На світанку хлопці прокинулися. Михайло вийшов на поріг щоб оглянути місцевість. Це було невелике містечко з одно-, двох-, і триповерховими будинками. Вулиці та тротуари були вимощені прямокутною гранітною плиткою. Вулиці були засаджені добре знайомими їм каштанами, липами, тополями. Містечко було дуже охайним. Вдалині виблискувало під променями ранкового сонця водосховище. Раптом прилетіла невеличка зграйка диких качок і приземлилася прямо на бруківку перед лікарнею Мауріни. На Михайла вони не звертали жодної уваги. Очевидно до птахів тут добре відносилися і вони почували себе тут у безпеці. По вулиці прокрокував загін темношкірих солдатів. Качки не злетіли, а лише зійшли з дороги на узбіччя.
– О ви вже прокинулися, – почувся голос Мауріни.
– Доброго ранку, – відповів Михайло.
– Вам доведеться вивчити нашу мову, – сказала дівчина, – почнемо прямо сьогодні.
Кілька днів вони майже не виходили з будинку, хлопці розуміли, що це щось на зразок карантину. Нарешті після чергового медичного огляду та котрої за ліком здачі аналізів, Мауріна оголосила, що вони можуть вільно пересуватися містечком. Як вони і припускали, містечко було чимось на зразок форпосту однієї з великих місцевих держав на неосвоєних територіях. Тут була невелика військова база, щось на зразок поліційної дільниці. Всі навколишні території були оголошеній чимось на зразок заповідної зони, сюди заборонявся несанкціонований доступ сторонніх осіб. Заборонялося полювати, видобувати природні ресурси, вирубувати ліси. Місцеве населення містечка часом дозволяло ловити собі рибу, а за містечком під час своїх походів хлопці бачили поля засіяні пшеницею, житом, ячменем, кукурудзою. Тут розміщувалося кілька ферм, які постачали жителів містечка і військових продуктами харчування. Крім військових із сім’ями у містечку проживали також вчені які досліджували живу і неживу природу, астрономи, які обслуговували антени спостереження за далеким Космосом. Але всім керували військові і головним тут був їхній командир на ім’я Жоакін.
Дні проходили за днями. Хлопці вже почали звикати до поселення. Познайомилися з багатьма місцевими мешканцями, за їх допомогою, а також з допомогою Мауріни і Лоу вивчали їхню мову. Михайло намагався допомагати Мауріні, Лоу і Зоряні в лікарні. Несподіванкою було дізнатися, що лікар у цьому світі є суто жіночою професією. Місцеві мешканці вважали, що вміння лікувати людей недоступне чоловікам. Чоловіки іноді могли надавати первинну допомогу, але не більше. Поступово Мауріна все більше почала довіряти Михайлові, переконавшись в його кваліфікації. Але місцеві з недовірою відносились до чоловіка-медика, до того ще й білого.
Толик все більше часу проводив з досить молодим вченим на ім’я Квалі. Квалі був фізиком та астрономом і проводив тут спостереження за космосом. Толик частенько супроводжував його до антен за містечком. Лише Роман нудьгував.
Швидко проходили дні, літо минуло, розпочалася осінь, пожовкло листя на деревах, ставало все прохолодніше. Часом йшли холодні осінні дощі які змінялися теплом бабиного літа. Хлопці вже досить добре говорили мовою місцевих мешканців. Оскільки Роман не міг знайти собі заняття до вподоби, одного погожого дня він пішов до воріт військової бази за межами поселення. Там його відразу ж зупинив вартовий. Роман попросив провести його до командира. Нарешті вийшов сам Жоакін і наказав впустити його.
– Що ти бажаєш? – спитав він Романа.
– Я солдат, був солдатом у своєму світі, брав участь у війні. Не можу сидіти без діла, прошу дозволити мені зайнятися якоюсь справою.
Жоакін провів його до свого кабінету. Там він відчинив великий сейф і Роман побачив, що в сейфі складена вся його зброя, спорядження та боєприпаси.
– Ця зброя у нашому світі є застарілою, але ось ця річ цікава, – дістаючи тепловізор.
Він передав тепловізор Роману. Зброю він знову замкнув у сейф.
– Доктор Квалі розібрався як він влаштований. Ми виготовили для нього плазмову батарею і замінили нею вашу. Тепер прилад не потребуватиме підзарядки роками. Можеш ним користуватися.
Жоакін вивів його на полігон. Там солдати якраз тренувалися у стрільбі. Він узяв у одного із солдатів плазмову рушницю. Показав як нею користуватися.
– Ось, спробуй влучити з неї в мішень на тому боці поля біля схилу. Коли цілитимешся, то врахуй, що плазмові кулі не падають під дією сили тяжіння як металеві.
Роман взяв рушницю, прицілився в мішень, яка знаходилась приблизно за кілометр від них. В таку далеку ціль він ще не стріляв та ще й тримаючи зброю в руках. Плавно натиснув на спуск. Замість знайомого гуркоту пострілу почувся легкий стук. Віддачі він не відчув.
– Заряд влучив трохи вище, – сказав солдат з біноклем.
– На заряд не діє сила тяжіння, пам’ятай це, – нагадав Жоакін.
Роман знову прицілився і вистрелив
– Є, пряме влучання, – вигукнув солдат з біноклем.
Роман ще кілька разів вистрелив. Всі постріли пішли точно в ціль. Стріляти влучно з цієї зброї було на диво легко, а в Романа був добрий зір та тверда рука.
– Ти дуже гарно стріляєш. Ким ти був на війні?
– Снайпером, – відповів Роман.
– Спробуй влучити в ось ту мішень, дайте йому снайперську рушницю, – сказав Жоакін, показавши ледь-помітну мішень приблизно за три кілометри від них на самому горизонті.
Роман взяв зброю. Приціл цієї рушниці нагадував зовні звичайний оптичний приціл, але заглянувши в нього Роман зрозумів, що має справо з невідомою технологією. Це був особливий монітор, який наближав навіть найбільш віддалені об’єкти. Крізь нього Роман добре бачив ціль. Він впіймав її в тоненьку сіточку на моніторі і натиснув на курок. Клацнув постріл.
– Є, пряме влучання, – вигукнув солдат з біноклем. Роман збагнув, що бінокль солдата працює з допомогою тієї ж технології що і приціл рушниці.
– Гаразд, ми візьмемо тебе. Зараз тобі принесуть нашу форму та екіпіровку.
Потім звертаючись до солдата з біноклем Жоакін додав:
– Муні, візьми його із собою в політ і покажи місцевість з висоти.
Скоро Роман вже був одягнений в такий же камуфляж, що і солдати, йому видали плазмову рушницю і плазмовий пістолет. Він ще постріляв трохи з пістолета по мішенях, знову продемонструвавши влучність.
– Пішли швиденько, нам час летіти, – покликав його Муні.
Вони підійшли до безфюзеляжного апарата трикутної форми типу літаючого крила. Муні забрався в кабіну. Вона була двомісною і закривалася спільним прозорим ліхтарем. Роман швидко забрався вслід за ним. Вони зайняли місця в сидіннях. Муні показав, як треба пристебнутися. Ліхтар тихенько закрився. Ледь-чутно запрацювали двигуни і з тихим свистом і шипінням машина без розбігу пішла вгору. Під ними промайнули прибережні ліси, широке плесо водосховища. Роман згори розгледів рівні вулиці містечка, охайні будиночки, греблю і гігантську звивисту змію гідросерпантину, і безкрайній лісостеп. Муні спрямував машину на схід. Під ними проносилася рівнина вкрита пожовклими лісами і вже рудими ділянками степу. Блищали озера та звивисті русла невеликих рік. Було зрозуміло, що клімат цього світу суттєво більш вологий ніж у їхнього. Через півгодини вони підлетіли до ще однієї великої ріки. Муні відразу ж увімкнув голографічний монітор і показав ріку на карті – Дон. Муні попрямував вздовж ріки на північний схід. Часом в Дон впадали малі та великі притоки. Муні підняв апарат вище, зросла також швидкість польоту. Раптом попереду з’явилася величезна безмежна водойма. Роман глянув на карту і лише тепер помітив, що там, де в їхньому світі були вигини Волги та Дону, розкинулося величезне округле озеро. Волга і Дон впадали в нього, а потім знову витікали з нього в різні боки. Волга розливалася величезним естуарієм, який непомітно переходив у значно більше за звичне Каспійське море. – Астроблема, – здогадався Роман. Муні показав унизу, на березі озера руїни великого міста.
– Що це за місто?
– Ми називаємо його Лакора. Місто мертвих. Колись це було одне з найбільших міст світу. Але дві тисячі років тому з’явилася жовта хвороба. Майже все населення вимерло. Крім Лакори вимерли безліч міст та селищ по всій планеті.
– Ось чому так мало тут населення.
– Вірно. Ось на всій цій території, – Муні показав на екрані територію від Атлантики до Уральських гір і від Середземномор’я до морів Північного Льодовитого океану, – в наш час проживає лише п’ятсот-шістсот тисяч чоловік. Вони всі представники твоєї раси.
Потім Муні обвів всю Азію крім Індостану, Малої Азії та Аравійського півострова:
– На цій величезній території живе не більше п’яти-шести мільйонів чоловік. А вихідці з Африки населяють решту світу. Їх від п’ятисот до шестисот мільйонів. Великий Маріс навчив нас боротися проти жовтої хвороби. Ліки проти неї були створені лише півстоліття тому, але він навчив нас як можна уникнути зараження. Останні п’ятдесят років чисельність населення Землі швидко зростає.
Муні посадив апарат на невеликій галявині посеред руїн Лакори. Тримаючи рушниці Муні і Роман вийшли з літаючого крила. Навколо розкинувся ліс серед якого проглядалися руїни. Всі вони були з каменю. Роман відразу ж визначив що кам’яні блоки та цегла були явно не місцеві.
– Для будівництва міста люди використовували камінь зі скель вище за течією доправляючи його сюди по воді. Далі на північ велика східна ріка огинає невеликий гірський масив. Цеглу і блоки вирізали звідти, а потім на великих плотах везли сюди – пояснив Муні.
– Звідки ти це все знаєш?
– До того як стати солдатом я закінчив університет і два роки був вченим-істориком.
– А чому ти вирішив покинути свою професію і опинився тут, в цій забутій цивілізацією глушині?
