Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46964
Рецензій: 91369

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Репринти незакінчених чернеток 6

© Меньшов Олександр, 05-11-2019

ПРИСЯГА ЧЛЕНА ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Червень, 1941 р.

Я, (псевдо), стверджую присягою, що добровільно вступаю в члени Організації українських націоналістів – речника самостійности і соборности українського народу під час його політичного поневолення.
Навіть у найважчих умовах із святістю буду виконувати її накази та беззастережно підпорядковуватися Проводові.
Революційна боротьба і праця – це мій обов’язок перед українським народом.
Життям заплачу за зраду ідеї Української самостійної держави.
Могилами найкращих борців в Україні клянусь: державу, яку вони творили в своїх задумах і чинах, творю і творитиму.
Тільки смерть стане мені перешкодою на цьому шляху.
Так, Великий Боже, мені допоможи!


БОРОТЬБА Й  ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН  ПІД  ЧАС  ВІЙНИ
І. ЗБРОЙНИЙ ЗРИВ

1. Війну між Москвою та іншими державами, зокрема коли вона буде вестися на українській землі ОУН використає як пригожий момент для повного розгорнення визвольної революційної боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу піднімаючи загальний збройний зрив цілого українського народу та ініціюючи такий зрив інших поневолених Москвою народів.
2. Війна між Москвою та іншими державами це для нас тільки пригожа ситуація для збройного зриву проти Москви та відбудови Української Держави власними силами українського народу. ОУН безоглядно відкидає всі опортуністичні тенденції, однаково ті, що зміряють до накинення українському народові ролі пасивного обсерватора подій, що йтимуть на його землі, як теж усі рахунки дрібного купчика, щоб дістати готову державу від чужинців. Така постава негідна великого народу. Тільки власна збройна боротьба запевнить українському народові ролю творця власної долі, дасть йому право говорити з іншими вольними народами як суверен, рівний з рівним, скріпить в цілому народі почуття власної гідности і сили, та піднесе його повагу між народами. Тільки власна боротьба дасть історичне свідоцтво самобутности українського народу, дасть гідну метрику українській державі та охоронить перед закидом, що вона це твір чужої сили. Тільки на таких основах будемо будувати власну державу, бо тільки вони можуть запевнити їй тривкість. Тому ОУН підчас війни підійме збройний зрив українського народу за честь і за волю України! – незалежно від того, яке буде чисто мілітарне значення нашого виступу при зударі воюючих потуг…

Травень, 1941 рік


Поліція безпеки та Служби безпеки (СД) Німеччини

12 липня, 1941 р.
м. Берлін

Начальник поліції безпеки та СД
IV A I – B. Nr 1 b/41 g/ Rs

Секретна справа Рейху!

Донесення про події в СРСР №20

1)Політичний огляд
а) У Рейху
Жодних донесень
б) В Генералгубернаторстві
Командуючий Поліції безпеки та СД у Кракові повідомляє, що група Коновальця направила до Києва близько 30 своїх членів із завданням створити там якнайшвидше український уряд такого зразка, як у Львові, і оголосити його там по місцевому радіо. Айзенцгрупа Ц попереджена…


Леонід ГЛОТОВ
30.09.1941
09:03


…Дядько Степан задумливо погладжував собаку, який поклав голову йому на коліна та віддано заглядав до очей.
Мене завжди дивував собачий погляд. Людський, їй-богу! Відчуття , наче пес все розуміє, от тільки мовою не володіє… людською… Таке собі німе створіння, яке живе вже з нами з давніх-давен та привчилось… чи пристосувалось  до безмовного спілкування.
А ось коти зовсім інші створіння… У них й інший погляд. Зверхній, хитрий, оцінюючий… Буцімто перед тобою і не тварина, а сам чорт, який бачить тебе наскрізь. Нічого не сховаєш, та ще крім того відчуваєш себе, наче жуком під мікроскопом. Сидить отой кіт, роздивляється тебе… досліджує… А потім як зашипить, свої лячні баньки вилупить…
До речі, саме такий  кіт мені сьогодні й наснився. Правда, він був одноокий… схожий на бандита… Друга частина його нахабної пики була чи то обгорілою, чи то розбитою. Видно, що не раз бував у завзятих колотнечах.
Всього сну я зараз не пам’ятаю, пригадую лише, як начебто рухався якоюсь вуличкою та раптово наштовхнувся на цю здоровезну сіру потвору… на цього облізлого бойового кота. Він сидів на сходах та зверхньо споглядав на мене. Ні, не споглядав, а скоріш препарував отим своїм цілим оком… Препарував, по-іншому не скажеш.
А сам я був собакою… Точно! Тільки не блохатим маленьким песиком дядька Степана, а вівчаркою. Доволі крупною, в міру сильною… Отже, біжу собі, нюхаю кущі, кульгаю…
Стій, а я ж дійсно уві сні кульгав! – від цієї думки мене навіть кинуло у піт. Це ж треба таке!.. Дивні речі, ці сни! Дивні!
Новий потік думок потягнув мене в інший бік. І тут я пригадав, що сон починався  трохи інакше. Не було спочатку ніяких котів та собак… Я сидів на березі річки, дивився на далекі плавні, та все думав, коли туди дістанусь. Страшенно кортіло поплавати місцевими єриками, озерцями, протоками… Побувати на численних острівцях.
От скільки вже тут живу? Більше року! А все ніяк не зберусь… та хоча б з тим же дядьком Степаном… рушити з ним у плавання по Чайці, Вільховому Дніпру… по Бакаю… Хотілось би побувати в лиманах – Збур’ївському, Кардашинському, Стебліївському…
Раптом уявилося, як по дніпровській гладі рухаються швидкохідні козацькі чайки… Або і давньоруські лодії в яких сидів той же Святослав Хоробрий, котрий рушив на битву з Візантією. Цікаво, як тоді виглядав Дніпро? Чи вірніше – Славутич… Чи були й тоді такі ж зарослі очерету, верб, осик, диких вишень?
Пригадалось, що я десь чув, чи то читав, наче в цих місцях в давні часи росли густі ліси, які чергувалися з широчезними болотяними луками й перелісками. А ще тут колись існували дикі коні… Справжні дикі коні. Таких зараз ніде не знайдеш!
–Це – гаркуша, – раптом винирнули з глибин пам’яті «натуралістичні уроки» старого Твердохліба. Він показував своїм кривуватим пальцем на якогось птаха. Здається, це був баклан.
–А чому гаркуша? – дивувався я.
–Тому! – була відповідь. – Бо у нас їх так кличуть…
Дядько Степан зіщулився та почав перелічувати місцеву фауну: баба-птиця, козуля, видниха, курдик… Я перепитав, мовляв, що то за диваки? Виявилось, що баба-птиця – пелікан, видниха – то видра, курдик – бабка.
–Дивні назви, - посміхнувся я.
–Не дивніші, ніж у інших… А знаєш, скільки-но раніше у наших плавнях… на острівцях… козуль (диких кіз) було? Сила-силенна!
–Ви на них полювали?
–Ні… на козуль – ні… От на диких кабанів, то було ходив... одного разу… І скажу тобі – лячна та страшна. Кабан взагалі тварина люта, а коли його ще заганяють у глухий кут – кидай рушницю і тікай світ-за-очі! – дядько Степан розреготався. Мабуть, то був якийсь місцевий жарт.
Мені так закортіло поїхати на полювання чи на рибалку, що хоч вовком вий. Мабуть, звідти й сни… Мовляв, сиджу собі на березі, чекаю на когось… Бачу, як з туману випливає знайомий човен. На ньому на веслах сидить чоловік схожий на дядька Степана. Я було хотів його покликати, а він відвернувся та погріб в протилежний бік… подалі від мене… І за мить сховався у тому ж тумані.
І вкотре я залишився наодинці… на березі… Здається, це мене дуже розсердило. Тому я і пішов геть звідти… пішов містом… Воно не було схоже на Херсон, але я впевнений, що то був він.
Ще пам’ятаю – почуття чужого погляду. Спину обпекло, аж-но, як кажуть, зашкварчало. Я обернувся  – позаду нікого. А за мить придивився уважніше й помітив того самого здоровезного одноокого кота. Він дійсно був великим, наче годований кабан. Я подумав, що треба його здихатися… Вірніше – прогнати… І тому перетворився на собаку… вівчарку…
Хоча, як «перетворився»? Просто в якусь мить стало зрозумілим, що я не людина, а собака…
Ми наблизились один до одного. Кіт зашипів, оголюючи свої довгі гострі ікла. Я рикнув у відповідь і… і… і прокинувся.
Тьху ти! Яка тільки чортівня не насниться! – озирнувся, мовляв, де знаходжусь. У себе в ліжку… На дворі глибока ніч… тиша… О, Господи! Треба, мабуть, більше відпочивати, – і я затрусив головою, намагаючись розігнати марево дивних роздумів. За хвилину мій мозок знову занурився у сон, але вже без сновидінь.
Цікаво, а чому мені зараз те пригадалося? – напружився я, дивлячись на дядька Степана, який все ще сидів з відстороненим поглядом. – А взагалі, до чого сняться коти? При тому одноокі… І до чого сниться  перетворення на собаку? До чого сняться бійки між котами та собаками? Стільки питань, що хай Бог милує! Можна з глузду з’їхати, як про все те роздумувати.
Старий Твердохліб виглядав сумним. Чи принаймні якимось зосередженим на власних думках. Він мовчки дивився кудись вгору, ігноруючи мої спроби заговорити.
Ми сиділи з дідом в його маленькому-маленькому затишному садочку… під пожовтілою абрикосою… Сонце ліниво пробивалося крізь листву… Воно вже не було спекотним. Дні поступово ставали прохолодними, і як по мені – більш комфортними.
–Знаєш, – раптом сказав старий Твердохліб,  – часом мене мучить страшна думка, що я насправді сплю... і бачу якийсь дивний... поганий сон... А потім озираюсь, і розумію, що це дійсність! Навіть вщипую себе, щоб переконатися в тому. Відчуваю біль, проте думки про сон все одно не зникають…
Мені подумалось, що за весь час нашого знайомства, це була мабуть сама перша спроба почати відверту розмову. Нехай, – думав я, –  її початок не стосувався якихось певних речей, однак було ясно, що старий Твердохліб як ніколи відкритий для розмови.
–У тебе буває таке? – запитав він, повертаючись до мене.
В такий момент треба і самому бути щирим. Це згодом оціниться... І пізніше тобі стануть довіряти більше. Тож після секундної паузи я зізнався, що іноді стикаюся з незвичайним нюансом. Так і сказав – «нюансом».
–І що це? – поцікавився дядько Степан.
–Є речі, які я пам'ятаю інакше, ніж люди, які теж їх бачили… відчували... При тому в мене залізна переконаність, що якась подія... якась деталь з минулого... або щось на зразок того були саме такими, якими пам'ятаю їх я. А мене намагаються переконати в зворотному! І якщо б те робила одна людина, то можна було б подумати про її забудькуватість... про помилковість її пам'яті... А коли тобі про це говорить десять людей – починаєш замислюватися над тим, чи ти не божевільний.
Дядько Степан посміхнувся.
–Я часом дивлюся в небо, – сказав він, – і бачу там речі, яких немає насправді. Наприклад, гори, які створили хмари, що насуваються з-за горизонту... Або бачу купу дрібних озер посеред вечірнього засніженого степу... А коли довго дивишся на все це, раптом розумієш, що воно реальне! Що воно існує! Саме так мені здавалося у дитинстві... Я дивився вгору і розповідав своїм батькам... або братові… про те, що бачу в небі. Вони спочатку сміялися, говорили про мою багату фантазію... А коли я досяг підліткового віку, подібні розповіді вже стали вважатися чимось ненормальним... І я їх придушив. Припинив дивитися вгору, припинив уявляти озера, гори, ліси… А згодом це призвело до того, що картини просто зникли.
Старий Твердохліб заплющив очі й кілька секунд про щось думав.
–Коли ми народжуємося, – продовжив він, – то абсолютно нічого не знаємо про цей світ. І наші батьки... чи інші старші родичі... або знайомі... вчителі… всі вони розповідають нам про нього. І ми приймаємо ці розповіді за чисту монету. Однак бувають такі моменти, про які нам забули розповісти, й тоді ми досліджуємо їх самі... та при тому часом відкриваємо дивовижні речі! Розумієш, про що я кажу?
Довелось погодитися, хоча, якщо відверто, то мені не все вдавалось зрозуміти. Дядько Степан схилив голову набік, та сказав, що теж іноді стикається з таким явищем, як різночитання минулих подій.
–Це правда! – додав він.
Ми переглянулися між собою.
–І ви пояснили собі, чому виникають ці... різночитання? – запитав я.
–Мені здається, що такі, як ми з тобою, все ще потайки дивляться вгору та бачать власні картини реальності, – відповів дід.
–Отаке… А інші люди, виходить, спостерігають не спотворену дійсність? Так?
–Інші теж бачать свої картини цього світу. Просто у деяких з них вони збігаються один з одним. Тому, за принципом більшості... за принципом натовпу... нам доводиться погоджуватися з тим, що саме вони мають рацію, а ми – помиляємося.
–Цікаво… Виходить, що ніхто насправді не знає, яка з себе реальність?
–Розум… пам'ять кожного з нас… Всі вони містить в собі купу образів, купу всіляких історій, які, наче та яєчна шкарлупа – оточують нас з усіх боків. Минуле, сьогодення… майбутнє… Все на стінах цієї шкарлупи, – додав дід.
Дивна розмова, – подумалось мені. А вголос же я сказав інше. Що хтось з давніх мислителів стверджував, наче кожна людина ховає в собі цілий світ. Дядько Степан посміхнувся та захитав головою.
–Так де Максим? – вдруге спитав я нього, намагаючись повернутися до більш приземлених речей.
–Де? – зіщулився старий Твердохліб. – Відправився опановувати військову справу… ще позавчора, – сказано це було з помітною ноткою суму.
Відразу після посвяти нашу ланку, так би мовити, розформували. Петро попередив усіх, що окупаційні сили взялися за підпілля, і у випадку потрапляння до Гестапо, слід усіляко уникати навіть натяку на те, що ми пов’язані з ОУН. Трохи пізніше, нам довели загальний наказ, згідно якого від коновальців вимагалось негайно залишити усі громадські посади, законспіруватися, аби не потрапити під підозру. І взагалі, варто було готуватися до довготривалої боротьби. А щоб не втратити напрацьоване, пропонувалось залучати до справи симпатизуючих руху людей, або тих, хто мав патріотичні настрої. Працевлаштовувати їх  у контору бургомістра, в освітні органи, у друковані заклади…  
Брати Друзяки, як мені стало відомо, наступного ж дня виїхали з міста. Вони відправились до Миколаєва, вочевидь для виконання якогось завдання. Що до Гліба, той влаштувався працювати до ремонтної майстерні десь у центрі міста, де німці лагодили свої автомобілі та іншу техніку… Я його якось зустрів. Ми трохи поговорили й серед іншого Гліб зі сміхом розповів, як вчив німецького механіка лузати насіння.
–Навіщо? – дивувався я.
–Та Ганс… так його звуть… побачив, що я стою, лузаю насіння… Підійшов, питає, мовляв,  а чи смачно? Я і дав спробувати… І знаєш, що цей чолов’яга потім придумав? – казав Коломієць. – Пішов та у старих бабок купив цілий мішок того соняшникового насіння. А потім відіслав до своїх, у Німеччину, з детальним описом, що та як робити.
–Тобто?
–Ну, пише їм, що треба підсмажити, потім лускати… Навіть намалював, як він це робить… От, сміху було! – Гліб мотнув головою. – Я на цьому ґрунті з тим Гансом, так би мовити, і потоваришував, – хитро підморгнув Коломієць. Він чомусь озирнувся назад, мабуть хотів впевнитися, що нас ніхто зайвий не чує. – Сам я німецькою погано шпрехаю, але контакт налагодив. Знаю тепер де та що відбувається… А ти як? Куди тебе той Петро влаштував?
–Поки нікуди, – роздратовано розвів я руками.
І зараз почувши від дядька Степана про Максима та військовий табір (який, певно, десь у плавнях або у степах), я ще більше через те сердився…
Залишився наодинці… завдань ані від Петра, ані від будь-кого ще, більше не отримую… Взагалі відчуття, буцімто про мене і забули…
Правда вчора на подвір’я заглянула якась дівчина, котра неголосно вимовила пароль та повідомила, щоб я вранці прибув до старого Твердохліба. І більше нічого.
Я прийшов відносно рано. Дядько Степан потиснув мою долоню, спитав чи я снідав,  та не дочекавшись відповіді заявив, що скоро будемо їсти.
–Сядемо у садочку, – хрипкуватим голосом промовив він. – Нумо, допоможи мені! – і поки тітка Ганна поралася біля печі, ми з ним винесли назовні старий стіл, який поставили під абрикосою, та кілька табуретів. Зробивши те посідали на них та стали чогось чекати. – Ти так і не палиш? – раптом спитав старий.
–Ви ж знаєте – ні.
–Молодець, – хитрувато посміхнувся дядько Степан. Він витяг коробку з цигарками та закурив. – Знаєш, на початку двадцятих у нас, в Херсоні, один ділок підпільно виготовляв цигарки. Були налагоджені таємні фабрички для їх виготовлення. Здається… здається він облаштував під те або шість, або сім приміщень… З вентиляцією, з усіма речами!
–Таємні фабрики? – про всяк випадок перепитав я.
–Угу… таємні… Знаєш, де вони були? У старих катакомбах!
Я присвиснув. Про херсонські катакомби ходило чимало байок та й страшних історій. Колись навіть чув, що десь тут, під містом, в якомусь тунелі захована карета Катерини Другої… З чистого золота!
Смішно, їй-богу. Чисті казки! Уявляю, скільки б ця річ важила! І те вже не кажучи, як би вона взагалі могла переміщуватися місцевими дорогами…
–Так, в катакомбах, – продовжував димити цигаркою дядько Степан. – В одному приміщені… цеху, так би мовити… працівники різали тютюн, в наступному – набивали гільзи, в третьому пакували…
–І добрий був тютюн?
–Непоганий… А тим паче, коли люди бачили іноземні написи на коробках, то навіть ще і розхвалювали, мовляв, бач, які буржуї цигарки якісні роблять.
–Так вони підробляли закордоні марки?
–І закордоні, й наші,  – захитав головою дядько Степан. – А етикетки з Одеси привозили… А потім чекісти знайшли ці підпільні фабрики. Здається, хтось видав… Вже просто не пам’ятаю усіх подробиць… І городяни, й чекісти довго дивувалися, як, майже  у самому центрі міста, вдалось таке організувати!
–Цікава історія! – посміхнувся я.
–Особливо в умовах теперішнього стану речей, – підморгнув мені Твердохліб. – Я тобі ось що скажу, Леоніде, зараз тих, хто би знав катакомби, як свої п’ять пальців – і не знайдеш! Взагалі не знайдеш!
–А ви там хоч раз були?
–Ну… ходив… колись, – зіщулився старий. – Там є різні тунелі… і ведуть вони у різні місця… А взагалі, ті проходи розкинулися ледь не під усім містом.
Дядько Степан трохи помовчав, а потім додав, що йому пощастило побродити по здоровезним магістралям.
–Таким здоровезним, що принаймні два чи три вершника могли вміститися, – додав він. – Або невеличка вантажівка… Ці ж тунелі на відміну від тих же одеських катакомб, вириті в глині, а не вирубані в ракушняку. Деяких зводи укріплені каменем… До речі, в цих проходах отакенні пацюки мешкають, – і дядько Степан хитнув головою вбік песика.
–Та ну! – засумнівався я. А в наступну мить спіймав діда на хитруватій посмішці. Видно, вирішив мене полякати.  – А куди, – питаю його, –  вів той прохід, в якому вантажівка могла вміститися?
–Не знаю, ми десь півгодини походили, подивилися… дійшли до здоровезних металевих дверей… Вони були зачинені. Тож вирішили повернутися назад.
–А правда, кажуть, що з колодязя, який біля Катерининського собору, можна на інший беріг Дніпра перейти?
–Ти про той старий колодязь, який залишився з часів фортеці? – задумався дід. – В ту викопану дірку і заглянути лячно… Навіть дна не видно.
–Так що скажете про прохід?
–Бог його знає… можливо він там є… але, скоріш за все, теж засипаний.
–Чув, наче по тим тунелям свого часу Катька, коли перебувала тут, у Херсоні, на золотій кареті їздила таємно купатися на Дніпро.
–Байки, ясна річ! Цариця…   їздила на Дніпро… на золотій кареті… Байки!  
–Але ви ж самі казали, що є такі тунелі, де можна конем проїхатися.
–Можна, – випустив черговий клубок диму старий Твердохліб. – Але всьому вірити – собі у борщ плюнути.
Довелось погодитися.
–Це ж коли ці тунелі будували? Певно, давно? – поцікавився я.
–Перші з них тут були задовго до того, як звели саму фортецю. Так мені один знавець розповідав…
–І хто такий?
–Ти його не знаєш… Він колись працював у музеї та зараз, певно, вже і помер…
–А що він ще казав?
–Та все більш такі ж байки, як про ту золоту карету, – хитрувато посміхнувся дядько Степан. – Та про Білі леговіща…
–Про що?
–Про давне місто… під містом, –  мені здалося, що дядько Степан пожартував.
–А якщо чесно?
–Хіба я брешу? –  підморгнув старий. – Кажуть, було тут колись місто, що звалося Білими леговищами… або печерами… А ось правда це, чи розповіді старих людей –  одному Богу відомо.
–А той ваш знайомий вірить їхнім розповідям?
–Важко сказати напевно… Знаєш, чим нижче він спускався, тим загадковішими були знахідки… тим плутанішими були проходи… А головне, що нижчі яруси були повністю облицьовані каменем, на відміну від верхніх. На деяких з них він бачив дивні написи та малюнки. На жаль, час їх дуже пошкодив, тому прочитати чи щось взагалі розібрати йому не вдалося, – задумливо розповідав дід. – Казав, що знаходив і пару великих кам'яних скринь… Правда, порожніх. Вочевидь, там вже хтось до нього похазяйнував…  Під Херсоном багато катакомб… Можливо дійсно там ціле місто.
–Тобто?
–Я кажу не тільки про облицювання чи розміри цих тунелів. Я кажу про їхню складну розгалуженість… До речі, одного разу той музейник якось згадував про те, що деякі входи зникали. А за певний час знову з’являлися…
–Як таке можливо?
–Не знаю… Певно, той чолов’яга просто заблукав та щось наплутав… Він говорив, що деякі проходи тягнулися на кілька кілометрів. І один з них, начебто, вів до Благовіщенського жіночого монастиря… Того, що стояв між озерами Біле і Безмен.
–А чого «стояв»? Де він?
–Знесли чортові комуняки! – сердито сказав дід. – Їм ті церкви та монастирі око муляють.
–А де ж входи до тих катакомб?
–Бачив на Арестанці стоять напівприсипані залізні ворота?
–Бачив, –  хитнув я головою. – Там, начебто,  німці навіть пост виставили.
–Так-так… виставили… бо бояться, що звідти диверсанти вилізуть…
–А куди веде той прохід? Теж до якогось монастиря?
–Важко сказати напевно… Наскільки мені відомо, той прохід теж засипаний. Можливо, він був пов’язаний із проходами під залишками старої фортеці, – вдруге підморгнув дядько Степан. Я щось не зрозумів його натяків.
Собака, голова якого все ще лежала на колінах у діда, раптом насторожив вуха та за секунду з голосним гавкотом кинувся до хвіртки. Дядько Степан загасив цигарку, підвівся та рушив туди, одночасно кажучи мені залишатися на місці.
За хвилину він повернувся з якимось невисоким бороданем, якому на вигляд було років десь під сорок. Може трохи більше. Він привітався зі мною та сів на один з табуретів.
–Знайомся! – голосно казав дядько Степан, звертаючись до прибульця. – Це і є Леонід Глотов.
–Твій, так би мовити, візаві, – посміхнувся чолов’яга. За мить сяючий Твердохліб його представив, назвавши бороданя Іваном Журбою. Вочевидь, це був його давній добрий знайомий. – Ну що, друже, давай ще раз привітаємось? – чолов’яга вдруге протягнув мені свою долоню і ми повторно один одному потиснули руки.
–Ну ось і добре! – посміхнувся дядько Степан. – Думаю, ви між собою порозумієтесь…
З хати вибігла тітка Ганна. Вона почала жваво накривати на стіл. Якихось пару хвилин і перед нами стояли смачні наїдки та зависочіла тонка пляшка спирту. Я, до речі,  вперше бачив, щоб дядько Степан, от так зранку, збирався прикластися до випивки.
–Відтепер всім громадянам наказано встати на Біржу Праці, – заговорив Іван. – Ти, Леоніде, вже вирішив, куди хочеш влаштуватися? – мені здалось, що питання з якимось підступом.
–А куди треба? – обережно відповів я.
–З завтрашнього дня, – казав Іван вкрадливим голосом, – я – інспектор відділу народної освіти при міській управі. Буду займатися укомплектуванням шкіл вчителями… Самі розумієте, справа відповідальна, потребує уваги… адже не можна допустити, щоб серед обраних вчителів опинилися колишні працівники компартії… або такі, хто налаштований прорадянські… чи взагалі є противником усього українського…
–Крутиш, як кіт на глині, – посміхнувся старий Твердохліб. – Кажи прямо… тут всі свої…
–Мені потрібний помічник, я тобі про те вже натякав… Надійний помічник, – при цій фразі Журба втупився в мене так, наче збирався пропалити дірку.
–Я не дуже розуміюсь на вчительській справі. Та і взагалі.., – тут я запнувся , так і не знайшовши потрібних слів.
–Тобі не потрібно буде нікого навчати, – промовив Іван. – На тебе у мене трошки інші плани. Які? Побачиш згодом, – сказав так, наче я вже погодився.
Старий Твердохліб хлопнув мене по плечу  та весело кинув: «Не бійся»!
Як згодом вияснилось, моє нове призначення було обговорено зі «старшими товаришами».
–Кіндрат не проти! – додав дядько Степан.
–А хто взагалі такий Кіндрат? – обережно спитав я, пригадуючи того чолов’ягу, який приходив разом з Петром.
Відповіді не послідувало. Дід зробив вигляд, наче не почув мого питання. Він запропонував нам поснідати, а сам тим часом налив спирту в скляні гранчаки.
–Де ти таку рідкість дістав? – весело спитав Журба. – Зараз подібне ціниться дорожче за м'ясо!
–Як Совєти тікали, склади залишилися відкритими. От Максим і знайшов цілий бутель цього добра. Приволок до мене, спустив до підвалу… Я згодом розлив по меншим склянкам… Ну, добре! Давайте за справу!
–І за зустріч! – промовив Журба. – А давненько отак просто не сиділи.
–Давненько… Ну, будьмо!
Ми утрьох випили та жадібно накинулись на їжу. Пити чистий спирт було, м’яко кажучи, важкувато. Горло, наче наждаком протерли. Мене відразу кинуло у гарячий піт. А вуха запалали, буцімто їх чорти підсмажували на вогні.
Якийсь час ми мовчки снідали, а потім розчервонілий дядько Степан завів було бесіду про відсторонені речі. Але Журба перебив діда та раптом заявив, що німці готують новий наказ.
–Є надійна інформація, – казав він, – буцімто до кінця року вони почнуть вивозити нашу молодь. І поява Біржі праці – свого роду зайвий доказ тому. Так би мовити – передвісник.
–Куди вивозити? – напружився я.
–До себе… на заводи, фабрики… у сільськогосподарські установи… Працювати на благо Рейху! – спохмурнів Журба. – Я навіть вже плакати бачив із закликами. Мовляв, ти німецький солдате воюй, звільняй нас від більшовизму… а я за тебе попрацюю. Отаке!
–Дурня якась! – нахмурився дядько Степан. – Хто ж при здоровому глузді туди поїде?
–Вважаєш, будуть питати про бажання? – Іван втупився у Твердохліба. – До речі, друже, в останні часи ми стаємо свідками зміни в головах українців. Мова про ставлення до окупантів.
–Нумо-нумо, розповідай!
–У наших рядах може початися розкол… Ситуація серйозна, як ніколи! Нацистська пропагандистська машина починає набирати обертів, просовуючи той тезис, наче німці прийшли звільнити український народ від Совєтов. І це, чорт забирай, приносить свої плоди… Вагання пронизали не тільки простих людей, а й дехто в наших рядах вже починає сумніватися у доцільності боротьби… От чому я тут, і от чому взявся за цей напрям! – очі Журби заблищали.
–А ти не змінюєшся, – здається, дядько Степан таким чином похвалив свого товариша.
Журба стримано посміхнувся та пустився гаряче нам доказувати, що окупаційна влада насправді ставиться до нас, українців, як до людей другого сорту.
–Другого сорту? – мене здивував подібний вираз.
–Це не жарт… Ти даремно, Леоніде, кепкуєш, – заявив Іван. – І Директор, і Кіндрат стверджують… і я схильний їм вірити… що наша служба безпеки, начебто, наштовхнулася на якісь плани, стосовно українських земель… Та людей, які тут мешкають.
Директор? – мені так і кортіло спитати, про кого мова. Тут кожний мав своє «псевдо». Наприклад, той же Петро, або Кіндрат – це були лише позивні. Реальних імен мені не казали… Я навіть спершу думав, що і Журба – це несправжнє прізвище Івана.
Отже, є ще якийсь Директор. Нова особистість… Цікаво, а взагалі яка структура херсонського осередку? Хто кому підпорядковується?
–Ти про розвідку? – поцікавився Твердохліб у Журби. – Про нашу розвідку? І що то за плани?
–Точно не скажу… але мова про якесь «остаточне врегулювання».
–Звучить якось зловіще! – насупився Твердохліб. – І що то за річ?
–Усіх деталей я поки не знаю… Скоріш за все це стосується планів окупації наших земель. Справа виглядає дуже небезпечною, адже в цих планах для нас немає місця!
–Що значить немає? – здивувався я.
–Я говорив з однією своєю знайомою з нашого музею. Вона каже, що німці розглядають ці території,  як споконвічно їхні! Прийшли вказівки з Берліну де, між іншим, говориться про «наукове обґрунтування німецької присутності» на цих теренах.
–Не зрозумійте мене неправильно… а, чи не перебільшуємо ми? – запитав я.
–Не перебільшуємо! – перебив мене Журба.
–Добре, давайте прояснимо ситуацію, – викликав я Івана на відвертість. – Можу зараз казати прямо? – спитав я дозволу у Журби. Він хитнув головою, додавши, що готовий до розумної бесіди. – От і добре… Я відразу кажу, що усіляко підтримую наш рух, проте мені здається, наче ви зараз якось хибно трактуєте…
–Ні, мій друже! Анітрохи! – перебив мене Журба. – Думаю, скоро ти в тому сам переконаєшся… А взагалі, спитай у Степана, – Іван тут же кивнув на діда, – спитай у сотні інших борців за нашу свободу… Вони тобі розкажуть… багато чого розкажуть… І як чужинці розривали й розривають країну на шмаття. І як нищили й нищать  патріотів… Вони розкажуть тобі тисячі усіляких «як». Ти-ся-чі! Якщо вже бути дійсно відвертим, то слід прямо сказати – для всіх націй, які оточують нашу державу, ми, українці, наче кістка у горлі. Вони не бачать… не хочуть бачити нас ані вільними, ані рівними!
–Наша сила лише в нас самих! – додав старий Твердохліб.
–Так-так… Ти кажеш правильні слова! Адже ніхто окрім нас не стане боротися за нашу же свободу! Ніх-то! Ще з того моменту, як Гітлер наказав захопити Карпатську Україну, – гаряче розповідав Журба, – стало зрозумілим, що Рейх теж наш ворог… так само, як і Совєти. Їм до України… до справжньої самостійної України, немає ніякої справи! Між іншим, війна, яка зараз точиться на нашій землі – це продовження сотень інших подібних же війн, котрі відбувалися на цих теренах. І їх буде ще стільки же, а то і більше… Так що наш Провідник, Євген Коновалець, був сто разів правий, коли казав, що Україна – це взагалі ключ до порядку в Європі. Тільки після того, коли з’явиться самостійна Українська держава, можна казати про мир на континенті! Розумієш?
–Розумію, – хитнув я, хоча насправді не все було ясним. – Скажіть, а ви… а ми… наша розвідка… вона знала, що станеться війна між Рейхом та Совєтами? – прямо спитав я.
–Думаю, що так… Рано чи пізно це повинно було статися.
–Тому ми до того і готувалися, – заявив дядько Степан.
–Тобто «готувалися»? – зіщулився я.
–Наші провідники вважали, – продовжив казати Журба, – що війна між двома силами – Берліном та Москвою – неминуча. Тож варто було скористатися нею… А саме – спробувати здобути нашу свободу. «У вогні перетоплюється залізо у сталь,  – так казав Коновалець, –  у боротьбі перетворюється народ у націю».
–Ви так кажете, наче війна відбувається десь… десь… в Африці! Вона ж тут, на теренах нашої країни! – заявив я. – Ви ж самі про це казали!
–Так… нашої… І повторюю – так відбувалося і буде відбуватися постійно! – нахилився Журба. – Постійно! Зараз під натиском німців  звідси йде Москва…  Але це не несе нам спокою та миру. Країну знову почали дерти на шмаття! Галичину віддали Польщі… Буковину та Бессарабію зайняли румуни… в інших місцях мадяри… А інші частини окупували самі німці!
–В старі часи були ляхи, турки… монголи, – додав Твердохліб.
–Так… так… Кожний чужинець, який приходив сюди з мечем,  плюндрував нашу землю… Візьми того ж Коха, якого Гітлер назначив керувати Україною. Цинічнішої та жорстокішої людини, мабуть, і не знайдеш!
–Другий Сталін, – підтакнув дід.
–Так-так… для нього Україна, хоч що б він там не казав у очі, це лише напис на мапі. Були б там якісь цифри або абракадабра – йому байдуже! І такі люди завжди лізуть вказувати нам, як жити… що робити… Тому у великій світовій драмі наших днів ми маємо вибір: або бути творцями, або жертвами історії… Так каже наш лідер! Так кажу тобі й я! Ми повинні самі панувати на власній землі.
Певний час ми всі утрьох мовчали. Я намагався охопити розумом усе сказане, намагався скласти усе до купи… Розумію, що Леонід Глотов для цих двох чоловіків, мабуть здавався таким собі маленьким наївним хлопчиськом, якого вони намагалися навчити «правильним речам»… Ні, я не засуджував ані дядька Степана, ані Журбу. З їхньої точки зору вони робили все правильно. Інша справа – як повинен був реагувати Глотов на те. Оце питання загадкове навіть для мене!
Десь за годину Журба пішов геть, попередньо домовившись зі мною про завтрашню зустріч. Трохи почекавши (для пристойності), я спробував довідатися про оцього свого нового начальника. Дядько Степан знову дістав цигарку та, запаливши її, неохоче вичавив з себе, що Іван за часів УНР був одним з активних діячів «Просвіти».
–Знаєш, чим займалася ця організація? – спитав дід.
–Ну… в загальних рисах, – язик у мене, чесно скажу, після трьох випитих чарок почав трохи заплітатися. Дивно якось, мозок працює чітко, а ось руки-ноги… тіло… все якесь ватяне… чуже…
–За панування Совєтов Іван через свою належність до «Просвіти» мав багато неприємностей, – вже більш розкуто казав Твердохліб, розтягуючи при тому слово «багато». – Його кілька разів кидали за грати… за антирадянську агітацію…
Твердохліб зіщулився, а потім, наче когось перекривляючи, промовив: «Злочинна діяльність Івана Журби виражалася у проведенні контрреволюційної роботи серед української  інтелігенції… і мала за мету створення українських кадрів для відродження УНР».  
–Він тільки-но у тридцять дев’ятому звільнився з табору, – повідомив мені дід.  
–А ви його давно знаєте?
–Давно, – відрізав дядько Степан. – От що, Леоніде, Іван, скажу тобі, людина порядна. Ти через те не турбуйся… До речі, у нього донька є. Непогана дівчина.
–І що? – не второпав я.
–Ох, ну ти й.., – дядько Степан труснув головою та стримано посміхнувся.
–Так чим мені доведеться займатися?
–Будеш допомагати йому… організовувати наші осередки… підпільні… Будете проводити агітацію. Залучати більше людей…
–У школах, чи де?
–Він тобі все розповість… Все, що буде вважати за потрібне, – ухильно додав дід. Він раптом витягнув з внутрішньої кишені свого піджака газету, від якої пахло свіжою друкарської фарбою.
–Що це?
–«Голос Дніпра»… ще самий перший випуск…
–А-а-а! – докумекав я, пригадуючи, що вже чув, наче в місті почали друкувати нову газету.
–Дивись сюди, – дід розгорнув її та ткнув пальцем на другу сторінку, де під назвою «Український національний гімн» виднівся куплет, який починався словами  «Ще не вмерла Україна..»
–Що ви хочете цим сказати? – зіщулився я.
–Цікава газета… ні? – підморгнув старий.
–Вона… вона… теж наша? – осяяло мене.
–Я тобі дещо розповім, – посерйознішав Твердохліб. Прозвучало це так: «Почуте – не для всіх вух». Дядько Степан нахилився вперед та заглянув прямо мені в очі. Не називаючи нічиїх прізвищ, він коротенько розповів, що майже відразу після окупації Херсону в приміщені педінституту були таємні збори місцевої інтелігенції та прибулих представників ОУН.
–Ви допомагали це організовувати? – обережно спитав я.
–Трохи допомагав, – була дещо ухильна відповідь. Старий Твердохліб озирнувся та додав, що на тих зборах прийняли важливі рішення, серед яких – видання газети. – Ось тільки-но Іван розповідав нам про німецьку пропаганду… Чув, який вплив вона має? А ми ще більше місяця тому наполягали на створенні власного «голосу», який би чітко роз’ясняв що до чого.
–Але ж німецька влада не допустить подібного…
–Не допустить, звичайно! Тому і доводиться редакції крутитися, наче вужу на сковорідці.
–І хто в тій редакції? Коновальці?
–Думаю, ти сам скоро з ними познайомишся, коли почнеш допомагати Івану… До речі, я дійсно тебе рекомендував на цю роль. Говорив і з Петром, і з Кіндратом, і з… і з іншими людьми. Вони мене почули, то ж… не підведи. Прошу!
Я хитнув головою, та заявив, що Леонід Глотов буде старанно дотримуватися клятви, яку нещодавно приніс.
–Вірю, що так і буде, – посміхнувся дід. – Ну, добре, давай-но прибирати… До речі, залишишся сьогодні у мене! Допоможеш… бо Максима немає… Та і взагалі, не гоже тобі вештатися вулицями напідпитку.
І тут я подумав, а чи не навмисно мене намагалися напоїти? Може це чергова перевірка, адже що у п’яного на думці, те і на язиці…


…Година 18.15, серце товчесь… ми переїздимо річку Збруч, історичну річку… Їдемо по обітованій землі, чим дальше від границі, тим краще чуємось… Напрям нашої дороги – Проскурів. Переночували в Бокіївці, це, мабуть, село, де всі наші рої гостювали. Їдемо дальше кіньми, люди  нас вітають щиро. З початку здержано, беруть нас за німців, що вміють говорити по-українськи, і звідси та здержаність і холодність. Та коли переконуються, що ми такі самі українці, як і вони, то гостинності та щирості немає меж.. Хто раз загостив на наші степи, того все щось тягне туди, де чуєш серце України…  
21.07, їдемо дальше на схід… Перший раз тоді побачила я красу українського села положенням, будовою хаток та стріхами солом’яними я була очарована, таке село я вимріяла собі з поезії Шевченка, але воно ще краще, немає слів, щоб описати ту красу. А степи. Такої краси, широчині, розмаху й сили я не бачила в своїй теперішній батьківщині… Так серед чудових степів золотої пшениці, серед добрих людей, збіджених і застрашених, серед нашої молоді «комсомольської»  та щирих розмов сходили нам дні… Вечорами по зборах спалось в клуні, на соломі по-королівські…  Зближались ми до місця призначення Дніпропетровська, чим ближче… тим кращий краєвид, більше балок, а чорнозем чудовий… Цілі лани пшениці та соняшнику, у нас цього не видати. Ночуємо в школі… Людей уже знаємо добре, уміємо до них підійти, навіть молодь вже наша, бувають острі дискусії і то на високому рівні… Маємо друзів і між старшими. От хоча би учителі в селі О. Двоє стариків,  які з нами серцем і душею. Раділи нами та гостили так, як своїх рідних синів. Так як ми харчувалися на нашій широкій Україні, так ми ніколи в Галичині не їли. Добрий  борщ, курки варені з бараболею, вареники зі сметаною або медом, пиріжки з сиром або з яськами [квасолею], молоко з медом і тільки пшеничний хліб. – А овочів, кавунів, не були ми жадні, а до того всього сім’ячки.  Навчились ми їх лускати, як справжні «здєшні». Зближались ми до Дніпропетровська… мусіли ждати в одному селі О… Вечорами сходились до нас молоді хлопці та  дівчата і вчились співати… В полудне 13 вересня в’їхали ми  одною фірою… Перед нами на похилих берегах Дніпра пишався Дніпропетровськ, величезне промислове місто… Ми вже застали тут наших друзів, які вже при праці, організували Олост, міліцію, школи, харчопостачання… Ішла праця, темпо міське, прийшлось зустрітись з тутешньою інтелігенцією, враження гарні, спомини теж.
Місто скоро прибрало нормальний вид, аж тут нараз Гестапо й арештування… Прийшлось нам покидати дороге нам місто…  
Зі спогадів  учасниць походу  ІІІ південної групи
Вересень, 1941 р


РАДІОГРАМА

Головний штаб 11-ї армії. Офіцер Абверу
Головна квартира армії, 17 вересня 1941 р.
У Штаб групи армій «Південь», відділ Ic/A.O.

Консультант поліції безпеки в питаннях українців при СД д-р Баєр вказав у сьогоднішній розмові на те, що членів руху ОУН під проводом Коновальця, які займаються політичною діяльністю, необхідно затримати й перевести до Тернополя або Львова. Зважаючи на можливість перебування таких політичних активістів у штабі 11-ї армії, прошу перед проведенням слідства виробити принципову позицію з цього питання.
Начальник Генерального штабу.


Донесення Служби безпеки (СД) Німеччини

м. Берлин
2 жовтня 1941 р.

Начальник поліції безпеки та Служби безпеки (СД)
IV АІ-В. №1 В/41 g.Rs  

Секретна справа Рейху!

Донесення про події в СРСР № 101

…Айзенцгрупа Д
Дислокація – Миколаїв
…Розпочато розслідування стосовно груп Коновальця, особливо у Миколаєві. Слідством встановлено, що помічник бургомістра є прибічником ОУН. Згідно з його свідченнями, фактичним натхненником їхньої групи є Ярий, жінка та мати котрого – єврейки. Його батько – чех… Зі 195 членів самооборони у Миколаєві 8 досі слід розглядати як коновальців. Ознакою того, як добре працює розвідка цієї групи,  є те, що серед членів самооборони поширюється чутка, що поліція безпеки скоро буде розшукувати у Миколаєві оунівців, як це сталося у Житомирі та Кіровограді. Ці 8 членів самооборони ведуть себе демонстративно бездоганно.
В економічній сфері на першому місці проблема цін. Хоча однакові ціни на сільськогосподарські продукти встановлені, але вони дуже відрізняються територіально і вже наближаються до рівня цін в Рейху, наприклад, по маслу (1 кг –2,5 рейхсмарок)…


Берндт ЛАНГЕ
19.10.1941
15:13


–Знову хочете прогулятися? – з обличчям непроникним до спостереження жодних емоцій спитав Корній Семенович. Отаким він мені нагадував англійського дворецького. Зараз ще спитає, а чи не хочу я чаю.
–Це вас обтяжує? – з награним співчуттям звернувся я до колишнього вчителя, якого наказав визвати до себе в кабінет.
Він поглянув на годинник, а я раптом спіймав себе тому, що теж частенько розмірковую над тим, чому час швидше за все біжить у першій половині дня.
Дивно, адже це так! Ти й оком не встигаєш мигнути, як вже о пів на першу, або взагалі перша година дня. А ось далі час починає уповільнюватися, стримувати свій біг… І хоч що ти роби, а він застигає, поступово перетворюючись на своєрідне желе.
–Та ні, обтяження тут ні до чого! – почулась відповідь Колпакова. Він дещо нервово знизав плечима та додав: – Мені дивно, що окрім вас, герре Ланге, мало хто з офіцерів зараз висловлює бажання просто прогулятися містом… А по-друге, я маю чимало інших завдань, – спробував зіскочити з гачка Колпаков. Його явно пригнічувала моя компанія.
–А якщо я скажу, що у мене до вас є відверта розмова?
Корній Семенович зобразив на обличчі цікавість, хоча я встиг при  тому відмітити внутрішню переляканість цього чолов’яги. Про те, що я його лякав, мені стало відомо ще позавчора. Він сам в тому зізнавався своєму товаришеві, такому же «перекладачу», який перед війною працював у посольстві в Софії під наглядом капітана Фосса.
Взагалі, чесно кажучи, в моєму уявленні люди, які працювали у Фосса, повинні були бути авантюрними та в міру відчайдушними… Такими собі флібустьєрами. Що ж до персони Колпакова, то він явно випадав з цього образу, поводячись… е-е-е… поводячись наче вчитель… Типовий шкільний вчитель.
Мені раптом стало смішно. А хіба, питаю себе, він дійсно не вчитель? Хіба не працював якийсь час у школі? Це ж його «легенда»… Чи одно другому не заважає?
Колпаков напружився, помітивши мою стриману посмішку. Здається, він трактував її дещо інакше...  по-своєму… і явно не на свою користь…
–Я можу провести вас до музею, – втомленим голосом запропонував Корній Семенович. – Ви ж там ще жодного разу не були, так?
–А він… музей… вже працює? Вже відчинений?  – здивувався я. Прийняти той факт, що під час війни може працювати подібний заклад було важкувато.
–Так... Нещодавно прийняли рішення про відновлення роботи місцевих музеїв… Херсонський теж не став виключенням.
–Цікаво… цікаво… Ви мене заінтригували. А я думав, що Совєти все вивезли…
–Совєти вивезли лише деякі речі, – пояснював Колпаков. – Здебільшого, це стосується золота та інших коштовностей. Дещо з експонатів, кажуть, встигли поцупити місцеві крадії… Це сталося під час боїв за місто…
–Так що там  зараз?
–Ну… оскільки німецька влада вирішила навести лад, – казав Корній Семенович, і я уловив у фразі «німецька влада» частку такого собі презирства, і це мене, чесно кажучи, напружило, –  було прийнято рішення відкрити Краєзнавчий музей. Зараз там виставляють деякі експонати, ведуть їхній перелік… Всім керує пан… пан… пан Сапига… Я чесно скажу, що нічого про нього не чув… Знайомий лише з пані Швабе. Вона, думаю, і погодиться провести вам екскурсію.
–Хто це така? – поцікавився я, одягаючи шкіряні рукавички.
–Це старший помічник пана Сапиги… Наскільки мені відомо, вона походить з місцевих німців…  з тих, які оселилися тут ще за часів Катерини Другої. Швабе Софія Оттовна…  Займалася археологічною справою, поки в тридцятих не було арештована НКВС.
–За що?
–Начебто за антирадянську діяльність. Взагалі, якщо схочете, самі у неї про все спитаєте.
Однак цей Колпаков доволі багато знав і про музей, і про людей, які там зараз працювали. Я тут же прийшов до висновку, що він негласно курирував цей напрямок.
–Ну добре, – хитнув я головою, – музей, значить музей.  
–Хочу відмітити, що мої послуги, як перекладача, вам там не знадобляться. Софія Оттовна непогано говорить німецькою, – останню фразу Колпаков промовив скоромовкою, а це додатково вказувало на те, що йому дуже кортіло здихатися набридливого шарфюрера – тобто мене.
Ми перезирнулися один з одним і Корній Семенович тут же відвів свій погляд убік, наче собака, яка провинилася перед хазяїном.
До речі, у Колпакова були великі собачі очі… Собачі, значить карі. Вірніше, вони  були світло-карі. А у яскравому світлі сонця, при певному положенні голови, його райдужка взагалі здавалася темно-червоною.
У товстуна ж Мартіна Гаупта очі були темно-сірими… вовчими…  Однак при тому якимись прозорими... бляклими… і навіть водянистими... Вони явно не йшли до його особистості. Я б скоріше на місці природи, або Бога-творця, краще б теж дав Гаупту карі очі. Це виглядало б більш гармонійно... і відповідно його норову…
Що до Магнуса, то його очі були бурштинові. Чи правильніше сказати – золотисто-зеленими. Правда  райдужка була дещо мутнуватою... нагадувала затягнуте тванню болото… Але, що дивно, це добре підходило натурі Таузіга.
Підходило? – здивувався я сам собі. Щось останнім часом оці мої спостереження за забарвленням чиїхось очей, часто почали перетворюватися на намагання підібрати відповідний колір до характеру їхнього носія. Дурнувате хобі… згоден… Однак за відсутності інших занять, мозок починав ось так чудити.
До речі, я зазначив, що оці пильні заглядання в чужі очі не залишились непомітними. Тепер часто за своєю спиною мені чулася фраза – «свердлить поглядом». Це здавалося смішним до певної міри, проте в той же час твереза частинка, яка відповідала за розважливість і ґрунтовність, постійно мене відсмикувала, сичачи на вухо: «Припини витріщатися! Це неввічливо»!
–А про що ви хотіли зі мною поговорити? – нарешті вирішив поцікавитися Колпаков.
Ми вже вибралися назовні та прямували вздовж тінистої вулиці. Сьогодні було відносно тепло та сухо, хоча вже добре відчувалось наближення типової для цього краю осінньої негоди – похмурої, дощової… Одним словом – мерзенної. Той же Колпаков, як я чув, жалівся на херсонську осінь… та й на зиму… Часто казав, що більш понурих пор року не знайти на всій земній кулі.  Мовляв, вони відвертають його душу. Отруюють меланхолією.
–Постійний дрібний дощик, – бубонів він, розмовляючи зі своїми товаришами, – вулиці вкриті брудом... непрохідні калюжі… сонця не видно… І так десь до самого квітня.
–А взимку? – питав один з приятелів.  – Сніг хоч  є?
–Є… якщо його можна назвати снігом… Брудна каша, яка чавкає під ногами. Взимку, скажу вам,  погода ще огидніша. До всього цього слід добавити пронизливий до мозку кісток вітер… Нічого від нього не допомагає. Він забирає останнє тепло твого тіла… Скоро сам все побачиш.  
Здається мені, Колпаков дуже обтяжувався своєю присутністю в Херсоні. Він навіть іноді прямо на те вказував, заявляючи, що «застряг тут надовго».
Ми з Корнієм Семеновичем зупинилися біля якогось напівзруйнованого будинку. Я дивився на обпалені віконні отвори, по сторонах яких розкинулися чорні крила кіптяви. Споглядав підлогу, яка провалилися аж до першого поверху… на голі стіни… на батареї парового опалення, що  бовталися на зігнутих трубах… на хащі залізної арматури, які стирчали з підвалів…
Будинок здавався мені тілом зраненого гіганта. Тут же пригадалися картини Миколаєва, серед яких – обпалені залишки трамваю.
Все це сліди війни, і треба зізнатися собі, що вони гнітили мене. Викликали з пам’яті неприємні спогади… неприємні думки…
Я помітив у дальньому куточку кількох чоловіків, які під пильним наглядом трьох солдатів, розбирали руїни цієї будівлі. Тут же народилося дивне порівняння цих людей з  дрібними могильниками, які колупаються у нутрощах гіганта. І від цього стало ще огидніше… ще сумніше…
–Так про що ви хотіли зі мною поговорити? – повторно спитав Корній Семенович.
Я повернувся до нього, знову відмітивши, що Колпаков вперто намагався не дивитись у мій бік, демонструючи таку собі зайнятість та зосередженість.
–А ви не здогадуєтесь? – питанням на питання відповів я.
Мені було цікаво почути, які варіанти запропонує мій співбесідник. Але той все ж уникнув прямої відповіді, вкотре знизавши плечима.
Чесно зізнаюсь, що мій мозок постійно розмірковував над справами. Чим би я не займався, що б не робив, але бувало часто підловлював себе на тому, що відповідна частина свідомості зайнята думками про роботу. Вона аналізувала, розкладала все по купках, домальовувала речі, яких не вистачало для міркувань… Але що цікаво – все це виходило автоматично... рефлекторно... без участі головного мого «я». Можна б було це порівняти з процесом, скажімо, ходіння. Адже тоді мозок не напружував свідомість суто технічними питаннями,  наприклад – яку ногу зараз слід поставити першою, праву чи ліву. Я не відчував отих прихованих розрахунків, мовляв, під яким кутом слід зігнути колінний суглоб, аби піднятися сходами... Все те відбувається само собою, тому під час процесу ходіння у мене з’являлась можливість, скажімо, наспівувати пісні... вести бесіди... обмірковувати облаштування Всесвіту, врешті-решт... Так було і зараз, ось тільки «ходіння» замінялось робочими справами.  
Дивно, як подібні процеси взагалі могли відбуватися паралельно? – казав я собі, й в ту ж саму мить вкотре підловлювався на тому, що одночасно розмірковую над подальшими своїми діями.
–Ви сьогодні якійсь напружений, – промовив я, звертаючись до Колпакова. – Вдихніть глибше… заспокойтеся… Погляньте навколо… Яка прекрасна стоїть погода. Які ошатні вбрання у дерев! Подивиться на їхній осінній загар!
–На що? – не второпав Колпаков.
–На обпалені листя каштанів... на гарячі листочки ясенів... на багряні – у дикого винограду... Ось на що, пане Колпакове! – посміхнувся я. – Скажіть, ви у юні роки ніколи не збирали гербарії? Не вкладали зірвані листочки та квіточки у книжки, аби засушити їх? Бачу, що ні!
–А ви цим цікавились? – здивувався Корній Семенович.
–Ну… трохи було…
–І навіщо ви це робили?
Я знизав плечима, та деякий час мовчав. Дійсно, навіщо мені це було потрібно тоді? Це вже зараз, проживши певний час, я міг впевненно заявивти, що гербарії схожі на наше життя. Оці листики та квіточки, наче наші спогади, яки ми намагаємось зберегти від вплину часу… аби потім витягати та любуватися ними…
Гербарію засохлих квітів передрук…   Ось на таке життя ми справді заслужили…
–Що ви кажете? – почулося позаду.
Я зупинився, раптом ловлячи себе на тому, що стою напроти заростів дикого винограду та погладжую його багряне листя.
–Скажіть, пане Колпакове, а який період року вам взагалі-то подобається? –обернувся я до Корнія Семеновича. – Весна? Чи літо?
Колпаков знизав плечима, чим вкотре видав внутрішню нервозність.
–Я…я… не знаю, – чолов’яга розгублено позіхнув.
–А ви цінитель місцевих природних красот, чи ні? – спитав я. Ми знову покрокували тихою вулицею. – Хіба не відчуваєте в душі теплі нотки? Врешті-решт, це ж ваша батьківщина! Мова взагалі про південь України…
–Ну… природа мені… подобається, – явно збрехав Колпаков. Він навіть трохи прискорив крок, явно збираючись збігти від цієї бесіди.
–Але, думаю, ви з радістю відправились кудись в інші місця, – іронічно заявив я. – Де ваша душа відпочиває? В яких краях? Де заспокоюється ваше серце?
–Послухати вас, так я схожий на перекати-поле. Ліпше скажіть, особисто вам тут подобається?
–Я відношусь до всього, як типовий мандрівник. Моє око шукає в оточуючому і красу, і якісь огидні речі. Це дозволяє мені не обманюватися.
–Дивне таке чути, – підняв брови Корній Семенович. – А я… е-е-е… я люблю дивитися на небо, – раптом заявив Колпаков.
–Навіщо? – здивувався я.
–Ну… ви питали, чи цінитель я красот… Так от мені більше подобається спостерігати за небом, – після цих зізнань  Колпаков густо почервонів. Він розгублено хмикнув та кинувся поясняти, наче я про те прохав: – Ну... зазвичай… е-е-е… людям подобається дивитися на якісь речі... на пейзажі... От ви самі тільки-но казали про ошатні дерева… Іншим, наприклад, подобається море. Вони захоплюються ним… обожнюють його... За мого ще юного життя в Одесі я і сам любив спостерігати за морем… Думаю між ним та небом є дещо споріднене. Ось тільки небо мені здається більш… більш… більш.., – Колпаков навіть зупинився, намагаючись знайти слова, які б підходили до опису його вражень. Замість того, він раптом заявив, що декому подобаються гори. – Або ліси… лани…
–Зрозуміло… І яке сьогодні небо? – я підвів око вгору.
–Сьогодні? Яскраве... сухе...
–Як це? Що значить «сухе»?
–Ну... я так його відчуваю... Мені, якщо чесно, подобається сьогоднішнє небо. Його кольори… насиченість… його стан… Все це співзвучне зі співами у моєї душі... з тими внутрішніми потоками, які панують там.
–Ого! Так ви поет.
–Ви смієтесь? – напружився Колпаков.
–Ні... вибачте... Просто дивно подібне чути, – зізнався я. Кілька секунд ми мовчали. – У вас, бачу, доволі романтична натура, – стримано повторив я свою думку. Здається, Колпакову це сподобалося, адже він знову відчув у моїх словах щирість. Корній Семенович було спробував сказати щось приємне у відповідь, однак заблукав в своїх фразах, так нічого і не знайшовши. – Киньте це! – заявив я. – Адже мені відомо, якою ви вважаєте мою особу насправді.
Хоч Корній Семенович і напружився, проте було видно, що він не зрозумів оцієї фрази. Довелося нагадати йому про «хамелеона» та «тумблер». Це подіяло на Колпакова, наче удар струмом.
Взагалі-то мова йшла про позавчорашній вечір...  Колпаков, як я вже до того казав,  розмовляв зі своїм товаришем. Вони удвох стояли неподалік входу та курили. Певно думали, що знаходяться віч-на-віч... що ніхто їх не чує... Загалом так сталося, що вони просто не помітили моєї присутності.
–Його обличчя – це прямий натяк на його ж особистість! – говорив Корній Семенович.
–Ти про шарфюрера Ланге? Так… неприємна особа…
–Та я не про те, – махнув цигаркою Колпаков. – Я не про фізичну ваду, як таку… Просто ото дивне розділення…  Одна частина його обличчя жива... людська... емоційна... А друга немов... у... у...
–Крокодила? – з насмішкою запитав напарник.
–Скоріше, як у хамелеона... Тільки на відміну від нього, від цієї рептилії, він не мімікрує, не ховається, а явно демонструє нам своє справжнє «я», – казав Корній Семенович, при тому дивлячись кудись вгору. Мені раптом подумалось, що погляд був спрямований у бік вікна мого кабінету. – Його обличчя, – продовжував Колпаков, –  страшне не своєю потворністю, а тим, що навпаки відкриває його сутність… Він, наче той давній дволикий бог… Янус…
–Про що ти?
–Ну... ну...  як тобі пояснити? Я відчуваю, що він, цей Ланге, якимось дивним чином поєднує в собі дві особистості. Одна з них… наприклад… по відношенню до нас, та й до своїх товаришів, до жаху… до жаху…
–Зверхня? Гонорова? – спитав напарник.
–Не зовсім… не зовсім… Він демонструє якусь дивну… дивну.., – Колпаков здається чогось злякався. – У тебе колись були собаки? – спитав він у напарника. – От уяви, якими вони бачать свого хазяїна.
–Ти натякаєш, наче Ланге господар… а ми всі його песики? – розсміявся той. – Можливо, щось в тому є…
Корній Семенович хмикнув та задумливо затягнувся цигаркою. За кілька секунд він таким собі «прозорим» тоном промовив, що найцікавішою вважає другу мою частину.
–Як тільки той Ланге залишається наодинці… сам із собою, – говорив Колпаков, – то немов спрацьовує якийсь тумблер. Він перемикає його свідомість в інше положення.
–Куди перемикає? – в голосі напарника почулися глузливі нотки. – В яке таке положення?
–Ну хіба тобі це не помітно?
–Ну... ну… чесно скажу, що ні. Взагалі, ти кажеш якісь дивні речі…
Колпаков труснув головою та повторив, що його ніхто не розуміє.
–Ну, гаразд, – мовив напарник, –  і з чим ти пов'язуєш подібні... перемикання? Якщо вони дійсно існують.
–Грішу на його поранення. Можливо це воно так вплинуло на особливість характеру… А взагалі, він особа дуже цікава.
–Всі ми по-своєму цікаві, – посміхаючись, відповідав співбесідник. Він загасив цигарку, наче натякаючи на те, що розмова скінчена.
–Хамелеон… тумблер.., – розгублено пробубонів Колпаков, дивлячись зараз на мене стривоженими очима. Мабуть, намагається зрозуміти, звідки я те знаю. Мовляв, хто розповів? Невже його товариш?
Ми повернули за ріг, пройшлися повз торговок насінням. Поряд з ними крутився  хлопчисько з шевськими щітками. Він кинувся до мене, перегородив дорогу та ломаною німецькою запропонував свої послуги. Я зупинився і, підкоряючись почуттю жалості, поставив ногу на дерев’яний ящичок.
–Ну гаразд, герре Колпакове, – мовив я, повертаючись до нього. – Скажіть, як ви дивитесь на те, щоб послужити справі Рейху?
Питання змусило Корнія Семеновича почервоніти.
–Я… я… і так працюю у вас… у СД, – стримано промовив він. – Що ж вам ще треба?
–Більш плідної самовіддачі.
–Ви… ви пропонуєте мені… стати донощиком? – голос Колпакова піднявся до писку. – Чи що?
–Повторюю – я пропоную вам спробувати служити Рейху більш плідно.
–А мені думається, наче ви хочете, щоб я виказував своїх товаришів.
–Знаєте, герре Колпакове, от ви тільки-но мені казали, що любите дивитися на небо... А я полюбляю розглядати людські очі. Це – цілий світ... Я говорю те без пафосу. Це дійсно цілий світ. Очі кажуть про людей якщо не все, то дуже багато…
–І… і… і що вони кажуть про мене?
–Що ви неодмінно погодитесь мені допомагати.
Я змінив ногу і хлопчисько, шмигнувши носом, накинувся на другій чобіт. Колпаков кілька секунд задумливо дивився на його працю, а потім спитав:
–Чому ви вирішили, що я погоджусь?
–А чому вам відмовлятися? – питанням на питання відповів я. – Невже ви ставите якісь особисті… е-е-е… непорозуміння із собою – назвемо це так…  вище за справи Рейху? А по-друге, подумайте про те, що ви отримаєте натомість.
Головне, – тут же похвалив я сам себе, – вміння вчасно закинути зернятко «роздумів». На підготовленому ґрунті воно встигає розпустити широку мережу коренів, які отруюють свідомість підозрами, сумнівами… недовірою… та їм подібними речами… Думаю, моє «зернятко» спрацює… Колпаков – це достатньо «підготовлений ґрунт», аби виростити на ньому необхідні мені плоди.  
Корній Семенович задумливо глядів додолу, при тому нервово покусуючи губи.
Я між тим озирнувся, дивлячись на торговок насінням. Погляд зупинився на жебраку, якій стояв на протилежному тротуарі під старою акацією, і біля якого юрмилося з півтора десятка жінок та діточок. Вони уважно слухали його доволі мелодійні співи під акомпанемент затасканої гармоніки. Картина, подумалось мені, доволі екзотична… Вона чимось нагадала ілюстрації з книжок про Давню Грецію: народний співець в оточені мешканців античного поселення… Тільки замість ліри – гармоніка. І тоги замінені на більш сучасні плаття.
Раптом пригадалось, як три дні тому прогулюючись містом я наштовхнувся на похоронну процесію. Попереду йшли два музики, один з яких грав на трубі, а інший бив у барабан. Відразу за ними крокувала жінка. Вона тягнула в руках дерев'яний хрест. А слідом рушило четверо чоловіків, котрі несли на плечах труну. Хто там лежав – розгледіти не вдалось… Та і зізнаюсь, мені це було не цікаво.
Я дивися на процесію, на людей, які крокували слідом за труною. Здебільшого то були жінки та якісь старики… Вони йшли неквапливо, розмірено. Пам’ятаю, що дехто з процесії подивився убік солдатів, які стояли на тротуарі. У тих людей були дивні вирази обличчя… Я не відразу зміг зрозуміти, що саме мене в тому здивувало. А пізніше допетрав: городяни гляділи на нас з часткою презирства. Так дивляться на бур'яни які ростуть на городах.
І тут же пригадалася розмова з одним із офіцерів Вермахту, з яким ми з Мартіном стикнулися у ресторані «Херсон». Тому чолов’язі явно кортіло почесати язиком. Він чомусь обрав нас з Гауптом та після достатньої порції випивки, кинувся розповідати про те, як його загін штурмував якесь місто.
–Ми наступаємо, – казав той офіцер. – Навколо вибухи, постріли, галас поранених… А вони  собі на полі сіно у купки складають. Уявляєте?
–Вони? – стримано посміхаючись, спитав я.
–Так… вони… Селяни… місцеві селяни… Сіно у купки складають. Наче і немає он там, на сусідньому пагорбі, воюючих солдат. Немає ані нас, ані більшовиків…
–Так,  якось дивно, – погодився Мартін.
–Ну, пізніше ми підійшли до них. Вірніше, під’їхали… Питаємо через перекладача, мовляв, ви що ж, зовсім не боїтесь? І старший з чоловіків, можливо їхній староста, відповів, що боятись їм, або не боятися – безглузде заняття, адже роботу все одно прийдеться робити! І дивиться на нас якось… якось зверхньо. Знаєте, як дивляться вчителя на неслухняних діточок. Типу, грайтеся собі, бавтеся, а нам, дорослим, працювати треба. Отаке!.. Мене дуже вразив той погляд. Відразу подумалось, якою чортівнею приходиться займатися! Чесне слово!
Отже, – промайнуло у мене в голові, коли я дивися на ту похорону процесію, – якою ж чортівнею дійсно приходиться займатися! Для них… для городян… німці, які прийшли сюди… до їхнього міста… щось на кшталт тих же неслухняних діточок. Правда з однією відмінністю: ці «діточки» занадто агресивні… Та і покарати їх, поставивши у куток, не вийде.  
Хлопчисько закінчив чистити мої чоботи. Я поліз до кишені, намагаючись відшукати там якісь гроші, але Корній Семенович мене випередив та простягнув замурзаному хлопцю кілька цигарок.
–Вони зараз охочіше беруть це, – пояснив він, ледь ми відійшли в бік. – Або хліб… Гроші майже нічого не варті. А товарів мізерно мало... Мізерно! – повторив Корній Семенович. – Ціни ж  відповідно до війни…
Я між тим відмітив, що Корній Семенович все-таки уникнув прямої відповіді стосовно моєї пропозиції. Навіть не сказав стандартне: «Дозвольте подумати». Він взагалі робив вигляд, наче я нічого з того приводу не говорив.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицями. До речі, я став частіше помічати, що у місті все ж більше жінок, ніж чоловіків. Городяни взагалі рухалися якось неспокійно, швидкими ривками, буцімто мурахі у потривоженому мурашнику. І багато з них чомусь таскало на собі чимало сумок, мішків та корзин. Народилося таке враження, наче  таскання усього цього ледь не сенс їхнього життя.  
–І знову я не розумію, чим можу бути корисним, – нарешті вичавив з себе Колпаков.
–Чим? – задумавшись, перепитав я. – А звідки, кажете, пішла назва цього міста?
–Начебто його так назвали на честь давньогрецької поліса Херсонес, який розташовувався десь у Криму.
–От-от, вочевидь, я правильно згадав… давнє античне місто… Знаєте, якщо відкинути умовності, то можна уявити, що ми з вами й зараз перебуваємо у ньому…
–Вибачте, де? – розгубився Колпаков.
–У такому собі давньому місті… котре знаходиться у ворожій облозі… Уявили? І от, серед його жителів ховається зрадник… або шпигун… Конче потрібно знайти його до того, як він відчинить браму чи таємний прохід до міста, щоб завести сюди ворога... Життєво потрібно!
–Ви пропонуєте мені шукати цього… шпигуна?
–Я пропоную вам дещо інше. Ви будете отримувати певні завдання, – розповідав я.
–Певні завдання? – перепитав Колпаков. – Цікаво… і якось дивно… Отже ви стверджуєте, що в цьому «античному місті» дійсно ховається шпигун?
–На сто відсотків! – із залізною впевненістю промовив я.
–Ну, припустимо… А чому ви… обрали мене? Хіба інші працівники не ліпше…
–А якщо скажу, що дізнавався про вас від капітана Фосса? Що це була його рекомендація, га? – то, що це була брехня, я приховав. Насправді, це була додаткова спроба змусити Колпакова відкинути вагання та прийняти мою пропозицію. І наголос на тому, що його начебто рекомендували, міг позитивно зіграти на його самолюбстві.
Колпаков задумався і вкотре зупинився.
–І що треба робити? – бляклим голосом спитав він.
–Ну, по-перше, хоча б відвести мене до музею… Навіщо нам зайві питання, мовляв, де ми прогулювалися, га? – посміхнувся я…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63552379608154 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …