Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46964
Рецензій: 91369

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Репринти незакінчених чернеток 5

© Меньшов Олександр, 05-11-2019
Там,  де ллється кров
УКРАЇНСЬКІ МІСТА НА ЛІВОБЕРЕЖЖУ ТА В ДОНСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Подаємо знову відомості про дальші українські міста та промислові центри, що є положені на Лівобережжу та в Донецькій промисловій області і стали або стають місцем завзятих боїв. Деякі з них є уже в руках німецької окупаційної армії… Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Сталіно, Запоріжжа, Краснодар, Маріюпіль, Миколаїв, Таганріг,  Камянське, Луганськ, Макіївка, Чернівці, Симферопіль. Як бачимо з цего списку, поміж ними є тільки два міста  з історичними іменами – Київ і Львів,  всі інші є новіші міста… Хто вчився української географії перед першою Світовою війною, не легко найде на мапі  деякі з тих міст, як би навіть знав їх під попередніми іменами. А де є такі великі українські міста,  як Камянське, або Макіївка, про те майже ніхто не знає. А це міста з якими такій Полтаві, або Перемишлеві нема що й рівнятися. Камянське в 1935 році мало 146,000 мешканців, Макіївка мала 114,000 мешканців. Коли Чернівці менші від Макіївки, то вже досить, аби зрозуміти, що це велике місто.
Нові великі українські міста повстали там, де скрізь у світі повстають великі міста – в промислових областях. Харків, Дніпропетровськ, Сталіно, Запорожжа, Маріюпіль, Таганріг, Камянське, Луганськ, Макіївка – повиростали тому, що вони в промислових областях. Деякі з них були засновані вже давніше, але держалися малими і незначними,  поки не повстали в них, або біля них промисли; після цього вони виросли, як на дріжджах…
Сталіно було ще недавно село і називалося Юзівка (від англійця Юза, що заложив  там металюргічну фабрику), відтак стало містом. В 1920 році воно мало вже 38,000 мешканців, в 1935 р. мало 272,000.
Маріюпіль є портовим містом для Донецької області. В 1920 р. він мав 32,000 мешканців, в 1935 р. мав 174,000…
Макіївку на старших мапах України найдете хіба під іменем Дмитривське. Це було село недалеко Сталіного. В 1920 році воно мало вже 16,000 мешканців, в 1935 році – 114,000.
Донецька область має найбільший процент міського населення з усіх областей України, бо аж 54 процент, тоді як ціла Україна має тільки 22 процент міського населення, а Київська область, так само як і Тернопільська, лише 16 процентів…
Одним словом, Донеччина це для самих українців у великій мірі невідкрита Україна.

«СВОБОДА», Український щоденник, ч.226,
Джерзі Ситі, Н’ю Джерзі (США),
середа, 1 жовтня, 1941


Настанова Проводу ОУН про організацію мобілізаційно-військової справи на території України

Серпень, 1941 р.

…В залежності від часу і умовин в яких ведемо мобілізаційно-організаційну працю, розрізняємо:
1)Перший етап – підготовчий (в умовах недержавності).
2)Другий етап – мобілізація і формування революційних військових відділів…
3)Третій етап – загальна мобілізація і перебудова революційної армії на регулярну…
В першому етапі… діяльність… мусить бути дуже законспірована і ведена в тайні не тільки перед окупантом, але також перед посторонніми людьми. Крім малого гуртка… ніхто інший не сміє знати, що на даній території ведеться якась мобілізаційна підготовка… В революційних умовинах треба шукати нових шляхів до правильної розв’язки цілої військової справи…
Усе, що сьогодні зробимо у військовій ділянці, у майбутньому матиме 10-кратну вартість… Залежно від потреби, зараз військові осередки своїми складами розмірно малі, але в другому етапі вони розбудуються до величини завдань воєнного часу… До військової праці притягати людей, які є військовиками з «крови і кости», а не тільки з форми. В сучасній дійсності нам треба якнайбільше військовиків-революціонерів… Назвиська і адреси не вільно записувати, але мати в пам’яті…
Мобілізаційний план є одною з найважливіших частин загальновійськового плану на другий етап, він повинен охоплювати… такі елементи:
1)Порядок проведення мобілізації… і формування військових одиниць;
2)Місце формування військових відділів;
3)Прохарчування змобілізованих;
4)Матеріальне забезпечення новоорганізованих відділів – головно зброєю;
5)Мобілізацію транспортних і зв’язкових засобів;
6)Відділи прикриття мобілізації…
Місце на збірку мобілізованих вибрати таке, щоби воно було забезпечене перед несподіваним нападом ворога (також з воздуха)… Справа прохарчування мусить бути добре наладнана, щоби військо не голодувало… Відділи прикриття мобілізації – це малі відділи, озброєні, сформовані в терені… і які мають завдання  боротися із заскоченням зо сторони ворожого елєменту (вороже підпілля)…


Леонід ГЛОТОВ
24.09.1941
19:16


–Я ж казав, що він енкавеесник, – втомленим тихим голосом сказав Максим. – Казав! Він і втік!
–Втік… звичайно втік… Якщо з нас тепер будуть просто кепкувати, то це за благо здасться, – бурмотів мішкуватий з вигляду Гліб Коломієць.
–Але хіба ми винні в тому? Хто не додивився?
–Ми були останні… А тобі не треба було так волати на всю вулицю.
–Припинить сперечатися, – сердито кинув я. – Ми, врешті-решт, товариші. Й повинні стояти один за одного…
Наша невеличка групка зібралася у моїй кімнаті. Ми затулили фіранкою маленьке віконце, по склу якого барабанив дрібний дощик, підпалили керосинку та згуртувались біля неї. На годиннику було десь чверть на восьму. Всі чекали на Петра. І, мабуть, не тільки на нього.
Віра Трохимівна ще зранку пішла до своєї сестри в Антонівку – сусіднє село, яке розкинулося уздовж Дніпра,  недалеко від Херсону. Тож хата вкотре залишилась на мене. Хазяйка частенько (особливо в останній місяць) відправлялася туди, збираючись погостити у родичів. Повертатися, як завше, вона збиралася наступного дня. Тому я і запропонував Максиму використати моє житло для зустрічі та перемовин із «старшими товаришами».
Мені нарешті вдалось вмовити дядька Степана посприяти тому, щоб коновальці вирішились довірити Леоніду Глотову більш відповідальні справи, ніж перевозку картоплі. Й після того все і закрутилось.
По-перше, наступного дня до харчевні прийшов Максим. Він чомусь визвався мені допомогти. А тут якраз Литвиненко наказав відправитися за мукою, і ми з ним удвох рушили тихою вуличкою. Я вже здогадався, чому насправді в харчевні з’явився мій товариш, але виду не подавав. Ми теревенили про якісь пустопорожні речі, коли хлопець раптом заявив, що нам слід декуди заглянути.
–Навіщо? – зіщулився я.
–Познайомлю тебе з деким… Не бійся, – додав він, хитрувато підморгуючи, – ніяких дурощів тобі не пропоную.
Ми рушили до пустиря, де в покинутій халабуді на нас чекали  троє моїх знайомців – Гліб Коломієць та брати Костя і Дмитро Друзяки. Максим не вдаючись до натяків і алегорій, як те робив Петро, повідомив, що це «наша ланка».
–Ти хотів серйозних речей, – додав він. – Тож прошу, приєднуйся… До речі, за старшого  у нас Гліб.
Я знав усіх трьох хлопців. Коломієць, наприклад, працював ковалем на Петровському. Ми з ним іноді бачилися на прохідній, або у заводській столові. Він справляв враження цілком серйозної людини… Правда, я чомусь думав, наче він виїхав при відступі радянської влади. Або записався до армійських лав. А воно, бач, інакше виходить…
Що до братів Друзяк – ці хлопці працювали в порту. Я чув про них різні речі, здебільшого вони стосувалися якихось бійок або хуліганських витівок.
Мене раптом здивувало, що я так легко все це пригадав. А то ж буває, от начебто і все навкруги знайоме, але водночас не можеш зрозуміти, що воно таке. Буцімто, чиясь невидима рука стирає зі шкільної дошки напис, залишаючи лише ледь помітні деталі, по яким ти й намагаєшся відновити це слово, котре, як кажуть: «Крутиться на кінчику язика».  
А може дійсно над нами є якась така сила, задача якої прибирати зайві написи, аби звільнити місто для нових? – виникла дивна думка. – Тоді легко пояснити, чому ми постійно щось забуваємо зі свого минулого… Звідси і неточність та спотворення вмісту нашої пам'яті… І ота кон.. кон… кон… Бляха муха! Забув слово! – я аж-но спітнів. – Але ж це дивно! Коли не бажав того, воно само собою винирнуло з глибин пам’яті. А зараз, хоч струмом бій!
Кон… конфф… Тьху ти! – я навіть заплющив очі, очікуючи, що це допоможе. Але натомість згадав інший термін:  – Жемавю… Же-ма-вю, – наче щось смакуючи, промовив я по складах. І що це таке?
–У вас вже бувало таке, коли оточуюча обстановка раптом здавалась абсолютно незнайомою? – згадалося мені. Питав про те зовсім невідомий голос. (Де ж це було? Мабуть, то давній спогад… Але звідки він?) – Або люди, – продовжував говорити незнайомець, – з якими ви тільки-но розмовляли, неочікувано виявляються чужими?
Згадав! – мене наче дійсно вдарило струмом. Цей голос належав лікарю… тому самому, який доглядав мене після травми…
Певно, лікарю! Кому ж ще? Я тоді не тільки зламав коліно, а й добряче приклався головою. У мене були часті запаморочення… та дивна забудькуватість… Не знаю, чи минуло все, чи ще й досі залишилось.
–Можливо, ви дивились у вікно своєї кімнати, та бачили там незнайомі вам пейзажи? – продовжував запитувати лікар.
–Не впевнений… проте все можливо, – відповів я. – І що це може означати?
–Такі симптоми зазвичай вказують на так званий стан жемавю, тобто відчуття того, що знайомі речі виявляються абсолютно незнайомими. Це своєрідний розлад пам'яті… й при тому доволі загадковий та маловивчений…
–Це небезпечно?
У відповідь голос наказав написати на аркуші сто разів слово «брама».
Стіл… аркуш… олівець…  Я слухняно починаю писати. Коли вже досягаю приблизно сьомого десятку, розумію, що пишу це слово неправильно.
–Чекайте! Можна заглянути до словника? – прошу я.
–Навіщо?
–Соромно сказати, але, здається, я забув, як писати це слово…
–Ви впевнені?
Я хитаю головою. Питання повторюється. Знову ствердно хитаю. І ось переді мною розгортають словник.
–Ви писали його цілком правильно, – заявляє голос. Обличчя лікаря й досі не можу пригадати. Суцільна розмита пляма.  
Чужий палець тицьнув у сторінку, вказуючи мені на слово «брама». А потім все той же голос пояснив, що подібний ефект вказує на наявність симптоми жемавю.
–Просто під час написання, – поясняв лікар, – частина вашого мозку раптом вирішила, наче ви це робите неправильно. Згодом подібне минеться…
–Ви впевнені?
–Так. Відпочиньте… Вам потрібно відпочити… Сідай тут… тут…
–Що? – я тряхнув головою.
–Сідай тут! – почувся голос Гліба.
Я озирнувся, ледь зміг зрозуміти, де насправді знаходжусь. Ані примарного лікаря, ані словника, ані аркуша з написами. Я відставив убік свій візочок та присів на його краєчок, зображуючи цілковиту увагу.
–Ну? – хитнув головою убік Гліба.
Той оглянув своїх усіх присутніх та пустотливо посміхнувся.
–За тебе попросили, – заявив він. – Але, наскільки ми знаємо, ти взагалі-то добровільно виказав бажання прийти до нас… до нашого руху… Тому, пам’ятай про це! Нікого насильно ми до себе не тягнемо. Якщо ти з нами, до кінця.
–Я це добре розумію. Тому і визвався до більш серйозних…
–Ти думаєш, наче до цього займався пустощами? – перебив мене Коломієць. – Що ж… відкрию тобі деякі нюанси…
Наступна півгодинна розмова дійсно прояснила мені деякі речі. У харчевню ходили не тільки пересічні городяни. Заклад, тим чи інакшим чином, годував більшу частину коновальців, які таємно мешкали у місті. І не тільки їх. Їжу готували й для тих людей, які переховувалися від німецької влади.
–Тобто? – не зовсім допетрав я.
–Що «тобто», – обличчя Гліба стало нагадувати вчительське. Наче я був недолугим учнем, якому вкотре намагаються втовкмачити основи алгебри. – Зецери, Абрамови, – Коломієць сухо почав перелічувати мені  знайомі прізвища, – Ляхновські… навіть доктор Баумгольц зі своєю родиною… Мова про них!
Баумгольц? Я чув, наче його відправили до єврейського гетто… Як, між іншим, й інших лікарів – Когана, Хасіна, Богуславського… А воно виходить, не так.
–А де ж вони переховуються? – розгублено пробурмотів я.
–Можна подумати в Херсоні мало місць для того. А взагалі, друже, навіть і я не все знаю. А якби і знав, то, вибач, не сказав. І не через недовіру… Це такий собі запобіжник на випадок того, якщо когось з нас схоплять та почнуть катувати. Коли нічого не знаєш, то нічого і не розкажеш.
–Можна це не пояснювати… я не маленький… Гаразд, про вашу ланку начебто більш-менш все ясно. А є інші?
–Є… І знову скажу, що ми не знаємо усього. Так заведено в цій організації. Кожний виконує свою роль і на чужі не зазіхає.
І все ж, не дивлячись на подібні таємниці, трохи згодом я дещо дізнався. Мережа, яку створили оунівці була доволі широкою. В неї входили й ті, хто працював у конторі бургомістра, і у жандармерії… навіть у місцевих тюрмах та таборах… Кожній ланці ставилися окремі завдання. При чому лівиця не знала, що робить правиця… Нам не повідомляли, чим саме займаються інші ланки. І це також виправдовували загальною безпекою.
Що до нас, до нашої п’ятірки – то ми зазвичай таємно виводили з міста бранців з числа військовополонених. Яким чином тих звільняли – було неясно. Гліб казав, наче їх викупали, але думаю,  так бувало не завжди.
–Навіщо нам звільняти військовополонених? – якось спитав я. – Вони ж червоноармійці…
–Ти, друже, мало чого в тому розумієш! – відмахнувся Гліб. Але наступного дня, коли ми з ним опинились віч-на-віч, він все ж дечим поділився: – Потрібна зброя, потрібні бійці які будуть її тримати… Тому серед полонених шукають тих, хто готовий боротися за наші ідеї. І повір мені, таких знаходиться чимало.
–Ясна річ! – іронізував я. – Знайдеться чимало, адже сидіти у тюрмі мало кому схочеться… А через це народжується інше питання. Чи будуть ті люди вірними? А раптом хтось з них виявиться зрадником? І побіжить  до тих же німців, аби розповісти про схованки зброї, про…
–Ризик є завжди! – перебив мене Гліб. Він  зітхнув та знову повторив фразу, що я мало чого розумію. І взагалі, мені варто просто виконувати накази, та не лізти в хащі.
У Херсоні було три місця, де тримали полонених: біля будинку Фалєєва на Дзержинській, у двадцять восьмій школі та, звичайно, у міській в'язниці. Наша ланка була закріплена за школою. За минулий тиждень ми три рази забирали звідти групки по три-шість чоловік, яких тихесенько доводили до Дніпра. Там на них чекали човни, завантажившись на які, звільнених бранців відвозили кудись до плавнів. Робили все те вночі, коли на вулицях менше свідків та й  інших несподіванок. Нам видали старі револьвери, але суворо заборонили ними користуватися.
–Як так? – обурювалися ми, правда все те висказували Глібу.
–Щоб не було бажання зайвий раз стріляти по німецьким солдатам.
–А хіба вони нам не вороги? – сердилися Друзяки.
–От саме через подібну гарячість, керівництво і вважає нас несерйозними хлопцями.
Всім видали по кілька патронів та заборонили таскати зброю вдень, а брати тільки на завдання.
Проблеми почались на останньому з них, коли ми виводили темними закутками чергову партію військовополонених. Пройшли вже більшу половину дороги, як раптом  Максим зупинився, вимагаючи від Гліба перепочинку.
–Якого бісу? – розсердився той. – Ти що?
Твердохліб схопив Коломійця за рукав та тут же відтягнув ланкового убік. Я не чув, про що ці двоє сперечалися, але судячи з виразу обличь, мова йшла про щось серйозне.
Наші бранці ледь трималися на ногах. Воно і зрозуміло – яке харчування у в’язниці! То ж треба було враховувати це, аби через їхню втому не тягнути потім на собі напівживі тіла. А тим паче, ще варто було  пам’ятати про патрульних.
–Що вони там надумали? – сердився я, дивлячись убік Гліба та Максима. – Знайшли час! – вторили Друзяки. – Ще на шуцманів нарвемося!
Брати  відвели полонених до найближчих руїн якоїсь будівлі та залишилися з ними, а я рушив до Коломійця з Твердохлібом, коли ті раптом самі вийшли на мене. Гліб запитав про бранців та сердито додав, що слід продовжувати справу. І при тому чомусь поліз за револьвером.
–Треба доповісти Петру, – вискочив з-за його спини Максим. – Чуєш?
–Та тихо ти! Горланиш на всю вулицю, – цикнув Коломієць. – Зараз патрульні почують… або ще хтось…
–Він ніякий не рядовий! – гаряче казав Максим. – Я вам кажу! Бачив його раніше…
Твердохліб стверджував, що начебто знає одного з полонених. Мовляв, придивився до нього під час переходу.
–Це енкавеесник! – гаряче прошепотів хлопець. Мене після цього наче струмом бахнуло.
–Точно? – вже більш спокійніше перепитував Гліб. – Ти впевнений?
–Він дуже схожий… Дуже! – голос Максима вже не був таким бадьорим. Я відчув нотки сумнівів.
–Слухай, ніч на дворі… погана видимість… та й мало ще чого…
–Нам все ж варто повідомити Петра!
–Гаразд… гаразд… Давайте доведемо цю групу до місця та повідомимо човнярів…
Позаду почулися якісь дивні звуки. Ми утрьох кинулися до порослих кущами руїн та наткнулися на Костю, який чомусь лежав на землі. Він намагався підвестись та при тому хитав головою,  наче струшував з неї мурашок.
–Що таке? Що трапилося? – питали ми.
–Не знаю… Мене хтось вдарив, – Костя нарешті сів та сплюнув на землю густий темний згусток крові. – От, падло!
Ми кинулися до інших. В кущах знаходились лише троє звільнених чоловіків. Ані Дмитра, ані четвертого бранця на місці не було. Вияснилось, що той чомусь накинувся на братів Друзяк та потім дременув кудись у темряву.
За хвилину повернувся Дмитро. Він важко дихав та тримався за правий бік.
–А добре лупить, – промовив хлопець. – Професійно. Не видихни я, не стисни м’язи – зараз би лежав у калюжі. Влупив по ребрах – загуло, наче на дзвіниці.
–Чого він напав? – спитав Гліб, тримаючи у руці револьвер.
–Дідько його знає! Помітив, що ви утрьох шепочетесь та дивитесь у наш бік… А потім раптом схопився та вдарив Костю. Рипнувся до мене, але я… я зміг йому вмазати у відповідь… Правда, він міцний, падлюка! Дременув у ніч, я за ним… шкода, не наздогнав…
–Бляха муха! Ця сволота почула нашу розмову! А можливо і тебе, Максиму, впізнав! – сердився Гліб. – Давайте хутчіше! Нумо звідси!
І ми, підхопивши інших, швидко покрокували до річки. Коломієць повідомив човнярів про напад та можливу зраду. Нам тут же наказали затаїтися по хатах і якийсь час не з’являтися на вулицях.
–Може варто поговорити з Петром? – спитав Гліб. – Отримати від нього вказівки…
–Петро нічого не вирішує, – холодно промовив один з човнярів. – От що, завтра ввечері до вас прийдуть. Є затишне місце? Щоб поменше свідків?
Я тоді й запропонував свою хату. І ось ми зібралися у мене в кімнаті в очікуванні «гостей».
–Чули, хто тепер очолює табірну поліцію? – питав молодший Дмитро.
Він не був такої міцної статури, як його старший брат, але в усіх рухах відчувалася прихована сила. Хлопець до війни професійно займався боксом. Навіть приймав участь у якихось змаганнях. І при тому це не заважало йому битися на вулицях, через що його не дуже жалувала міліція.  
–Такий собі Перевезенцев, – продовжував розповідати Дмитро. – Петро Перевезенцев… Та ще скотиняка! Не знаю, яке у нього було звання у Червоній армії, але  він з такою дивною ненавистю відноситься до своїх…
–До колишніх своїх, – виправив Дмитра Костя. – Для нього відтепер рідніші німці, ніж мати.
–Хлопці кажуть, що той Перевезенцев лупцює полонених з будь-якого приводу… та і без жодного приводу. Забиває ледь не до смерті…
–От і я кажу, що немає їм віри! – промовив Максим. – Перефарбовуються швидше ніж ми дихаємо. А скільки-но кажуть енкавеесників перебігло до німців! Хай Бог милує!.. Треба було того дядьку схопити, – Максим знову натякав на підозрілого бранця, – та… та…
–Та що? – перебив хлопця Гліб.  
І знову повисла тиша. Ми задумливо дивились один на одного.
–Зрадники були завжди й усюди! – трохи згодом сказав Коломієць. – Питання в іншому: чи принесла зрада  їм самим щастя?
–Це цілком філософське питання. Про яке, до речі, можна довго сперечатися, – промовив Максим. – Нам же слід пам’ятати, що  результати їхньої зради в першу чергу шкодять нам, а не їм… На їхню долю мені взагалі начхати! Хай хоч підуть та втопляться!
–Не кип’ятись! – остудив Гліб Максима.
–Зрадники... Як по мені, то це лише гучні фрази! – заявив я.
–А ти чого раптом? – повернувся до мене Коломієць.
–Зловіть того зрадника, так він вам розкаже тисячу своїх причин, керуючись якими він був змушений перейти на інший бік. І знаєте що? Вслухаючись у них... при умові, що ми чесно намагаємось зрозуміти причини тієї зради…  так от, вслухаючись у них ми з подивом прийдемо до висновку, що зрадник мав рацію.
–Що? – Гліб аж-но підскочив.
–Та ніщо! – махнув я. – Ти мене зовсім не слухаєш… Якби ми опинилися в руках тих же енкавеесників, то вони стратили б нас за зраду. А чому? Бо в їхньому розумінні картина цього світу зовсім інакша… Теж саме з німцями.
–Поясни!
–А що тут пояснювати? – продовжував я. – Зрадники теж мають свій погляд на те, як повинно бути… Вони в те вірять.
–Ти до чого ведеш?
–Ні до чого... Це всього лише свого роду умоглядний експеримент... спроба зрозуміти противника...
–Навіщо мені розуміти противника? Навіщо ставати на його місце?
–Не знаю, – відвернувся я.
–Дивну ти тему завів для розмови....
–Та бач... буває терзають голову дурнуваті роздуми... Ну добре, забули.
–Та вже ні! Давай-но поговоримо... Ніхто не проти? – і не дочекавшись відповіді, Гліб продовжив: – Говори, друже, не соромся. Ми всі тут свої.
–Звичайно... звичайно... я вже бачу по твоїх очах, що ти запідозрив у мені недобре. Думаєш, мабуть, ще один... ще один зрадник...
–Нічого подібного. Всіх нас терзають сумніви... Я це прекрасно розумію.
–І тебе теж щось мучає? – посміхнувся я.
–А чого ні?
–Ну, гаразд… А чи не здається тобі, що ми... що ми яничари, га?
–Ми були яничарами! Тими, кого виховали вороги... Вони вклали в нас іншу логіку... інший світогляд... щоб ми добре захищали своїх господарів... Але, як бачиш, прагнення до волі… до свободи взяло своє.
–Вибач, але це теж слова. Бажання свободи… волі… Це слова.
–Ти сумніваєшся?
–Я просто хочу знати, що керує тобою. Чому ти пристав до цього руху? До ОУН? Ось я... я... чесно скажу... я довго до того йшов... Довго! Я думав, міркував... зіставляв... намагався знайти істину... І нарешті перебуваю тут. А ось що тебе підштовхнуло? Адже ти виріс за радянської влади, вихований нею... а тепер тут... Дивно, чи ні?
–Можна подумати, тебе виховували інакше.
–Ти не їжачься. Я ж не хотів нікого образити...
Гліб задумався і чомусь окинув поглядом усіх присутніх.
–Не можу сказати точно, – пробурмотів він. – Просто відчуваю себе... завжди відчував чужим до всього цього, – і Гліб чогось обвів рукою кімнату. Напевно, мова йшла про радянський уклад життя. – Може, це поклик крові, га? Адже тече в мені козацька кров... Повинна текти! Га?
Ми всі замовкли. Вочевидь, наша з Глібом бесіда сколихнула усіх до роздумів.
Я несподівано спіймав себе на тому, що останнім часом у мене все частіше виникає відчуття чужого погляду в спину. Воно то слабшає, то наростає... та до такої ступені, що аж пропалює шкіру... Як ось сьогодні... зараз...
Я навіть інстинктивно озирнувся...
Нічого… і нікого… За спиною стіна...
Напевно, це просто нерви. Так, нерви… Мабуть через те, що я став на такий собі щабель вище... тому що поліз до більш небезпечних речей... Ось свідомість і реагує, придумуючи цей чужий погляд...
А якщо ні? Якщо все ж стежать? Німці… чи енкавеесники… Або, хоча б та ж служба безпеки... У коновальців вона, кажуть, дуже досвідчена...
Гліб повернувся до мене та неголосно спитав, чи точно не прийде хазяйка. Мені раптом подумалось, що його теж бентежить відчуття небезпеки… чужого погляду в спину… А чому ні? Він теж людина!
–Точно, – як можна спокійніше та впевненіше заявив я. – Не переймайся… А як прийде, то нічого нікому не скаже.
–Ага!
–Ага! – перекривляв я Гліба. – Віра Трохимівна жінка небалакуча…
–І все ж.., – Коломієць хотів щось сказати, але махнув рукою та про щось задумався.
Віра Трохимівна (в дівоцтві Жосан, а тепер Кравченко) дійсно була небалакучою. Цій жінці було десь років під шістдесят. Про себе вона майже нічого не розповідала… а я ж, як людина порядна, не намагався влізти їй у душу. Не питав, де дівся чоловік, чому немає дітей… Вважав, що як схоче, то вона сама поділиться і своїми думками, й спогадами… Або іншими розповідями.
Так, врешті-решт, і сталося. Кілька разів Віру Трохимівну наче проривало. Правда  вона говорила здебільшого якось побіжно...  не дуже охоче…
Зі всього я виніс головне: її життя не було молоком з медом. Далеко не було! Віра Трохимівна народилася в Антонівці, а вже після того, як вийшла заміж, перебралася у місто, в оцю очеретяну хату чоловіка, яка розташовувався на Воєнці – старому передмісті Херсона, де з часів ще заснування селилися родини військових. Раніше ця частина міста прозивалася Форштадтом.
Родичі Віри Трохимівни – сестра та молодший брат – залишилися жити в Антонівці. Як, між іншим, і батьки та інші родичі. До речі, про брата Віра Трохимівна мало згадувала. Вона взагалі намагалася уникнути розмов про нього… Єдине, що я зрозумів, він начебто помер десь на початку двадцятих. Пару разів моя хазяйка казала, що брат поїхав було до столиці, чи то на заробітки, чи то по інших справах. Назад же так і не повернувся…
–Ані діточок, ані якоїсь хатиночки, – наче підвела риску під життям брата Віра Трохимівна.
Мені, чесно кажучи, подумалось, що тут мала місце якась неприємна історія. Але знову через свій такт, я не став допитуватися правди.
Що до сестри, то тут Віра Трохимівна була більш відвертою. Я, навіть, би сказав – більш щирою. При будь-який нагоді вона намагалася її відвідати, обов’язково прихопивши з собою якісь гостинці. Йшла до села ще з самого ранку,  а поверталася, зазвичай, вже наступного дня. Тож я залишався на цілу добу єдиним, так би мовити, хазяїном її старенької хатки.
–А чого ви не переїдете ближче до сестри? – якось спитав я Віру Трохимівну. – Не повернетесь до Антонівки?
–Та вже звикла тут, – з якимось сумом відповідала жінка. Вочевидь, вона про це думала, просто не вирішувалася самій собі в тому зізнатися.
Ми трошки помовчали, а потім я поцікавився цим поселенням Як там люди живуть, – питаю, – чи добра рибалка… чи є якісь цікавинки…
За словами Віри Трохимівни, колись Антонівка прозивали слободою Широкою. Між іншим, деякі старожили й досі так говорили, а себе ж вони величали «широчанами». На моє питання, звідки взялася така назва, жінка лише знизувала плечима та казала, що ніколи тим не цікавилася. Однак пізніше повідомила, наче чоловік її старшої сестри стверджує, буцімто пізніша назва – Антонівка – пішла від імені козака, який проживав на тих землях.
–А Широкою слободою, – розповідала жінка, – ці місця називали ще за часів Олешківської січі. Тут був давній козацький зимівник. Кажуть, турки дуже скаржилися на те, що місцеві козаки їм дошкуляють…
–Тобто?
–Та по-різному. Запорізьку січ на той час вже зруйнували… людей розігнали… то ж серед козаків почали гуляти нездорові задуми. Вони то крали коней, то нападали на татарські поселення… а потім ховалися у плавнях… Бог його знає, що тут було колись. Люди усе забувають… усе…
–А хто пам’ятає? Шурин?
–Його дід…
–Дід? А скільки-но це йому?
–Бог знає точно, а між собою люди кажуть, вже десь років дев’яносто.
Минулої осені я все ж відвідав Антонівку. То було десь у листопаді. Напросився провести Віру Трохимівну до сестри, а після того пройшовся вуличками цього села. Ноги винесли мене на невеликий цвинтар. (До речі, саме в таких місцях буває більш цікаво досліджувати ту ж історію, ніж деінде.) Недалеко від обриву я виявив вирізані з ракушняка старі та вже напівзруйновані хрести. Судячи з характерної форми, яку зазвичай називали мальтійською (або хрестом Святого Іоанна Єрусалимського), це були саме могили козаків. (Виднілись тут, ясна річ, і типово візантійські хрести, проте було помітно, що вони поставлені набагато пізніше, вже коли сюди остаточно приперлась Російська імперія.) Написи на них мені прочитати не вдалося. Час стер все. Тим паче на такому крихкому матеріалі, як ракушняк. Я покрутився біля них, спробував хоч щось розгледіти, але де там… Тож рушив назад, до родичів Віри Трохимівни. Вона дослухалася мого прохання та провела до хати старого Андрія на прізвисько Капуста – того самого діда шурина її сестри. Той сидів у хаті, тулячись спиною до теплої грубки.
–А що у мене питати? – розвів дід руками. – Думаєш, я все пам’ятаю?
Довелось трохи підлащитися, на що старий Андрій спитав, мовляв, навіщо воно мені.
–Мало кому цікаві мої балачки… Та і не всі у них вірять, – дід хитрувато посміхнувся.
Дійсно, – питав я себе. – А навіщо воно мені? Чого я так вчепився у чуже минуле?
Відповіді так і не знайшов. Тому припинив мучити себе питаннями з цього приводу. Сказав собі, що це звичайне захоплення… не більше, не менше…
–Мабуть, через скарби прийшов? Так? – підморгнув старий Андрій.
Я не став нічого казати проти того, а зобразив на обличчі зацікавленість.
–В давні часи козаки ховали здобуте в походах золото та прикраси на островах, – промовив дід. – В плавнях... Або закопували під «бабами».
Під тим словом, скоріш за все, було слід  розуміти скіфські та половецькі статуї, яких в місцевих степах хоч греблю гати. Старий Андрій на хвилинку замовк, а потім неквапливо почав розповідати, що в році десь у дев’яностому, а може трошки раніше, в місцевому антонівському ярку навесні водою вимило купу срібних монет.  
–Аж-но з управи приїжджали, – говорив дід. – Думали, що встигнуть взяти до своїх виставок… А де там! Люди розтягнули, – посміхнувся чолов’яга своїм беззубим ротом.
Я прикинув на око, скільки ж йому може бути років. Сиве волосся… шкіра, наче вимита водою земля – з ярами, балками… пальці товсті, надуті, покручені… очі водянисті, майже безбарвні… сам зігнутий, ледь не навпіл…
–А у Якова Галаганенко колись на городі відкопали горщик з турецькими грошима, – продовжував казати дід. – Теж було давно... У п’ятому, чи що, році-то...
–А скільки ж вам? – поцікавився я.
Старий Андрій по-старечому зажував губами. Думаю, він певно намагався або згадати, або підрахувати. Потім чолов’яга трусонув головою та кинув:
–Сто... чи вже і більше... Не пам'ятаю вже.
Мені в ту мить подумалось, що так і зникає справжня історія, а її місце займають чужі байки та міфи.
Старий Андрій  ще хвилин двадцять розповідав про своїх предків, які «жили тут, в слободі Широкій, ще до приходу чужинців». Очевидно, він натякав на прийшлих з інших областей людей.
Однак, всієї віри почутим словам у мене не було. Я відчував, що події, люди й факти перемішалися в його старому мозку, створивши такий собі калейдоскоп з розрізнених і незв'язаних картинок. І тут же на пам'ять припала фраза Якима Балана – немолодого вже сусіда по вулиці, який теж працював на Петровському.
–Тут, братику, і кінь не валявся, – розмова якраз була про історію міста, та й взагалі краю. – Те що було, відверто кажучи – згинуло в століттях, а чого не було – придумали.
–Хто придумав?
–Ті, хто прийшов сюди після всіх... От ти, мабуть, і не знав про Перевіз? Так? Гаразд, а про Інгульську паланку чув? Отож! Не прийнято зараз про те згадувати... А я тобі розповім. Мені про те ще дід казав, коли я ось таким був, – Яким ткнув себе в пузо ребром долоні. – Тут у давні часи Перевіз був... І не десь, а у Херсоні… Так-так, саме тут, а не на Інгульці, як тепер прийнято брехати! Правда, тоді такого міста не існувало…  
–А що існувало?
Балан зіщулився на одне око та жартома додав, що світ постійно змінюється.
–Перевіз теж не був найпершою ланкою, – загадково додав чолов’яга. – А взагалі, велика частина навколишніх сіл вважаються побудованими на місці козацьких зимівників. А ті в свою чергу стоять на залишках більш давніх споруд… Проте часи змінилися, – повторив Балан, – і  людей, які жили тут споконвічно або вигнали, або.., – чолов’яга запнувся та чомусь різко махнув рукою. – Отже, прийшла нова влада, привела із собою нових людей… і переписали історію. Це як з американцями.
–Якими американцями?
–Тими, що зараз живуть у Америках. У школі вчив, як Колумб плавав до невідомих земель? Відтепер мало хто знає, що там було до приходу англійців, французів та іспанців. Як я казав тобі: прийшла нова влада, нова сила, яка взялася  все переінакшувати. Так і у нас… От прийде ще хтось… чужинець… або проще кажучи – наступні конкістадори... Прийдуть та переб'ють всіх, завоюють, і знову напишуть, правда вже свою історію. А власним дітям потім розкажуть, як слід «правильно» трактувати «давньогрецькі міфи». Нас же, хто тут ще залишиться жити, знову спробують перетворити на чергових яничар… насильників… лютих... злих... таких, які за цих самих конкістадорів глотки рідним та близьким перегризуть.
–Конкістадори? Яничари?
–Що, здивований? Думав я якийсь сільський неук?
–Ну... нічого я такого не думав... просто несподівано... якось...
–Отож, приятелю! Не все те гівно, що смердить.
–По-моєму, приказка звучить трохи інакше...
–Зате суть передана точно, – розсміявся Яким.
Я теж, правда стримано, посміхнувся.
–Конкістадори, - повторив це слово. – А скільки їх тут вже було?
–Сила силенна! Усякі царі, імператори, вожді... Тому уяви, скільки міфів вони викарбували після себе. Правду тепер хрін відкопаєш... Ех! – Яким відчайдушно махнув рукою. – Ось таке, брате, наше гірке життя!
–А ти, бач, який! – посміхнувся я. – Сміливець! Не всякий вирішиться перехожому подібне заявляти… про владу…
–А чого мені боятися? Я вже своє відбоявся... в тридцять першому... Все забрали: і корів... трьох... і вози... і хату… і господарство... Та і дітей згодом… теж забрали.
–Тобто, дітей?
–А то і є! – сердито буркнув Яким, стиснувши при тому кулаки. – Голод і забрав... Ось ти говориш про мою сміливість... Але ж це слова. Я – такий же яничар, як… як…
Чолов’яга раптом застогнав.
–Немає ніякої сміливості! – вичавив він з себе. – Можна сказати, що яничаром мене змусили стати… Змусили… Але знаєш, що найстрашніше? Я вже не хочу боротися. Просто не хочу!
Я здивовано позадкував. Чесно кажучи, Яким зараз виглядав несповна розуму. В його очах запалав такий лютий вогонь, що мені стало лячно.
–Слухай, а ти сам... сам… херсонський, чи ні? – обережно спитав я.
–Херсонський… але не міський, – промовив Балан. Правда, він так і не сказав з якого села чи хутору походить. – Гаразд, що було то і було. Чого згадувати? Забули й все!
Саме так всі згодом і скажуть, – думав тепер я, – мовляв, що було, то і було. І згадувати про минуле ніхто не схоче... Бо ці спогади сповнені болю, страждань... нещасть... несправедливості… Легше забути...  викинути з голови... Тому і закріплюються в людській пам'яті лише чужі міфи та байки.
Взагалі,  дивлюся південні землі, як та терра інкогніто. Були б зараз старі століття, то на картах мабуть писали й досі «Hic sunt dracones» – «Тут живуть дракони». Й всі б повірили.
–...землі-то тоді належали Комстадіусу... поміщику, – говорив старий Андрій. Виявляється, він все ж не мовчав, як подумалось мені. Це я провалився в свої роздуми, тому нічого і не чув. – Був такий ненашенський... вірніше, його предки ненашенські... Шведи, здається... Отримали землі за царських часів. І широчане на них працювали... А ось на Тенгінських хуторах – землі орендували...
–Шведи? – мені здалося, я неправильно почув. – Оті Комстадіуси – шведи?
–Ой-бо! Та кого сюди тільки-но не закидало! І шведів… і хфранцузів… італійців… і німців… болгар…
«І німців», – повторив я. Дійсно, кого тільки-но сюди не тягне! Ось і зараз нова навала… новий чужинець… новий конкістадор… котрий теж напише, як варто розуміти «давньогрецькі міфи» цього краю...  
У двері постукали. Я тряхнув головою, відганяючи спогади,  різко підвівся та рушив до виходу.
Зовні у дощовій напівтемряві виднілися дві фігури. Одну з них я впізнав – це був Петро. Він промовив пароль, і лише почувши відгук зайшов до хати разом із незнайомцем.
–Це Кіндрат, – представив він чолов’ягу. – Отже, – Петро відразу приступив до справи, – ви стверджуєте, що серед звільнених бранців зрадник?
–Хай каже Максим, – хитнув головою Гліб.
Молодший Твердохліб підвівся та почав доволі плутано пояснювати.
–Мій товариш хоче сказати, – взяв я слово, розуміючи, що Максим перехвилювався, – що той збіглий дуже схожий на одного енкавеесника.
–Це так? – спитав Кіндрат, вглядаючись  в обличчя Максима. Судячи з говору, цей чолов’яга теж був родом з тих же країв, як і Петро.  
–Так… так… схожий… Я його бачив разів зо два… влітку… коли в місті ще панували Совєти. Він був на Петровському, командував вивозом обладнання.
–Командував?
–Ну… не те щоб командував… а скоріш слідкував…
–Ти даєш на те гарантію?
–Ну… ну… чесно скажу, що він не стовідсотково схожий на того енкавеесника… І зачіска не та, і худіший… трішки… але… але… але погляд у нього такий же.
–Погляд?  Ну і як того чолов’ягу звали?
–А дідько його знає, – розвів руками Максим.
Кіндрат задумливо теребив краєчок свого пальто.
–Не багато… не багато, – пробурмотів він.
–Як він пройшов вашу… вибачте – нашу перевірку? – спитав я. – Ті, хто відбирали людей з тюрми… хто вирішував, кого рятувати… явно схибили!
–Ми з цим розбираємось, – сухим тоном заявив Кіндрат. – Винні будуть покарані.
Після цих слів ми з хлопцями перезирнулися. Прозвучали вони доволі зловіще.
–А чому німці не кидаються що до зникнення полонених? – поцікавився я. – Хіба їм те не цікаво?
–Тому що тих полонених… по паперах… «розстрілюють»… та «ховають за містом», – промовив Петро. – А кому потрібні мерці?
–От що, друзі, – неголосно промовив Кіндрат. – Позавчора ми виявили одного із ворожих шпигунів. Правда, він не енкавеесник… а колишній білогвардієць… Маскувався під дезертира, який, мовляв під час наступу німців на Херсон, переховувався у підвалі однієї паняночки. Вона дала йому цивільний одяг, що залишився від померлого чоловіка… Віддала і його документи… І той псевдо-дезертир згодом вийшов на нас, спробував влаштуватися до однієї з ланок. Але служба безпеки мишей ловити вміє! Вияснила на кого він насправді працює …
–На німців? – обережно спитав Гліб.
–Саме так… саме так… І цікаво, що це вже другий засланець. А скільки їх ще може виявитися? – це було, скоріш, риторичне питання, яке не вимагало  від нас відповіді.
–Виходить, що той енкавеесник міг і не працювати на німців, – заявив я.
–Чому?
–А хіба після того когось з наших затримали у таборі?
–Оце і насторожує! Ми, звичайно, спробували підстрахуватися, але, думаю, ця тиша може бути оманливою. Так що, хлопці, до школи – ні ногою!
–І що ж нам відтепер робити? – поцікавився Гліб.
–Стерегтися… та бути ще більш пильними, – ухильно промовив Петро. – А взагалі, відсьогодні у вас будуть інші обов’язки… Інші! – підкреслив він, категорично розмахуючи рукою. – І взагалі, хлопці, готуйтесь до посвяти!
–До чого? – ледь не в один голос спитали ми…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65500402450562 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …