Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47061
Рецензій: 91455

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Pandora.onion (Інстаграм убиває)

© Арсеній, 18-11-2019
Раптовий дзвінок розбудив Артема серед глупої ночі. Він розплющив очі і відчув: щось не те. Вчорашнє негарне передчуття, яке переслідувало його увесь день і ледь дало заснути, тепер розбурхалося з новою силою.
Чоловік сів на ліжку, ще не відійшовши від сну, взяв телефон, і той відразу замовк. Натомість на екрані з’явилась піктограма непрочитаного повідомлення в месенджері.
«Відправник невідомий».
У полі тексту — посилання на якийсь сайт і коротке — «Дивись».
«Вірус якийсь…», — подумав Артем, тручи очі. Посилання на незнайомий сайт.
«Ні, не буду відкривати».
«Дивись!», — знову вигулькнуло повідомлення. За ним, на весь екран — відео:
Кімната з напівприглушеним світлом. Кахляні стіни. Заґратоване вікно, під ним стіл з якимись інструментами. Посеред кімнати — дівчинка на стільці, з чорним скотчем на роті. Її волосся розтріпане. Заплакані очі. Брудна сукня.
— Так це ж…! — ледь не вигукнув на всю квартиру Артем і завмер у ступорі.
На відео була Аринка.
Його донька.

***
Набраний номер не відповідав.
Залишалось лише написати повідомлення.
«Тільки спробуйте, я вас з-під землі відкопаю!».
«Не чіпайте її!».
«Що ви хочете?».
Артем поставив знак запитання, і нарешті з’явилось «Невідомий співрозмовник набирає…».
«Не дзвони в поліцію» вигулькнуло.
І далі:
«Поки зроби оце».
У повідомленні — інше посилання, але знову на той сайт, який Артем не відкрив спочатку.
pandora.onion
«Зареєструйся. Як у звичайній соціалці. Зроби все чесно і вона житиме».
«Але спочатку скачай Тор-браузер», — з’явилось далі і потім великими літерами. — НЕ ДЗВОНИ В ПОЛІЦІЮ. У неї 24 години».

***
Поліцейський, високий, атлетичної статури, схожий на шафу, щось байдуже писав у блокноті. Інший, нижчий із ластовинням на обличчі, блукав кімнатою, зазирав між книги, стукав по стінах, навіщось покрутив веб-камеру на комп’ютерному столі.
— Отже, куди вирушила ваша донька? — нарешті озвався високий, впиваючи свої очі в Артема.
— Дитячий табір «Лопанський бриз», — мовив Артем. — Недалеко від міста. Саме збирався туди гайнути.
— У таборі хтось в курсі, що вона пропала? — запитав високий, проігнорувавши останню репліку.
— Не знаю. Немає зв’язку.
Далі Артем побіжно розповів про події ночі, показав повідомлення, посилання в месенжері, за яким він так і не перейшов.
— Телефон мусимо взяти, — сказав високий. — Для експертизи. Маєте запасний?
— Так… Тобто ні, — відмовив Артем. — Скористаюсь телефоном дружини.
— Де вона? — запитав слідчий.
— Чергує в лікарні, — зазначив Артем і, вгадуючи наступне запитання, додав. — Медсестра вона.
— Яка вона з себе? — раптом вклинився в розмову той, що з ластовинням, беручи в руки гаманець, який лежав на столі. — Ваша донька?
— Я вас не розумію, — відповів Артем, відчуваючи, як у венах закипає злість.
— Красива чи ні? — кинув ластовинчатий і по-дурному усміхнувся, показуючи надщерблений зуб.
— Їй 13 років, — коротко кинув Артем, ледь стримуючись. — І покладіть гаманець на місце, будь ласка, — і додав, ледве встигаючи тамувати лайку. — Навіщо ви це питаєте?
Поліцейський не відповів, взяв стілець і сів біля вікна, ніби на щось чекаючи. Напарник тим часом повільно писав у блокноті, а потім запитав, не відриваючись від писання:
— Чому не подзвонили доньці? Ви посварилися?
— Ні, не посварилися. Я дзвонив, — кинув Артем. — Але у неї або з телефоном щось, або…
— Що в неї з телефоном? — перебив високий.
— Справа в тім, що я віддав її свою стару «Нокіа», — мовив Артем. — Не впевнений, що вона гарно працює.
— Угу, — байдуже озвався поліцейський. — А що з її телефоном?
— Зламався, — коротко кинув Артем.
— Як? — напосідав слідчий.
— Не знаю. Просто не вмикається.
І Артем підвівся, взяв з шухляди новий смартфон і подав копу. Той покрутив його в руці, поклав на столик і продовжив писати.
— От ви сказали, що… — він перегорнув сторінку назад. — «… але у неї або з телефоном щось, або…»
— Там зараз дощі цілими днями йдуть, — відповів Артем. — Через високу хмарність слабкий зв’язок. Лише позавчора ввечері додзвонився.
— А точніше? — звів очі високий.
— Годині о шостій вечора… — протягнув Артем, втупляючи погляд у килим. — Так, десь так, на початку шостої.
— Чому вчора не подзвонили? — напосідав високий, припинивши писати.
Артем почухав голову:
— Так я ж говорю — поганий зв’язок. Вчора весь день дзвонив, мені відповідало «абонент поза зоною».
— «Поза зоною…», — луною повторив високий.
— Якісь заборонені предмети вдома тримаєте? — озвався зі свого кутка напарник із ластовинням.
— Що, наприклад? — незворушно відповів чоловік.
— Зброя… Наркотики… Дитяче порно… — сухо уточнив поліцейський.
— Ви з глузду з’їхали? Я інженер третьої категорії, яка зброя, яке порно? — з металевими нотками запитав Артем.
— На питання відповідай! — гарикнув представник правопорядку, перейшовши на «ти».
Артем ледь стримався, щоб не підскочити та не вмазати негіднику прямо в його поцятковану пику. Поліцейський дивився на нього немигаючим поглядом.
— Валєро! — байдуже осадив йому високий і звернувся до Артема. — А дача у вас є? Далеко?
— Я не розумію, до чого ці питання, — глухо сказав Артем.
— Нє, ну ти подивись на нього! — вигукнув ластовинчатий. — Не хоче допомагати слідству! Дядя, мля, ти попав, причому конкретно!
Артем глянув на високого, але той мовчав. Тоді запитав:
— І що далі?
— Знаєш, що у в’язниці роблять з педофілами? — крізь зуби кинув ластовинчатий.
— Та почекай! — озвався до нього високий, а потім до Артема. — Ще не все втрачено. Може, ми можемо якось домовитись…
— Я попрошу вас залишити квартиру! — підвівся Артем.
Поліцейські перезирнулися і також підвелися.
— Ми хотіли допомогти, але, бачимо, що ви не хочете, — уже у дверях сказав високий, а потім дістав пластикову теку і подав з неї Артему якийсь папірець. — Це повістка. З’явитесь до нас у відділ завтра о 12:00. Як потерпілий. Поки що. І так — з міста не виїжджайте.
— Я ж збирався в табір з’їздити, — мовив Артем.
— З міста ні ногою! — рубонув поліцейський
І як тільки двері зачинилися, Артем почув із зали шум. То вмикався його комп’ютер.

***
«Ми ж просили без поліції».
Повідомлення прийшло на Фейсбук. Абсолютно чистий акаунт без жодних фотографій чи інформації. Замість ім’я коротке — Admin.
Артем важко зітхнув.
«Тепер у неї 12 годин», — знову написав Admin .
І після короткого тексту — посилання, як Артем вже бачив.
«Зареєструватися…», — подумав Артем, крутячи в руці візитку слідчих.
Вони, ті покидьки з Інтернету, знають, що тут були поліцейські.
«Якщо подзвоню, то стане ще гірше, — знову подумав чоловік. — Я і так, схоже, під слідством».
І він набрав в гуглі «Тор-браузер».
Далі кинув у завантажену програму посилання від «Admin’а».
На екрані повільно відкрилась стартова сторінка. Мінімалізм. Темні кольори. Поля для авторизації, реєстрації і напис по центру: «Пандора. Відкрий спілкування».
Клік, клік, клік. Усі дані внесено. Сторінка оновилась і перед очима виникла стрічка новин. Прогортав.
Фото, короткі відео, замітки.
Молоді люди, від 14 до 25.
Пластикові усмішки і порнографічні пози.
Артем зітхнув.
Прямо як… Як… Як той сайт називався?
Стограм… Бедлам…
Інстаграм!
Так, Інстаграм! Саме в ньому весь час зависала Аринка.
Дійсно — весь час. Постійно.
«І що тут цікавого?», — подумав Артем, гортаючи стрічку.
Звук вхідного повідомлення. Червона цятка в кутку екрана.
Знову Admin, знову чистий акаунт.
І знову на відео — Аринка в напівтемній кімнаті.

***
«Молодець, що не подзвонив у поліцію знову, — писав Admin. — Тепер будемо домовлятися».
Артем дивився на відео і на його очах виступали сльози.
То було не просто відео.
То була онлайн-трансляція.
Це було видно. Картинка відносно статична, але рух був. Ледь помітні повороти голови. Рух ніжкою. Тремтіння світла.
Таке враження, що дивишся в монітор камери спостереження.
Аринка все ще сиділа на стільці. У тій самій позі, що і вночі. Боже, стільки часу минуло? Як вона все це витримує?
«Скопіюй посилання на стрім», — озвався Admin.
«Що?», — запитав Артем, кладучи пальці на клавіатуру.
«На трансляцію. На відео, — ніби почув його Admin. — У кутку — лічильник людей, які переглядають. Чат. Поки нуль людей, хоча ти дивишся. Ти не рахуєшся. Ти — нуль. Розмісти в себе у ФБ посилання. ВК. Де хочеш. Обов’язково зроби супровідний текст:
ЦЕ МОЯ ДОНЬКА.
ВОНА ПОМРЕ ЖАХЛИВОЮ СМЕРТЮ ЯКОЮ ВОРОГУ НЕ ПОБАЖАЄШ.
ЯКЩО ВИ ЗВІСНО БУДЕТЕ ДИВИТИСЬ ЦЕЙ СТРІМ».

***
За десять хвилин — двісті перепостів і тисяча різноманітних лайків. Фейсбук гудів. Канонадою сипались коментарі:
«Чийсь жарт. Дуже поганий».
«Жах, що коїться у світі…».
«Оце так кіно )))».
«Росія ніяк не вгамується!».
«Все роблять, аби народ від проблем відволікти!».
Після двадцятого комента Артем припинив читати. Сидів перед монітором, не наважуючись бодай щось зробити.
Поглядав на трансляцію. Без змін. Все ще дуже погано, але не стало невиправно гірше.
Бо стрім уже дивилось більше двох тисяч людей.
Повідомлень десятки. Від друзів, знайомих і дуже багато від незнайомих людей:
«Співчуваю вам».
«От гади, і як вони на таке наважились?».
«Якщо захоче поспілкуватись з нами, то ось наша адреса в Скайпі — @116channellua».
«Журналісти? — подумав Артем. — І як вони зарадять?».
«Чим допомогти? Чому телефон не береш?».
Михайло Харламов.
Мішка. Старий друг, ще з Універу. Одне з десятків повідомлень у розбурханому Фейсбуці.
Артем підсунув клавіатуру, почав набирати повідомлення, як озвалась «Пандора».
«НЕ ВІДПОВІДАЙ. ЧЕКАЙ».
Гримнули вхідні двері. Звук взуття, яке падає. Необачно зачеплена вішалка.
— Господи, що трапилось? Чому слухавку не береш? Разів тридцять дзвонила!
І дружина, прямо в куртці, впала в крісло.
— У нас уже вся лікарня на вухах, тільки й мови про твій пост…
Артем обійняв дружину, розповів, що трапилось, показав на монітор.
У жінки в очах бриніли сльози.
— А я їй казала, що той телефон до добра не доведе! — вигукнула вона і почала набирати Аринку. — Поза зоною… З’явилось два гудки, а потім обірвало. Таке враження, що хтось як обрізав…
Артем розповів про візит поліції, про те, що він під підозрою і не може виїхати з міста.
— Може ти поїдеш? — запитав він у дружини. — Щодо тебе ті типу поліцейські нічого не казали.
Не встигла дружина відповісти, як пролунав звук вхідного повідомлення.
«Залишайтесь на місці, — написав Admin. — Інакше вона помре прямо зараз».

***
У Фейсбуці краще не читати коменти. Навіть під трансляцією чиєїсь смерті почались срачі і з’ясування відносин.
За годину п’ятсот перепостів, три тисячі лайків, море коментів.
— Дивись, дивись, вони її вбивають! — у розпачі кричала дружина, показуючи на трансляцію.
Артем став поряд і відчув повне спустошення. Що гірше — чекати на криваву страту власної доньки чи неможливість відвернути голову від екрана?
— П’ять тисяч, — сухими губами сказав Артем, дивлячись на лічильник переглядів стріму.
Тим часом біля відео ожив чат:
«Давайте ставки: голову рубатимуть чи ґвалтуватимуть?».
«Ну нарешті щось годне по тєліку!».
«От повезло мужику: хайпонув за один день».
«А годинник то тікає».
«Щось нічого не відбувається. Лажа якась».
«Не могли тьолку красивішу знайти? Соска якась…».
Коменти інші. Та чи інші люди?
— Ні, я не можу це читати, — різко підвелась дружина і пішла на кухню пити ліки.
Артем сів на диван напроти монітора, дивився на божевілля на екрані і обхопив руками голову.
«Треба їх шукати, — подумав. — Тільки як? Не можна так просто сидіти на місці!».
Задзвонив телефон дружини. Невідомий номер. «Аню!», — покликав її Артем, але та не могла підійти, бо капала валер’янку. Артем натиснув на зелену слухавку.
— Ало, — сказав він.
— Тьомичу, ти? — почувся далекий, але водночас знайомий голос.
«Хто це, хто, хто?», — гарячково думав Артем, а потім нарешті згадав.
— Мішко? — озвався він, але безрадісно. — Радий тебе чути. Вибач, не міг відповісти на ФБ. Еммм… Потім поясню.
— Та нічого страшного! — запевнив Мішка. — Я все розумію. Співчуваю тобі. Щиро. І що хочу сказати: я ніколи, чуєш, НІКОЛИ, не буду дивитись той стрім….
Артем хотів подякувати за підтримку, як на весь екран висвітились літери «ГЛЯНЬ НА ЧАТ». Чоловік підійшов ближче до монітору і побачив, що тепер зліва біг новий рядок. Через пару секунд зрозумів: «Пандора» показувала йому список людей, зареєстрованих в ній і які дивились цю трансляцію, і в дужках вказувала їхні імена у Фейсбуці.
Червоним було виділено:
BULDOGGG214 (Михайло Харламов)
— … думаю, все налагодиться. Зараз такі технології, що вирахують за…, — продовжував лунати голос у слухавці.
— Мішо! — перебив його Артем, дивлячись на екран і на червоні літери.
— Що? — без тіні настороженості перепитав давній друг.
— Яка ж ти сука, Мішо!...
І Артем завершив дзвінок.
— Хто то був? — озвалась з кухні дружина.
— Та так, мудак один! — вигукнув Артем до неї. — Як ти там?
— Набери ще раз Арину, — замість відповіді кинула дружина.
Артем знайшов в контактах «Доцю». Натиснув. «Абонент поза зоною».
— Ну? — запитала дружина, увійшовши.
Чоловік похитав головою.
— Будьте ви всі прокляті! — закричала жінка до монітора і знову почала плакати.
Ліки не допомогли.
Артем обійняв її за плечі і в цей момент на телефон прийшло повідомлення.
«Невже це він?», — з острахом подумав Артем. Відкрив. Зітхнув.
«Я знову на зв’язку!». Від Павліка.
— Павлік, Павлік… — проговорив Артем і звернувся до дружини. — А це не той Павлік, що друг Аринки?
— Так, — підвела заплакані очі жінка і оживилась. — А він що, на зв’язку? Набирай! Може він знає, де Аринка…
Артем швидко натиснув на повідомлення і вибрав «Зателефонувати». З’єднання. Гудки.
— Ну давай, бери! — крізь зуби процідив Артем.
— Ало, — почувся у слухавці юнацький хлопчачий голос.
— Ало, Павліку, привіт, — сказав Артем, намагаючись говорити розмірено. — Це батько Аринки…
— Доброго дня, — слабко привітався Павлік.
— Слухай, Павліку, Аринки поряд з тобою немає? — поцікавився Артем. — Я без наїздів.
— Ні, ні, — ледь чутно відповів хлопець. — Вона ж у таборі. Сам її набираю, телефон поза зоною…
І в слухавці почулось схлипування. Хлопець плакав. Артем здивовано глянув на дружину.
— Я мав бути з нею… — говорив Павлік, схлипуючи. — Ми мали б сьогодні йти в кіно на нову «Людину-Бджолу»… Але я на неї накричав… У мене зараз підготовка до вступу у вуз, на нервах постійно. Нафіга мені впало те програмування… А вона образилась… Поїхала в той табір. А тепер її викрав якийсь маніяк…
Артем і Аня мовчали. Хлопець нарешті припинив рюмсати. Аня хотіла взяти слухавку, як раптом у Артема виникла блискавична думка.
— Ти сказав, що поступаєш на програміста? — запитав збуджено чоловік.
— Так, — відповів хлопець. — А що?
— Це означає, що ти розбираєшся в комп’ютерах? — знову запитав Артем. — Ну тоді в мене до тебе є справа…
***
На годиннику була шоста вечора. Таймер лічив час до смерті. Залишилось дві години.
— Дивись, людей меншає, — говорила Аріна, дивлячись у монітор. — Майже на тисячу…
Артем взяв телефон. «Самому набрати?», — подумав. Час спливає. Чи встигне він?
— Може все таки в поліцію подзвонити? — озвалась дружина.
— У жодному разі! — рішуче відрубав Артем.
Задзвонив телефон. Павлік.
— Так, ну що, вийшло що-небудь? — мало не закричав чоловік у слухавку.
— Ну, — почав хлопець, уже без розпачу в голосі. — Я, звичайно, не хакер, та і ситуація складна. Хтось створив клон Інстаграму, та ще і в Даркнеті…
— Ти знайшов цього гада чи ні? — уже закричав Артем у слухавку.
— Не все так просто, — відповів Павлік, затинаючись. — У Даркнеті сайти шифруються за допомогою впн-з’єднань, а тут таких десятки, якщо не сотні… Зараз запустив одну програмулю, вона намагається знайти реальний айпі того Адміна…
— Павлік, не завантажуй мене… — почав нервово Артем, щосили стискаючи слухавку, яка, здавалось, ось-ось розлетиться в його долоні на шматки.
— О, пошук завершено! — перебив його Павлік радісно. — Здається, є. Той маніяк знаходиться…
— Ну, давай, не тягни! — закричав щосили Артем. — Ало, ало!
Телефон мовчав. Артем почав знову набирати Павліка, як дружина злякано зойкнула і показала на монітор тремтячим пальцем.
На трансляції, окрім дівчинки, з’явився чоловік у темному одязі і чорній балаклаві. Він повільно пройшовся по кімнаті, змушуючи дівчину йорзати на місці, підійшов до столу з інструментами і взяв звідти великий кухонний ніж.
Артем хотів крикнути, але не міг. Він вчепився пальцями в монітор, ніби в голову покидьку, і ледь стримався, щоби не вдарити в екран кулаком. Бо чоловік в темному одязі підійшов до дівчинки, схопив її за ліве вухо і, повільно орудуючи ножем, відрізав його, змушуючи жертву кричати криком, від якого холола кров в жилах. Чат замовк. Чоловік підняв скривавлене вухо і закричав:
— Аллах Акбар!
***
«Схоже, мене намагаються вирахувати, — писав Admin. — Якийсь доморощений програміст. А я ж попереджав».
— Що робити, що? — заламувала руки дружина.
Артем стояв, немов вкопаний. За цей день чоловік змінився — змарнів і на голові з’явилось сиве волосся. Він глянув на дружину, а та враз припинила плакати — погляд ніби пропалив її наскрізь.
Чоловік мовчки сів на комп’ютер, покрутив вейбку і почав гортати повідомлення у ФБ.
— Що ти шукаєш? — запитала дружина.
Артем мовчав. Знайшовши потрібне, перейшов до трансляції. Дівчинка сиділа, похиливши голову, мабуть, від шоку втратила свідомість. На підлозі — калюжа крові.
10 тисяч глядачів.
30 хвилин до смерті.

***
— І ми перериваємо розмову з нашим політичним експертом Петром Зеленим для термінового включення, — сказав ведуча, повертаючись на іншу камеру. — У нас на прямому зв’язку Артем Шемаєв, інженер із Лопанська, у якого невідомий викрав доньку, знімає її в режимі онлайн, погрожуючи вбити, якщо люди не відмовляться це дивитись. Пане Артеме, чи ви нас добре чуєте?
— Так, — сказав Артем.
Його зображення з’явилось у кутку. Він глянув сам собі в очі і зрозумів, що назад дороги немає.
— Гаразд, — сказала ведуча. — Тоді розкажіть, які ще вимоги висували зловмисники? Чого вони ще хочуть?
— Нічого більше, — відповів Артем. — І я б не хотів зараз розводити довгі розмови. Часу мало. Я лише хочу ще раз звернутись до всіх людей, які дивляться пряму трансляцію на сайті pandora.onion. А зараз це… — він відхилився, щоб глянути. — 15 тисяч чоловік. Так от, я звертаюся до вас. Люди, схаменіться! Якщо ви думаєте, що це я так піарюсь, то ви глибоко помиляєтесь. Ситуація дійсно небезпечна. Я і моя сім’я зіткнулися з високопрофесійними негідниками, які підготувались і підуть до останнього. Вони якимось чином знають, що і як я роблю, вони стежать за кожним моїм кроком. Тому доля моєї доньки у ваших руках. І ще, — чоловік пильно глянув у камеру. — Звертаюсь до зловмисника. Адміне! Якщо ти хочеш крові, то ти її отримаєш. Відпусти дівчинку, візьми мене. Гарантую, що приїду в будь-яке місце, у яке ти скажеш, без поліції і зброї, і можеш зробити зі мною, що захочеш. Але відпусти дівчинку!
Артем закінчив і вийшов зі Скайпу. Ведуча якусь мить мовчала, бо навіть її це збило з пантелику, але скоро оговталась і заторохкотіла:
— Це був Артем Шемаєв. Надіємось, що все буде гаразд. Нагадаю, що це ексклюзивна інформація в телепросторі, ми перші дізнаємось перебіг цієї ситуації, не перемикайтесь.
— Ти серйозно? Готовий? — з жахом запитала Артема дружина.
— Так, — без тіні сумніву сказав чоловік.
І глянув на таймер — десять хвилин. Глядачів — 17 тисяч.

***
«Невже… Невже вони не повірили? Невже Інтернет знищив у людині все людське, перетворивши їх на кроликів, які будь-що сприймають як шоу?», — думав Артем.
— Все ще 17… — розпачливо озвалась дружина.
— 17… — протягнув Артем. — Не меншає?
— Ні, — тихо мовила дружина. — Хоча стривай… 16 900!
Артем підійшов до монітора. Лічильник показував 16 754.
Уперше за навіжений день у чоловіка з’явилась надія в очах.
— 16 300! — кусала нігті дружина. — Допомогло, Артемчику!
— Почекай, ще рано стверджувати напевне, — удавано-байдуже відповів Артем, хоча був готовий у той момент розцілувати монітор.
16 154
15 844
14 021
12 000
10 000…
За п’ять хвилин зі стріму пішло більше половини глядачів. За наступні три показник впав до сотень, потім десятків…
— Ура! Ура! — раділа голосом божевільної раділа дружина.
3
2
1
Нуль.
Артем видихнув. Хвилина в запасі.
— Як все завершиться, викину нахрін цей комп’ютер! — мовив він.
«Вітаю, — озвався Admin. — У тебе вийшло. Майже».
3
2
1
100
500…
Лічильник глядачів поповз вгору, додаючи десятки і сотні кожної секунди.
— Як, як, звідки? — закричав Артем у монітор.
«А ось як», — відповів Admin.
І на екрані почали самостійно відкриватися статті:
«Жах у Лопанську: доньку інженера маніяк збирається лінчувати в прямому ефірі».
«Кров і відео. Неповнолітня дівчина загине від руки невідомого онлайн (відео)».
«Чоловік із Лопанська готовий пожертвувати собою ради життя доньки».
«Інтернет вбиває. Подробиці інциденту зі смертельною трансляцією (оновлюється)».
І знову Admin:
«Канал, з яким ти спілкувався, відразу зробив новину і виклав у себе на сайті. Яку миттєво копірайтери інших видань переробили і опублікували в себе. Зараз почалась друга хвиля перепостів. З’являються люди, які про це ще нічого не чули. І знаєш, де вони зараз?».
Артем схопився за голову.
6666 глядачів.
І нуль секунд на таймері.
«Все, час вичерпано, — написав Admin. — На трансляції не нуль чоловік. Ви програли».
Жінка поряд впала без свідомості. Артем відчував, як підкошуються ноги.
На трансляції до дівчинки знов вийшов той чоловік у чорній балаклаві. У руках він тримав каністру. Дівчинка почала кричати, коли її поливали чимось з тієї каністри, а потім підпалили.
— Ааааа! — закричав Артем.
І щосили вдарив кулаком у монітор.
В очах потемніло, і світ перед очима поплив. Коли чоловік розплющив очі, то почув поряд знайоме «Тату!» і чиїсь маленькі теплі руки на своєму обличчі.

***
Аринка цілувалась і обіймалась. Артем не розумів, що відбувається. Порожнім поглядом оглядав кімнату — розбитий монітор, свою доньку поряд, жінку з мокрим рушником на голові, чоловіка, років 30, у чорному одязі і з текою в руці, а поряд іншого чоловіка — в окулярах, лисуватого і з дбайливо вистриженою борідкою.
— Мішко! — не повірив своїм очам Артем, дивлячись на бороданя.
Чоловік важко сів поряд на диван.
— Тьомичу, — почав він. — Я не знаю, як загладити свою провину. Я дійсно мерзотник. Я дзвонив тобі, щоб підтримати, а в цей час дивився той триклятий стрім… Я гад! От хочеш, набий мені пику, з усього маху!
— Гаразд, проїхали, — мовив Артем. — Аринка ж тут, жива… Тільки я не розумію, як це сталось…
— А це треба дякувати цьому товаришу! — уже веселішим голосом сказав Артем, показуючи на чоловіка в чорному. — Начальник Лопанської кіберполіції, майор Соляник. Мій побратим, разом бились за Териконськ.
— Вітаю вас, пане Артеме, — дивовижно ввічливо привітався майор, тиснучи руку Артема.
Артему допомогли підвестись. Він спробував стати, але ноги почали тремтіти. Знову сів на диван. Аринка сіла поряд і взяла його важку шкарубку долоню.
— Вибачте, що так сталось, ми мали б прийти раніше, — сказав майор цілком щиро.
— Де ти була? — запитав в доньки Артем здавленим голосом.
— Тату, цілий день не було зв’язку в таборі! — задзвеніла дівчинка. — Гроза влучила у вежу Київстару, а інше там не ловить.
— Ми її привезли, — озвався майор. — І добре, що Михайло мене висмикнув, бо слідаки вже почали на вас справу шити.
Артем вибалушив на нього погляд, у якому вже починала прокидатись знайома впевненість.

***
Через три дні Артем та майор зустрілися в парку. Майор ґречно привітався, і Артем відзначив, що він занадто вихований як на поліцейського. Майор усміхнувся і сказав, що до війни працював в Лопанській Академії культури та науки, навіть здобув кандидатський ступіть із культурології, а також захоплювався високими технологіями.
— Ну що, ви знайшли їх? — перейшов до суті справ Артем.
— Ні, але ми знаємо, хто винен, — сказав майор. — Програма.
— Яка програма? — здивовано запитав Артем.
— Навчальна, — ніби між іншим відповів майор.
І вони попрямували заасфальтованою доріжкою вглиб парку.
— Тут така справа, — почав поліцейський. — Ми маємо справу з доволі унікальним випадком. Ви, Артеме Михайловичу та ваша донька, стала жертвами нейромережі «Пандора».
— Якої мережі? — не зрозумів Артем.
— Нейромережі, — повторив майор. — Це, як я вже сказав, така програма, яка вміє самостійно навчатись. А також імітувати будь-що з надзвичайно високою точністю. Нейромережа обрала вашу доньку місяць тому. Спочатку спостерігала, аналізувала, збирала дані, для чого хакнула її профайл в Інстаграмі.
— Навіщо? — запитав Артем.
— З метою навчання, — мовив майор, вдихаючи свіже повітря парку. — Я же ж тут гарно… Спочатку нейромережа була без будь-яких атрибутів — без назви, мети тощо. Після підключення до Інтернету та соціальних мереж вона почала самовизначатись, шукати, так би мовити, своє місце. Вона проаналізувала величезний пласт інформації, увесь культурний спадок людства, оцифрований та перенесений в Мережу, а також сучасні наймасовіші запити, матеріали різного типу (текстові, аудіо, відео), шукаючи ті, які набрали найбільше переглядів. І знаєте, що це були за матеріали?
Артем промовчав, розуміючи, що це риторичне запитання.
— Це були матеріали, пов’язані з жорстокістю, — сумно зазначив майор. — Кримінальна хроніка. Відео з місць аварій. Випуски ТСН. Репортажі з фронту (саме з фронту, там, де ідуть бої, а не аналітика чи щось у цьому дусі). «Пандора» навіть використала всі ці підбірки на Ютубі, усі ті розважальні ролики з «фейлами», де люди падають, забиваються і калічать себе. Ми можемо прямо зараз відкрити Ютуб і пересвідчитись — такі відео набирають стабільно мільйони переглядів. Так, люди їх сприймають як гумор. Але в нейромережі почуття гумору немає. Вона бачить лише факти, у цьому разі біль, страждання, негатив і високі перегляди… От, після цього мережа зрозуміла, що цікаво людям — жорстокий контент. І вирішила створити своє шоу, якому в Мережі поки немає аналогів. Для цього вона обрала вашу доньку — типову жертву з голлівудського жахливчика, беззахисну та молоду, щоби знущання над нею зацікавило якомога більше людей. Вона зламала її Інстаграм. Аналізувала профайл. Зчитувала зовнішні дані, за допомогою селфі-камери на телефоні дівчинки, яким вона часто користувалась.
— Як? — запитав Артем. — Телефон же зламався?
— Ні, він не зламався, — відказав майор. — Він і зараз працює, тільки ми його вам не можемо віддати, бо його заражено вірусом «Пандори». Вірус зробив свою справу і вимкнув телефон, щоб ніхто на нього зателефонував і не почув справжню Арину.
— Так, стривайте! — вигукнув Артем. — Не розумію! На тому відео була моя донька. Я точно це бачив!
Майор усміхнувся:
— Сміх мій зараз недоречний, звісно, але ми маємо віддати належне авторам «Пандори». Вони створили майже досконалу нейромережу, яка зробила фотографічну копію вашої доньки, такий собі діпфейк. Отримані зображення наклала на відео, яке знайшла на закритому сайті терористичної організації ІДІЛ, де публікувались відео страт полонених. «Пандора» замінила лице жінки з оригінального відео (її радикальні ісламісти, разом з іншими біженцями, захопили в полон у січні 2015-го, під час боїв за Аль-Хат) на лице вашої доньки. Ви, мабуть, помітили, що той чоловік у балаклаві кричав «Аллах Акбар»?
— Так… Це дійсно схоже на сюжет якогось голлівудського жахливчика! — протягнув Артем. — Не вірю, що таке можливо!
— Якщо чесно, то ми також… — зазначив майор. — На жаль, ваша техніка вся заражена. «Пандора» зламала всі пристрої, які мали доступ в Інтернет. Телефон дружини також зламано, тому ми вам його не повернемо. Поки що. «Пандора» читала всі повідомлення, які надходили на ваші пристрої, а також чула вас через мікрофони тих же телефонів, навушників, бачила вас через вебкамеру. Вона також створила фейкові акаунти того Адміна, з яким ви спілкувались, клонувала в Даркнеті Інстаграм під назвою pandora.onion. Увесь той час ви спілкувались з програмою.
— Жах… — озвався Артем. — А чому назва така «Пандора»?
— Гм, — знизав плечима майор. — Цього я вам точно сказати не можу. Можливо, нейромережа знайшла аналогії сучасного мультимедійного світу з античним міфом про Пандору, де жінка відкрила скриньку Зевса і випустила на Землю нечувані біди. Можливо, і ми зараз відриваємо такий собі ящик з чимось дійсно небезпечним, з чимось, що ми не можемо контролювати і що нас знищить дощенту… «Пандора»… Назва могла бути й іншою, «Яблуко», наприклад, але цей бренд уже зайнятий.
І майор усміхнувся.
Чоловіки вийшли на край парку. Зелені насадження завершувались, доріжка вливалась у бурхливий потік міста. Поряд зупинилась жовта «Тойота».
— О, мені пора, — сказав майор. — Пане Артеме, поки що зберігайте мовчання. Доведеться якийсь час пожити без гаджетів. Якщо в квартиру ломитимуться журналісти чи інші цікаві особистості, просто не відчиняйте. Ми продовжуємо займатись цією справою. Читайте книги, вони вам нічим не загрожують.
І чоловіки потисли один одному руки.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Анатолій , 21-11-2019

[ Без назви ]

© Олександр Шепітко, 18-11-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76132202148438 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …