Ретранслятор на флаєрі він вимкнув дарма. Це стало зрозумілим, коли краяне почали відтісняти його до старого лісу, не даючи змоги наблизитися до апарату. Наворочений десантний бластер не допомагав. Істоти, схожі на двоногих земних кішок, тінями виринали нізвідки й зі швидкістю блискавок зникали там же.
В їхній тактиці явно відчувався розум. Дванадцять років тому такого на Краю не спостерігалося. Дванадцять років тому Край знаходився на самому краю дослідженого сектора. Це зараз сектор розрісся ще на десяток світлових років, а тоді…
Розбитий вщент шатл. Самота. Спроба виживання, яка розтягнулася на два тривалих роки. І хатинка, зроблена ним власноруч в самих нетрях лісу, неподалік від місця катастрофи. І ще Надій, названий їм так через надію на порятунок.
Кострубатий спис вилетів з темряви і вдарився в плече, вибиваючи з руки бластер. Шукати його вже не було змоги. Він перекотився по траві й кинувся до прихистку лісу, сподіваючись вчергове знайти там захист. Як і дванадцять років тому.
Взагалі, сьогодні він приземлився тут позапланово, через дурні спогади. Тому й ретранслятор вимкнув, аби хоч на декілька годин від бази здихатися. По знайомих місцях побродити, позгадувати, не викликаючи в команди жартівливого стану через свої, нікому не потрібні, сентименти.
Тіні краян почали мелькати поміж дерев, оточуючи його. Маска медичного фільтру на давала змоги дихати. Груди пекло. В очах почало пульсувати якесь світло.
Та звідки ж ви взялися, кляті!? Дванадцять років тому на Краю про розум не йшлося взагалі. Ну, гаразд, три тисячі років тому за місцевим часом. Але й три тисячоліття для розвитку розуму – мить. Його тут не мало бути.
«Ф’ю-ють!» - свиснуло стрілою понад самим вухом. Ага, не мало. Світло якесь в очах пульсує. Розгорається. Дідько!.. Та це ж його хатинка! На тому самому місці, де він її й залишив! Але ж… Дванадцять… Тобто, три тисячі років тому. І світло!.. Світло за шибками з пухирів місцевих рибин. Не може бути…
«Ф’ю-ють! Ф’ю-ють!» Петляючи галявою, майже нічого не тямлячи, він кинувся до хатинки. Рвонув з пересердя двері і тільки потім згадав, що вони мали відчинятися тільки разом з ввімкненням захисного випромінювання. Від місцевої флори та фауни. Разом з мікробами. Кнопка згори, ліворуч. Велика сила! Працює, чи що?..
Він впав навколішки, ввалившись до кімнатки, в якій провів на самоті тривалих два самотніх роки. Потроху почав піднімати голову, роздивляючись навколо. І вкляк.
Просто над ним, на кострубатому столі, наче статуя на п’єдесталі, завмер Надій. Кіберпес, якого він склав знічев’я з мотлоху розбитого шатлу. Його єдиний друг на цій планеті. Він тоді встановив йому програми, які сягали рівня аж дитячого інтелекту. І, до того ж, дозволяли кіберу повністю повторювати поведінку собаки. Бо було добре відволікатися від гірких роздумів, спостерігаючи за тим, як весело електронний пес ганяє місцевих тварин.
Саме через них він залишився тут, на Краю. Бо зник в хащах, погнавшись за якоюсь з них і не повернувся до самого відльоту. Як його не кликав ані він, ані весь екіпаж випадкового рятувального спейсера, що засік його SOS. Але спейсер летів на іншу рятувальну операцію і не міг тривалий час знаходитися на Краю. Математика гіперпереходів невблаганна.
Позаду почувся шерех. Він злякано обернувся. Загрозливо здійнявши списи, над ним стовбичило декілька краян, схожих… Схожих на тих тварин, що дванадцять… три тисячі років тому… никали навколо хатинки!..
Він вражено зірвав з себе медичні маску. І.. і списи повільно опустилися. А краяне втупилися у щось, що розташувалося за його спиною. Він повільно повернувся. Стіна над розрядженим Надієм, наче іконами, була увішана якимсь дитячими малюнками. В яких безпомилково можна було взнати його обличчя.
Але без тієї медичної маски, що, глухо стукнувши, впала на долівку.
Слідом за нею на коліна впали й краяни, завмерши перед ним в глибоких поклонах. Але він не звертав на них уваги. Він вже видирав батарею зі свого комба й ладнав до роз’ємів Надія. Слава силі, що ані за десятки, ані за тисячі років деякі речі майже не змінюються.
Як і цей дитячий електронний голос:
- Господарю, ти повернувся! Я це знав. Я надіявся на це. І вчив надії цю планету. Я правильно робив, Господарю?
І очі кіберпса на мить спалахнули неясним світлом. Наче сльозою.
