Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46973
Рецензій: 91383

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Репринти незакінчених чернеток 2

© Меньшов Олександр, 05-11-2019

МЕШКАНЦІ ХЕРСОНУ
Ви в тривозі про свою майбутність.
Німці, що прийшли Вас звільнити спід більшовицького ярма, заявляють вам ось що:
1)Будьте терпеливі. Війна ще не скінчена. Одначе вже незабаром будуть знищені рештки радянської армії.  Тоді зачнеться у вас відбудова вашої кращої майбутності.
2)Українській народ, що на протязі своєї історії так часто був гнетений, стане вільним, без царя, без більшовицьких комісарів та без заслання ваших чоловіків та жінок.
3)Ви всі одержите працю, кожний буде заробляти й зможе добре жити. Ви одержите достатній прожиток та кращу зарплату за працю.
4)Селянин буде скоро знова працювати на своїй власній землі та жати.
5)Про робітників по фабриках будуть піклуватися. Кожний одержить знову відпуску та допомогу в разі хвороби, одержить вистарчаючу ренту на старості років.
6)Неділя лишається вільним днем; ви дістанете назад свою церкву.
7)Одним словом, ми приносимо  працю для всіх, несемо добробут, лад та волю. Великий український народ стане любим членом сім’ї європейських народів.
8)Помагайте німцям у відбудові! Викажіть усіх злочинців, нищівників, голоту та партизанів, які утрудняють вам і нам працю.
Майте до нас довір’я, прилучайтеся до співпраці та працюйте згідно з нашими вказівками.
Головне Командування Німецьких Військ


…Вночі з заходу долинав шум запеклого бою. Це 16-а танкова дивізія наступала на Миколаїв. На світанку я забрався на дзвіницю і розглядав типовий сільський пейзаж Південної України. Величезні поля простягалися в усіх напрямках, а до селища, подібно павутині, тяглася мережа запорошених сільських доріг, які глибоко вдавалися в чорнозем...
18 серпня наш батальйон отримав завдання провести розвідку в напрямку Херсона. Це місто особливо швидко розвивалося з кінця XIX століття і в 1930-і роки. Однак на наших мапах воно було позначене як убоге селище. Задовго до світанку ми рушили на південь. Кілька годин по тому сяючий червоний лик сонця зійшов над Дніпром і зігрів застиглі суглоби. Клуби пилу вилися слідом за нами, коли ми швидко просувалися вперед. Група мотоциклістів, яка прикривалася двома бронемашинами, слідувала попереду. Інша частина 1-го взводу і мій командирський броньовик слідували за ними. Командиром авангарду був гауптштурмфюрер СС Еріх, на якого я міг покластися.
За короткий час ми наткнулися на російську колону, яка шукала броду. Ми її роззброїли та відправили в напрямку Засілля. Російські вантажівки були взяті як трофеї, і вони приєдналися до нашої колоні. Полонені були раді, що війна для них закінчилася, і охоче підпорядковувалися командам. По обидва боки шляху нашого проходження ми виявили величезні виноградники та поля помідорів і огірків. Незабаром вже весь батальйон жадібно поглинав помідори. Фруктові сади покривали західні схили долини Дніпра, але фрукти ще не дозріли. Наше просування на південь тривало. Мої солдати посміхалися мені, коли я проїжджав повз них, або передавали мені радіоповідомлення. Як люди досвідчені, вони, звичайно, встигли помітити, що в даний момент ми не ведемо розвідку, а клеїмо дурня...
На горизонті вже можна було розрізнити обриси Херсона. Над Дніпром височіли елеватори з зерном. Західний район міста ряснів високими трубами заводів. Перед нами височіли тінисті дерева, які вабили до себе. Нас обпікало палюче сонце. Ми мріяли про воду і тінь у місті…

З мемуарів Курта Меєра, «Німецькі гренадери»


Леонід ГЛОТОВ
10.09.1941
10:11


…Вже з ранку задощило. Навіть не зовсім задощило, а скоріш почало бризкати якоюсь гидотою, схожою на дощ. Я зачинився в своїй кімнатці та зручно розташувався на старому ліжку, обклавшись двома здоровезними подушками. На колінах лежала саморобна чи то брошурка, чи то книжечка (вірніше якась її частина) з галасливою назвою «Наша боротьба», від якої хоча і слабо, але й досі пахло типографською фарбою.
Вони дуже ризикували, даючи подібне чтиво незнайомій людині… Я б на їх місці сто разів подумав, перш ніж зробив подібне. І це навіть  не дивлячись на рекомендацію з боку Твердохлібів.
Люди, між іншим, взагалі схильні до приховування власних почуттів та думок. Всі ми актори, всі ми вдаємо з себе когось іншого… То  ж не варто кидатися у обійми до першого ліпшого.
Хоча, цей крок – передача мені отих саморобних журналів – міг бути черговою перевіркою. Впевнений, що за моєю хатою негласно спостерігали, чекаючи на реакцію.
Сказати, що я нервував через те? Так ні… Я був спокійнішим за мертвого. Єдине, що мене дійсно непокоїло, так це скоріш той факт, що я міг дещо не помітити… якусь дрібну деталь… незначущу, проте дуже важливу. Через те, до речі, я міг не помітити пастки.
А вона повинна бути. Повинна!
«Ми в боротьбі виросли, – вже втретє читав я друковані рядки, відмічаючи, що літера «У» була замінена на  «Y», а значить цю брошурку друкували десь за кордоном, –  й у боротьбі йдемо дальше через ціле життя… Хто чує в собі силу так твердо жити і так незломно боротися – тому місце між нами».
Літери вже починали плисти перед очима. Мабуть варто зробити перерву. Треба дати мозку відпочити… Тоді й думки стануть яснішими, – промайнуло в голові.
Я підвівся, потягнувся до хрусту кісток та вибрався з хати. Назовні було тихо, навіть не чутно пташок. Присівши під навісом на потемнілу з роками колоду, боки якої вже поросли зеленуватим мохом, я спробував розкласти все по поличках.
Чесно скажу, що спершу подумав, буцімто Максим взяв мене із собою, бо знову закрутив чи то із спекулянтами, чи то із дрібними злодюжками.
Чого так вирішив? Бо на тому тижні бачив, як він вечорі заховував у викопаний у дядьковому дворі погріб пару ящиків армійської тушонки. Думаю, їх поцупили з якогось військового складу ще під час відступу радянських сил. Тоді була така колотнеча та безвладдя, що зробити те було легше ніж плюнути.
Може тих ящиків було і більше… Але принаймні таку кількість я встиг побачити. Максим зрозумів, що його дії  помітили. Він тоді ще подивився на мене з певною часткою  такої собі досади, мовляв, от, бляха муха, попався. Зачинивши погріб, хлопець неквапливо наблизився та тихо промовив:
–Сам розумієш… часи зараз такі…
Я лише знизав плечима, кинувши у відповідь, що мені начхати на його справи.
–Роби, як знаєш, – додав наприкінці та пішов у хату до дядька Степана.
І ось тепер, – думав я, – Максим, оцінивши факт мого мовчання, взяв із собою на нову справу. А його слова, наче дядько Степан просив приглядіти за його небожом, вказували на те, що і старий  був у курсі цих махінацій.
Ну що ж, – міркував я, – від мене нічого не відпаде… Якщо просять допомогти, то ж допоможу. Я дрижаки не справляю! Дядько Степан це знає, – от і пішов, почасти через це, а почасти через авантюрну жилку. (Ну є вона у мене, чого вже приндитись. Є!)
Саме через цю, так би мовити, засліпленість, я і не відразу зрозумів, що коїться насправді. Готувався до одного, а потім вийшло, що справи куди глибші… Отже, здогадатися з ким мене вчора ввечері звів Максим вийшло не одразу. Вірніше, він не зовсім мене звів. Ніяка то була не зустріч по начебто спекулянтським справам…  Це були мої оглядини. Мало того (і в тому я був вже абсолютно впевнений), те явно наказав зробити старий Твердохліб.
Ну що ж, мої дорогенькі! – осадив я себе, правда вже згодом, коли сидів у хатці напроти того таємничого чоловіка, з яким зустрівся Максим, та більш-менш допетрав, у який опинився халепі.  – Хоч  наживку-то я спершу і проковтнув… але не глибоко! То ж мене за печінку просто так не підчепиш!
Треба віддати належне старому Твердохлібу. Він, як справжній досвідчений рибалка, вміло захомутав Леоніда Глотова. Той і не помітив, як попався у розставлені сітки – оті всі простецькі з виду бесіди, або сказані начебто ненароком слова… То Максимка бува щось ляпав язиком, то сам дядько Степан розпитував… А насправді, й це вже ясніше ясного, то були перевірки та прощупування. Або, говорячи мовою рибалок – підгодівля та розвідка…
І ось зараз, так би мовити, фінал.
Тепер головне не видати себе, не показати, наче я про все здогадувався.
Отже, ми сиділи у напівтемній присадкуватій старій хатиночці. В кімнаті пахло сирою глиною. А ще мишами. Через те, аж-но в носі крутило.
Незнайомець присів у протилежному куточку, і при тому робив все, щоб як і раніше я не міг розгледіти його обличчя. Чорні вуса під носом цього чолов’яги виглядали якось штучно, неприродньо. Вони додавали йому віку, а взагалі, думаю, що незнайомцю було близько тридцяти років. Може, трохи менше.
Максим став праворуч від мене, обпершись спиною об стіну, і при тому роблячи такий вигляд, наче прийшов сюди ловити мух. На його обличчі відбилася маска страшенної зайнятості. Я все очікував, коли він почне мову про свої справи, але мій товариш завзято мовчав.
–Як тебе, кажеш, звуть? – раптом перепитав незнайомець, звертаючись чомусь до мене.
Це, чесно кажучи, викликало у мене певні негативні емоції.
–Леонід, – вдруге представився  я, одночасно прислухаючись до звуків та намагаючись визначити, чи не ховається поряд ще хтось. Але здається, ми тут були лише утрьох.
На вікнах виднілися дерев’яні ставні, які зачинялися чомусь зсередини.  Це, до речі, поясняло, чому хата здавалася покинутою, адже світло від тієї ж керосинової лампи, запал якої був прикручений майже до мінімуму, зовсім не пробивалося назовні. Не було жодної щілинки, все законопачено, закрито, сховано.  
Пауза явно затягувалася. Незнайомець пильно дивився на нас, і саме це викликало у мене насторогу та перші здогадки.
–У Давній Греції був цар на ім’я Леонід, – нарешті промовив вусань. – Кажуть, наче він був нащадком самого Геракла.
–І що? – спитав я.
–Хоробра була людина. Коли на його батьківщину насунувся персидський цар Ксеркс із величезним багатотисячним військом, Леонід разом з трьома сотнями своїх бійців стримував наступ ворога…
–І, на жаль, загинув, – закінчив я. – Цю давню історію знають усі школярі. Триста спартанців проти мільйона ворогів.
–Так, цю історію знають усі школярі, – хитнув головою вусань. – А ось ти, Леоніду, знаєш, що і у нас, українців, теж були свої триста спартанців?
–Де? Коли?
–У вісімнадцятому… під Крутами… Це були наші українські Фермопіли.
–І хто з ким бився? – обережно поцікавився я.
–Українці… з комуняками…
Ми якийсь час мовчали, міряючись поглядами.
–Слухай, а ти, друже, випадково не  поляк? – прямо спитав я. Зазвичай, прямота у питаннях та судженнях збиває з пантелику опонента, і йому приходиться переходити «до оборони». І тут він показує себе з  іншого боку.
–Поляк? Ні… Чому ти так вирішив? – здивувався незнайомець.
–Відчуваю, – хмикнув я.
–А-а-а… мій говір, – захитав головою вусань. Він тут же усміхнувся: – Це говір мене видає…
–І говір також… А ти, взагалі-то, сам звідки будеш? – спитав я, озираючись на мовчазну постать Максима.
Той стримано посміхався. Вочевидь, йому було цікаво спостерігати за нашою бесідою.
–Звідки? – зіщулився вусань. – Здалеку…
–Воно і помітно. А все ж?
–Ну, гаразд, хочеш знайомитись, то давай-но знайомитись, – запропонував чолов’яга. – Максима я вже знаю… Він небіж Степана Твердохліба. А ось про тебе – анічого. То може щось розповіси?  
–А чого ти вирішив, наче я взагалі хочу знайомитися? Це по-перше… А по-друге, може спочатку сам назвешся?
–Петро, – пролунало у відповідь. Судячи по тому, наскільки швидко мені відповіли, ім’я могло бути несправжнім.
–Як апостола? – зіщулився я. – А ти знаєш, приятелю, що Петро аж-но три рази зраджував Христа?
–Знаю, – натягнуто посміхнувся вусань. – Проте він все ж згодом покаявся та прийняв його учення.
Наша розмова явно не клеїлася. Я намагався бути обережним. Так би вчинила будь яка людина на моєму місці… А тим паче Леонід Глотов, який тим і славився.
–Ти ж, друже, начебто з Харкова? – спробував перехопити ініціативу чолов’яга.
–Так і ти не місцевий, – огризнувся я. Хай знає, що можу кусатися.
Вусань стримано посміхнувся та запитав, чому я вирішив залишитися в Херсоні. Відразу ж в голові промайнуло, що це наче якесь дежавю. Точно таке ж питання мені ставив Максим… Це було цієї весни… десь у квітні… в неділю… Ми з ним сиділи на березі Дніпра, дивлячись на здоровезну баржу, яка пливла вниз по течії.
Ба, яка точність спогадів! Аж-но нереально точна! – подумалось мені. І тут же закрутилось: – Повтори… повтори… суцільні повтори… Все життя наче складається з подібних повторів… тих самих дежавю… І чому вони відбуваються?
Відповідь була дещо дивною. Мені тут же подумалось, що повтори й дежавю – речі, яким притаманна така собі штучність. Наче чиясь невидима воля робить це навмисно, аби я, врешті-решт, прийшов до правильної  відповіді… такої, в яку б сам і вірив, а не бубонів би оті «можливо», «начебто», «певно».
Раптом пригадалось, що мені якось доводилось читати про подібне явище. Чи то був якийсь журнал, чи книга… чи стаття у газеті… А може і так, що я насправді це від когось чув… Все зараз переплуталось, змішалось.
А може це теж дежавю? І нічого я насправді не читав? А просто сиджу зараз та міркую бозна про що? – від подібних питань навіть стало смішно. Так можна врешті-решт прийти до висновку, наче все навколо мене несправжнє,  та видумано моїм мозком.
Конфабуляція! Точно! – я ледь не підстрибнув на місці. – Подібне явище зветься конфабуляцією… Ну і слово, скажу вам! Але дивне інше – звідки я його знаю? Невже з того самого журналу чи газети? Певно, що так і є… просто підзабулось…
Отже, конфабуляція. Це заповнення прогалин у людський  пам'яті… додавання певних деталей… при чому іноді абсолютно фантастичних, нереальних… які не відбувалися насправді… але які дозволяють людині побудувати з’єднувальний міст між спогадами…
Це була стаття в журналі! – мої думки стали вже більш точнішими. – Затертому журналі, який я побачив у заводській бібліотеці… Дідько! Підзабув його назву… Мова у статті йшла про якийсь дослід… І саме він мене тоді й зацікавив… Суть його була в тому, що людям говорили набір якихось слів, пов’язаних між собою загальною темою, а потім просили ті слова записати по пам’яті. І дехто з піддослідних іноді вносив в список слово, якого не промовляли, але яке начебто підходило за змістом. На питання, мовляв, навіщо його вставили, люди вперто казали, що чули його.
Вчені дали назву подібному явищу – конфабуляція. Воно полягало в тому, що люди іноді повідомляють про якісь вигадані події, котрі ніколи не мали місця в їхньому житті. Але автор статті між тим відмічав, що подібні «омани» притаманні свідомості одній людині, а між тим бувають випадки, коли про «видумані події» каже ціла група, в якій люди навіть не знають один одного.
Ціла група… Суспільство… яке опиняється у пастці фальшивих спогадів… І що незвичайно: ніхто з цих людей навіть не розуміє, що вони помиляються! – промайнуло у мене в голові. – А я? Що зі мною? Хто знає відповідь на це питання?
Я тряхнув головою, намагаючись стряхнути важкі думки.
–Так чого ти вирішив залишитися у нас, в Херсоні? – знову згадалося мені питання Максима.
Річка… берег… баржа… сине-сине небо… жодної хмаринки…
Які чіткі деталі. Чому саме вони пам’ятаються, а ось, скажімо, одяг Максима – ні?
–Чого ти питаєш? – повернувся я до хлопця.
–Цікаво… чого ти не рушив, скажімо, до Миколаєва… або Одеси? Там можна було облаштуватися краще.
Я скривився, бо чесно кажучи того дня зовсім не був налаштований на відверті бесіди. Тож спробував ухилитися від прямої відповіді:
–Мені тут сподобалось.
–Та я серйозно.
–Так і я серйозно… Ось ти сам бував в тій же Одесі чи Миколаєві?
–Ні, – чесно зізнався Максим.
–А звідки тоді знаєш, що там краще?
–Ну-у… люди кажуть…
–Люди багато чого кажуть. Знаєш… ми взагалі сприймаємо цей світ якось хибно.
–Чому це? – здивувався Максим.
–Тому що нас усіх змушують дивитися на нього крізь такий собі телескоп… чи мікроскоп… чи  підзорну трубу… Але з однією умовою: всі ці пристрої спотворюють наше світосприйняття… Вони налаштовані на спостереження лише того, що нам насильно намагаються всучити. Тому одні спостерігають квіти, а інші – гівно, як ті набридливі мухи. Отже, виходячи з цього, чесно скажу, що розповідати де жити краще – це бути цілком залежним від чийогось світосприйняття… Чужого світосприйняття. Не власного!
–Овва! – Максим здивовано втупився в мене. – Та ти, як той Платон! Страх, який зарозумілий!
Десь хвилину ми мовчали. Я вилаяв себе, що дозволив пуститися в подібні просторікування. Не варто було демонструвати отаку свою зарозумілість… Це, зазвичай, викликає лише негатив, а саме цього я і хотів уникнути.
–А яке твоє світосприйняття? – нахилився до мене Максим. – Воно відрізняється від лінії більшовицької партії?
–Гм! – я напружився. На таки теми мені з Максимом ще не доводилось розмовляти. – Ми – люди прості, – здалеку почав я. – Можемо в чомусь і помилятися. А ось партія… вона демонструє дещо інші речі… Вона, наче той мікроскоп, у який нас змушують дивитися.
Максим посміхнувся та захитав головою, наче кажучи, а ти, Льоню, той ще хитрун.
–Дядько казав, що твій батько – білогвардієць, – неголосно промовив він.
–І що?
–У нього було своє світосприйняття, – продовжив Максим. – От цікаво, воно таке ж саме, як і твоє? Чи все ж інакше?
–Знаєш, друже, – обережно почав я, – мій батько – то мій батько. Його рішення – це його рішення. Я не осуджую його, але і не виправдовую. Він мав власні переконання, за що і розплатився…
–А які все ж твої переконання? – Максим оцими питаннями став нагадувати свого дядька.
–Та чого ти причепився? – обурився я. – Твій-но батько теж мав власні переконання… Він, здається, служив у Махно? То, може, й ти про те мудруєш, га?
–Та просто-о-о.., – розгубився Максим. – Не ображайся, – згодом додав він. – Добре?
Ми трохи помовчали, обдумуючи кожний своє. Максим кидав у воду камінці, дивлячись, як розходяться навколо бульків симетричні кола.
–Слухай, а ти вже мабуть краще за мене знаєш і Херсон… і про Херсон, – заявив він. Мені навіть здалося, що в його голосі прозвучали нотки чи то заздрості, чи то якоїсь образи.
–Тут все просто можна пояснити, – вже більш м’яко промовив я, поводячи плечима. – Оскільки ти народився тут, то все навкруги тобі здається якимось… якимось прісним… нецікавим… А я, як людина новоприбула, ясна річ намагаюсь увібрати в себе якщо не навколишній світ… то принаймні людське оточення… Перейняти побут, зрозуміти хід думок… Ну і звичайно, що окрім того само собою вбирається місцева історія… Або як каже твій дядько Степан – «гісторія». Розумієш про що мова?
–Розумію, – тихо відповів Максим. – Ти десь бував, окрім свого Харкова та нашого Херсону? – раптом поцікавився він.
–Ну… як тобі сказати… Поки сюди добирався, то бачив інші міста та села.
–Я не про те, – відмахнувся мій товариш.
Він дивився кудись вдалечінь. Я прослідкував його погляд, але окрім густих заростів молодого очерету на протилежному березі Дніпра, анічого не помітив.
–Плавні, – промовив Максим, хитаючи головою на інший бік. – Подобаються?
–Так… дуже…
–Зазвичай, усім подобаються, – в голосі Максима почулись нотки задоволення.
–Хотілось би там побувати… але не зараз… Ліпше влітку.
–Може ще побуваєш. Там, до речі, такий лабіринт, що хай Бог милує. Можна запливти у такі дикі місця –  потім і не виберешся.
–Чому це?
–Чому? Бо місця, кажу, дикі… безлюдні…
–А ти там бував?
–Так… дядько брав якось із собою... рибалити, – і Максим раптом пустився у спогади. Він розповів як його ще малого старий Твердохліб возив на Вільховий Дніпро. – А чого ти точно не знаєш про наш край, так це скільки-но тут усіляких протоків, єриків, озерець та островів. Серед всього цього царства можна загубитися! Кажуть, якось заплив один рибалка бозна куди та й зник на кілька днів. Коли ж нарешті повернувся, то почав якісь дивакуваті речі розповідати.
–Які саме?
–Наче заплив в якесь дивне поселення… та бачив там дивних людей… Вони його приютили, нагодували, а вранці показали, як виплисти звідти.
–І що було в тих людях дивного?
–Та начебто і нічого… окрім одягу та способу життя… Бідолаха думав, наче до якихось старовірів потрапив.
–Це байка така?
Максим невизначено знизав плечима та додав, що в дніпровських плавнях і чорта знайти можна.
–Або шлях до пекла, – підморгнув хлопець.
–Ось ти кажеш, що я нічого не чув про плавні… Але натомість відповім протилежне. Знаю і про Вільховий Дніпро… про  Рвач… Бакай, – почав я пригадувати назви рукавів річки. – Конка ще є… Про острови теж чув: Білогрудовий, Карантинний… Ясна річ, що я там ніде ще не бував, проте сподіваюсь помандрувати.
–Слухай, Льоню, а у тебе на батьківщині є річки?
–Так, біля моєї Безлюдівки протікає Уда… Це притока Сіверського Донця… Але вона, сам розумієш – невеличка… зовсім невеличка…
–Невеличка, – якось дивно повторив за мною Максим. – Не сумуєш за своїм краєм?
–Ну як тобі сказати?  Не так, щоб зовсім сумував… Іноді просто згадую рідне село…
–А ось я би, певно, не міг би поїхати жити в чужі землі.
–Ну… кожному своє…
–Що «кожному своє»? – почулося питання. Я підняв очі, наткнувшись поглядом на того самого Петра. – Ти про що? – спитав він.
Здається я випадково озвучив свої спогади… Вірніше тодішні слова Максима.
–Кажу, що так вийшло, – буркнув я, відповідаючи на перше питання, чого, мовляв, залишився в Херсоні. – От що, давай-но відверто: якого чорта тобі треба?
–Мені… нам… Нам потрібна допомога, – задумливо промовив вусань.
–Кому це «нам»? – почав я вимагати правди.
–Людям, які люблять свою країну.
–Спартанцям? Чи комунякам? – питання було провокаційним. Я навмисно його озвучив, і при тому з негативною окраскою.
–А що, комуняки свою країну не люблять? – в голосі Петра, наче в тому мутному потоці,  було важко що-небудь упіймати.
А він явно майстер. Вміє себе контролювати.
–Я хіба сюди прийшов шаради розгадувати? Якщо ви мене покликали, то будьте люб’язні… поясніть що до чого, – ощирився я.
–Нам тебе порекомендували, як людину сміливу, серйозну, відповідальну, небалакучу, але при тому більш-менш компанійську, – перебив мене Петро. – Ще кажуть, що ти налаштований патріотично… Як-ніяк, ім’я до того зобов’язує. Леонід!
–Занадто багато епітетів, – відповів я. – Не дуже впевнений, що вони всі до мене підходять… Ну, гаразд.  Припустимо, що я серйозний… небалакучий… може ще й не боягуз… І що з того?
–Як ти ставишся до Совєтів?
–Аніяк! Їх немає, то ж дихається легше.
–Точно легше? Чи все ж є дещо, чого б варто було позбутися?
–Я тебе не зовсім розумію.
–Як ти ставишся до німців? – швидко запитав Петро.
–Хм! Ніяк… Німці собі, й німці, – огризнувся я.  
І знову згадав, що подібні питання колись чув і від дядька Степана. Це сталося у другій половині серпня, коли німецькі війська вже ось-ось були повинні війти у місто. Старий Твердохліб наполегливо наказував мені перебратися до них додому. Я тоді відмовився, бо мав власні плани.
–По-перше, – казав старому, – дрижаки не справляю! Страху в мене немає… По-друге, я не солдат… і не більшовик… То ж німці мене не чіпатимуть.
–Отак би знати, хто кого не чіпатиме, – насупився дядько Степан.
Треба пояснити,  що за якийсь місяць до того, як німці увійшли у Херсон, місто жило, наче нічого особливого і не відбувалося. Війна всім здавалась чимось далеким, навіть нереальним…
Ні, городяни, ясна річ, обговорювали новини з репродукторів та газет, проте ніхто не виглядав занадто стривоженим. Казали, що міста ніхто не здасть, що зараз війська перегрупуються, зберуться та вдарять у відповідь. І лише після того, як з Одеси прибули перші санітарні кораблі, котрі були вщент забиті пораненими, люди нервово зашепотілись між собою.
Хтось радив запасатися мукою та іншими продуктами, мовляв, їх потім вдень із свічкою не знайдеш. Інші подумували поїхати до родичів, які проживали у далеких селах, мовляв, туди зазвичай рідко хто попреться. Треті залишались, як саме і я, виправдовуючись тим, що мирне населення ніхто не чіпатиме.
Знайомі питали мене, мовляв, що думаю про наближення ворожої армії. Чи не боюсь німців? Я завжди відповідав обережно, розуміючи який зараз час. Такі питання могли носити й провокаційний характер… тим паче, що люди тихенько шепотілися по куточкам, розповідаючи, що НКВС вишукує серед городян зрадників та шпигунів, а  також тих,  хто невдоволений радянською владою. Посилалися і на те, що німці, мовляв, заслали до Херсону диверсантів, котрі, начебто, підбурюють населення до непокори. Через те хапали й винних, і невинних.
Серед тих, хто тікав з міста, були й знайомі дядька Степана. Пам’ятаю випадок, коли до нього до двору заглянув Яків Зданевич, вже досить літній чолов’яга. Він попросив приглянути за його хатою, що була далі по вулиці, недалеко від Робочої синагоги.
–А ти  що ж? – спохмурніло спитав старий Твердохліб.
–Йдемо до родичів… Чутки не добрі ходять, що до нас… євреїв.
Дядько Степан задумливо подивився кудись убік. А потім підняв очі й на мене. Тоді ще подумалось, наче він  збирається щось сказати, але ні, промовчав та згодом тільки захитав головою.
Ледь Зданевич пішов (а треба відмітити, що євреїв тоді з Херсону виїхало багато, десь дві треті від усієї кількості), дядько Степан і спитав мою думку, що до наближення німців. А потім, почувши відповідь та зіщулившись, наче проковтнув кислий лимон, поцікавився:
–Отже, ти до свого Харкова повертатися не збираєшся?
–Взагалі-то я з Безлюдівки… Повертатися туди? Ви бачили, що зараз твориться на дорогах? Чорта лисого звідси виберешся! Що з поїздами? Що з суднами? Забиті вщент! Зараз вивозять лише обладнання із заводів та інші ціні речі. Люди нікого не цікавлять!
–Ну чому? Спеціалістів все ж вивозять… та і деяких робітників заводів… разом з їхніми родинами…
–Я до цього списку не потрапив.
–А хотів би?
–Хто взагалі питає про наші бажання? Ми всі виконуємо чиїсь накази!
–А чиї виконуєш ти?
Знову допит, – хмикнув я. Дядько Степан, наче той кліщ: як вчепиться, то хріна лисого від нього здихаєшся.
–Всі ми люди підневільні, – розмито заявив я.
–Отже, вирішив залишитися… А чому?
–Бо мені й тут непогано, – відбився я.
–Тобто? – здивувався дядько Степан.
–А що тут не ясного? Непогано і все!
–Угу, – наче той сич, вигукнув старий. – Німців, виходить, не боїшся?
–Слухай-но, дядьку Степане, ми з тобою  і нинішню владу не боялися. Адже так? А німці… Ну не знаю, не хочу казати занадто впевнено… Вони люди освічені! Цивілізовані! Не думаю, що варто їх боятися, – запевнив я.
–Отаке! Ти що ж, з ними вже стикався?
–Бачив кількох… коли на заводі у Харкові працював…
–І хто такі?
–Дядьку Степане, ви що ж такі приставучі? Хто та що, чого та кому. Стільки питань, голова пухне!
–Може хвилююсь.
–Та за кого?
–За вас з Максимом. Постанову чув? Заберуть вас до війська… Вона вже почали записувати до армійських лав. Деяких добровільно-примусово.
–Мене з таким коліном навіть на риття окопів не візьмуть. Та і крім того, записувати  записують, а ось згодом, чули,  виявилось, що зброї на всіх бракує. Її ледь назбирали на півтисячі чоловік.
–На півтисячі? Звідки ти таке дізнався? – голос дядька Степана став більш колючим.
–Нашепотіли на вушко, – посміхнувся я, – ось звідки.
–А мені нашепотіли, що зброю кудись таємно вивезли, тому і не вистачило на всіх.
–Ви що ж думаєте, що то я її вивозив? Чи може вкрав?
Дядько Степан раптом розреготався та сказав, що вивозити та тим паче викрадати зброю завше кому найдеться.
–Ти, Леоніде, на цих людей явно не схожий! – додав дід. Мені на якусь мить навіть здалося, що він у курсі справ, стосовно цього випадку з недостачею зброї. Дядько Степан підкрутив вуса та задумливо подивився  на небо, наче збирався там щось відшукати.
–А ви до своїх сестер у Гопри не збираєтесь? – запитав я. – Пересиділи б там з тіткою та Максимом, поки все не вщухне, га?
–Ти ж казав, наче німці не чіпатимуть мирне населення, – уїдливо замітив старий.
–Ну то я так… припустив…
–А скажи-но, юначе, що ти почнеш робити, як місто все ж здадуть? А його здадуть, тут  і до бабці-шептухі не ходи.  
–Не знаю… подивлюсь… Скажу вам відверто, за радянською владою плакати не буду.
Обличчя дядька залишилось непроникним, скам’янілим, наче у римської статуї.
Чи ризикував я, відкриваючись йому? Думаю, що так… але ризик був  мінімальний, адже за рік нашого знайомства стало цілком зрозумілим – старий Твердохліб  Совєти не жалував.
–Німці вже хазяйнують у Львові, взяли Тернопіль, – почав перелічувати він. – Скоро, думаю, будуть і тут…
–Як будуть, то і поговоримо про те… А взагалі, можна вирішити, буцімто хазяйнування  більшовиків вам більш до вподоби. Он бачили, скільки зерна вони висипали у Дніпро! Жах!  
–Не бачив… лише чув…
–Можна було б все місто нагодувати! Гаразд, це все пустопорожні балачки, дядьку Степану. Поживемо-побачимо, – і вже було хотів йти геть, як старий Твердохліб почав наполягати, щоб я залишився на якийсь час жити у них вдома.
Це не входило у мої плани. Прийшлось поприндитися, заявити, що я не боягуз.
–Та я знаю, що ти хлопчина бойовий, – зіщулився дядько Степан. І ледь ми з ним розпрощалися, як над містом закружляли хижі силуети чужих літаків.
А вже наступного дня з Херсону, наче якимсь магічним чином, зникли всі представники влади. Не можливо було знайти якогось мало-мальського чиновника, щоб, скажімо, заповнити бланк на евакуацію.  Всі втекли, прихопивши із собою документи, ті ж бланки, та навіть гроші. Пам’ятаю, як моя хазяйка розповідала про працівників кінотеатру імені Комінтерну. Мовляв, залишилися без зарплатні, адже директор разом з дружиною, яка працювала там касиром, забрали з банку гроші та тайно дременули світ за очі. Хоча зазвичай більшість подібних втікачів уходила разом з військовими, які переправлялися за Дніпро. Деякі армійці, хто не встигав утекти, квапливо переодягався в цивільне, скидаючи свою зброю у річку. Вони  ховалися по хатах серед знайомих або топали подалі звідси. В місті залишився лише невеличкий загін моряків дніпровської флотилії та кілька артилерійських гармат, котрі розташувалися на окраїні Херсону. Саме цим бідолахам і було наказано прикривати відступ.
Не скажу, що в місті запанувала анархія, але підпалені кимось військові склади та нафтові запаси явно спонукали до того. Вже надвечір деякі зухвалі городяни почали грабувати покинуті магазинчики та хатинки колишнього керівництва. З’явилося чимало п’яних, які влаштовували бійки один з одним…  Вже наступного дня «реквізиція», якщо її так можна назвати, стала більш масовою. Люди вивозили на тачках і колясках, та просто тягнули на власних плечах, все, що залишилось. Розбивали вікна, виламували замки на дверях. Виносили мішки з мукою, консерви, масло… цукор… сіль… сірники… Запасалися усім, чим можна.  Магазинчики, склади, міські столові… Городяни хазяйнували всюди.  Очистили макаронну фабрику, конфетну… Тягли напівфабрикати з заводу імені 8-го Березня…
Я ж в свою чергу намагався виходити з хати тільки по справі, тому на деякий час навіть припинив бігати до дядька Степана.
Німці увійшли в Херсон стрімко. Бої були доволі швидкоплинними. Артилерійський заслін (явно гучна назва для такої жалюгідної кількості гармат) був зметений танками, за якими мчала мотопіхота.
Моя хазяйка – Віра Трохимівна – у якої я знімав кімнатку (теж дивна назва для прибудови два на два), як й інші городяни, котрі залишилися в місті, одночасно і з пересторогою і з цікавістю виглядали з-за паркану, з віконець та усіляких щілинок, дивлячись на німців. Деякі більш хоробріші виходили навіть з подвір’їв, позиркати на мотоциклети, які проїжджали пильними вуличками.
Перший день пройшов більш-менш тихо та спокійно. А ось наступного почались облави і саме  на чоловічу частину населення. По місту розвісили прикази та звернення. З’явилося багато патрулів. Забігали й до нас…
І ось одного дня, ледь все знову заспокоїлося, я вирішив сходити до дядька Степана. Знайшов того у його маленькому садочку.
–Живий? – спитав він. Не дивлячись на тон, я помітив, що на його обличчі відобразилось таке собі полегшення, ледь він мене побачив.
–Живий, – бадьоро кинув я. – Казав же, що німці люди цивілізовані, тому…
–Тому і розстріляли старого Ломаку, – різко обірвав мене дядько Степан.
–Тобто?
–Вирішили, наче він був наводчиком… Повідомляв про місце розташування німецьких військ.
–Та ви що? Насправді?
–Насправді… насправді…
–Ну то випадковість… Просто не розібралися.
–Ти, Леоніде, ще молодий, не все розумієш, – зіщулився дядько Степан. – Боюсь, що замість більшовицької окупації прийшла німецька. І відверто тобі скажу – вугілля від сажі не чистіше.
–Ну то просто перші дні. Самі розумієте… Може, все згодом владнається.
–Який ти ще наївний. От що, хлопче, тобі скажу: сюди, до України, то одні зухвальці лізуть, то інші… то треті… І кожний зі своїми правилами, законами… наказами… Вважаєш, хтось буде нас слухати?
–Ну… ну…
–Ти чув, що трапилося у Львові? Отож!
–А що там трапилося?
Дядько раптом спохмурнів та чомусь відмахнувся.
–Ти, до речі, – промовив він, – бачив об’яви по місту про те, що всім євреям потрібно нашити собі жовту зірку?
–Бачив, –  хитнув я головою.
–Ото тобі скажу – явно не до добра. Чую, що не до добра. Не дарма старий Яков з родиною втік. Наче відчував…
–А що саме? –  не відразу второпав я. (Відповідь на це питання стала відома вже за три дні, коли Віра Трохимівна розповіла про розстріли за містом.)
Старий Твердохліб втомлено зітхнув та раптом сказав, що Максима немає.
–А-а-а… а що з ним? Де він? – розгубився я.
–Сховався… Я йому так наказав… Ходимо й ми до хати, від гріха подалі, – і дядько Степан подав знак йти за ним…
–Отже, ти, виходить, задоволений тим, що чужинці зараз керують у місті? Та і взагалі у нашій країні? – голос Петра розвіяв мої спогади.
–Хто керує? Ти про німців?
–Так, друже, про них.
–Я задоволений лише тим, що один ворог вже пішов звідси геть. А що до німців – то і не таке проходили. Згодом і вони підуть, ось тоді й заживемо.  
–А якщо не підуть?
–Якщо та якщо… В мене немає відповідей на всі питання.
–Гаразд… Ось ти казав правильно, що одного нашого ворога ми позбулися, але набули наступного. Тож наш нещасний народ знову поневолений, –  голос Петра став різким, кипучим. – А скажи, хіба не ми повинні бути господарями на своїй землі?  
–Ясна річ, що повинні, – погодився я, дивлячись прямо в очі Петру. – Звичайно, що так! Але що ти пропонуєш?
–Боротися за свою долю, – спокійно заявив вусань. – За майбутнє.
–Яким чином? Це тільки у старих байках триста спартанців стримують ворожу орду. А в житті, вибач, все складніше… Ти ось пройди вулицями. Хто тут визветься боротися? Всі сидять по хатах, бо вже звикли під чиїмось чоботом існувати. Царський, совєтський чи німецький… та хоч самого диявола  – аби тільки не чіпали.
–А ти сам? Готовий до того? До боротьби? – прямо спитав Петро.
–Чи готовий я? Питання скоріш слід ставити інакше: а чи є з ким те робити разом? Є такі, що стануть за твоєю спиною та не кинуть у важку хвилину?
–А якщо є? – Петро засунув руку у внутрішню кишеню свого піджака та за мить витягнув складений у кілька разів газетний аркуш. За кілька секунд він його розгорнув та протягнув мені.
«Зборівські вісті, – помітив я назву газети. – Український інформативний часопис. Зборів. 31 липня. 1941 року».
Я підняв очі на Петра, мовляв, що це.
–Ти читай… читай, – кивнув він.
«Хай живе Вільна Соборна Самостійна Українська Держава! – помчався я по рядках. – Акт проголошення української держави… Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом її Творця й Голови Євгена Коновальця проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. За десятиліття кривавого московського поневолення взиваємо весь український нарід взятися до зброї, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава, яка запевнить українському народові лад та порядок, усесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
Українська Національна-Революційна Армія, що твориться на українській землі, боротимесь за Суверенну Соборну Українську Державу.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!
Слава Україні»!
Я зупинився та повернувся до Максима. Той все також продовжував дивитися кудись убік.
–Отже… отже, чи я правильно все зрозумів? – обережно спитав я, переводячи погляд на Петра.
–Думаю, так… Ну що скажеш? Ти з нами? Чи проти нас?
–Я поки ще мало чого  зрозумів…
–Гаразд, хочеш дізнатися більше? – і з цими словами Петро протягнув мені кілька аркушів потріпаної  брошурки…


З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 С начальника Поліції безпеки та СД № 10

м. Берлін
2 липня 1941 р

Начальник поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 10

...Штаб оперативної групи прибув у Лемберг [Львів] 1 липня 1941 о 5 г. ранку. Місце розташування – штаб-квартира НКВС.
Начальник оперативної групи Б повідомляє, що український повстанський рух під керівництвом коновальців Стецько і Равлика організували міліцію і відновили бюро муніципальної ради. Оперативна група на противагу коновальців увела в місті німецьке врядування.
Готуються подальші заходи проти коновальців. Вони будуть проведені якомога швидше...


З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 С начальника Поліції безпеки та СД № 11

м. Берлін
3 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 11

I) Політичний огляд ...
б) У Генерал-губернаторстві:
Оперативна група Б повідомляла 2 і 3 липня 1941 р про спробу українських націоналістів під проводом соратника Євгена Коновальця Степана Бандери проголошенням української республіки та створенням міліції поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
Понад те українські націоналісти останнім часом розвинули особливу активність по поширенню листівок та ін.
В одній з таких листівок серед іншого йдеться про те, що український визвольний рух нібито придушувався раніше польською, а тепер пригнічується німецькою поліцією…
Беручи до уваги підвищену активність ОУН був відданий наказ про заборону на перебування тут різним керівним українським емігрантам. Окрім того 2 липня 1941 були прийняті наступні заходи:
1) Різні політичні керівники з українських емігрантів відправлені у відставку, особливо на території Генерал-губернаторства, в тому числі й Степан Бандера.
2) Від лідерів українських емігрантських організацій, а паче Євгена Коновальця, під загрозою прийняття більш суворих державних заходів поліцейського характеру ще раз настійно вимагати всіма засобами дбати про те, аби члени їх організацій не перешкоджали німецькій владі на теренах Генерал-губернаторства.
3) Всім українцям, які перебувають на території Генерал-губернаторства, які постійно там не проживають, буде запропоновано негайно покинути Генерал-губернаторство і повернутися за місцем проживання, в іншому випадку вони будуть заарештовані...


З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 СС начальника Поліції безпеки та СД № 12

м. Берлін
4 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 12

II) Повідомлення оперативних груп і команд ...
Оперативна група Б
Місце дислокації: Лемберг (радіограма)
Керівник групи повідомляє:
Так званий Земельний уряд заявив, що бажає брати участь у засіданнях будівлі Лембергського університету.
Його нинішній склад:
Правління – Стецько, Карбовіц (також званий Белендс),
Охорона здоров'я – лікар, д-р  Панчишин,
Адміністрація – Лисий,
Судочинство – судовий радник Федусевич,
Безпека – Клімір,
Наука – Яців,
Преса і пропаганда – поет Гай-Головко,
Військове міністерство – Ріко Ярий (одружений на єврейці)
Релігія – поки вакантне…
De facto даний уряд не визнано, проте варто було б уникати рішучих дій проти цих узурпаторів, беручи до уваги військовий стан і настрої в області. Очікуються спалахи підготовленого повстання в напрямку Бердичіва і в напрямку Житомир – Київ.
Уповноважені військових органів Земельного уряду всіляко вітаються на місцях і приймаються населенням позитивно. Генерал Ленц прибуде сьогодні до Лембергу і буде проінформований про стан справ. Інформаційний центр HGRS збирає інформацію і буде інформувати нижчі інстанції. Згодні з відповідними інстанціями Вермахту в тому, що Західна Україна з часу більшовицької окупації надзвичайно радикалізувалася...


З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 СС начальника Поліції безпеки та СД №15

м. Берлін
7 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 15

I) Політичний огляд
а) в Рейху:
...Один з керівників групи ОУН в Генерал-губернаторстві Степан Бандера з 6 липня 1941 р знаходиться в Берліні під почесним домашнім арештом…
б) У Генерал-губернаторстві:
Місцерозташування голови українського повстанського руху Коновальця та деяких інших керівних осіб наразі не виявлено. Ведуться розшукові заходи… У випадку виявлення всіх цих осіб, вони будуть також піддані почесному домашнього арешту. Спеціальне донесення з цього приводу буде представлено пізніше...


Берндт ЛАНГЕ
01.10. 1941
09:19


…Не скажу, що моєму прибуттю зраділи й в Херсоні. Правда ніхто не чинив допиту, як той миколаївський гауптштурмфюрер. Лише поглянули на документи та беземоційно наказали супроводити ночувати до офіцерського гуртожитку. Так називався один з двохповерхових спорожнілих будинків, у кімнатах якого були розставлені ліжка та старенькі тумбочки. Тут також було сиро і тхнуло соломою та мишами.
Зізнаюсь, що зовсім не розраховував опинитися чорт його знає де. Дуже сподівався… Та що там! Був залізно впевнений, що залишусь на службі саме в Миколаєві. Ретельно те планував… ретельно готувався… Але, як то кажуть: «Людина крутить, а Бог розкручує». Щось у моїх розрахунках виявилось хибним. Можливо, не треба було демонструвати яру прихильність справі Рейху,  й тим паче демонструвати фанатичну відданість  партії та фюреру. Гауптштурмфюрер вочевидь вирішив, буцімто я або не сповна розуму, або якийсь фанатик… Тому і відправив подалі від своїх очей.
Хоча… хоча ота його заява про те, що наказ вже підписаний, вказувала на те, що питання мого працевлаштування (навіть не дивлячись на особисте прохання вже покійного майора Штуккарта) було вирішено заздалегідь. То ж козиряння своїми минулими заслугами було марним. Його не оцінили… І взагалі, мабуть, вирішили, що я типовий вискочка… кар’єрист…
Чорт забирай! – я посміхнувся сам собі. – Виходить, наче Миколаїв  мені  помстився, – з  гіркотою підсумовував я. Авжеж! Сам же невдоволено скаржився собі, бурчав убік цього міста… Мовляв, недоглянуте… якесь похмуре… незатишне… То одне мені не подобалось, то інше… Тому відтепер і отримую заслужену «нагороду» – висилку на край світу… у Богом забуте місце – до Херсону.
І дійсно, Миколаїв із самого початку мене пригнічував. Я йшов його вулицями та інстинктивно відшукував якісь погані речі, наче намагався у власних очах виправдати той факт, що знаходжусь тут вимушено. Можливо місто відчуло мої думки, мої настрої, тому дало під зад, мовляв, провалюй, шарфюрере, до бісової матері.
Ясна річ, що це дурниці… Просто в мені вирує свого роду досада, адже власні сподівання розбилися об скелю чужих примх. Залишається тільки два варіанти: скаржитися на долю, або взяти себе в руки та наново перепланувати подальші кроки,  – наказував я сам собі. – Доведеться якось викручуватися, аби повернутися назад… А повернутися треба! Конче треба! Навіщо мені той Херсон? Не до того я готувався! Зовсім не до того.
Між іншим,  добиратися  до  Херсону прийшлося в кабіні вантажівки – розхлябаного «Опеля Блітца». В його кузові розташувалися солдати на чолі з лейтенантом Шпіллером, які супроводжували якусь групу цивільних. Судячи з коротеньких фраз, які мені випадково вдалось підслухати, це були росіяни. Мабуть, перекладачі… Чи щось на кшталт того. Скоріш всього вони не були місцевими жителями… Принаймні, так мені здавалось.
Ясна річ, що для роботи на нових землях було потрібно мати перекладачів. Тож німецьке командування й шукало їх серед колишніх емігрантів, або серед місцевого населення… Останнє було більш рідкісним явищем, оскільки вимагало перевірки на лояльність до Рейху. Думаю, оця група «Фууу…» (тут я посміхнувся, згадуючи як осікся гауптштурмфюрер, який ледь встиг спіймати себе за язика, щоб явно не сказати якусь секретну інформацію) й була складена саме з емігрантів.
Шофер «Опеля» був доволі мовчазним. Мабуть, його лякав мій квазімодівський вигляд. Мені перший час і самому було важко до нього звикнути. Обпалене обличчя. Бугриста шкіра… Хто бачить мене вперше завжди ховає очі, намагаючись не дивитися на ліву половину обличчя, яка чимось нагадує розтоплену воскову маску. Я завжди намагався прикрити її хоча б пов'язкою для ока, зробивши ту ширше звичайної. А голову тепер голив наголо, оскільки носити жмутки волосся на маківці, означало б ще більше підкреслювати свою потворність.
Ось і шофер, думаю, побачивши мене, впав у такий собі легкий ступор, тому і мовчав, бо не знав, як поводитись з таким пасажиром. А якщо враховувати ще й нашивку СД на рукаві, то впевнений – це додатково бентежило чолов’ягу, бо з  такими попутником балакати  – робити собі гірше, адже всім відомо, чим займаються у службі безпеці.
Цей шофер не був поодиноким випадком. От, до речі, сьогодні, коли я йшов вулицями Миколаєва, то бачив погляди перехожих, і не тільки городян, а й солдат Вермахту. Всі вони намагалися зробити вигляд, наче нічого не помітили, хоча було прекрасно видно їхню реакцію. Тут і відраза, і страх, і цікавість. Навіть патрульні намагалися  обходити мене стороною, не наважуючись запитати документи.
Чесно кажучи  я вже звик до подібних речей і вже не звертав на них уваги. І навіть знайшов на це таки собі «ліки» – бесіду. Невимушену бесіду.
У мене був доволі приємний оксамитовий тембр. Я це прекрасно знав, мало того – навіть тим користувався. Пам’ятаю, як одна з жінок, з якою мені довелося їхати у одному вагоні до Лемберга, спитала, чи не співаю я. Почувши моє заперечення, вона скрушно додала:
–З таким героїчним голосом… з такими оксамитовими низами вам слід йти до опери.
–Ви так вважаєте? – спробував я підтримати бесіду.
–Так і бачу вас у образі Отелло, – промовила незнайомка.
Мені раптом стало смішно. Отже, перша думка, наче цій жіночці було начхати на мій зовнішній вигляд тут же розбилася об заяву про майбутню роль. Добре все ж, що вона не згадала Квазімодо.
Наш «Опель» підскочив на черговій ямі й ми ледь не втратили колесо. Шофер роздратовано вилаявся та стукнув обома руками по керму.
–Часто їздиш цим шляхом? – спитав я, відчуваючи, як до горла підповзає нудотна грудка. Наш нещасний «Опель» хитало, наче останній листочок на гілочці від поривів вітру.
–Буває, – буркнув шофер. – Місцеві дороги – це просто невимовна річ.
–Так… це не наші автобани, – посміхнувся я, збираючись трохи розрядити обстановку.
–Нічого і порівнювати! – обурився шофер. Він вп’явся пальцями у кермо, наче боявся впасти. – Чув, що одним із завдань міністерства Тодта буде будівництво тут справжніх німецьких доріг! – із злістю додав він, а потім виглянув у відчинене вікно та заявив, що ніяк не може звикнути ані до місцевої природи, – ані взагалі…
Що саме «взагалі» шофер не пояснив.
–А що з природою? – не відразу зрозумів я.
–Тужлива якась… Ані тобі деревця, ані озерця. Влітку така спека, аж-но мозок відмовляє працювати.
Я промовчав. Чесно кажучи, тільки-но сам розмірковував над місцевими пейзажами. Їхав та дивися вперед, на майже вщент позбавлені дерев просторі півдня. Мене дивував подібний світ. Ніколи не думав, що бувають такі місця, де не видно навіть краю землі. І дійсно: ні тобі непрохідних лісів, ні синюватих гір – тільки рівний, наче тарілка, степ, над яким курилася сизувата димка.
На відміну від шофера, я відчував зовсім інші настрої. Дивишся уперед, бачиш оце  привілля, безкрайній простір… оце неймовірне роздолля…  В якусь мить навіть здалося, що десь тупотять копита. Можливо, це було завивання двигуна, але раптом чітко уявилося, як з-за чергового пагорба готуються вискочити орди диких кочівників… Або загони скіфів чи сарматів. Так і бачу, як вони мчать назустріч вітру… А в наступну мить уявились козаки, які рушили у далекий похід.
Боже, яка тут краса! І саме цікаве, що цей пейзаж неймовірно радикально контрастував з містом, з якого ми щойно вибралися. Було таке відчуття, наче Миколаїв просто насильно наліпили на цей край… І будь на те моя воля, я б взагалі побудував зовсім інше місто… Зовсім!
Машина мчала вперед, повз прибрані поля, на яких то тут, то там виднілися сліди вирощування пшениці, соняшнику, кукурудзи… Все це було розбавлено сухими бурими заростями чортополоху, низенькими сивенькими кущиками дикої маслини. Іноді я помічав диких тварин та птахів, здебільшого зайців та фазанів, які перебігали дорогу, або навпаки – тікали від неї світ за очі. Ми проїжджали й повз високі зернові сховища, і повз величезні вежі, сараї, масивні бетонні господарські будівлі – повз всього того, що набудував невтомний місцевий селянин. Минали й села, хуторки. Одного разу я помітив гору жовто-бурого зерна, біля якого виднілися темні людські фігурки, котрі копошилися, буцімто мурахі у мурашнику. Ця купа була настільки величезною, що спочатку подумалось, наче це якийсь природній пагорб…
–В цьому році багатий врожай! – наче прочитавши мої думки, сказав шофер. – Комуністи не встигли його повністю зібрати та спалити…
–А намагались?
–Так… так… У Херсоні, кажуть, зерно взагалі сипали прямо в Дніпро, аби тільки воно не дісталося нам.
–Цілком розумний крок, – заявив я. – Війна вимагає подібних дій.
–Не знаю… не знаю… Я людина проста, – сказав шофер. Після такої заяви відразу стає зрозумілим, що співбесідник лукавить.
–Ти вчинив би інакше? – прямо спитав я.
–Напевно…
–І як саме?
–Ну… ну хоча б роздав городянам… чи селянам…
Мене здивувала подібна заява. Я вже дивився на цього чолов’ягу іншими очима. От не думав, що він вирішиться зізнатися в подібному. Міг би збрехати.
–А як тобі взагалі той Херсон, до якого ми їдемо? – спитав я у шофера.
Той знизав плечима.
–Невеличке містечко, – промовив він. – Зелене… простеньке… Я там не так часто бував.
–Схожий не Миколаїв? – спитав я, згадуючи свої «дивні» відчуття чужості.
–Мабуть…
Вочевидь, шоферу було начхати, чи схожі тутешні міста між собою. Він знову знизав плечима, і я в тому помітив якусь нервозність. Певний час ми їхали мовчки. Раптом у  малиновому небі промайнули кілька винищувачів, через що шофер знову заговорив:
–Завжди боявся літати. – Він супроводив поглядом темні силуети літаків, поки ті не сховалися за хмарами. – А вам доводилось те робити? – запитав шофер. – Літати?
–Було якось... Скажу чесно, що не відчув страху.
–А я б не зміг… Коли під ногами немає землі, відчуваєш себе якось спантеличеним. Я через те навіть на каруселі не сідаю.
Не знаю, до чого це було сказано. Може, чолов’яга бажав, щоб я йому поспівчував?
–Пару тижнів тому, – продовжував розповідати шофер, – під Миколаєвом підірвався літак з генералом фон Шобертом. Може чули? Сюди стільки начальства тоді прибуло… Такий похорон організували! – чолов’яга скрушно захитав головою.
–А чому підірвався?
–Важко сказати. Чутки різні ходять. Одні кажуть, що пілот посадив «Шторьх» прямо на мине поле. Вірніше, він посадив його на аеродром, а той виявився замінованим… А ось вже від інших чув, наче це цілковита брехня. Мовляв аеродром відразу розмінували. Його кілька разів перевіряли… Та й інші літаки до того випадку вільно сідали. А тут таке!
–Диверсія?
–Бог його знає! Може і таке… а, може, хтось погано розміновував… Ось генералу і не пощастило…
–А взагалі, чи часто тут бувають заворушення?
–Заворушення? – шофер задумався. – Та так і не скажу… Начебто все в порядку. Та вам, мабуть, видніше, ви ж звідти, – і він махнув головою кудись убік. «Звідти» – це скоріш такий натяк на мою приналежність до СД.
–А ти сам звідки? Де народився?
–У Нойштреліці… А що? – напружився чолов’яга.
–Просто питаю… А ким був до війни?
–Працював у автомайстерні… А… а ви… звідки? – наважився на відверте питання чолов’яга. – З Берліну?
–Майже, – посміхнувся я.
–А фюрера наживо бачили?
–На жаль, не довелося.
–А я бачив! Мені пощастило, – гордовито заусміхався чолов’яга. Вочевидь, оця подія стала найяскравішою подією в його простому нехитрому шоферському житті. Уявляю, скільки разів він про те розповідав іншим людям. Скільки разів хвалився. .
–І де? В своєму Нойштреліці?
–Ні… тут…
–Фюрер прилітав до Миколаєва? – здивувався я. – Мабуть на похорон генерала?
–Ні, це сталося раніше… ще в серпні… до підриву літака… Фюрер прибув приймати парад наших військ у Пе-е-е… Пе-е-еррр… Ніяк не можу запам’ятати місцевих назв, – замотав головою шофер. За секунду він продовжив пригадувати свою зустріч, заявивши, що бачив фюрера на відстані десяти кроків. – Він проїжджав повз нас… І знаєте що? Подивився на мене. Зі всіх наших хлопців, він поглянув саме на мене. Я ледь не зомлів від його погляду. Аж-но у животі стало лоскотно. А перед очима, буцімто все життя промайнуло… Первомайськ! – раптом вигукнув шофер. Я аж сіпнувся. – Те містечко звалося Первомайськ.  
Я мовчав. А що казати? Такі «прості люди» зазвичай намагаються знайти у своєму прісному житті приємний промінчик, про який вони теревенять ледь не до самого кінця, до смертного одра. І кожний раз розповіді стають все більш «насиченими» усілякими подробицями, більшість з яким, можливо, взагалі не мали місце. Але людина починає увірувати в них… і вже важко розрізнити де в тій розповіді правда, а де вигадка.
Ось так мабуть і робиться історія… та сама, яку пишуть у підручниках… А чи є то правдою, чи може більшою частиною вигадка – вже мало кого цікавить.
–Дійсно пощастило, – згодом додав я.
–А ви вірите в долю? – поцікавився шофер. – Чи може  у випадок?
–Хм… Мені думається, що і те… та інше – результат відсутності знань.
–Тобто?
–Я прихильник детермінізму. Вважаю, що все у світі взаємопов’язано… обумовлено відповідними природними законами, – мої слова явно приголомшили шофера. Було легко помітити, що він розгубився, будучи не в змозі зрозуміти сказаного. Тому я  вирішив привести наочний приклад: – Ти ось тільки-но розповідав про вибух на аеродромі. Казав, наче його розміновували, але можливо одну вибухівку не помітили… Генеральський «Шторьх» на неї наїхав, тож як це оцінювати? Як долю? Нещасний випадок?
–І як? – задумався шофер.
–Всі наші дії – великі чи маленькі – так чи інакше мають свої наслідки. Правильні, або ні – питання другорядне. Воно скоріш пов’язане з тим, яку користь ми отримаємо від власних дій…
–Користь?
–Так, саме користь, адже ми, люди – істоти розумні, тому на відміну від тварин намагаємось прораховувати подальші свої кроки. Проте не всі з нас роблять те, м’яко кажучи, вміло. Звідси й виникає поняття «долі» та «випадку»… От  уяви, що ти опинився перед купою дверей. Що  за ними? Наслідки наших дій. Прийняте рішення – це ключ від однієї з цих дверей. І ось куди вони нас заведуть, залежить цілком від  нас же самих. Якщо отриманий ключ приводить, грубо кажучи, до раю, то ми радісно кричимо про щасливий шанс. А якщо за наступними дверцями пекло – скаржимось на долю.
–Чекайте! Чекайте! Мені здається, що ви помиляєтесь… Пілот того літака не міг отримати «ключа» від якихось там «дверей», адже не він  розміновував поле. Він взагалі не знав, що там можуть бути міни… Це такий собі збіг обставин. А може і доля.
–Цим терміном ми виправдовуємо власні помилки, – впевнено заявив я.
–Які помилки? – чомусь обурився шофер. – Кажу ж, що пілот…
–А ти вважаєш, що дії інших людей аніяк не впливають на хід нашого життя?
–Ну… ну… впливають… Але я тоді не розумію, яким чином ми можемо захиститися від того… від речей, які не залежать від нас і на які ми вплинути не можемо, – не відчіплявся шофер. – Як дізнатися, наприклад, про те, куди вдарить блискавка? Хіба це можливо? Хіба це не вирішує герр Випадок?
–Закони фізики кажуть, що блискава б’є у найвищу точку. Тому не варто лізти на пагорб, коли вирує негода. Все доволі просто, – відповів я. – Тільки знання законів буття та розрахунок усіх складових дозволить більш-менш точно орієнтуватися у бурхливому Всесвіті.
Ця бесіда чомусь нагадала мені розмову в кабінеті гауптштурмфюрера, коли він намагався дізнатися, яким чином мені  вдається відокремити «плевели» від «зерен».
Остання моя фраза про Всесвіт завела шофера у ступор. Він кілька хвилин мовчав, втупившись вперед, а потім якось уїдливо додав:
–Мого діда блискава вбила, коли він сидів у окопі. Як таке пояснити?
–Ну… йому не пощастило, – в тон відповів я. Стало зрозумілим, що подальші пояснення будуть абсолютно марними. Шофер упевнив себе у правоті власного світовідчуття.
І вже до самого Херсону він нічого більше не сказав. Вочевидь, вирішив, що я якийсь дивак.
Ми в’їхали у місто, коли вже добряче стемніло. Було важко, що-небудь розгледіти. Сподіваюсь вранці мені вдасться роздивитися цю діру… А  ще сподіваюсь не так розчаруватися, як з Миколаєвом.
Ми дісталися місцевого управління, де після перевірки документів, черговий офіцер супроводив мене до гуртожитку. Його комендант – товстий фельдфебель, який нагадував бочку з пивом – доволі люб’язно провів мене в одну з кімнат. Тут було кілька вільних ліжок, і я вибрав те. що  стояло осторонь від інших. Подумав, що так буде на краще, бо зізнаюсь, що не люблю тисняви та штовханини, а тим паче коли знаходжусь у незнайомій обстановці.
Не скажу, що виспався. Проте і скаржитися не було на що. Можливо, просто позначалася  занадто довга мандрівка.
Вранці, після вмивання та переодягання, фельдфебель  підказав мені де знаходиться столова, і вже після скромного сніданку, я прибув до вестибюля управління та наблизився до стола чергового офіцера. Він різко підскочив та провів мене до кабінету обершарфюрера Магнуса Таузіга (так, принаймні значилося на табличці біля  його дверей), повідомивши, що на мене очікують. На відміну від миколаївського начальства, Таузіг поводився більш передбачувано та, можна сказати людяніше. Він піднявся з крісла та рушив мені назустріч. Скоріше не через ввічливість, не через почуття такту, а, думаю, через типову реакцію на мій зовнішній вигляд, на моє обпалене обличчя, в яке він втупився очима, Магнус розгублено простягнув руку і представився.
–Чув про  вас! – заявив він за мить.
–Сподіваюсь, не погане.
Таузіг посміхнувся та деякий час казав про якісь пустопорожні речі. За хвилину опанувавши себе, він вже більш серйозним тоном ознайомив мене з майбутніми обов'язками та пояснив обстановку в місті.
Я помітив на тумбочці, що стояла ліворуч від обершарфюрера, щось схоже на шахову дошку. Судячи з її зовнішнього стану, Магнус іноді користався нею. Довелось собі «занотувати» цей факт, аби спробувати у майбутньому тим скористатися.
–Ви самі визвалися повернутися на службу? – спитав Таузіг.
–Так!
–Дозвольте спитати – чому? Збираєтесь будувати кар’єру, чи…
–Саме так. Кар’єру! А взагалі, хочу продовжити служити Рейху.
–Це похвально, – хитнув головою обершарфюрер. – А чого ви очікуєте? Чого прагнете? – Таузіг присів у крісло та запропонував присісти й мені. Я опустився на стілець, який стояв біля столу. – Навіщо вам кар’єра? Ось одні прагнуть грошей, інші – влади, треті – слави… А ви, герре Ланге, чого прагнете?
–Так глибоко над тим не  задумувався, – відчеканив я. Ясна річ, що це була брехня. Проте поки ще ділитися власними сподіваннями я не збирався. І все ж мені треба було щось відповідати, тому я додав наступне: – Якщо скажу, що мені не потрібні ані гроші, ані влада та слава – то злукавив би. Від цього теж не відмовлюсь.
–Знаєте, коли я був ще хлопчиськом, – Таузіг  пустився у відверті розповіді, – то мав чимало друзів з… скажімо так – з небагатих родин. Мій батько був місцевим лікарем, і я тим дуже гордився. А чому? Бо оті всі друзі  із заздрістю дивились на нас, на Таузігів, та не раз заявляли, що бути лікарем це велике досягнення. Подібні слова якийсь час були для мого слуху, наче солодкий мед. Було приємно відчувати себе на рівень вище, ніж оточуючі ровесники… До речі, вони всі вважали, що і я стану лікарем. Отримаю відповідну освіту та переїду жити десь до багатого кварталу… Я ж натомість заявляв, що мене  цікавлять інші речі, через що друзі стали вважати мене дурнем. Мовляв, я навмисно відмовляюсь від свого майбутнього. І як не доказуй зворотне, що можна влаштуватися та бути поважною людиною маючи інший фах – все було марним. Справа в тому, що в їхній свідомості засіла глибока думка-переконання, що немає в світі кращого шляху, ніж бути лікарем. Що варто будувати саме таку кар’єру…
–Перепрошую, але я не зовсім зрозумів сенсу цієї історії.
–А сенс дуже простий: не слід ганятися за примарами… не треба робити  кар’єру заради кар’єри. Вважаєте, з тих моїх друзів вийшли лікарі? Я маю на увазі – справжні лікарі, як то кажуть – від Бога?
–А що, вони тому навчалися?
–Так, кілька чоловік вибрали цей фах. Але майже ніхто з них не став справжнім лікарем… Сіра посередність! – посміхнувся Таузіг. – Варто їм було йти тим шляхом, до якого вони мали хист. Ось моє глибоке переконання.
А цей Магнус, бачу, ще той балакун. Таке відчуття, наче йому не вистачає спілкування. Треба це також «занотувати»… на майбутнє…
–Я згодний з вами, обершарфюрере. Більшість людей вважають, що наша дійсність залежить від того, до чого ми звикли. Якщо їм запропонувати інший шлях – він може здатися обивателям чимось неймовірним… і через те – нездійсненим. Нестандартні… нетипові ходи бувають більш дієвими… більш успішними…
Магнус задумливо потер долоні, а потім неголосно додав:
–Знаєте, герре Ланге, а мені вас так і охарактеризували.
–Тобто?
–Як пряму, відверту… й чесну людину. І я бачу, що вони не помилялися. Так-так… це правда… Не треба зніяковіло ховати погляд.
–Перепрошую, але не дуже сприймаю подібні… подібні… подібні лестощі… Ви ще мене не знаєте настільки, аби довіряти подібним міркуванням.
Магнус посміхнувся та підвівся. Я скочив слідом.
–А ми з вами раніше ніде не зустрічались? – раптом спросив Таузіг.
–Не думаю… я би це пам’ятав…
–Дивно… дивно… якесь дежавю…
–Тобто? – мене здивувало подібне зауваження.
–Мені на мить здалося, що начебто ми вже з вами ось так сиділи… розмовляли… Хмм! Не звертайте уваги… зі мною іноді таке буває, – дещо не визначено кинув обершарфюрер. – От що, сьогодні, шарфюрере, хочу дати вам вихідний, – промовив Таузіг. – Можете прогулятися містом. Я, навіть, призначу вам супроводжуючого. Краузе! – крикнув чолов’яга вбік коридору. – Краузе! – і ледь в кабінет заглянув якийсь чолов’яга, додав: – Проведіть герра шарфюрера. Покажіть, що у нас до чого…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69698905944824 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …