Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46973
Рецензій: 91383

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Репринти незакінчених чернеток 3

© Меньшов Олександр, 05-11-2019

…У декількох кілометрах від Херсона я довго стояв на бронемашині та оглядав місто, яке розкинулося перед очима. На Дніпрі, який протікав тут зі сходу на захід, спостерігався жвавий рух суден, взад-вперед снували канонерські човни. Великі парові пороми ліниво тягнулися до дальнього берега, звільнялися там від свого вантажу і поверталися до Херсону. До міста, здавалося, було рукою подати. Воно спокушало, воно вабило до себе і, здавалося, сміялося над моєю нерішучістю. Ротні офіцери дивилися на мене вичікувально. По обличчю артилериста було видно, що він вже визначив позиції, з яких буде здійснюватися вогнева підтримка наступу батальйону. В цей час мої солдати знову сиділи в помідорових полях і з задоволенням їли чудесні плоди. Я позаздрив їх безтурботності... Ми поїхали до міста по дорозі уздовж Дніпра і з ходу зім'яли роту червоноармійців, які зводили огорожу в передмісті. Від несподіванки солдати Червоної армії забули поміняти лопати на зброю. Але ось перед нами виросли сучасні багатоповерхові будівлі. Ворожий кулемет збив землю навколо. Бій за Херсон почався.
Гауптштурмфюрер СС Еріх торкнувся вказівним пальцем своєї сталевої каски, крикнув «Пішов!» головному відділенню і на повному ходу понісся крізь широку площу. Він зник за широкою вулицею, що вела до центру Херсона. Взвод пішов за своїм лідером. Бронемашини прострілювали зі своїх 20-міліметрових гармат простір перед будинками. Глухі вибухи ручних гранат свідчили про те, що зав'язався ближній бій. Я пішов за передовим взводом і несподівано знову опинився біля Дніпра. Дорога звивалася як змія, проходячи через старий район фортеці...
Радянські війська відійшли в район порту. Два великих порома, що знаходилися на пристані, підбирали тих, хто врятувався втечею. Ми підбиралися все ближче. Зі свистом падали мінометні міни, які створювали перешкоду нашому швидкому просуванню до порту, але нас було вже не зупинити. Вулиця за вулицею, будинок за будинком переходили до наших рук...
Стрілянина в порту стихла; лише кілька снарядів з виттям пролетіли над нами й вибухнули десь у місті. З'єднання з дивізією «Лейбштандарт», яка атакувала з північного заходу, відбулося о 16.00. Бій за Херсон було закінчено. З ліквідацією загорянь в порту почалися роботи по відновленню та підтриманню порядку в місті. Воно було очищене від уламків, громадяни вийшли з укриттів, і першими діти почали спілкуватися з німецькими солдатами. 22 серпня на зміну нашому батальйону прийшов полк Хіцфельда. 73-я піхотна дивізія досягла Дніпра і підготувалася до переправи через нього на північ від Херсона...
З мемуарів Курта Меєра, «Німецькі гренадери»


УКРАЇНЦІ!
Селянине, Робітнику, Інтелігенте!
Чи ви живете суцільним, органічним життям здорового народу, де кожна людина знає своє місце та відчуває єдність співпраці в однім ритмі свідомої нації, що невпинно й послідовно відбудовує  свою державу? Або все ще бажаєте залишатися під ярмом чужинців?
Пам’ятай Селянине! що не сміє тобі бракувати в тій великій будові твоєї ДЕРЖАВНОЇ ХАТИ! Пам’ятай безсмерті слова нашого пророка Шевченка, що виріс на цілий світ та залишив для нас, українців, святий заповіт: «В своїй хаті, своя правда і сила і воля»!
Будуймо ж свою хату! Шукаймо своєї правди! Боронім свою волю, здобуваймо славу Україні!
Селянине! Зрозумій, що ти є українцем, а не чужинцем.  Зрозумій, що Україна, це не твоє подвір’я, поле чи село, а величезний край, що має славну родючу землю, величезні степи, високі гори та глибокі моря. Зрозумій, що всюди у тій країні живуть такі самі люди-українці, як і ти.
І коли б всі українці зрозуміли це, коли б вони готові були до одного спільного зриву проти ворога, не було б тоді щасливішого народу від нас.
В Україні мешкає 50 мільйонів людей, а бореться за українську справу заледве кілька мільйонів. Решта чекає і придивляється збоку, що-то воно вийде, «моя хата з краю, я нічого не знаю», думають собі слабі, безхарактерні люди та віками поневіряються під чужим ярмом.
Пам’ятай, селянине, що боротися за волю та боронити свою хату треба в межах всієї української землі. Інакше, коли ти чекатимеш ворога на порозі власного будинку, вічно будеш сидіти під його ярмом, працювати на нього та нарікати на свою долю. Тож пам’ятай, СЕЛЯНИНЕ, що коли у рішальній боротьбі за свою державність бракуватиме серед НАС ТЕБЕ, то знову прийде чужинець до твого села, щоб грабувати твоє добро та церкву валити.
РОБІТНИКУ, ти також походиш з села, але тебе захопило новим чаром місто. Ти прагнув нового життя, нової праці, але знаходив її у чужих фабриках та верстатах, тому твоя доля не була солодка. Чужинець витискав з тебе й твого брата селянина останні соки, щоби мати чим жирувати.    
Тільки Українська Держава, на чолі з  Євгеном Коновальцем, дасть тобі добробут та запевнить постійну працю. Тільки в такій Державі, в якій керують українці, зможеш ти знайти собі належне місце та винагороду за твої труди.
ІНТЕЛІГЕНТЕ! Пам’ятай, що твоя рука, яку ти так щиро подаєш робітникові та селянинові, мусить бути твердою й сильною. Не вільно тобі за працею мозку забути про м’язи, що мусять бути завжди готові міцно й гідно схопити за зброю.
Селянине, Робітнику, Інтелігенте!
ПЛУГ, МОЛОТ, ДУМКА Й МЕЧ у ваших руках, це наше життя і перемога.
Звернення  ОУН  «Про боротьбу»
квітень, 1941 р


Леонід ГЛОТОВ
15.09.1941
13.07


…Я дочитав це звернення, відмічаючи про себе, що літера «У» вже друкувалася кирилицею. І шрифт також був інший, не такий, як у брошурці. Мабуть, подібні звернення вже виготовлялись на наших теренах, – промайнула така думка. Я обережно згорнув аркуш учетверо, заховавши його якомога глибше до внутрішньої кишені. Тільки потім допетрав, що треба було оглядітися, чи не побачив хто оцих моїх маніпуляцій.
Дідько! Сьогодні щось я взагалі сам не свій. Не виспався, чи що? Мабуть, так…
Пригадалось, як  прокинувся серед ночі від того, що страшенно почало нити коліно. За вікном гудів вітер, іноді миготіли далекі зірниці… Вочевидь на місто насувалася негода, – подумалось в ту мить. В кімнатці було жарко… душно… хотілося пити. Я присів, погладжуючи коліно, та потягнувся до маленької кватирки. Клямка піддалась не відразу, пальці не слухалися, а коли мені все ж вдалось відчинити дверцятка, в кімнату увірвалося вологе прохолодне повітря. Я знову приляг, спробував змусити себе заснути. Але де там! В голову полізли якісь дивакуваті думки, роздуми… спогади… плани…
Плани… Так, плани! Чого-чого, а цього добра в мне хоч греблю гати!
Я заворочався, повертаючись думками до Петра, до його «прохань»… Так він це, принаймні називав.
Уляпався у незрозуміло що, – були перші враження. Я не для того готувався. Якась чиста спекуляція… комерція… А де ж боротьба? – питав себе. Невже, думаю, схибив з вибором? Невже потрапив до звичайних торгашів, які використовують наївні голови, на кшталт Леоніда Глотова? Якщо так, то йдіть ви всі далеко та без хліба!
Але інша моя частинка шепотіла: «Нумо, друже, схаменись! Придивися… уважніше придивися… Можливо, не все так, як здається».
І точно!
Але все по порядку. Не станемо бігти поперед батька до пекла.
Вже котрий день поспіль я возив продукти до невеличкої харчевні, яка була розташована на Червонофлотській, вірніше – тієї її частини, що раніше прозивалася Болотною вулицею.
–Будеш працювати постачальником! –  чи то жартуючи, чи то цілком серйозно заявив мені Петро. Це сталося наступного вечора, після тієї нашої першої зустрічі у закинутій хатинці на Забалці. Ми з ним (начебто випадково) стикнулися у тихому дворику Кузнів. Вусань спочатку поцікавився тим, як я віднісся до його пропозиції щодо «боротьби проти чужинців». Почувши згоду він і повідомив про моє «працевлаштування». – Хто, як не ми, потурбується про своїх? – додав він. Це прозвучало явно двозначно. Але я не придав тому значення.
Потім Петро розповів, що відтепер я офіційно працюю в невеличкій харчевні.
–Поки будеш возити туди продукти, – додав він, зіщулившись, наче кудись цілився. – Так… так… Ось тримай довідку та дозвіл. Будеш показувати патрульним… або шуцманшафтам.
–Кому? – останнє слово я не розчув.
Петро стримано посміхнувся та повідомив, що на початку вересня німці прийняли рішення сформувати з місцевого населення так званий шуцманшафт – допоміжні підрозділи у складі поліції порядку.
–Отже, повезеш продукти, – повторив Петро.
–Продукти? – трохи здивовано перепитав я. – Тобто продукти?
–Давай-но, друже, домовимось: ніяких зайвих питань. Виконуй те, про що тебе просять.
Останню фразу, скоріш за все, слід було розуміти трохи інакше: «Роби, те що наказують». Принаймні так це здавалося збоку.
Отже, повної довіри я поки ще не заслужив. З одного боку це повинно було викликати таку собі досаду й образу… Леонід Глотов мав право бути незадоволеним подібним станом речей.
З іншого боку це був цілком правильний хід. Як то кажуть росіяни: «Довіряй, але перевіряй». Петро не повинен був кидатися до мене у обійми. І це Глотов також повинен був розуміти… Тому я спочатку і не став ні на чому наполягати.
–Добре… А що то за харчевня? – спитав я.
–Звичайна харчевня, – знизав плечима Петро. Він заявив, що її відкрили його знайомі. Дістали, мовляв,  на те у німців дозвіл. – Будуть забезпечувати харчуванням усіх бажаючих… Ясна річ, за гроші.
–Ми кажемо про… комерцію? У такий час?
–А що не так з часом? Чи люди зараз не їдять? – ощирився Петро. Він хитнув головою та запитав: – Ну? Згода?
–Гаразд, просиш возити продукти – буду возити. Але сподіваюсь, що це не якесь… якесь.., – і я трохи розгублено запнувся, так і не знайшовши відповідне порівняння.
–Не якесь. Все цілком природно… І ось ще: поменше там базікай! Це стосується не тільки відвідувачів, а і тих, хто там працює.
–А що з ними не так?
Петро якось різко відмахнувся та відповів щось незрозуміле. Він знову нахилився вперед та повторно спитав про мою згоду.
Я хоч і хитнув головою, але зробив вигляд, наче не дуже тим задоволений.  Що не про те «мріяв». І погоджуюсь лише тому, що так чи інакше підчепився на гачечок.
І тепер ось завантажував мішки з мукою, або картоплею… Було возив і тушонку, яку до речі, прийшлось маскувати, щоб не відняли жадібні до наживи шуцманшафти, або як їх вже прозивали в народі – шуцмани. Бляшанки брав у погребі старого Твердохліба. Взагалі, «місця постачання» продуктів (якщо так можна було висловитися) були дуже різноманітними, оскільки ринки по наказу нової влади були зачинені «до відповідного розпорядження». Тому я  ходив по товар по різних подвір’ях, на які мені вказував господар харчевні. І що цікаве –  брав його, а не купляв або вимінював.
Вочевидь, – гадалось мені, –  є якась домовленість між господарем харчевні та  постачальниками. І як вони потім розраховувалися один з одним, поки було невідомо.
За останні  дні я кілька разів побував у Вознюків – старих приятелів дядька Степана… Ходив до Бондаренка, до Іващенка, до Давидовича… До речі від того ж Давидовича… Марка Борисовича…  почув дещо цікаве. Мене, звісно, те зовсім не здивувало… Зовсім! Проте я не міг не скористатися почутим, аби не спробувати вкотре витягти старого Твердохліба на  відверту розмову, на яку так давно розраховував.
–А зізнайтеся, дядьку Степане, – спитав я при нагоді, –  а ви ж у минулому колишній петлюрівець? Воювали на боці «незалежників», так?
Старий випростався та суворо поглянув на мене. В його обличчі прочитався залізний спокій, впевненість, непохитність. Він не виглядав ані переляканим, ані здивованим. Отже, моє питання не схопило його зненацька.
–Вважай, що так, – за кілька секунд відповів дядько Степан.
–А чого ж раніше не казали?
–Я ж тобі не якась задрипана торговка з Привозу… Тьху на тебе! З Червоного базару! – виправився старий Твердохліб. Він, до речі, частенько невдоволено скаржився на те, що Совєти у тридцятих роках закрили Привіз – найстаріший в Херсоні ринок, який свого часу розташовувався  біля колишньої Привозної церкви – Свято-Духівського собору, котрий дотепер використовувався, як сховище для муки. – Все зруйнували! – сердився дядько Степан. – І кому воно все те перешкоджало? Га? Був і ринок, була і церква… люди приїжджали з усіх кінців… Ні, взяли та поламали до бісової матері! Собор спаскудили… вщент спаскудили… Та й ринок змусили перебратися хрін його знає куди! Зробили там свій «Красний базар», хай воно їм усім скисне! І тепер – ані Пасхи справити, ані вторгувати!  Ай, що казати! Все спаскудили! – махав рукою старий Твердохліб. – А ти знаєш, Леоніде, – повертався він до мене та вкотре казав: – поки в Одесі тільки-но камені везли, щоб будувати їхній Лонжерон, у нас вже Привіз навіть апельсинами та лимонами торгував! Цілі гори цих цитринів валялося, брати ніхто не хотів! З Москви коли хтось заїжджав, то за голову хапався, коли бачив херсонське різноманіття. Брехати не хочу, але мій дід ще казав, наче ті московіти між собою шепталися, буцімто хочуть жити так само, як у Херсоні.
–Та ну! – підбивав я старого Твердохліба.
–Та ось тобі й «та ну»! – махав той рукою. А потім обов’язково розповідав про «маклаків» – нечесних торгашів, котрі дурили легковірну людину. То підсовували неякісний товар, то взагалі крутили з ціною, як циган сонцем. – Мені, бач, продали чоботи, – посміхався дядько Степан, згадуючи свою молодість, – а в них підошва – картонна. От падлюки такі! – й що  дивно, оте слово «падлюки» в устах старого звучало, наче якась хвала.
–Я тобі не торговка з Червоного базару, –  повторив дядько Степан, – щоб бездумно язиком теліпати. Не казав, то й не казав…
Мені подумалося, що старий Твердохліб трішки образився. Вочевидь, йому не дуже сподобався той тон, з яким я вимовив слово «петлюрівець».
–А тобі, взагалі, це хто повідомив? – зіщулився чолов’яга.
–Та так, - знизав я плечима, – люди між собою бають… Я і почув… випадково…
–Угу, випадково, – хмикнув дядько Степан та діловито рушив до свого погрібу. За кілька хвилин ми завантажили з ним на тачечку два мішечки картоплі.
–Займаюсь бозна чим, - поскаржився я, як тільки все було зроблено. – На чорта, питається, вожу оці мішки та бляшанки, як той маклак?
–Не треба скиглити, юначе. Кожен з нас – це важлива ланка всієї організації.
Я хотів було дещо розпитати, але старий Твердохліб підштовхнув мене у спину та твердо заявив:
–Ну гаразд… йди вже! Час!
І я слухняно рушив до Червонофлотської.
До речі, лежачи сьогодні вночі, та потираючи ниюче коліно, щоб хоч якось вгамувати біль,  я раптом з усією ясністю зрозумів, чому мене турбували оці дивакуваті па по перевозці продуктів.
Люди! Так-так… люди, які ходили до харчевні… Справа була в них! – я аж-но випростався у ліжку та знову присів. Треба було уважно проаналізувати хто відвідує заклад. І тоді все стане на свої місця. І чого я раніше того не зрозумів… Комерція, спекуляція… От дурень! Сліпий дурень! – і тут за вікном раптом гримнуло, а вже за хвилину сипонув дощ. І вочевидь рясний, бо барабанило так, наче в цеху на ковальському пресі. Ще кілька разів у височині билася гроза, розкати якої  стрясали хатинку. Здавалось, що та зараз звалиться мені на голову… розсиплеться, наче той солом’яний будиночок від дмухання сірого вовка… Я почув, як Віра Трохимівна – хазяйка, яка здавала мені кімнатку –  підхопилася та голосно забубоніла «Отче наш».
Заснути мені вдалося лише вранці. Й так глибоко, що не розбуди мене Віра Трохимівна, то отримав би я чортів від господаря харчевні за запізнення. А він такий, що міг це зробити. Натура явно скандальна.
Мені ледь вдалось злізти з ліжка. Я відчував себе вареним раком, який намагається втекти з казана з киплячою водою. До закладу дістався хоча і вчасно, але з таким густим туманом у мізках, що хоч лоцмана наймай. Думки плутані. Зосередитися важко. Добре, що господаря ще не було, а то б причепився, як той кліщ. От дійсно гидотна натура… Не розумію, що у нього може бути спільного з Петром. Вони зовсім різні… особливо щодо відношення до оточуючих.
Пам’ятаю, як вперше його побачив. Прибув вранці свого, так би мовити, першого робочого дня до закладу, де мене зустріла якась молодуха. Назвалася Варварою. Сказала, що працює поваром. В неї було дві помічниці – зовсім молоді дівчата. Вони як раз копошилися біля каструль, в яких щось кипіло, булькало, густо парило.
–І багато людей сюди приходить? – поцікавився я.
–Ми третій день, як працюємо, – відповіла Варвара. – А взагалі – моє діло готувати, а не рахувати, – додала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. – Який же ти худий та тонкий… І як будеш мішки таскати?
–Як? З Божою поміччю, – посміхнувся я.
І тільки-но присів, як з’явився хазяїн харчевні. Доглянутий, випещений, наче породистий кіт. Йому, певно, було десь під сорок. Чолов’яга уважно оглянув мене та представився Павлом Литвиненком.
–Це тебе прислав Петро? – запитав він та захитав головою. Вочевидь його також не дуже вразили мої фізичні дані. – Ну гаразд… подивимось з якого  ти тіста… Відправляйся-но до старого Твердохліба, – заявив Литвиненко. – Привезеш картоплю. Два мішки. Тачку візьмеш на задньому дворі… І давай-но поквапся! Чекати немає часу!..  А взагалі, наступного разу приходь сюди о сьомій. Ми починаємо працювати в цей час… бо треба встигнути приготувати їжу.  
–Справи йдуть? – я спробував налагодити теплі стосунки. – Відвідувачі приходять?
–Приходять! – різким тоном додав Литвиненко. – Ти сюди що, базікати найнявся? – і він вийшов геть.
Варвара поклала мені руку на плече та додала:
–Ти не ображайся на нього… Він не зі зла… У нього горе в сім’ї. Ось і нервує…
–А що трапилося?
–Сина німці схопили. Він, дурник, листівки у кишені таскав… Ой! – і Варвара чисто по-жіночі сплеснула руками. За мить запропонувала мені поснідати. – Мабуть харчуєшся однією бурдою. Йдемо, я тобі борщику вчорашнього наллю.
До речі, треба сказати, що готувала Варвара дуже непогано. Я жадібно припав до тарілки та ледь її не вилизав. А після випив міцного чаю і лише потім  відправився до старого Твердохліба у свій перший похід за продуктами.
Отже, за ці дні я більш-менш втягнувся у нову для себе справу. Правда, все ще не міг визначити власну роль в організації.
Ясна річ, – міркував я, поки не спалося цією грозовою ніччю, – це були свого роду завдання. Правда, якісь дивні… Скоріш за все, так лише здається зовні. Думаю, справа у відвідувачах… Все ж треба буде глянути, хто ходить харчуватися…
Я спробував пригадати, кого вже бачив. Спробував проаналізувати… Але поки все було марно. А от єдине, що залишалось зрозумілим, так те, що в місті облаштувалися коновальці. Так, принаймні, їх прозивали серед городян… Це їхні звернення заполонили Херсон… і, думаю, не тільки його. Ходили чутки й про Миколаїв…
Заклики, відозви, звернення та маніфести, щодо національної революції, з’являлися у місті та його околицях, наче гриби після рясного дощу. Мабуть через те на вулицях і побільшало патрулів. Правда, відтепер ходили не тільки німецькі солдати, а й добровольці з числа городян, більшість з яких була озброєна старими гвинтівками.
Вчора, до речі, зустрів таких. Паслися на перехресті однієї з вулиць. Ті ще пики… Так і шукають, кого зупинити, обшукати та щось поцупити. Ось коли поряд є німці, так вони поводяться, наче янголята. Тільки залишаться самі, так і починають розпускати лапи.
І тільки-но їх згадав, як за наступним поворотом знову наштовхнувся на вже знайомі обличчя. Бачу, стоять… чергують… Троє… І вже дивляться на мене… та на возик з капустою.
Я зупинився передихнути та заодно пропустити загін німців, який браво марширував по пильній бруківці. Став біля кущиків, щоб нікому не заважати, та поміркувати, як відбитися від місцевих хапуг. Коли раптом лейтенант загону глянув на мене та наказав двом своїм солдатам допомогти перенести тачечку через здоровезну траншею, яка була кроках у двадцяти попереду. Я не відразу допетрав, що відбувається, навіть серце сіпнулося, коли до мене наблизилися двоє автоматників. А потім, вже після всього, тихенько посміювався, бо треба було бачити обличчя «патрульних», коли двоє німців протягнули повз них тачку з капустою.  Правда їхнє здивування було недовгим і за кілька секунд вони із байдужим виглядом  продовжили перервану розмову.
–Знаєш, як зробили під Миколаєвом? – почув я одного з них, коли проходив повз.
Виявилося, що мова йшла про коновальців. Влітку (якщо правильно зрозумів), десь на початку серпня, може трохи пізніше, деякі члени цієї організації спробували було створити по селах Миколаївщини так звану народну міліцію для захисту мирного населення.
–А словаки їх всіх погнали до бісової матері! – з уїдливою посмішкою розповідав чолов’яга. – Схопили за зябра, обеззброїли, змусили познімати оті їхні синьо-жовті околиши… А потім почали вимагати, аби ті задрипані міліціонери… хай їм скисне… заспівали словацький гімн! Отаке! – він розреготався.
–Та й тут їх всіх переловлять, – погодилися другий патрульний. – Дай тільки час… А то усе місто заклеїли своїми мемрам… мурам… Тьху ти! Мурандами! Чи як воно там? Революцію їм подавай! – і знову реготіння.
Коновальці… Петро прямо не казав, що він належить до цього руху. Він зі своїми соратники, вочевидь, поки ще намагався організувати на півдні мережу поплічників. (До речі, серед них відтепер опинився і я сам.) Краєчком вуха мені нещодавно вдалось почути, що в тому їм допомагали колишні вояки регулярної армії УНР. А один з них, до речі, був саме старий Твердохліб – бувалий петлюрівець.  Отже, треба буде мені знову спробувати з ним про це поговорити… з’ясувати, що до чого.
Якщо вже казати відверто, то минуле дядька Степана не таке вже для мене і важливе. Насправді  треба йому довести, що Леонід Глотов не якесь мале теля, якого можна водити за кільце у носі. Або посилати по картоплю. Мені важливо показати… продемонструвати власну готовність до серйозних справ. Лише після цього старий Твердохліб може переговорити з тим же Петром (чи хто він насправді) та порекомендувати використати Глотова у більш відповідальних справах, ніж постачання харчів.  І тоді вже ми, сподіваюсь, поговоримо відверто, без оцих дурнуватих екскурсів у історію Давньої Греції.
Мабуть,  Глотов повинен був ще другого дня спитати, мовляв, хто, хлопці, ви такі? І після того, дізнавшись, що вони коновальці, докопуватись до самої суті їхньої організації. А то прочитав лише брошурку… та пару листівок… І як би на тому і усе!
Я нарешті дістався закладу, розвантажився та присів на лавку передихнути. Тим часом на подвір’я визирнула Варвара.
–Сьогодні треба привезти ще муки, – повідомила вона. За мить жінка продиктувала адресу, куди було слід відправитися та раптом якось сумно зітхнула.
–Щось трапилося? – я повернувся до жіночки.
–Вчора мого сусіда арештували… з усією родиною… Мати каже, примчали на мотоциклах, вибили хвіртку… собаку застрелили… Потім виштовхали усіх на вулицю та погнали бозна куди.
–Чого? Що кажуть-то? Невже без причини? – спитав я.
–А яка причина, як ти єврей? – кинула Варвара та знову зітхнула. Вона розвернулася та попрямувала до приміщення.
Те, що по Херсону хапали євреїв, вже не було дивиною. Той же Давидович та Віра Трохимівна пошепки казали про страшні речі. Мовляв, всіх вивозять на розстріли.
–Та ну! – корчив я недовірливу пику.
–А ти думаєш чого нас, євреїв, постійно хапають?
–Підозрюють у шпигунстві… певно…
На що Марк Борисович лише сумно посміхнувся та якось дивно хитнув головою.
Чи чув я про розстріли? Чи знав про те? Ну… прикидатися, думаю, не варто… Про те все місто гуділо. Люди перешіптувалися  між собою, переповідаючи жахливі історії.
–Чому ви не поїхали, коли була можливість? – спитав я у Давидовича. – Якубсони, Міллери,  чи Ліховські…  та й інші… багато інших виїхало, коли була евакуація… Чого ви чекали?
Марк Борисович лише повів плечами, та з гіркотою у голосі додав, мовляв, чекав поки усіх євреїв Херсону не зберуть в одне місце. Він явно натякав на розпорядження нової влади стосовно того, що усьому єврейському населенню наказувалось разом з їхніми сім’ями перебиратися на помешкання начебто у районі вулиці Фрунзе, де організували щось на кшталт промколонії.
–Як вас ще не забрали туди? – дивувався я.
–Вдалось переконати німців, що я поляк, – зітхнув Марк Борисович.
–І ви не боїтеся мені в тому зізнаватися? – прямо спитав я.
Відповіді не послідувало. А трохи пізніше я дізнався, що у виправлянні документів Давидовичу та багато кому іншому допомагав дядько Степан разом з Максимом. Вони десь діставали нові паспорти та підмінювали метрику.
Отже, трошки перепочивши у харчевні, я знову взяв тачку та рушив по муку. Ні, – думаю, – час вже зав’язувати з цим. Треба завтра піти до дядька Степана та спробувати «розштовхати» його.
Підніматися угору було важкувато. Я сьогодні вже находився, хай йому грець. Звернув у провулочок та неквапливо рушив під старими акаціями… До речі, листя на інших деревах вже почали масово жовтіти, а ось тільки акації ще стояли зеленими.  Я, між іншим, давно помітив, що вони й пізніше за всіх розквітають, і пізніше за всіх вкладаються у зимову сплячку. Цікавий нюанс… незвичайний…
Назустріч мені йшла якась жінка з двома маленькими дітьми. В місті, до речі, стало менше перехожих. Не скажу, що вулички вимерли, але так, як було раніше – то скоріш вже можна було казати про «вимирання». Пам’ятаю, в перші дні мене це навіть насторожувало… А зараз вже звик… Певно, звик.
Жінка раптом  оступилася та впала на одне коліно. В цьому місці бруківка була вирвана, наче її вигриз якийсь хижий звір. Мені й самому було б треба йти обережніше… Я зробив кілька кроків вперед, збираючись допомогти підвестись нещасній, та  в цей момент помітив двох німців, які стояли під деревами та дивились на перехожих. Чомусь народилося таке відчуття, наче вони взагалі дивляться таке собі кіно. Мабуть, щось в тому є, адже для них, для німців, і Україна, і той же самий Херсон – невідомий… новий світ… Мабуть, так саме колись почувалися конкістадори, які намагалися захопити землі індіанців Латинської Америки.
Поряд з німцями чергували двоє шуцманів. Їхні кислі пики прямо знемагали від нудьги. І я вже шкірою відчув, що зараз вони почнуть чіплятися до мене.
І точно: тільки-но поміг жінці та зробив кілька кроків, як ці двоє патрульних рушили до мене. (Вочевидь, присутність німців їх вже не стримує.)
Не те, щоб я злякався… Скоріш напружився. Воно і зрозуміло: в такі хвилини відчуваєш себе голим, якого вигнали з бані. І між тим, я чисто рефлекторно сунув руку до кишені, шукаючи пальцями документи, та за секунду-другу протягнув папірці найближчому чолов’язі. Другий став позаду, при тому хитрувато зіщулився та окинув мене своїм підлим оком зверху донизу.
–Як звати? – спитав він, поки перший розгортав документи.
Я спокійно представився. І в іншу мить краєм очка помітив, що серед папірців, які віддав на перевірку, знаходиться листівка… те саме звернення «До боротьби», яке я нещодавно читав.
Бляха ти муха! – промайнуло в голові. Мене наче занурили в окріп.  – От ти дурник! – а далі лайка. Відразу пригадалися слова Варвари про сина Литвиненко, хазяїна харчевні, якого схопили з листівками у кишені.
Я вже бачив, як патрульний розгорнув звернення, пробігся поглядом по рядках, а потім подивився на мене з часткою дивування.
–Ну що там? – запитав другий чолов’яга.
Перевіряючий зробив широкий крок вперед та хутко поліз до моєї внутрішньої кишені.
–Нумо, друже, дай поглянути, чи нічого у тебе там зайвого не завалялося? – і він зашарудів пальцями. Секунда-друга, і чолов’яга витяг кілька м’ятих банкнот (ясна річ – ще радянських): кілька трьошєк з зображеними червоноармійцями та парочку п’ятирубльовок  з надрукованим на них підтягнутим бравим льотчиком. – Непогано… непогано… Та ти, наче той буржуй – таку купу грошей таскаєш, – зіщулився перевіряючий.
Як не дивно, але й досі в місті ходили радянські гроші. Нових банкнот та монет ніхто не завозив. Мене ж, до речі,  здивувало, що я забув про ці банкноти.
–Ну гаразд, – ощирився перевіряючий. – Документи в тебе у порядку… то ж йди, куди планував, – і він протягнув мені папірці, серед яких вже не було ніякого звернення.  
–То що, відпускаємо його? – запитав другий. А побачивши банкноти, котрі демонстративно показав його товариш,  він аж-но затрусився від радощів.
Я все ще не міг отямитися, тому якось розгублено мотав головою.
–Сподіваюсь, що наступного разу в твоїй кишені будуть саме гроші, а не інші папірці, – неголосно додав перший патрульний.  Він із силою хлопнув мене по плечу та підштовхнув.  – Ну, йди!
Я підхопив візочок та покотив його далі. Вже метрів десь за двісті дозволив собі розслаблено видихнути та оглядітися.
Як я  міг забути про той клятий папірець? І взагалі – навіщо його схопив? Навіщо запхнув у кишеню? Ледь не проколовся на такій дрібниці! На дрібниці! От дурень! Хай Бог тебе милує… А ще вимагаєш серйозного до себе ставлення, – мені аж-но закортіло ляснути собі в пику.  
Ці двоє шуцманів могли ж схопити мене та закинути до буцегарні… Або взагалі розстріляти на місці… Я б і слова не встиг сказати у виправдання! Бляха ти муха! Дякувати, що у кишені були гроші… Не знаю, правда, як вони туди потрапили, але… але.., – і я поліз до кишені та в наступну мить нащупав там якийсь аркуш. За секунду перед очима замаячило те саме звернення…
Звідки воно тут? – мене наче вдарило струмом. – Це що ж виходить? Цей патрульний поклав його назад… до кишені… коли поліз туди по гроші... По гроші? Стій-но! А може це були його гроші? –  я знову озирнувся та рефлекторно зім’яв папірець й кинув його до кущів від гріха подалі…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.350417137146 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …