописні сторінки розхристані й деякі надірвані - онде зображені якісь дивовижні, незнані на нашій планеті рослини. Далі зауважую якісь космологічні діаграми з накресленими чи то галактиками, чи то мандалами. А ось і зовсім вирвана сторінка, на якій старанно намальовано діаграму-гороскоп зі знаком Зодіаку - Козорога - ця сторінка лежить на підлозі, трохи осторонь від долівки сукні жінки - мабуть, випала їй з руки.. І мені дуже кортить прочитати це письмо. Та літери - все незнайомі, все лише якісь дивні знаки-ієрогліфи - жоден несхожий на існуючий на Землі вид письма. Тільки й знаю чогось - невідь як, але знаю, що той гороскоп - це особистий гороскоп тієї жінки і що знак і книга з тими дивними виображеннями та гороскопами - це єдине, що залишилося їй на згадку від зниклого безвісти ще дивнішого, заворожливого чужинця-алхіміка, з котрим однієї давньої травневої ночі танцювала на своєму першому доленосному балу в королівському палаці, і котрого від свого серця назавше відштовхнула.. Скарбничку, в якій покоївся його знак, та книгу з її гороскопом їй декілька днів тому прямо посеред людної вулиці вручив якийсь незнайомий хлопчик-жебрак. А коли за ним озирнулася, слід його вже простиг..
..............................
Вже досить, досить! Не можу далі - ні, не тіло, але душа вже не витримує. Скільки того ще вготовано бачити? Не картай мене вже, страшний любий мій, не муч! Молюся подумки, але його жахлива сила підганяє мене вперед.
- Чого весь час мовчиш?! - скрикую до свого нічного гостя. - Чого тобі від мене треба?! Я вже знаю, знаю! Я вже зрозуміла, щó ти мені показуєш! - і шарпаю його за руку, за яку тримаюся, припечена нашою спільною кров´ю.
- Не надто впевнений, чи ти вже зрозуміла все. - раптом відповідає, навіть не обертаючися в мій бік. - Якщо вмієш рахувати, то маєш знати, скільки того залишилося до нескінченності. - і веде мене до наступного вогнища.
Того разу ми вже не біжимо, але йдемо прямо на вогонь. На шостий вогонь. І цей вогонь є чорним..
Чорний спалах темряви! У мене враження, що пропливаю не сяйливою рідиною, а якоюсь безпросвітною, драглистою багнюкою..
............................
Мої очі не бачать абсолютно нічого, лише вчувається чийсь тихий, проте душу заморожуючий жіночий шепіт*:
- Повітря! Повітря! - хрипить пересохлим горлом жінка, яка, я відчуваю, є десь біля мене. Не бачу, але якось інтуїтивно вгадую, як вона махає руками, намагаючися відіпхнути камінь, що давить її груди. Та пальці хапаються лише за порожнечу. Я чомусь знаю, що очі її розплющені - і вони бачать те ж саме, що і я: тотальний морок. І тиша навкруги. Як у могилі. Чи й справді її кинули, як собаку, в ту страшну криницю-голодоморню й похоронили заживо? Жінка обережно обмацує себе - ніякого каменя на грудях - це все їй, ймовірно, наснилося. Віддихується від задухи, зіслаблою рукою обтирає з чола холодний піт. Пробує піднятися, та відчуває пекучий біль, що пронизує її до самих кісток. Вже не рухаючися, лежить випростана з очима втупленими в морок. Тихо - так тихо, що чує навіть стукіт власного серця і як спочатку шпаркий біль розливається по тілі та перетворюється на в´язку рідину.. Чує, як у жилах уже замість крові повзуть студені п´явки, як добираються до самого серця, присмоктуються до нього і вже п´ють-п´ють, смокчуть-висмокчують її волю, життєву силу.. Біль, біль! Не в змозі опиратися йому, заплющує очі і поринає у морок безодні.. Та через якусь мить прокидається, спинається на ноги і з розгону вдаряється в кам´яну стіну. Сильний удар відкидає її на голу, сиру землю та водночас повертає її помішаний розум до тями: таки це не сниться, це все наяву! Це все сталося насправді!!! Вона справді кинута в голодоморню, живцем у ній замурована! А він - її коханий, монах, що хотів врятувати її від невідвіротної загибелі від кривавих рук чоловіка-деспота, де він, її любий, зараз? Адже їх замурували вдвох, прив´язавши й прикувавши до спини одне одного. І де він тепер? Адже чогось не чує тепла його тіла, не чує його диханння.. І враз їй вчувається нестерпний, страшний хрускіт. Боже! Спогад протинає блискавкою розум: так хрустіли кістки, коли її любого натягували на колесо й затим трощили йому руки та ноги.. А потому чула найжахливіше - хряскіт його хребта.. І вона те все, як його катували у сусідній камері підземелля, бачила через шпарину муру голодоморні! А що було потому? А потому настав морок. І щойно тепер вона отямлюється - і все розуміє.. Те, що сталося після того, як її з ченцем схопили княжі вояки і відтягнули їх назад у фортецю для розправи, пронизує вогнем її серце. Kрізь біль жінка знову підводиться на ноги й кидається на холодний, мокрий мур студні - і з божевільним, несамовитим криком з останніх сил шкрябе його нігтями - аж до крові, аж доти, доки не здирає всі нігті й не падає від розриву серця мертвою на землю..
