Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47061
Рецензій: 91448

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

В перевеслі ч.4

© Михайло Нечитайло, 28-11-2019
Натовп завмер.
– Чого стоїмо? – зумів скочити на скакуна Гамбульський і єднав своє воїнство. – Шаблі – до бою.
Хтось сікнувся до Гамбульського, але над головою свиснула шабля – то аж присів.
Десь з боку стовпища робітників на конях гахнула гвинтівка й куля вдарила в цегляну стіну – тільки димок червонястий звився.
– Порубаю! – замахнувся Гамбульський шаблею, здійняв коня на диби й погнав через натовп до стовпища.
Там чомусь гурту не вийшло, всі розступились, оголивши парубчака-стрільця з невідь-звідки притягненою до заводу гвинтівкою в руках.
Гамбульський зсік шаблею хлопця на капусту. Його воїнство тим часом періщило нагайками бунтарів.
Та бунтарі теж увійшли в раж. Хтось стягнув з коня горе-козака, гамселив його кулачищем до кріпкої юшки, інші закривалися в цехах. Заварювалася каша.
– Товариші! – вихопився на конторський балкон Данило, гатив з пістоля в небо, привертав увагу. – Товариші, негоже трощити завод. Не для того панство валимо, аби, нацупивши волів, самим підпанками ставати. Невже хочете в пани, аби через кілька літ вас так же терзали, як ми, взявши владу, будемо терзати оцих ось, – і вказав на Гамбульського.
– Ага, його втерзаєш, – буркотів натовп, розтривожений пострілами, нагаями та ще сотнею вершників, що мчали з пагорба до заводу на поміч Гамбульському.
– Завод треба вберегти в цілісності, – втомлено мовив Данило. – За будь-яку ціну. Це є завданням революції. Можете мене розстріляти, але завод треба зберегти.
– Йолопи! – волав Гамбульський, гаруючи конем. – На більшовицькі казочки повелися? – люто глипнув на Круця. – А що вам з цього заліза, якого ви понатягуєте по домах? Та нічого. Україна потребує металу, машин – ніхто вам не дасть руйнувати її силу. Ви ж українці, ви ж повинні за нашу неньку… Ех, та кому я оце толкую. Самі себе з’їли б з тельбухами. Жидота он жирує, – вказав на місто, – а ми, нація, як кулак, а самі собі пальці виламуємо. Тьху!
– Яка ще жидота? – махнув хтось розчаровано рукою.
– А Йоська, – скрикнув Гамбульський. – Скільки років у своїх шинках пив вашу крівцю, га? Скільки ваших копійок перетрусив? Ніж мались отут харапудитись між заліза та волів, яких вам однак ніхто не подарує, йшли б краще та своє в жида відбирали. За це я вас нагаювати не буду. Їй-бо.
– Що, можна? – перепитав хтось недовірливо.
– Треба! – гукнув Гамбульський.
Натовпом пробіглося зацікавлення.
– Гайда! – горлопанив хтось. – Націдимо з жида горілочки.
–- Ми ж українці, – гарував Гамбульський. – Ми варті того, аби за себе стати!
– Товариші! – Круць з балкона. – Гамбульський усі шинки в місті скупив, а Йоська своїх не спродав, упоперек став. Він же, той Йоська, вам не заважає, нащо вам Гамбульського справи своїми руками втрясати?
Та самі задерикуваті вже погнали на місто.
Гамбульський з конвоєм помчав у інший бік – місцева влада по-своєму стерегла порядок у місті.
Пачуча випроводив робітництво з заводу, викинув трупи Шкудерні й порубаного юнця за ворота, заходився з найближчими підопічними заганяти волів і коней назад до стаєнь.
Робітництво розлазилося хто по домівках, а хто вслід за задерикуватими громити Йосьчині шинки – чого ж це віддавати до чужих рук те, що може втрапити в твої.
Данило кинувся до шинків – на що сподівався, й сам не знав, але щось же треба було робити, інакше навіщо він у це місто й приїхав. По дорозі обдивився здобутого пістоля – набої скінчилися, вистріляв у небо з балкона. Сплюнув, засунув непотрібну залізяку до кишені, зло чимчикував містом.
Два Йосьчині шинки, що стояли неподалік один другого трохи вбік від центральної площі, грабували на всенький запал. Тягли якісь клунки, бутлі з гасом, сіль, крупи, тютюн, хтось горілку цмолив, сидячи прямо на порозі. Та всім однак не вистачило.
– Де ще товар? – терзали, п’яні та розпашілі, Йосьчине сімейство.
Він, битий, аж порепаний, єврей, трусився зі своєю молодицею та п’ятьма дрібними дітьми в закутку сіней, розводив руками:
– Все, все розібрали. Голий я, голий, йой, Боже, за що ж така кара.
Йому не йняли віри, хтось докумекав залигати Йосьці за спиною руки, мотузку просунути крізь драбину й таким чином здіймати крамаря вгору.
Аж тріщало.
Та товару від того не прибуло.
Хтось ласо поглядав на Сару та мацав її за спідницю, а двоє, п’яних, як чопи, витягли з крамниці загублені кимось при розтягуванні скарбу віжки й заходилися крити ними дітей.
– А де, жиденята, батько грошики пряче? – приказували. – Де пряче?
– Під полом, – не витримав, здався Йоська.
Зірвали піл, вигребли капітал.
– Оце все? – вважали здобуток не зовсім гідним. – Десь ще повинне щось бути.
Дітей били далі. Найстарший зумів вишкребтись із сіней, рвонув по подвір’ю, його наздогнали, звалили, якесь здоровило наступило хлопцеві чоботом на горло.
– Грошей, жиденя, грошей! – волав.
– Відійшли! – де не взявся Данило, націлив дуло пістоля на насильників. – Нащо вам діти, живодери?
– Це не діти, це жидва, – заперечив хтось.
– Застрелю к бісу, – зло бурунився Данило. – Шкудерню вклав і тебе, одного з ’дним, не вжалію.
– Атож, – обурювався здоровило, – проти панів пер, а свого, трудягу, вклав. А ще про революцію щось торочив. Тьху!
– Ах ти ж гнида! – впер Данило дуло здоровилу в мармизу. – Ти що ж думаєш, я на революцію роки клав, аби такі, як ти, дітей душили по дворищах, а інші щоб людськими волами свій капітал збивали? Та ви ті ж самі пани. В душах своїх гнилих ви не трудящі, ні, ви – виродки панські. Просто доля вас не вознесла в палаци, не поробила панами, а гнилих та струхлих зодягла в робочі роби, в простолюдини кинула. А мрія у вас боярська, а душа – княжа; а думка – капіталістична: з когось здерти шкуру та постелити з неї собі постіль. А революція – вона для робітника, котрий своєю працею мріє щастя воздвигнути собі та ближньому. Своєю, чуєш, придурку, соєю працею, не чужою й не за чийсь кошт. Для себе та ще для когось – чуєш, ще для когось. Усі ж інші, хто не в такт руки ставить, на чиюсь працю око кладе ради свого блага лише – сміття. І ми виметемо підлогу в домі від нього – виметемо, вичистимо до блиску. Бо революція наша не анархії ради, а порядку лиш. А порядку – його ж не буде, як не палити сміття…
Важкий удар у потилицю звалив Данила долі.
– Ну, більшовичок, – оволодів здоровило пістолем, – біжи роздивися революцію зблизька. Може, не ми, ти – її сміття.
Поклацав курком, у Данила цілячись.
– Ти диви, не пуляє, – здивувався.
– Порожній, – зробив висновок його дружок, що звалив Данила своїм кулачищем.
– То нащо ж ти мене цією пукавкою лякав? – обурився здоровило й копнув Данила чоботом. – Жаль, що без патронів, – пожалкував, – а то Семен подякував би мені з того світу. Чи може, тебе так убити, руками? – задався проблемою. – Полежи, почекай, я метнуся на розправу з жидом, бо якщо з нього ще щось здоять, то мені ж не капне в дійницю.
– Хіба жид останній крамар на світі, чи як? – усміхнувся важко Данило. – У Гамбульського на сусідній вулиці краму значно більше в крамниці. Чи до того хвіст куций, як у зайця? Легко бити беззахисних, важче – пана. Бачить Бог, не робітничий ви клас, істинне бидло.
– Та ти… – замахнувся здоровило.
– Почекай, – зупинив його дружок і нагнувся до Данила. – А сам ти Гамбульського не боїшся, хочеш сказати? На заводі в його дудку грав, а це що, осмілів?
– Ні́́чого сміліти, як не боїшся, – заперечив Данило.
– Браття! – гукнув Данилів опонент до погромників. – Ось тут Круць хоче нас на краще діло вести. Каже, йому Гамбульський по плечу.
– Ех, хлопці, дурні ви, як сало без хліба, – мовив Данило. – Нас же багато, нам би ще згуртованості та розуму в діях своїх – гамбульські щезли б умить. Ось ви за завод узялися, наче кожен міг його в свою хату втягти та правити на ньому зосібно. А вам за Гамбульського треба братися, за зброю, бо інак своє щастя втратите під його нагайкою та на жидівських погромах. І буде з вас, нещасних, дерти він три шкури в своїх крамницях, бо єврея-конкурента вже здихався, а вас, нікчем, круг пальця обвести все одно, що курку круг сідала.
– Ти не верзи казна-що, – перебив здоровило. – Ти краще скажи – поведеш нас на Гамбульського, чи ні?
– Оцих десять дурисвітів, що домучують єврея? – задався Данило запитанням і тут же махнув рукою. – Цих – не поведу. А народ – поведу.
– Народ і без тебе дійде, – зареготів здоровило. – Головне, ти дорогу проклав, на путь нас наставив, на дідька ти нам тепер здався, щоб ще й на тебе ділити? Тобі – почин; а нам – начин. Чекай нас тут, як розживемося, вернемося, за Шкудерню тобі подякуємо до краю, щоби знав, як робочого чоловіка класти за якусь дурню.
– Не за дурню, за революцію, за праве діло, – заперечив Данило.
Не розчули, зв’язали, побили, закрили в шинку з напівживим покоцаним єврейським сімейством – а через якихось пару годин до шинку ввірвався сам Гамбульський зі зграєю своїх опричників.
– Ти, сволото, – накинувся на Данила, – ти як це посмів проти України перти?
– Яким чином? – здивувався Круць.
– Хто погромників організував, хто натравив їх на мою крамницю? Не ти, скажеш?
– А твоя крамниця, це вже Україна?
– Не розводь мені киселю, – вирував Гамбульський. – Ну, ти в мене, ну, ти в мене…
До вечора й вирок Данилові зачитали:
– За зраду України, за більшовицьку пропаганду, за підбурювання народу до бунту проти законної влади – розстріляти.
І повели в поле. До недожатого жита.
Вели якийсь парубчак і рідний брат Петро. Це його Гамбульський на вірність Україні так випробовував.
– Хочу побачити, – бурмосився, – що тобі рідніш – я й Україна, чи виплодок з твого кодла.
Петро вибрав Україну. Тож брів з гвинтівкою позаду.
Парубчак відвихнувся до вітру, а Петро шепнув тим часом:
– Я в тебе не стрельну, я – мимо; а Роман – він ще з необстріляних, він навряд чи влучить. Ти головне – падай, а там як Бог дасть.
– А як же ідея, Україна твоя, з пальця висмоктана? – поцікавився Данило.
– Ідея ідеєю, а брат братом.
– Знати, ідея гнила, раз брат вище неї, – мовив Данило. – Коли ідея твоя вселюдська, то й брат – ніщо, а коли мала ідея та куца, то брат її застує, як звичайний палець зірку на небі. Палець – патик; зірка – світ, але ж застує.
– Не розкамаруй, – буркнув Петро, – а роби, як кажу.
І втих, бо наздогнав процесію парубчак.
Доки вивели за місто, геть стемніло.
Поставили Данила біля клаптика незжатого жита, відійшли, прицілились, бабахнули.
Куля стьобнула в плече, як ґедзь на льоту вершникові в око, звалила долі, туманом сповила, як смерть саваном. Чи, може, то саван і був, не туман.
– Чи вбили? – поцікавився парубчак у Петра.
– Піду гляну, – рушив Петро.
Парубчак брів слідом.
«Йой, хлопче, відста́нь», – благав Петро в думці.
Але чи то Бог був далеко, чи когось іншого слухав – парубчак не відстав, так і прийшли разом до битого.
– Ану, – парубчак був з тих, з принципових, нахилився сам, поліз рукою до горлянки мацати, чи не ворушиться, не пульсує часом жила.
Вліз долонею в липку кров, тож і не мацав уже, витер руку об траву.
– Кров пре, як з бугая, – мовив, – укохкали паразита.
«Матері його ковінька, – похнюпився Петро, – я ж у небо бахнув, невже цей прищ так прицільно б’є», – зло глянув на парубчака.
Зачепив щось ногою на дорозі, нагнувся, підняв – перевесло. Певно, знову хтось по ночах крав людські копи – геть ось і снопи порозтрушував. Поклав знайдену річ поряд із забитим братом.
«Ех, Даниле, – гнувся подумки, – все життя ти намагався щось зв’язати, як оце перевесло, та снопи покрали, розтрусили, а ти лишився перевеслом нікому не потрібним тліти при дорозі, доки…»
– А що з трупом? – перебив думку парубчак. – Невже отут смердітиме біля дороги.
– Селяни закопають, – зітхнув Петро, – біля поля мертвого не потерплять. Їм ще жито ось дожати треба. Та й примусить їх Гамбульський.
Жито стояло обіч шляху, чекало ранку та женців, яким поперед серпів треба ще взяти буде до рук заступа. Так воно завжди між людьми – хто хоче жати, тому тицяють в руки заступа й женуть копати яму. Може, тому ми ніяк не в змозі дожати своє жито. Тож і кидаємо серед дороги перевесло, якому так і не судилося зв’язати докупи вимріяного снопа.
Якби ж то хватило в когось талану не вішати женцям на шию похорони вбитих.
Талан – це хліб. А незжате жито – півхліба.
До хліба ще так далеко.
Тож треба жити. Аби дожати жито.
Ех, якби ж женцям не вішали на шию похорони вбитих.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 05-12-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77135801315308 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …