| © Diana, 24-11-2019
|
Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру,
хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете:
Перейди звідси туди, то й перейде вона,
і нічого не матимете неможливого!
Матвія, гл.17. 20
Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій:
Порушся та й кинься до моря,
і не матиме сумніву в серці своїм,
але матиме віру, що станеться так,
як говорить, то буде йому!
Марка, гл.11. 23
Ви помічали, як взимку хмари гріють Землю?
***
З ним це почалося вже давно. Можливо, і більш за все, воно існувало завжди, а можливо і взагалі не лише з ним, але чому тоді ніхто про це не говорив відкрито, привселюдно, на повний голос, ось, мовляв, – воно є, і хочете ви цього, чи не хочете, але воно таки має місце бути, як сонце, зорі, вітер, люди і все інше, і нічого ти з цим не поробиш; так ось, чому про це не говорилося – він вже починав здогадуватись. Ні, можливо хтось колись і говорив про це, але ж ніхто ще не говорив так, щоб усі про це чули і знали. Хоча, можливо, тоді б воно і не існувало взагалі.
Але що це явище – по-іншому він назвати його поки що не міг – існує, він знав напевно. І що воно має свої особливості – також. Однією з цих особливостей було таке: про нього не можна було говорити вголос комусь, навіть говорити взагалі, навіть самому собі, навіть думати про нього. Бо тоді воно враз щезало, ніби пошивало тебе в дурні, а потім, коли ти про нього вже й забував, знову з’являлося, як ніби нічого не сталося.
Кожному доводилося стикатися з таким феноменом: якщо у нас щось вийшло дуже добре «ненавмисно», то дуже часто це ж саме ніяк не можемо повторити «навмисно»; тобто якщо ми «похвалимося» кому-небудь (або навіть собі), що щось уміємо, і спробуємо повторити той же успіх напоказ, то він майже ніколи не повторюється. Проходить якийсь час, і коли ми вже забули своє «хотіння комусь щось довести», здатність повторюється знову, і знову «ненавмисно», і часто зі ще більшим успіхом.
Якщо ця здатність могла проявлятися, а могла і не проявлятися, тоді вона мала б властивість і посилюватися, адже що значить – «не проявлятися»? Це значить – послаблюватися, а якщо існує «мінус», то обов’язково повинен існувати і «плюс». Треба було тільки якось знайти спосіб посилювати цю здатність. «Якось», «якось», одні «якось», ні щоб – «як ось», і дві крапки, і далі – перелік. Тим паче, що цей перелік турбував його все більше і більше, і на його думку, турбуватися мав не лише він. І далеко не лише він. Хто саме – це ще питання …
…Сон тягнувся як липка гумка, і розплющувати очі зовсім не хотілося, точніше, він не міг примусити їх відкритися. Якась млява рідина наповнювала кімнату і тиснула на ковдру, і боротися з нею не було сили. Мозок вже працював, був готовий сприймати і перетравлювати, але знайти той шлях, по якому потрібно було передати тілу якийсь наказ, він чомусь не міг. «Підняти руку і… скинути з себе ковдру…» … ніякої реакції, лише рідина тисне зверху. «…відкрити очі…» …тиша… «…повернути голову … н-н-і-і-і … потрібно… скочуватися з дивану…» … знову ні-і… І раптом …
Тіло схопилося як пружина і звичними рухами швидко надягало джинси, ковдра вже лежала на своєму місці так, як вона лежить кожного дня, закриваючи теплі останки тіла на простиралі, погляд шукав шкарпетки і футболку, язик в роті вже відчував смак зубної пасти, а щоки – дотик холодної води. Мозок згадав слово – … це слово … яке ж слово? Яке слово згадав мозок? яке слово??? чи не слово? Що згадав мозок?!!!
«Треба вставати і записувати вночі», - прохолодне надворі повітря приємною дорогою пройшлося по легенях, розширило зіниці і розбило думки в голові по рівнях.
- Вночі-вночі… , - раптом він відчув, що це знову починається. – «Спокійно, спокійно, ніяких різких рухів і думок. Сьогодні… вночі… потрібно вийти надвір… ні, бути надворі, хм, яка різниця? ти відчуєш… не вночі, пізно увечері, щоб нікого не було близько, нічого не роби, нічого не чекай, просто бути надворі, сам один, нікого-нікого, сам усе побачиш… Що це? Голос? Ні, не голос. Думки? Ні, це не думки… це маячня якась». «Так, тільки так все треба зробити, хіба це важко?».
- Ні, не важко… Що там сьогодні можна поснідати?
***
Самий перший, самий найдавніший спогад, який може згадати людина про себе саму, народжує свідомість цієї людини, стає її початком. З того моменту людина стає свідомою, зі своїм особистим Я.
Він пам’ятав той момент. Можливо всі це пам’ятають, можливо хтось не пам’ятає. А він пам’ятав. Його свідомість, його Я народилося стоячи на стільчику, ні, – на табуретці, фабрикою виготовленій великій і красивій табуретці, зараз таких вже не виготовляють. Табуретка стояла стійко, але перше чуття кричало, що вона може тебе в будь-який момент зрадити, висковзнути з-під ніг, пошити в дурні. Табуретка робила його вищим майже вдвічі, до того ж в руках був телефон, великий чорний телефонний апарат з дротом, його потрібно було тримати, тримати рівно, щоб не впала слухавка.
Хтось гукає. То мама, вона просить підняти голову. Хм, стій на такій висоті, тримай телефон рівно, щоб слухавка не впала, ще й дивися не собі під ноги, а кудись уперед… що це?
Яскравий спалах засліпив на мить очі, але його вистачило, щоб потім, через роки, пам’ятати цю першу зустріч із самим собою одиноким випадком, крапкою перед нескінченною поки що лінією свідомості.
На згадку є фото, справжня світлина того часу із допотопного фотоапарату: охайно вдягнений світло-кучерявий хлопчик на фоні красивої занавіски стоїть на стільці, тримає телефон, і дивиться прямо на вас, задумливим обличчям ніби запитуючи: і що? Що тепер? Підпис олівцем із зворотної сторони пояснював: « 2р.»
А далі були іграшки, цікавенні ігри під піччю, таким велетенським чудовиськом, книги у ліжку, яке теж було якесь величезне з горою картатої ковдри, яку бабуся пошила із одних тільки різноманітних клаптиків. Багато книжок, їх читала більше бабуся, бо мама була на роботі, і ще старша двоюрідна сестра. Вона прибігала часто, бо жила по сусідству, поряд. Проте йому не подобалося, як вона читає, бабуся читала краще. Коли читала бабуся, руки, ноги і все тіло саме переставало рухатися, але починали рухалися картини в голові. Вони змінювали одна одну, напливали слідом за словами, і це було диво: нічого немає – а стільки всього є! Після тих читань вже не хотілося до іграшок, бо вони в порівнянні з тими картинками були такі… були такі… бідні, чи що.
А потім мама з роботи принесла цяцьку, яка могла на білій стіні показувати картини, які так були схожі на ті, що з’являлися при читанні. Це були діафільми. Багато діафільмів. Чудернацькі казки, байки, також про природу, про звірів, яких світ не бачив.
Коли пізніше крутили діафільми разом з друзями із вулиці, помітив якусь дивну річ: вони заходили до кімнати одні, а виходили якісь зовсім інші, це було видно по їхнім обличчям. Ні, вони виходили гратися і сміятися як і раніше, але все таки і не так, як раніше. Коли він запитував у них, що сталося, вони казали, що нічого, але при наполяганнях признавалися, що ті діафільми ніяк не йдуть із голови.
А що було до того спалаху? Він не пам’ятав нічого. Із останнього, з чим познайомився у житті, знав тільки, що літаючі гори із ліанами-коріннями, які з’явилися у фільмі «Аватар», лише вдало повторили розповіді із тих книжок, які видно читала йому бабуся до того спалаху, бо вони були дуже-дуже знайомими, а про них він ніде не чув у свідомому житті – це точно. Дивні птахи і звірі, про яких співав Борис Грєбєнщіков, Євдондоксія і Снандулія теж були звідти, так само, як і багато-багато якихось інших дрібниць, які вряди-годи та зустрічаються посеред життя. Але як називалися ті казки, чи книжки, які читала бабуся, тепер годі було згадувати, бо деякі з них мабуть були ще до того, самого найпершого, новонароджуючого спалаху фотоапарату. І вже тепер, зараз чомусь здавалося, що ті казки були індійськими. Цю думку чомусь дуже підсилював той факт, що українська мова належить до індоєвропейських мов, отже у нас були одні пращури зі своїми казками. Але куди поділися ті книжки, і саме головне – звідки вони взялися у бабусі – він звичайно знати не міг. Е-ех, раніше потрібно було, раніше…
Чи можливо, щоб вона їх як усні народні казки із пам’яті розповідала?
***
Димова завіса туману наближалася справа по річці, і з гори могло здатися, що то величезна ріка пінистого крему тече мимо маленьких споруд якихось істот, які наважилися жити в такому сусідстві. Людські хати понад річкою були як розкидані понад дорогою сірникові коробочки. Величезні дуби по берегах, кожен з яких був втричі більший за будь-яку хату, і ті лише своїми верхівками ледве-ледве виринали з густої білої навали, що повільно рухалася вниз за течією.
Прохолода на плечах забулася, як давня образа, і думка «одягатися треба тепліше» вичерпала весь конфлікт. Він знав – це була інформація, і він її отримує зараз, отут, біля ріки, окутаної туманом. Власне туман, і те що відбувається, і є інформація. Вона ще має розкодуватися і проявитися, як стародавня фотоплівка, і тоді можна буде побачити усю її красу… А зараз густий, порівняно невисокий туман із видимими краями накочувався рівно над річкою і її берегами якимись дивними істотами, творіннями, картини змінювалися одна за одною, вони підступали справа наліво все ближче і ближче, клубочились і перекидались усім своїм єством всередині себе і перетворюючись раз поміж раз у все, що тільки є і може бути насправді, і в уяві, і ще в щось нове, ніколи не бачене. Ще ніколи в житті не бачив він такого туману, та ще й вночі, і ніхто ніколи не казав йому, і не чув він щоб хтось говорив поміж собою, що бувають такі нічні тумани. Та й видно його так було тільки тому, що на чіткій межі між туманом і прозорим, але темним повітрям створювалося неймовірне враження: за ним, за туманом, все було видно як на долоні, навіть межі туману, а як тільки зробиш кілька кроків у туман – нічого не видно – ні зірок, ні вогнів села. Вилита з велетенського відра густа завіса нарешті підступила до ніг, і поглинула з головою. Остання на небі зірка встигла блиснути в очі, і після неї нічого вже видно не було.
Запаморочилося в голові, до язичка підступила млість – всередині туману було світліше, ніж поза ним, але втрачалося розуміння простору: верх, низ, право, ліво… Він навіть тепер, повернувшись в якийсь бік, не знав, з якого боку річка, а з якої село, але що він знав тепер точно, так це те, що ця світла маса несла інформацію, знання – щось таке, що необхідне для того, щоб все продовжувалося, і головне – розвивалося, покращувалося далі…
***
Телефон, який раптом задиркав у кишені, повернув його до реальності. Від туману нічого не лишилося, бо зірки зверху і відблиски у річці знизу вже дивилися на його згорблену постать на березі. «Люба, турбується…»
- Де ти?!!
- Я вже зараз прийду…
- Дурний! Я злякалася! Прокинулась – тебе нема, гукаю – тебе нема, турбуюся, вийшла надвір, гукаю – теж нема. Чому ти мене залишив?
- Ну все, все… я вже йду, зараз я все розповім.
- Ти божевільний! Нікому більше не розповідай таке, бо вважатимуть за дурника. То ж треба до такого додуматися! Лягаймо спати, вже пізно.
- Рано... Ти теж не віриш?
- Я тобі вірю завжди, тому й боюся за тебе, і люблю. Невже все є так, як ти кажеш? Чому ж тоді… чому ж тоді люди про це не знають? Чому не говорять? Чи відьми знають?
- Не знаю, можливо дивлячись, які відьми. Я чув, що попів у семінаріях теж відьмацькому навчають, щоб знали і могли протиставити щось, а може й скористатися за необхідності? Чи відьмацьке воно? Те, про що я кажу – воно добре, а не зле, хоча я ще не знаю, воно тільки…
- Тс-с-с… Що б там не сталося – я завжди буду з тобою. Тільки не розповідай мені свої історії, сам же казав, що про них краще не говорити… Ти розумний, ти справишся й сам, щоб ні мені і нікому не говорити… перестань… ну не треба… перестань кажу… може вже вранцім-м-м-м…
***
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
