Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47061
Рецензій: 91455

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (52.) Частина IV - (О)північне сонце

© Viktoria Jichova, 24-11-2019
                                                                 (продовження)

                                                                            8.

Я змушена була зробити свій перший крок. Крок через страх. Бо попереду - велетенські вогнища і жахливе незвідане.

За першим кроком слідує другий, третій - і все швидше-швидше.. Коридор примарних чорних лодій з химерними погруддями драконів, що з роззявленими пащами готові вивергнути супроти зоряного неба фонтани вогню, враз перетворюється у тунель живого виру темних хмарищ з грозовими блискавками - і все це крутиться, танцює у дикій круговерті електричних зблисків.. І я, і мій нічний провідник вже всередині цього вирування, а перед нами - лише отвір, що нагадує око урагану, і крізь який пробиваються яскраві спалахи вогненних язиків.. Ми пришвидшуємо кроки. Розбігаємося. Ось вже біжимо назустріч цим язикам - вогнище зростає перед зором, мов гігантичний портал у саме Пекло, що враз розверзлося. Я намагаюся висмикнути свою руку з міцного стиску руки свого дивного супутника - та ні, не він її стискає так сильно - це, відчуваю, так наші руки навзаєм пришкварилися-запеклися кров´ю..  Хочу сповільнити цей шалений біг, але не можу - ноги самі несуть.. Мій супутник не звертає на мій страх жодної уваги - його погляд встромлений лише вперед, на його обличчі та облаштунках виграють криваві відсвітки, а волосся - наче золото чи сам вогонь! Моя шкіра вже чує нищівний подих пожежі, в очі вдаряє невимовний жар - ніби вогонь їх хоче випити й висушити вщент - я не ладна стулити повіки, аби не бачити цього страхіття - своєї власної смерті, що спалить мене живцем..  
- ОК, бейбі, готова? - почула я слова, що враз повернули мене до тями - тяли по вухах такою буденністю та фамільярністю, яка аж ніяк не вписувалася у те нереальне дійство, що зараз відбувалося. - Бачу, що так! - і вказав на мене.
Я зиркнула на свій одяг - вишиванка на шовковому поясі блимає червоними жилками і хрести крутяться у спіралі.. Я різко глянула на свого прибульця, але часу на роздивляння не було, бо він тут же смикнув мою руку вгору і.. О, Боже! - вирвавшися з кошмарного чорного тунелю та опинившися поруч все пожираючого полум´я, я відчула, як мої ноги відриваються від землі - і я, і мій супутник підстрибуємо вгору - і ось вже сила стрибка несе нас на самий вогонь! Але як на диво, ми здіймаємося все вище й вище - ось і полум´я вже внизу - його язики, мов щупальця фантастичного вулканічного спрута, так і норовилися вхапнути мене й стягнути вниз - та куди там! Ми вже так високо, що бачу під собою довжелезний ланцюг вогнищ, розсіяних по всій піщаній косі.. Господи! Ми летимо! Ми справді летимо! Не годна навіть й дихнути - бо дух захопило, ніби опинилася у вакуумі - лише зі широко вікдритими очима вдивляюся у палаючі цятки внизу.. І враз усвідомлюю, що дивлюся не на вогні, а на огнистий образ сузір´я Дракона - так! Ці ватри під нами - це довжелезний, зиґзагуватий візерунок Змія - точна копія космічного орігіналу! Не встигла я й дихнути, як раптом відчула, як земна гравітація поволі потягнула моє тіло вниз - і ось ми вже приземляємося на пісок. А попереду - знову вогнище. Друге. І ми знову біжимо до нього, підстрибуємо - і піднімаємося ввись, як і попередноьго разу. Тільки тепер ми летимо в саме полум´я..

В очах враз все потемніло, а за мить - спалах - білий фотоспалах! І ніякого болю, ніякого опіку! Враження, що пролітаю крізь сяйливу рідину - точніше пропливаю нею - бо чую, як важчають рухи, як грузне і млявіє тіло, як очі затягує напівпрозорою білою пеленою-імлою..
....................................................................................................

- I це ще не все! Бо найгіршим є те, що стосується самої тебе! Tричі поєднані злі сили - це вже вельми небезпечна гра з вогнем!
І я бачу, наче звідкілясь згори - нібито з-під стелі якоїсь темної кімнати, освітленої слабким палахкотінням свіч - як якась вже дуже стара бабця трясе сухорлявими, мов гілки, руками над головою дівчини-підлітка, що перелякано скоцюрбилася на кріслі, затуливши вуха руками.. Придивляюся уважніше: через мить дівчина відкидається на спинку крісла, руки її опускаються й нерухомо звисають, голова закочується назад, очі - заплющені - всі ознаки непритомності. Цієї ж миті стара підскакує до юнки і з виряченими очима верещить:
- Га! Аякже! Він ще повернеться до тебе, аби помстився! Бо він - Злий дух - Перелесник - Літавець! Бере на себе личину вродливого молодика, аби звабити і загубити таких, як ти, наївних і дурних дівок. Бо насправді він - літаючий вогняний Змій - падаюча зоря! А впала зірка - це образ Світлоноша - Люцифера - звергнутого з небес янгола! І ти, така-пересяка безсоромниця й грішниця - як і весь ваш клятий відьомський виводок - хочеш зректися Бога?! Ти - його чергова жертва! Не допущу цього! Як би не так!
Дівчина ледь ворухнулася, її повіки затремтіли, привідкриваючися. Стара, зауваживши це, враз запричитала писклявим голосом, почала термосити дівчину за плечі:
- Не засинай, чуєш?! Не засинай! Не можеш зараз спати! Не піддавайся тій силі, що хоче зломити твою волю! Не спи, чуєш?!

.........................................................................

І знову білий спалах..

Тепер вже бачу молоду жінку, що блукає по осінньому лісі, шукаючи правильного напрямку. Боїться, що не встигне повернутися додому до свого чоловіка і що швидко настане вечір і вона загубиться. Страх, котрий відчула ще біля голодоморні при екскурсії по фортеці, не вщух, а тепер дедалі інтенсивніше підштовхує її у плечі і жене вперед. Йде, поспішаючи й не розрізняючи дороги перед очима, й зовсім не здогадується, що ще кілька кроків - і кінець. Бо попереду - високий обрив над найнебезпечнішими в цих місцинах чорториями. Розізлена й нажахана, жінка зупиняється, підбирає якогось патика й розламує його. Жбурляє. Патик летить, описуючи дугу через чагарник та через край стрімкої кручі - і через мить чується плюскіт води. Раптом нога жінки послизає на якомусь жолуді і якась сила потягла її по схилу вниз.. З ляком усвідомлює, що не може загальмувати - втрачена рівновага та інерція чинить своє - ноги ковзають по спаданих жолудях та каштанах, вона бачить, що "їде" прямісінько на кущі, під якими - глибока порожнеча.. І тут ніби нізвідки з´являється постать хлопця - блискавично хапає жінку рукою за живіт і смикає її тіло назад.. Воно піддається цьому різкому поруху - падає прямісінько на хлопця.
- Ти що, геть здуріла?! - чує вона крик хлопця прямо у вусі, а потому його гарячий, переривчастий подих.
Наче п´яна, жінка повертає голову - перед її зором ніби з імли проступає хлопцеве обличчя з витріщеними від переляку очима.. Трохи згодом він допомігає їй піднятися і турботливо струшує з її одягу листя.. А вона, все ще нагнівана й перелякана, дорікає йому, чому її покинув..

....................................

Враз в очах з´являється новий спалах, а по нім - темрява.. Мій зір звикає до неї - і я поступово, наче крізь якесь скло, до якого наблизилася щонайщільніше, бачу нажахану жінку у ванній, що стоїть по кісточки у кривавій воді і роззирається навсебіч. Раптом вона скрикує несамовитим голосом і, охоплена панікою, вискакує з ванни і всією своєю вагою падає прямо на студену кахляну підлогу. Боляче вдарившися головою об плитку і розбивши чоло, непритомніє.. За мить різко відчиняються двері і в них з´являються контури якогось хлопця. Він нахиляється до знепритомнілої, обтирає кров з її чола, потому обережно бере її на руки і відносить на ліжко. Поклавши й випроставши жінку, простягає руки до її розсіченого чола, глибоко надихується й починає щось примовляти. Його слова звучать дивною, якоюсь чужокрайною мовою - ніби латинською, але, прислухавшися, не впізнаю в цих звуках жодного латинського слова - мова ця виразна, з твердими приголосними та ще твердішими голосними - мене починає проймати здогад, що чую якийсь дуже древній діалект - скоріше це древній діалект якогось із ґерманських наріч - древня скандинавщина чи що? Я бачу хлопцеве зосереджене обличчя - він розглядає тіло лежачої жінки, ніби сканує його своїми ясними крижаними очима з цятками-зіницями. З простягнених його рук над її тілом почало випромінюватиса слабке блакитне світло. Ось він прикладає долоню до її закривавленого чола - світло під долонею набуло інтенсивного синьо-фіолетового кольору - і глядь: кров миттю зникає і глибокий розсік затягується й загоюється. Коли відняв руку - на чолі не було по рані ані сліду, лише зосталася невелика гуля. Далі хлопець швидко "просканував" усе жіноче тіло, а над животом потримав руки довше - і до нього приклав долоню, з-під якої випромінюване сяйво знову набуло інтенсивної фіалкової барви.. І я побачила, як з обличчя жінки зникає вираз переляку й застиглої судомності - воно заспокоюється, прозорішає й молодшає - набирає рис ранньої юності, а на устах - ледь видима умиротворена усмішка..  

...................................................................................

Не встигаю оговтатися від щойно побаченого, як ми з моїм супутником знову приземляємося. Ледве я відчула під ногами твердь, як перед нами виросло нове вогнище. Третє. І через нього прийшлося скочити. І знову під час скоку з´явилося відчуття перепливання крізь сяйливу рідину. Спалах. І потому теж така ж густа імла..

..Ні, то не імла - імла так не виїдає очі, не вириває легені кривавим кашлем. То дим - всюдисущий, всепроникний. І руїни - куди не озирнись - одні руїни. І вогонь. І жахлива тиша. Мертва. Бо тіла - скрізь людські тіла - вже без душ. І калюжі крові. Це руїни міста, що щойно вже вкотре зазнало нищівного артилерійного обстрілу. Я приглядаюся уважніше. Таки-так - це місто, що опинилося серед смертоносного урагану війни.. Онде зауважую зграйку якихось зубожених, понівечених людей, що дряпаються по залишках колишніх будинків, відгрібаючи камінь за каменем. Шукають своїх. Гукають когось. Вчуваю в тих голосах і плач, і прокльони - і все німецькою. Де ж це я опинилася? Підходжу до тих нещасних - намагаюся до них заговорити, але, здається вони не те, що не чують, вони зовсім мене не бачать. Навіть чомусь не дивуюся - просто розвертаюся і йду далі - ні, не йду, а лечу так, як часто літала у сновидіннях. Але мій лет над розгромленими, ще місцями палаючими вулицями аж ніяк не можна було назвати радісним і щасливим, як це бувало під час снів.. На декотрих вцілілих стінах ще вивіски крамниць чи назви вулиць - а ось і напис "Berlinstraße", а трохи далі - знак якоїсь державної установи з виображенням орла з розпростертими крилами, а під ним - свастика. Тепер вже розумію, де я. І щось мене тягне далі - витаю над рештою каменюччя з тієї колишньої будови, приглядаюся.. а під однією з обгорілих балок знаходжу молоду дівчину - її худе тіло вже не виявляє ознак життя: важезна балка розчавила її груди, руки розпластані, одна долоня затиснута в кулак, з якого стирчить зіжмакана світлина якогось немовляти, на обличчі застиглий переляк - а її сині очі - широко розплющені, застиглі, звернені до неба..

Декількома годинами раніше в цім місті сигналили сирени, люди тікали зі своїх домівок хто куди - хто у бомбосховища, а хто і взагалі з міста - лиш би подалі від пекла, що мало незабаром настати. Лише вона, одна із багатьох насильно транспортованих утриманок місцевого філіалу організації "Лебенсборн", навідріз відмовилася евакуюватися. Вперто залишалася у цій злощасній будівлі до самого кінця. Бо не було вже сенсу рятуватися. Дла чого, коли її пару днів тому народженого сина, її первістка, відвезли бозна куди - казали, що до якоїсь дуже високопоставленої та шанованої прорежимної сім´ї, котра покидає Рейх та емігрує кудись, де є безпечніше? Для чого, коли містом ширилися жахливі чутки, що ворожа червона армія вже на підступі до міста, що всюди, куди ступила нога цієї орди, залишалася тьма зґгвалтованих та замордованих? Адже ж вона - теж ненависний ворог. Ба що гірше - нацистська шльондра, підстилка! А з такими ніякого милосердя завойовники не знають..  

Новий спалах..

Я бачу - так, наче уві сні - якусь дуже простору площу, її обрамляють високі стіни - червоні стіни, над якими височіють такі ж червоні вежі з червоними зірками. І люду - скільки ж то люду на тій площі! І шум, і викрики, і музика, і ритми, що відбивають марш. І ось марширують величезні загони солдатів, віддають честь комусь, хто були схожими на сталеві істукани і які стояли на трибуні великої східчастої споруди на зразок древньо-єгипетської піраміди.. Солдати марширують крок-у-крок, музика гримить, а під трибуну мавзолея вже несуть переможці прапори й герби переможених - і летять всі ті орлиці, чорні свастики-хрести на червоному й білі руни на чорному на пляц під істуканами, аби потому згоріти їм у вогні забуття..

Далі бачу багатолюдну колону, що повільно суне великим містом, посеред якого є червоний, обляпаний людською кров´ю, пляц. Обабіч колони - озброєні автоматами вояки, що трусяться верхи на конях, та ще - збожеволілий, шалений, знавіснілий натовп, що зусебіч збігається до колони і реве-свистить, готовий вирватися з-поза бар´єру на конвой військовополонених. Десь попереду цього "параду переможеного ворога" йде також молодик в обдертій чорній есесівській уніформі з відірваними пагонами, крізь діри якої просвічується то закривавлена колись біла, тепер же сіра від бруду й сажі, сорочка, то голе тіло - і ні краплі страху чи покори на його різко окресленому, аристократичному обличчі: давно немита каштанова чуприна падає йому на брови, але він повсякчас  стрясує гордо головою, змахуючи чуприну назад, губи певно зжаті, що аж видно, як рухається нижня щелепа, а в очах кольору моря відбивається липневе пекуче сонце..
Десь наприкінці цього "походу ганьби" вже чекають на військовополонених ешелони - потяги з вагонами, в яких перевозиться товар чи худоба. Ці довжелезні потяги незабаром помчать по коліях, що губляться десь у безкраїй тайзі чи в неозорому трясовинні й вічній мерзлоті тундри..

                                                                         (далі буде)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-11-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 26-11-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74113702774048 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …