Я змушена зробити свій перший крок. Крок через страх. Бо попереду - велетенські вогнища і жахливе незвідане.
За першим кроком слідує другий, третій - і все швидше-швидше.. Коридор примарних чорних лодій з химерними погруддями драконів, що з роззявленими пащами готові вивергнути супроти зоряного неба фонтани вогню, враз перетворюється у тунель живого виру темних хмарищ з грозовими блискавками - і все це крутиться, танцює у дикій круговерті електричних зблисків. І я, і мій нічний провідник - вже всередині цього вирування, а перед нами - лише отвір, що нагадує око урагану. Крізь нього пробиваються яскраві спалахи вогненних язиків.. Ми пришвидшуємо кроки. Розбігаємося. Ось вже біжимо назустріч цим язикам - вогнище зростає перед зором, мов гігантичний портал у саме Пекло, що враз розверзлося. Я намагаюся висмикнути свою руку з міцного стиску свого дивного супутника - та ні, не він її стискає так сильно - відчуваю, що це наші долоні навзаєм запеклися-пришкварилися кров´ю. Хочу сповільнити цей шалений біг, але не можу - ноги самі несуть. Мій супутник не звертає на мій страх жодної уваги - його погляд встромлений лише у те, що попереду, на його обличчі та облаштунках виграють криваві відсвітки, а волосся - наче золото чи сам вогонь! Моя шкіра вже чує нищівний подих пожежі, в очі вдаряє невимовний жар - ніби вогонь їх хоче випити й висушити вщент - я не ладна стулити повіки, аби не бачити цього страхіття - своєї власної смерті, що спалить мене живцем..
- ОК, бейбі, готова? - чую я слова, що враз повертають мене до тями - така буденність та фамільярність аж ніяк не вписується у те нереальне дійство, що зараз відбувається. - Бачу, що так! - і вояк вказує на мене.
Дивлюся на свій одяг - вишивання на шовковому поясі блимає червоними жилками і хрести крутяться у спіралі.. Я різко переводжу погляд на свого прибульця, але часу на роздивляння немає, бо він тут же смикає мою руку вгору і.. О, Боже! - щойно ми вириваємося з кошмарного чорного тунелю та опиняємося поруч все пожираючого полум´я, раптом відчуваю, як мої ноги відриваються від землі - і я, і мій супутник підстрибуємо вгору - і ось вже сила стрибка несе нас на самий вогонь! Але як на диво, ми здіймаємося все вище й вище - ось і полум´я вже внизу, тільки його язики, мов щупальця фантастичного вулканічного спрута, так і хочуть вхапнути мене й стягнути вниз! Але куди там! Ми вже так високо, що бачу під собою довжелезний ланцюг вогнищ, розсіяних по всій піщаній косі.. Господи! Ми летимо! Ми справді летимо! Не годна навіть й дихнути - бо дух захопило, ніби опинилася у вакуумі - лише зі широко відкритими очима вдивляюся у палаючі цятки внизу.. І враз усвідомлюю, що дивлюся не на вогні, а на огнистий образ сузір´я Дракона. Так! Ті ватри під нами - це довжелезний, зиґзагуватий візерунок Змія - точна копія космічного орігіналу! Не встигаю й дихнути, як відчуваю, що земна гравітація поволі тягне моє тіло вниз - і ось ми вже приземляємося на пісок. А попереду - знову вогнище. Друге. І ми знову біжимо до нього, підстрибуємо - і піднімаємося ввись, як і попередноьго разу. Тільки тепер ми летимо в саме полум´я..
В очах враз все темніє, а за мить - спалах - білий фотоспалах! І ніякого болю, ніякого опіку! Враження, що пролітаю крізь сяйливу рідину - точніше пропливаю нею - бо чую, як важчають рухи, як грузне і млявіє тіло, як очі затягує напівпрозорою білою пеленою-імлою..
.....................................
...У насталій тиші навіть стало чути биття дівочого серця - воно стукотіло шалено й швидко гнало кров по жилах, та мої кінцівки спаразалізував холод і страх.*
- I це ще не все! Бо найгіршим є те, що стосується самої тебе! Tричі поєднані злі сили - це вже вельми небезпечна гра з вогнем!
І я враз бачу, наче звідкілясь згори - нібито з-під стелі якоїсь темної кімнати, освітленої слабким палахкотінням свіч - як якась вже дуже стара бабця трясе сухорлявими, мов гілки, руками над головою дівчини-підлітка, що перелякано скоцюрбилася на кріслі, затуливши вуха руками.. Придивляюся уважніше: через мить дівчина відкидається на спинку крісла, руки її опускаються й нерухомо звисають, голова закочується назад, очі - заплющені - всі ознаки непритомності. Цієї ж миті стара підскакує до юнки і з виряченими очима верещить:
- Га! Аякже! Він ще повернеться до тебе, аби помстився! Бо він - Злий дух - Перелесник - Літавець! Бере на себе личину вродливого молодика, аби звабити і загубити таких, як ти, наївних і дурних дівок. Бо насправді він - літаючий вогняний Змій - падаюча зоря! А впала зірка - це образ Світлоноша - Люцифера - звергнутого з небес янгола! І ти, така-пересяка безсоромниця й грішниця - як і весь ваш клятий відьомський виводок - хочеш зректися Бога?! Ти - його чергова жертва! Не допущу цього! Як би не так!
Дівчина ледь ворухнулася, її повіки тремтять, привідкриваються. Стара, зауваживши це, враз починає причитати писклявим голосом, термосить дівчину за плечі:
- Не засинай, чуєш?! Не засинай! Не можеш зараз спати! Не піддавайся тій силі, що хоче зломити твою волю! Не спи, чуєш?!
...................................
І знову білий спалах..
...................................
Тепер вже бачу молоду жінку, що блукає по осінньому лісі* й шукає правильний напрям. Боїться, що не встигне повернутися додому до свого чоловіка і що швидко настане вечір і вона загубиться. Страх, котрий відчула ще біля голодоморні при екскурсії по фортеці Звіков, не вщух, а тепер дедалі інтенсивніше підштовхує її у плечі і жене вперед. Йде, поспішаючи й не розрізняючи дороги перед очима, та зовсім не здогадується, що ще кілька кроків - і кінець! Бо попереду - високий обрив над найнебезпечнішими в цих місцинах чорториями. Розізлена й нажахана, жінка зупиняється, підбирає якогось патика й розламує його. Жбурляє. Патик летить, описуючи дугу через чагарник та через край стрімкої кручі - і через мить чується плюскіт води. Раптом нога жінки послизає на якомусь жолуді і якась сила потягла її по схилу вниз.. З ляком усвідомлює, що не може загальмувати - втрачена рівновага та інерція чинить своє - ноги ковзають по спаданих жолудях та каштанах, вона бачить, що "їде" прямісінько на кущі, під якими - глибока порожнеча.. І тут ніби нізвідки з´являється постать хлопця - блискавично хапає жінку рукою за живіт і смикає її тіло назад.. Воно піддається цьому різкому поруху - падає прямісінько на хлопця.
- Ти що, геть здуріла?! - чує вона крик хлопця прямо у вусі, а потому його гарячий, переривчастий подих.
Наче п´яна, жінка повертає голову - перед її зором ніби з імли проступає хлопцеве обличчя з витріщеними від переляку очима.. Трохи згодом він допомігає їй піднятися і турботливо струшує з її одягу листя.. А вона, все ще нагнівана й перелякана, дорікає йому, чому її покинув..
....................................
Враз в очах з´являється новий спалах, а по нім - темрява..
...................................
Мій зір звикає до теміні - і я поступово, наче крізь якесь скло, до якого наблизилася щонайщільніше, бачу нажахану жінку у ванній*, що стоїть по кісточки у кривавій воді і роззирається навсебіч. Раптом вона скрикує несамовитим голосом і, охоплена панікою, вискакує з ванни і всією своєю вагою падає прямо на студену кахляну підлогу. Боляче вдарившися головою об плитку і розбивши чоло, непритомніє.. За мить різко відчиняються двері і на тлі світла в них з´являються темні контури хлопця. Він нахиляється до знепритомнілої, обтирає кров з її чола, потому обережно її підіймає з підлоги, бере на руки і відносить на ліжко. Поклавши й випроставши жінку, простягає руки до її розсіченого чола, глибоко надихується й починає щось примовляти. Його слова звучать дивною, якоюсь чужокрайною мовою - ніби латинською, але, прислухавшися, не впізнаю в цих звуках жодного латинського слова - мова ця виразна, з твердими приголосними та ще твердішими голосними - мене починає проймати здогад, що чую якийсь дуже древній діалект - скоріше це древній діалект якогось із ґерманських наріч - древня скандинавщина чи що? Я бачу хлопцеве зосереджене обличчя - він розглядає тіло лежачої жінки, ніби сканує його своїми ясними крижаними очима з цятками-зіницями. З простягнених його рук над її тілом починає випромінюватиса слабке блакитне світло. Ось він прикладає долоню до її закривавленого чола - світло під долонею набуло інтенсивного синьо-фіолетового кольору - і глядь: кров миттю зникає і глибокий розсік затягується й загоюється. Коли віднімає руку - на чолі немає жодного поранення, навіть сліду нема, лише зостається невелика ґуля. Далі хлопець швидко "проскановує" усе жіноче тіло, а над животом тримає руки набагато довше, ніж над іншими частинами тіла - і прикладає до живота долоню, з-під якої випромінюване сяйво знову набуває інтенсивної фіалкової барви.. І ось я бачу, як з обличчя жінки зникає вираз переляку й застиглої судомності - воно заспокоюється, прозорішає й молодшає - набирає рис ранньої юності, а на устах з´являється ледь видима умиротворена усмішка..
.............................
Не встигаю оговтатися від щойно побаченого, як ми з моїм супутником знову приземляємося. Щойно відчуваю під ногами твердь, як перед нами виростає нове вогнище. Третє. І через нього приходиться скочити. І знову під час скоку з´являється відчуття перепливання крізь сяйливу рідину. Спалах. І потому теж така ж густа імла..
.............................
..Ні, то не імла - імла так не виїдає очі*, не вириває легені кривавим кашлем. То дим - всюдисущий, всепроникний. І руїни - куди не озирнись - одні руїни. І вогонь. І жахлива тиша. Мертва. Бо тіла - скрізь людські тіла - вже без душ. І калюжі крові. Це руїни міста, що щойно вже вкотре зазнало нищівного артилерійного й авіаційного обстрілу. Я приглядаюся уважніше. Таки-так - це місто, що опинилося серед смертоносного урагану війни.. Онде зауважую зграйку якихось зубожених, понівечених людей, що дряпаються по залишках колишніх будинків, відгрібаючи завали камінь за каменем. Шукають своїх. Гукають когось. Вчуваю в тих голосах і плач, і прокльони - і все німецькою. Де ж це я опинилася? Підходжу до тих нещасних - намагаюся до них заговорити, але, здається вони не те, що не чують, вони зовсім мене не бачать. Навіть чомусь не дивуюся - просто розвертаюся і йду далі - ні, не йду, а лечу так, як часто літала у сновидіннях. Але мій лет над розгромленими, місцями ще палаючими вулицями аж ніяк не можна назвати радісним і щасливим, як це бувало під час снів.. На декотрих вцілілих стінах ще вивіски крамниць чи назви вулиць - а ось і напис "Berlinstraße", а трохи далі - знак якоїсь державної установи з виображенням орла з розпростертими крилами, а під ним - свастика. Тепер вже розумію, де я. І щось мене тягне далі - витаю над рештою каменюччя з тієї колишньої будови, приглядаюся.. а під однією з обгорілих балок знаходжу молоду дівчину - її худе тіло вже не виявляє ознак життя: важезна балка розчавила її груди, руки розпластані, одна долоня затиснута в кулак, з якого стирчить зіжмакана світлина якогось немовляти, на обличчі застиглий переляк, а її сині очі - широко розплющені, засклілі, звернені до неба..
..Декількома годинами раніше в цім місті сигналили сирени, люди тікали зі своїх домівок хто куди - хто у бомбосховища, а хто біг просто вулицями у спробі дістатися з міста - лиш би подалі від пекла, що мало незабаром настати. Лише вона, одна із багатьох насильно транспортованих утриманок місцевого філіалу організації "Лебенсборн", навідріз відмовилася евакуюватися. Вперто залишалася у цій злощасній будівлі до самого кінця. Бо не було вже сенсу рятуватися. Для чого, коли пару днів тому її народженого сина, її первісточка, відвезли бозна куди? Казали, що до якоїсь дуже високопоставленої та шанованої прорежимної сім´ї, котра покидає Рейх та емігрує кудись, де є безпечніше. Для чого, коли містом ширилися жахливі чутки, що ворожа червона армія вже на підступі до міста, що всюди, куди ступила нога цієї орди, залишалася тьма зґгвалтованих та замордованих? Адже ж вона - теж ненависний ворог. Ба що гірше - нацистська шльондра, підстилка! А з такими ніякого милосердя завойовники не знають..
............................
Новий спалах..
...........................
Я бачу - так, наче уві сні - якусь дуже простору площу*, її обрамляють високі стіни - червоні стіни, над якими височіють такі ж червоні вежі з червоними зірками. І люду - скільки ж то люду на тій площі! І шум, і викрики, і музика, і ритми, що відбивають марш. І ось марширують величезні загони солдатів, віддають честь комусь, хто є схожим на сталевого істукана, що стоїть в оточенні таких же бездушних фігур на трибуні великої східчастої споруди. Та споруда дуже скидаєтьска на якусь із древньо-єгипетських пірамід. Це - мавзолей. Солдати марширують крок-у-крок, музика гримить, а під трибуну мавзолея вже несуть переможці прапори й герби переможених - і летять всі ті орлиці, чорні свастики-хрести на червоному й білі руни на чорному на пляц під істуканом, аби потому згоріти їм у вогні забуття..
..Далі бачу багатолюдну колону, що повільно суне великим містом, посеред якого є червоний, обляпаний людською кров´ю, пляц. Обабіч колони - озброєні автоматами вояки, що трусяться верхи на конях, та ще - збожеволілий, шалений, знавіснілий натовп, що зусебіч збігається до колони і реве-свистить, готовий вирватися з-поза бар´єру на конвой військовополонених. Десь попереду цього "параду ганьби" переможеного ворога йде також молодик в обдертій чорній есесівській уніформі з відірваними пагонами, крізь діри якої просвічується то закривавлена колись біла, тепер же сіра від бруду й сажі, сорочка, то голе тіло. І ні краплі страху чи покори на його різко окресленому, аристократичному обличчі: давно немита каштанова чуприна падає йому на брови, але він повсякчас стрясує гордо головою, змахуючи чуприну назад, губи певно зжаті, що аж видно, як рухається нижня щелепа, а в очах кольору моря відбивається липневе пекуче сонце..
Десь наприкінці цього "параду ганьби" вже чекають на військовополонених ешелони - потяги з вагонами, в яких перевозиться товар чи худоба. Ці довжелезні потяги незабаром помчать по коліях, що губляться десь у безкраїй тайзі та в неозорому трясовинні й вічній мерзлоті тундри..
(далі буде)
---------------------------------------
Примітки:
Дещо для орієнтації в романі і для оживлення спогадів:
..кінцівки спаразалізував холод і страх.* - відноситься до глави 9, частини ІІІ. "Вниз до джерел - зорі під гладінню";
Тепер вже бачу молоду жінку, що блукає по осінньому лісі* - відноситься до глави 27, частини І. "Вектор - Північ";
...бачу нажахану жінку у ванній* - відноситься до глави 37, частини І. "Вектор - Північ";
Ні, то не імла - імла так не виїдає очі* - відноситься до глави 2 "Сон перший", частини ІІІ. "Вниз до джерел - зорі під гладінню";
..так, наче уві сні - якусь дуже простору площу* - теж відноситься до глави 2 "Сон перший", частини ІІІ. "Вниз до джерел - зорі під гладінню";
