Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47034
Рецензій: 91437

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Уривок з роману

В перевеслі ч.3

© Михайло Нечитайло, 19-11-2019
Семен Шкудерня, схиливши голову, брів уздовж парканів.
– Чого хилитеся, дядьку? – гукнув до нього Данило.
– Наївся революцією, наче колись твоїми гостинцями, – буркнув Семен.
– Себто? – не згадав Данило, з-за яких це гостинців печеться дядько.
– А пам’ятаєш, як серед ночі піску торбу мені прителющили? – нагадав Шкудерня.
– А-а, пам’ятаю, чого ж, – засміявся Данило. – Невже й досі дметеся за недолугий жарт?
– Було б чого. Біда не в торбі піску, біда, що вся революція оця нинішня – та ж сама торба піску серед ночі. Обіцялося на солодке, а на зубах лише хрускіт, а цукру – ні пилинки. Мені воно, Даниле, що революція, що без неї – аби віка дожити при якійсь сорочці, а не голим пупом зірки збивати з Божого помосту. Бачиш, робив я, як віл, на Гольдберга до революції, потім, диви, трохи попустило, почали по вісім годин ми працювати, а це Пачуча об’явив ось, що знов пора по дванадцять годин волувати, бо вісім – малувато для пана Гольдберга, та й з Києва хтось моргнув, що пора вола ліпше запрягати, бо корчуватіє віл без роботи. Воно, як посудити, то робота для того і є, аби віл не вакувався, але ж що тому волові з роботи, як ясла від того не повнішають. Платні добавляти не хочуть, а роботи хочуть. Оце й уся революція, хлопче, цукром межи очі сиплють, а лизнеш – пісок і нічого більше. Дурня все, колотнеча та порожня миска на крові – ось що ваша революція є, розтуди-перетуди вас разом з нею.
Шкудерня потяг-поволочив далі вздовж парканів паскудну думку про революцію. Біда будь-якої переміни в тім і є, що змін не розуміють ті, хто їх потребує. Зранений пес ладен загризти рятівника, що суне до його рани з ножем, аби вийняти скалку – пес біль від скалки не в змозі зміняти на біль від ножа; хоча перший біль означає згнити, а другий – щасливо жити. Іноді, щоби принести комусь щастя, того когось треба спершу спеленати, аби не противився. Так і жито – аби не згнило в полі, його треба зжати й у снопи зв’язати. Та й люди – аби не звелися, не змаліли, їм треба влізти в душу та звідти, зсередини, де не дістануть руками меткими, здіймати вгору. Потроху, помалу, аж доки не виткнуться їхні голови з погребів, не вздрять сонця очі, аж доки не осяється їхня мислія, що в погребі сидіти – то не щастя, а скоріш погибель; щастя – зрити світ таким, яким він повинен бути, а не таким, як був, чи й є в сутінкових сиростях погребищенського нашого божевілля земного буття.
І Данило здійняв на заводі бунт. Не довго й марудився – за пару днів ображений Пачучиним подовженим днем люд грів заводські корпуси багатолюдним своїм тілом.
– Або більшу платню, або коротший день! – гуло стоголосо.
– Ніяк не можна, – метушився Пачуча, – країна в розорі, потребує праці.
– Країна, чи Гольдберг? – вигвинтився з-поміж народу Данило Круць.
– Усе зв’язане на світі воєдино, не все ми здатні розв’язати на вервечки, – філософією крився Пачуча.
– А здатні-таки, – стиснув кулак Данило. – Не тільки розв’язати, а й розкласти перед людські очі, аби всяк бачив, яка вервечка до чого тчеться та з чого в’яжеться. Чи не так, браття?! – гукнув до натовпу.
– Так! – ревіло. – На все здатні! Платню давай!
– Ми – сила! – на люд чорний показав Данило. – Ви, – тицьнув Пачучі пальцем у груди, – мотуззя. Не ви нас улигувати повинні, ми з вас нитки повинні сукати. А що, товариші, чи потрібне нам на заводі оце лахміття, яке хоче, аби ми зі своїх горбів йому золоті гори вергали? Чи, може, витремо руки, бо лахміття на те і є, аби руки від мастила ним терти.
– Кислиць їм треба втерти, кровопивцям! – горлав хтось, мов навіжений.
– І взяти завод під свій контроль, – доточив Данило. – Створити раду робітників, аби вона про порядок і люд трудящий дбала, а Пачуча не при Гольдбергу, при ній був на побігеньках.
Натовп ревів, натовп прагнув, натовп осявався світлом Данилової ідеї, як крайня в селі хатина вранішнім сонцем. Урешті Пачуча десь пощез, а новоявлена рада робітнича осідлала його кабінет і заходилася творити трудящому люду благо.
– Восьмигодинний робочий день – це само собою, – правив на раді Данило.
– Ой, не одобрить Гольдберг, – сікнувся хтось.
– Годі на панство оглядатися, як дитя на неньку, – вибухнув Данило.
– Ми б і раді, – зітхали поряд, – але ж завод – панський. Пошуміти ми пошумимо, а з чого платню собі зрушимо, як ні комора, ні врожай не наші.
– Наші! – п’ятірнею по столу Данило – Більшовики в Росії ясно сказали: фабрики – робітникам; земля – селянам. І чехвостять панство і в хвіст, і в гриву. А ми сіпаємося – панський завод, панський. Хто в керівному кабінеті зараз? Ми! Отже, наш завод! Стіймо за це горою – то так і станеться.
Наразі й оголосили робітникам із конторського балкона: наш завод, товариші, тож і право все, й воля на ньому – наші.
– Треба озброюватися, – вів Данило раду далі. – Дарма нам завод ніхто не подарує – ні Гольдберг, але той зараз далеко, ні Гамбульський, що гасає он на коні у вишитій сорочці, а на заду носить масний слід від німецького чобота. Та й про виробництво треба дбати, бо як нічого не продамо, то нічого й не заробимо, аби труд свій поцінити.
Подвір’ям заводу чимчикувала валка запряжених у мажари волів, за нею виднілися хвацькі верхові на рисаках.
– Що то є? – схопив Данило зі столу кашкета, щодуху кинувся надвір.
– Куди? – став у воротях супроти валки.
– Додому, – перед у валці вів Семен Шкудерня. – Завод наш? Наш. Отже, й воловня його, й конюшня – наші. Містечко наше невелике, кругом земель та й земель, обзаведемось ось Гольдберговою худобою, прихопимо земельки – та й на біса нам ця чортова махінерія, – вказав на заводські корпуси. – Мусили сюди ходити, бо деінде не було змоги, а як матимемо земельку та худібку – гай-гай, чи й затягнеш нас до кіптяви.
– Цьому не бути, – набурмосився Данило.
– Це ж чого?
– Волів хватить на десятьох, коней – на п’ятдесятьох, а іншій тисячі що робити?
– На завод хай ідуть, – порекомендували новоявлені власники волів.
– А чим ми гірші від вас? – обурилися ті, хто не здогадався прихопити волів та коней.
– Не такі спритні, – розтлумачили їм.
– Ах ви ж… – закипали неімущі, сіпалися до живності, хотіли експропріювати.
– Не смій, – брязнув хтось із кінного гурту затвором рушниці.
– Чого ви, браття? – вихопився на мажару Семен Шкудерня. – Ми взяли по парі волів, а ви беріть інше – ми ж не претендуємо. Волів та коней на всіх не настачиш – це ясно. Але ж завод он який здоровенний. Тягніть, хто що зуспить. Скільки крові Гольдберг з нас випив, мамцю рідна. Вертайте ж кров, братове, розберіть цю Гольдбергову поторочу до гвинтика, до камінчика – все ж кожному на якусь копійчину стане. Доки воля – гребімо, браття!
Народ аж шарпнувся – а дійсно ж, воля.
– Стояти! – Данило, як хвиля супроти моря. – Розтрощите, а далі що?
– Будемо якось жити, – Шкудерня своєї з мажари.
– На руїнах не живуть, – Данило з-під воріт. – З руїн не живуть. Треба дбати, а не трощити.
– Але ж наше, що хочемо – те й робимо, – Шкудерню з мажари краще чути, ніж Данила з-під воріт.
– Наше! – гулом по натовпу.
– Наше! – хтось каменем по конторськім вікні.
– Наше! – інший з кувалдою до цеху.
Зі свистом, Данило ледь устиг відсахнутися, на подвір’я влетіли кінні Гамбульський, Пачуча й зо три десятки їхнього війська.
– Стояти! –  окрик скажений і постріл у повітря. – Куди воли женемо, куди коней, хто ото кувалдою гамселить у цеху й нащо?
– Не стріляй, Вікторе, не злякаєш, – Шкудерня з мажари, – досить глитаювати, революція на цей день, народ ось рішив, що наш завод, так по цьому й бути. Розберемо по домівках наш піт – і квит. Не зупиниш. Проти народу ні ти, ні Данилко Круців, що з воріт он нас не випускав – ніхто ви проти нас.
– Скажені собаки! – гарував конем перед натовпом Гамбульський. – Ви думаєте, що ви таке щастя для нашої держави? Щастя – заводи, поля; а ви – ключ, аби те щастя в дію привести. На що намірилися – на розвал? Не дам! Карателів німецьких захотіли на свою голову, аби втихомирити дурний норов?!
– Не лякай карателями! – гукнули з натовпу. – Краще скажи, за що нам жити. А то за завод репетуєш, а про наші душі – ні в голові в тебе, ні в дупі.
– Браття, та що ми тут гелгочемо? – Шкудерня – істинний оратор. – Два панчуки – Гамбульський та Пачуча – зі жменькою  конвоїрів хочуть увібгати нас назад у ярмо. Не вийде! Даниле, Круцю, – гукнув, – ти казав, що це наше панство – істинне лахміття, об яке нам треба витерти руки. Так веди ж нас далі, покажи, як вони витираються, перетруджені наші руки.
– Товариші, – виступив Данило наперед, – руки треба витирати, це істина, але після праці, а не до. Нищити панство й нищити завод – це не одне й те ж. Панів треба гнати, а завод брати в свої руки та докладати до нього рук, а не прикладатись, аби звести в могилу.
– І цей туди ж, – не дав доказати Шкудерня, – гукає до праці на когось, а що праця та зводить нас у могилу – то яка ж тоді в біса різниця, на кого та праця. В могилі завжди сиро й темно, хто б тебе туди не ввігнав – пан чи держава, чи інший який кат. От як на себе мозоля покладеш, то хоч не так обидно потім гнити – знаєш, дітям пішла твоя праця, а не комусь тому, що десь там для когось нібито якесь щастя чи нещастя. Геть з дороги, живоїди, дайте народу покласти на мозоль цей клятий завод, бо інакше нам не вжити. Цоб-цабе, мурі, – гукнув до волів, – до нової жисті.
Захвилювався, завирував люд. Хтось конем, відштовхнувши Пачучу, прорвався за ворота. В цеху гупали по залізу вже зо три кувалди.
– Трощімо! – волав хтось несамовито.
– Цоб, цоб, – правив волами Шкудерня, пхав їх ледь не на груди коня Гамбульського, а потім ще й батогом панського коника цьвохнув.
Кінь схарапудився, заіржав, здибився. Гамбульський випав з сідла, гепнувся об бруківку.
– Га-га-га! – стугоніло реготом довкола.
– Стояти! – метався скинутий з коня Гамбульський.
Вихопив пістоля, та не встиг стрельнути, бо хтось затопив у пику, тож пістоль відлетів аж до Круця.
– Стояти! – підхопив Данило разом з пістолем естафету боротьби з нищенням заводу.
– Не дам вам, дурням, нищити своє щастя, – крикнув до натовпу, став перед волами Шкудерні, зупинив їх. – Не для того революції творяться, аби нищити все довкола.
– Іди к свиням, – постав поряд розлючений Семен, – на біса нам твоя революція, дай нам краще волів та землиці.
– Не дам.
– Даси, не така вже ти й цяця.
– Ні.
Змахнув Шкудерня батогом, оперезав Данила по грудях і обличчю.
– Геть з дороги, – зашипів, ще й кулаком зацідив у носа, – більшовик задрипаний.
– Чого стоїте? – заревів Круць до хлопців Гамбульського. – Зупиняйте бунт.
– Бийте чорноробів! – волав десь неподалік і Гамбульський.
Та хлопці розгубилися серед розбурханого моря. Кружляли кіньми між людей, як танцюристи між музик – і ніц не рушили гармонії.
– Ти не вийдеш за ворота, – став заюшений кров’ю Круць перед Шкудернею. – З волами точно ні.
– Геть! – знову замахнувся Семен батогом. – Вийду!
Та не судилося. Данило здійняв пістоля і стрелив Шкудерні в груди.
– Ні! – став на своєму.

                                                                      (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-11-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.035270929336548 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати