Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47061
Рецензій: 91455

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (53). Частина IV - (О)північне сонце

© Viktoria Jichova, 03-12-2019
                                                                             9.

Нове м´яке приземлення. І декілька кроків до чергової ватри. Четвертої. Не даючи мені й видихнути, мій дивовижний провідник вже готує мене до нового стрибка: пальці наших рук тісно переплетені і тому кожен будь-який непримітний порух його руки переливається в мене хвилею, мов цунамі - і хоч´ не хоч´ моє тіло реагує. Вже не розрізняю, чи хочу я цього сама, чи незалежно від сили моєї волі просто піддаюся його, незмірно сильнішій. Вогню вже не боюся - знаю, що знову перепливатиму через якусь сяйливу плазму, після чого мене обступить густий туман і памороки. Отож стрибаємо.    
...................................................

..Цього разу то не був далекий спалах, але оглушливий удар грому - такий, ніби блискавка вперіщила поруч мене. Чи прямо в мене? Ні, здається, ні. Щойно у вухах відгуло від грому, над головою загули-задвигтіли дзвони. Бам! Бам! Бам! Важкі й моторошні дзвони катедри якогось старовинного кляштору. Бачу, що я на верхівці високої вежі - дзвіниці, над хрестом її шпиля вирує чорне, зловіще небо, яке щоразу протинають огнисті віяла блискавиць. Згори ллє, ніби має настати всесвітній потоп. Мені чогось важко - хочу роздивитися все навкруги, але мій погляд щось тисне вниз - лише побіжно зауважую якусь нажахану монахиню, що зі всієї сили розгойдує тривожні дзвони, та гострозубе верхів´я недалеких гір в миготливих спалахax грози.. Мій зір нахиляється крізь охоронну загорожу вежі, перескакує через поручні і там, внизу, на мокрій бруківці вже бачить розпластане тіло ще молодої жінки в чернечій сутані. Хочу роздивитися ближче - і враз відчуваю, що я вже коло неї. Погляд на жінку вкрай неприємний - та не можу собі дати ради, чогось мушу дивитися на тіло, що щойно впало з тієї височенної дзвіниці й лежить тепер на животі у деформованій, неприродній позі; мушу вдивлятися у те обличчя з відкритими очима, обличчя, на якому ще тепліє ледь зрима усмішка, і яке є зверненим до брами монастиря; щось мене таки примушує дивитися на розсипане проміння мокрого волосся, що вибилося й звільнилося з-під габіту, на кров, що витікає з-під голови і яку змиває дощ.. Бачу, як до мертвої збігаються інші сестри милосердя, як вони налякано хрестяться й моляться.. Черей якусь мить віднесуть це тіло в монастир і монахині ще довго будуть думати-гадати, що ж насправді того страшного, бурхливого вечора сталося: чи їхню сестру вбила блискавка, чи то до неї підступив Диявол і вона сама скоїла найстрашніший гріх..

..А я знаю - я чомусь тепер звідкілясь знаю, як все було і що цьому передувало.. Коли батько тієї жінки не сплатив борг, бо все до останньої нитки програв у картах, помішався розумом і втік однієї глупої ночі в ліс. Єпископські мисливці знайшли його тіло аж через декілька днів. Воно було розтерзане дикою звіриною. По краю котилися чутки, що це ніщо інше, як діяння кровожера-вовкулаки - Лісовика - Злого духа лісів з його вірною свитою: дикою, ненажерливою вовчою зграєю.. Як би там не було, що би люди не казали, проте після трагічної смерті та похорону батька дівчина прийняла чернечий постриг і назавше зачинилася в цих монастирських стінах.. Бувало, коли йшла на дзвіницю дзвонити вечірню, часто ставалося, що подовгу затримувалася на вежі. Тільки з неї можна було споглядати вічно зелені, туманні смерекові ліси, що обступили мури кляштора. Тільки з вершини дзвіниці можна було вгледіти пінисті хвилі ріки та верхів´я гребеня, де вперше в житті почула слова "Пісні Пісень" з вуст того, хто у юності врятував їй життя і розбурхав її дівоче серце.. Часто, дуже часто вона після дзвонів вслухалася у довге, протяжне вовче виття, що котилося моторошною лавиною по схилах того пам´ятного гребеня, за яким щовечора ховалося сонце, і долинало аж до високих мурів кляштора.. Тільки от чомусь останнім часом вона того вовчого співу вже не чула. Натомість чула часті постріли у лісах. І нині, за такої ж самої бурі, яка пригналася тоді, коли вперше вирушила у подорож крізь гори до цього монастирського інтернату, здогадалася чому..
...........................................................................................................................................

Щойно я всотала побачене і стала ногами на землю, як переді мною і моїм супутником постало нове вогнище - п´яте. Чи мені здалося, чи то справді з кожним новим вогнищем наступне вогнище більшає і його полум´я розростається й розгалужується, мов дерево чи якась диковинна рослина? Стрибаємо і в цей вогонь-рослину - і знову приємна, тепла іскриста рідина.. і знову мене обволікає туман чи, принаймні, якась імлиста, схожа на олово, субстанція..

..Мені здaлося, що стою перед якимось величезним дзеркалом, з глибини якого випромінюється слабке світло. Ось воно дедалі сильнішає, росте й набуває яси вечірнього сонця. Простір, відображений у свічаді, разом з цим світлом теж почав ширшати, розростатися, доки не роздувся, мов гаряча скляна куля, до розмірів величезної розкішної зали. Я бачу, як через надвірну аркаду з колонадою, обвитою плющем та диким виноградом, пробивається вогненне проміння призахідного сонця - воно ковзає по лискучій мармуровій долівці і розсіюється золотавими блискітками по різьбі горіхової стелі та фресках на стінах. Здається, я чую якусь сумну мелодію - хтось наче грає на лютні. Придивляюся: у глибині зали, в тіні, сидить якась молода жінка в легкому і прозорому, як вранішній серпанок, убранні. Густі локони золотисто-каштанового волосся спадають по ледь оголених плечах та далі стікають по одежі й губляться між складками. Алябастрові тендітні руки, обплетені дорогоцінними браслетами, граційно перебирають струни, пишнокучера голова ледь похитується в такт. Aле неможливо розгледіти цю жінку ближче - надто далеко, надто в тіні.. Раптом сонячне сяйво спалахує ясніше, розгоряється, обвиваючи пурпуровими пасмами колонади, і забарвлює залу в темний бурштин. По рожевій підлозі поповзли, звиваючися зміями, зеленi пагони виноградної лози - ось вони вже повзуть углиб зали і добираються до полів сукні, хапаються за неї.. Голос лютні стихає.. Янтареве світло яскравішає i вихоплює постать з тіні. По встеленому променями, наче кривавими плямами, мармурі побігли чорні смуги тіней. І ось у порфіровому сяєві - бліді штрихи замріяного чи то задуманого обличчя жінки.. Її лютня лежить на підлозі, одна рука спочиває на серці, друга безладно звисає вниз, голова трішки відкинута назад, a світлокарі очі широко відкриті і вдивляються в небо - в тих очах - застиглі спалахи двох сонць.. Поруч на столику - відчинена скарбничка та якась розбита кришталева пляшечка. Я придивляюся уважніше - і.. скрикую від жаху. З привідкритих уст жінки витікає якась темна юшка. Погляд її - скляний.. Переборюючи страх, я роблю крок вперед - а дзеркало, наче вода кольору ртуті, поглинає мене й легко пропускає мене далі - по той бік. І не треба було ніякого зусилля, аби я змогла відразу опинитися посеред цієї дивовижної зали поруч ще декілька хвилин тому живої жінки.. Лише зблизька зауважую, що у волоссі жінки над скронею красується вплетене синє квіття барвінку, а у скарбничці поблискує коштовність - начебто якийсь знак зі сріблястого металу з вирізьбленими численними написами та спіралями, серед яких вирізняється зашифрований Пентакль - Пентаграмa, окресленa кругом. Цей сріблястий знак, бачу, з тонкого, мов пластинка, і дуже крихкого металу, що міниться у відсвітках вечірнього сонця ледь видимими райдужними барвами - таким металом може бути лише надзвичайно рідкісний іридій - метал з метеориту, що прилетів з далекого Космосу.. Біля скарбнички на столику бачу старовинну книгу - її пергаментні рукописні сторінки розхристані й деякі надірвані - онде зображені якісь дивовижні, незнані на нашій планеті рослини, далі зауважую якісь космологічні діаграми з накресленими чи то галактиками, чи то мандалами, а ось і зовсім вирвана сторінка, на якій старанно намальовано діаграму-гороскоп зі знаком Зодіаку - Козорога - ця сторінка лежить на підлозі, трохи осторонь від долівки сукні жінки  - мабуть, випала їй з руки.. І мені дуже кортить прочитати це письмо. Та літери - все незнайомі, все лише якісь дивні знаки-ієрогліфи - жоден несхожий на існуючий на Землі тип письма..  Тільки й знаю чогось - невідь як, але знаю, що той гороскоп - це особистий гороскоп тієї жінки і що знак і книга з тими дивними виображеннями та гороскопами - це єдине, що залишилося їй на згадку від зниклого безвісти ще дивнішого, заворожливого чужинця-алхіміка, з котрим однієї давньої травневої ночі танцювала на своїм першім доленоснім балу в королівському палаці і котрого назавше від свого серця відштовхнула.. Цю скарбничку, в якій покоївся його знак, та книгу з її гороскопом їй декілька днів тому прямо посеред людної вулиці вручив якийсь чужий хлопчик-жебрак - і щойно вона озирнулася, як слід його простиг..  
........................................................................................................

Вже досить, досить! Не можу далі - ні, не тіло, але душа вже не витримує. Скільки того ще вготовано бачити? Не картай мене вже, страшний любий мій, не муч! Молюся подумки, але його жахлива сила підганяє мене вперед.
- Чого весь час мовчиш?! - скрикую до свого нічного гостя. - Чого тобі від мене треба?! Я вже знаю, знаю! Я вже зрозуміла, що ти мені показуєш! - і шарпнула його за руку, за яку трималася, припечена нашою спільною кров´ю.
- Не надто впевнений, чи ти вже зрозуміла все. - раптом відповів, навіть не обернувшився в мій бік. - Якщо вмієш рахувати, то маєш знати, скільки того залишилося до нескінченності. - і повів мене до наступного вогнища. Того разу ми вже не бігли, але йшли прямо на вогонь - на шостий вогонь. І цей вогонь був чорним..
...............................................................................................................

Чорний спалах темряви! У мене враження, що пропливаю не сяйливою рідиною, а якоюсь безпросвітною, драглистою багнюкою..

Мої очі не бачать абсолютно нічого, лише вчувається чийсь тихий, проте душу заморожуючий жіночий шепіт:
- Повітря! Повітря! - прохрипіла пересохлим горлом жінка, яка, я відчула, є десь біля мене. Не бачу, але якось інтуїтивно вгадую, як її руки забилися, намагаючися відіпхнути камінь, що давив її груди. Та пальці хапаються лише за порожнечу. Я чомусь знаю, що вона розплющила очі - і її очі бачать теж саме, що і я: морок. І тиша навкруги. Як у могилі. Чи й справді її кинули, як собаку, в ту страшну криницю-голодоморню й похоронили заживо? Жінка обережно обмацала себе - ніякого каменя на грудях - це все їй, ймовірно, наснилося. Трохи віддихавшися від задухи, зіслаблою рукою обтерла з чола холодний піт. Спробувала піднятися, та відчула пекучий біль, що пронизав її до самих кісток. Вже не рухаючися, лежала випростана з очима втупленими в морок. Тихо - так тихо, що чує навіть стукіт власного серця і як спочатку шпаркий біль розливається по тілі та перетворюється на в´язку рідину.. Чує, як у жилах уже замість крові повзуть студені п´явки, як добираються до самого серця, присмоктуються до нього і вже п´ють-п´ють, смокчуть-висмокчують її волю, життєву силу.. Біль, біль! Не в змозі опиратися йому, заплющує очі і поринає у морок безодні.. Та через якусь мить прокидається, спинається на ноги і з розгону вдаряється в кам´яну стіну. Сильний удар відкидає її на голу, сиру землю та водночас повертає її помішаний розум до тями: таки це не сниться, це все наяву! Це все сталося насправді! Вона справді кинута в голодоморню, живцем у ній замурована! А він - її коханий, їі монах, її янгол, що хотів врятувати її від невідвіротної загибелі від кривавих рук її чоловіка-деспота, а вона піддалася страху - де він, її любий, зараз? Його теж замурували?! І враз у її вухах почувся нестерпний, страшний хрускіт кісток. Боже! Згадала, що так хрустіли кістки, коли того натягували на колесо й затим ламали йому руки та ноги.. А потому почула найжахливіше - хряскіт його хребта.. І вона те все бачила й чула. А що було потому? А потому настав раптовий морок. А тепер вона отямилася - і все зрозуміла.. Жахливе усвідомлення того, що сталося після того, як її з ченцем схопили вояки князя і відтягнули їх назад у фортецю для розправи, тяло її серце. Жінка проте знову підводиться на ноги й кидається на холодний, мокрий мур студні - і з божевільним, несамовитим криком з останніх сил шкрябе його нігтями - аж до крові, аж доти, доки не здирає всі нігті й не падає від розколу серця мертвою на землю..
............................................................
    
                                                                       (далі буде)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 06-12-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-12-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76339197158813 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …