Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46973
Рецензій: 91383

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Репринти незакінчених чернеток 1

© Меньшов Олександр, 05-11-2019


Немає реальності, крім тієї, яку ми носимо в собі. Більшість людей тому і живе таким нереальним  життям, бо  вони приймають за реальність зовнішні картини,  а власному внутрішньому світу не дають і слова сказати.
Герман Гессе, «Деміан»

У світі є біль, ненависть, радість, любов та війна, тому що нам хочеться, аби вони були. Нам потрібна ця трагедія, щоб приготуватися до випробування зустріччю зі смертю...  Ми любимо війну, тому що це єдиний спосіб завершити нашу роботу. Відшліфувати наші душі. Тут, на Землі: на величезному заводі. У барабані для полірування. Через біль, лють, конфлікти. Це – єдиний шлях. Куди? Ми не знаємо…
Чак Поланік, «Примари»

Я знайшла місто це ще в минулих народженнях,
І вбралася в нього, та з його півсутіням сплелась.
Невтямки мені досі, чи то був він моїм же породженням,
Чи я маною й болем його родилась.
Наталя Крофтс, «Моєму Херсону»






















Україна як Предмет Торгу

Читаючи оті всі вісти, в яких говориться так багато про Україну, болить нас, що в них нема ні слова про український нарід. Виглядає, що світ таки задурманений диктаторами і цікавиться головно тим, що скажуть Гітлер, Сталін чи Мусоліні, а не тим, що думають ті народи, яких судьбою ось ті диктатори торгують. Особливо дивно нам читати про те все тут в Америці. Бо виходить, що ось таких речей не добачують навіть і американські журналісти, що перебувають в Європі й звідтам доносять про всі ті справи. І тому весь час доносять тільки про те, що плянують зробити з Україною диктатори, а нічого про те, що думає український нарід. З цього боку українська справа є в поганому положенню. Так є, що український нарід не має змоги нігде обізватись, сказати за себе слово чи себе оборонити. Україну представляє Москва, а та веде таку політику, щоб взагалі відзвичаїти світ від того, що є якась Україна, що існує якесь українське питання. Тому навіть не висилає нігде в світ українців, щоб вони десь в політичному чи іншому світі не визначились і тим не звернули увагу на Україну й українців.  
Та якраз у тому видно не тільки нікчемність політики Москви, але й її велику глупоту. Замісць дати Україні в свому Союзі належне місце, а українському народови відповідне заступництво, Москва постійно спихає Україну на задній плян. А в світі так складаються обставини, що Україна раз-у-раз виходить наверх як важна міжнародня проблєма, як країна, що своїм положенням, як і своїми природніми багатствами заважує навіть на дальшому ході воєнних подій і на дальшій розв’язці питання «нової Європи». Не входимо в те, хто це хвилево спричиняє, що Україна стає важною проблемою. Не важні тут наразі особи, ні держави. Тому і не важне те, що це питання так дуже «цікавить» тепер націстівську Німеччину, бо воно впродовж довгої історії цікавило теж і многі інші держави: Туреччину, Швецію, Францію і т. п., бо про Московщину і Польщу вже й не говорити. Здавити це питання завжди намагались тільки дві держави: Росія і Польща. І цього «історичного» становища вони і досі в основі не змінили. Та не зважаючи на те, як бачимо, українська справа таки стає з кожним роком актуальнішою. Кожний складніший європейський конфлікт, зараз видвигає справу України. Кожний плян зреформовання Європи стрічається зараз теж і з тим, як розв’язати одну з найбільших сучасних європейських проблем: справу України. Кожне сильніше залякування одної потуги другою, якщо між тими потугами є Росія, висуває зараз проблему визволення чи поневолення України. І воно так буде далі. Так довго, поки Україна не стане вже раз самостійною, а не об’єктом торгу. А це знову наступить, коли по царських деспотах прийде кінець теж і червоним деспотам.

«СВОБОДА», Український щоденник, ч.142,
Джерзі Ситі, Н’ю Джерзі (США),
понеділок, 23 червня, 1941



Леонід ГЛОТОВ
09.09.1941
18:47


…Звідкись потягнуло ядучим димом. Я озирнувся, помітивши тонку білу цівку, яка здіймалася з подвір’я ліворуч. І тут же над кривеньким парканом «злетіла» голова старої бабці. Вочевидь, вона зараз прибирала опале листя та зачищала свій город від будяків, згрібаючи все до купи, а потім палячи все це сміття.
Жіночка помітила мене з Максимом й миттєво нирнула у кущі бузку від гріха подалі. Воно і зрозуміло, бо незнайомці, які вештаються у такий пізній час вулицями міста, а тим паче – по Забалці,  цьому неабиякому кримінальному району Херсона, явно викликали у мешканців відчуття небезпеки. Обійди всі вулиці та провулки Сухарки, Воєнки чи Млинів, заглянь у всі закутки єврейських двориків Грецького передмістя або припортових нетрів, але все одно такої кількості хоча б тих же хуліганів ніж тут, на Забалці, не знайдеш і вдень зі свічкою. Якщо люди не брешуть, то тут ще  років сто тому... Ні, навіть більше… десь за сто п’ятдесят… з гаком… почали оселятися дрібні злодюжки, п’яниці, нероби та дармоїди – тобто увесь людський непотріб.
Хоча, поклавши руку на серце, треба зізнатися, що в цьому районі оселялися й інші мешканці. І ті ж селяни-втікачі, які не хотіли бути закріпаченими. І відставні солдати, й майстри та інші робітники, яким заборонялося селитися поблизу центральної частини міста. Тому всім їм довелося обирати собі особливу місцевість для проживання: з одного боку не таку далеку від Херсона, а з іншого – важкодоступну для усіляких органів нагляду – в степу за глибокою балкою… Інакше кажучи – Забалку. Людина при здоровому глузді чорта лисого сюди полізе. А усіляким відчайдухам тут саме те – як рибам у Дніпрі.
З роками Забалка стала невід’ємною частиною Херсону, з’єднавшись з ним  пішохідними містками, які дозволили більш зручніше переміщатися між районами. Але не дивлячись на те, що деякі вулиці встигли навіть заасфальтувати, у дощову погоду по Забалці  можна було переміщатися тільки на літай-килимі. Восени чи навесні, коли небо затягувало сірими хмарами, котрі постійно сипали то дрібною мрякою, то рясним дощем, або взимку, коли все навкруги завалювало швидкотанучим снігом, немощені криві провулки Забалки перетворювалися на суцільну слизьку гірку, де людині доводилось прикладати чималого хисту, аби не звалитися чи то у  калюжу, чи то у якусь вибоїну. Слава Богу, що зараз стояла більш-менш суха погода, інакше йти мені вчитися на лоцмана, аби дістатися місця призначення.
Я ледь встигав за Максимом. Той прямував крізь багнюку, дрібненькі калюжі, зарості пожовклих будяків, наче та вантажівка по шосе. Кульгаючи на ліву ногу, спираючись при тому на палицю,  я стрибав слідом, та через те, мабуть, виглядав доволі кумедно. То ж довелось трохи осадити товариша.
–Та стій ти! – роздратовано кинув йому. – Мчиш, наче на бенкет.
Максим зупинився, озирнувся навсібіч, а потім різко розвернувся та підійшов до мене.
–Ми спізнюємось, – прошепотів він. – Якщо не встигнемо, дядько буде сердитися…
–Та дай-но передихнути! – промовив я, опираючись обома руками на палицю. – Загнав, наче коняку!
З Максимом Твердохлібом ми познайомились приблизно рік тому… Хоча ні, трохи більше. Ще наприкінці минулої весни. Я тоді вже три тижні, як мешкав у Херсоні, влаштувавшись на «Петровський» – місцевий завод по виготовленню сільгосптехніки. По вихідним зазвичай «гуляв» вуличками та площами, поясняючи усім, що не дуже люблю просто сидіти та нічого не робити. Як тільки з’являлася вільна хвилина, – пояснював я знайомим, – обов’язково прогулююсь туди-сюди. Люблю іноді потеревенити з незнайомцями, дізнатися щось нове… цікаве…
Між іншим, ті, хто живе, наче той печерний відлюдник, який виходить назовні лише по нужді, подібний стан існування означає закликати на свою голову всілякі підозри або недобрі чутки. Потім через те до тебе  у гості приходять «веселуни» та везуть до себе у контору. І хочеш ти, чи ні, а напишеш там про себе таку поему, що сам Котляревський позаздрить.
Ну а по-друге, корисно знати, що коїться навколо тебе… Іноді трапляються такі ситуації, коли подібна інформація конче потрібна.
Отже, моє знайомство з Максимом Твердохлібом сталося у неділю. Того дня я довгенько гуляв біля Дніпра. А коли вже завечоріло – рушив додому. То ж йду собі й  бачу, як двоє лобуряк лупцюють якесь напівживе тіло… При чому, явно п’яне.
Інша б людина, певний в тому, могла пройти повз, роблячи вигляд, буцімто нічого і не помітила, але я того дня вирішив перетворитися  на «доброго самаритянина». То ж рішуче підійшов й без усякого попередження, як то кажуть – з усієї дурі  огрів одного з нападників палицею по горбу, а другому заїхав в щелепу. Його зуби клацнули так дзвінко, наче у голодного собаки, коли той ловить блох… Здається, я трохи перестарався та вибив йому пару зубів.
Крім стусанів ще насипав добрячого перцю з відбірної лайки. А я те вмію! То ж ці двоє пройдисвітів схопилися на ноги та дременули світ за очі.
Схилившись над незнайомцем, який лежав у багнюці п’яний, наче чорт, я спробував його розтормошити.
–Гей, приятелю! – кажу. – Як ти там?
–Овву-у… ю-а-а…
–Що? Питаю, ти там живий?
–У-у-гу-у-у-у…
–Тебе як звати-то?
–Мау-у-угі… ка-а… О! – пролунала відповідь.
Кілька хвилин і я нарешті розібрав. Хлопець назвав себе Максимом. Він ледь ворочав язиком, то ж вияснити на якій вулиці той мешкає було ще важчим. Слово за слово і мій новий знайомець пробубонів про Насипну. Вона була на квартал нижче… в Кузнях… в самій сраці цієї частини міста.
Ну що ж, якщо я вже вирішив бути добрим самаритянином, то слід було допомогти цьому Максиму повернутися додому. Ото мені прийшлось попотіти, скажу вам. Хлопчина важив, як добре відгодований кабан.
Вже добряче стемніло, коли ми з ним удвох нарешті допхалися до старенької хвіртки більш-менш причепуреного дворику. Стара вишня, виноградна лоза, яка заплела одну із стін низенької хатинки… Біля паркану невеличка лавка…
–Гей, господарю! – гаркнув я у сіру темінь. – Виходь!  
Звідкись вискочив маленький гавкучий собака, а за кілька секунд з хатинки вибрався сутулуватий чолов’яга з довгими сивими вусами. Він прикрикнув на пса та приклав руку до очей, дивлячись за паркан. За секунду старий неквапливо рушив до хвіртки.
–Хто такі? Чого треба? – роздратовано питав він, по-старечому щулячи очі.
Помітивши, що я тримаю Максима, чолов’яга кинувся відмикати засув. Підхопивши хлопця під праву руку, старий принюхався та роздратовано пробубонів якусь лайку.
Згодом вияснилось, що мій новий знайомець – Максим –  мешкав у родині свого дядька Степана, оцього сивуватого чолов’яги, зовні схожого на запорізького козака зі старих малюнків. Він зустрів нас, м’яко кажучи,  дуже непривітно. Ледь ми увійшли до двору та всадили Максима на лаву, як дядько відсипав небожу добрих стусанів, а потім теж саме зібрався зробити й зі мною. Ледь вдалось його переконати, що я простий перехожий, який погодився допомогти.
–Як звати? – безапеляційно та доволі нахабно запитав старий.
–Льоня… Леонід…
–Леонід? А прізвище яке? Ти не Ломаки старого син?
–Та що ви! Я – Глотов… Та і взагалі, не тутешній. Не з Херсону.
Слово за слово і дядько Степан заспокоївся, зрозумівши, що я дійсно ніякий не товариш Максима по чарці. Він знову тріснув небожу по макітрі та наказав мені допомогти затягти того у хату.
Всередині нас чекала дружина дядька Степана – тітка Ганна. Побачивши Максима, вона схопилася за голову та голосно запричитала. Старий  сердито на неї цикнув, мовляв, не кудахкай, як та куриця. А потім звернувся до  мене:
–А де ти мешкаєш? Далеко?
–На Воєнці… знімаю куточок у однієї жіночки… А що?
–Далеченько… Ти той… не поспішай… Залишайся у нас. Переночуєш, а завтра вже і підеш. Вночі, сам бачиш, у місті неспокійно.
Треба було б відмовитися. Так вимагали правила пристойності. Але де там: ледь я почав говорити, що не боюся нічних вулиць, що піду до себе, як дядько Степан ледь не силою почав змушувати мене залишитися. Повернувшись до тітки, яка намагалася стягнути з ніг Максима брудні чоботи, він сердитим тоном заявив, щоб вона зібрала на стіл.
–Кинь цього бовдура! – буркотів старий. – Бачиш, у нас гість… голодний.., – і повернувшись до мене, він наказним тоном кинув: – Повечеряєш! – Дядько Степан окинув мене своїм оцінювальним поглядом, посміхнувся, чи вірніше – ощирився,  та за мить додав: – Худий який, наче з тюрми збіг… Слухай, а чого це ти з паличкою ходиш, буцімто старий дід? Скільки-но тобі?
Питання збило з пантелику. І саме своєю прямотою.
–Е-е-е… двадцять сім, – пробубонів я.
Як потім вияснилося дядько Степан не славився тактом. Казав, що думав. Я ледь до того звик.
Між іншим, не за ради гарного слівця, відмічу, що зазвичай серед оточуючих викликаю почуття довіри. Це, мабуть, такий собі дар, яким мене нагородив Господь. А що? Відкрите щире обличчя, впевненість у поведінці, неквапливість у розмові та справах… зосередженість у погляді… чітка мова… Скільки пам’ятаю, всі навкруги вважали мене серйозною людиною. Навіть дядько Степан (правда вже згодом, як я вже потоваришував з його родиною), казав про те так:
–Ти, Леоніду (саме Леоніду, а не Льоню, тобто з повагою), бачу, на відміну від мого бовдура, хлопчина розумний… То ж прошу – приглянь за ним, аби не вліз в якусь халепу. Добре?
І доводилось приглядати. Але то вже було потім… А того вечора нашого знайомства дядько Степан віднісся до мене з певною часткою недовіри.
–Двадцять сім, кажеш! – відкашлявся він, вказуючи мені пальцем на лаву біля маленького віконця. – Сідай-но там… Так що з ногою?
–Не гнеться… доводиться на паличку спиратися, – спокійним тоном пояснив я.
–Як так? Народився таким? Чи як?
Бачу, старий зібрався учинити мені справжній допит. Я не втримався та єхидно спитав:
–А де ви працюєте, що про все цікавитесь?
–Де? Не там, де ти подумав, – тон у тон відповів старий дядько.
–Так а де саме?
–Та ніде! – підморгнув чолов’яга.
Це його «ніде» визначилось згодом. Зараз дядько Степан здебільшого рибалив, а раніше – з його слів – він займався перевозом усіляких вантажів, а то, бувало, і пасажирів.
–На Гопру! – якось показував мені старий, як він закликав бажаючих плисти в інше місто. – Кому на Гопру!
«Гопрою» дядька прозивав Голу Пристань – поселення, що розташовувалось на лівому березі Дніпра, поряд з протокою під назвою Конка. До речі, у нього в Гопрах проживали дві молодші сестри. Та і сам він народився там, а переїхав до Херсону вже десь у двадцятих.
–На Гопру! На Олешки! Кому на Олешки! – весело вигукував старий. – Тьху ти! Все ніяк не звикну, що Олешки тепер Цюрупинськ. Язика можна зламати! Міняють ті назви, як заманеться… Між іншим, Леоніде, а ти знаєш чому Гопри так прозвали?
Я знизував плечима, готуючись вже вчетверте чи вп’яте слухати побрехеньки дядька Степана. І він поважно надував щоки й казав, що за часів козацтва там вже існував перевіз.
–А вже згодом, якось пливла на своєму судні Катька – цариця російська. І проходило воно повз той перевіз. А там голі козаки купалися… Ось з тих часів і кличуть це місце Голою пристанню.
–Що, правда? – «наївно» питав я, вже знаючи відповідь.
–Та де! – плескав себе по пузу старий чолов’яга. – Жартую… Ясна річ, жартую... Гола та пристань, бо там з давніх-давен були лише пісок та дніпрова вода. Ясно?
Я хитав головою, роблячи вигляд що чую цю історію вперше.
–Отже, а ти сам де працюєш? – питав мене того вечора дядько Степан.
Ну, думаю, цей старий дійсно збирається учинити мені допит. Гаразд, розповім… Чого приховувати-то?
–На Петровському, – кажу, – влаштувався.
–Угу… Так а що ж з ногою-то?
Прийшлось вкотре розповідати одну й ту ж саму історію, яку я вже завчив назубок. Про те, як ще хлопцем почав було працювати у Харкові на вагоноремонтному заводі, та там же випадково потрапив під колеса вантажівки.
–Зламали мені коліно… З нього, кажуть лікарі, витекла якась рідина, – пояснював я, – і тепер ногу ані зігнути, ані розігнути. Болить страшенно… Тому стрибаю з паличкою, наче коник.
–Слухай, а ти казав, що не тутешній, так? – раптом спитав чолов’яга.
–Так, не тутешній, – знизав я плечима. – З-під Харкова… з Безлюдівки…
–Овва! А як тут опинився? – дядько Степан поглянув на мою палицю та зіщулився.
–Захворів… І лікарі порадили змінити  клімат. Щось у мене з легенями…
–Що порадили змінити? – дядько Степан закліпав очима.
–На південь, кажуть, мені треба. Тут повітря особливе… лікувальне…
–Он воно як! – захитав головою старий. – Вірно ті лікарі кажуть… Тут повітря і дійсно цілюще!
Нарешті тітка принесла нам поїсти. Це хоч ненадовго вгамувало цікавість дядька Степана. Я вже подумав, що настав кінець неприємним безтактовним питанням, але ледь ми  повечеряли, як він знову насів на моє минуле. Довелось зібратися та більш-менш коротко розповісти.
Народився, кажу йому, взимку тринадцятого року в Харківській губернії в селі Безлюдівка. Ріс з мамкою, а свого батька –  Григорія Глотова – не пам’ятаю.
–Малий був, як він загинув! – пояснив я, опершись спиною о стіну. Ми залишилися з дядьком сам на сам. Тітка пішла спати у сусідню кімнату, а Максим розтягнувся на ліжку та хропів так,  аж-но зі стелі побілка сипалася.
–Зовсім малим? – спитав старий.
–Зовсім.
–Ти прямо, як Максимка… Його батько, мій брат, загинув у двадцятому… під Мелітополем…
–Овва! І мій загинув у двадцятому… начебто… е-е-е… під Каховкою… Так мати казала.
Дядько Степан випростався та зацікавлено втупився на мене.
–А як загинув? – спитав він.
–Та ну… про таке ліпше не розповідати…
–Чому? Бо махновець? Я про твого батька.
–Ні… напроти…
–Тобто? Комуняка чи що? – дядько Степан навіть нахмурився.
–Хм… не зовсім…
Треба було показати, що подальший хід розмови мені не дуже подобався. По-перше, і це цілком логічно – ми із старим не були друзяками, щоб ділитися сокровенним. А по-друге, Бог його знає, чи можна взагалі довіряти дядьку Степану. Час зараз тривожний, люди злі, недобрі. Можуть і поскаржитися у відповідні органи.
–Не  сси! – кинув старий, зрозумівши мої натяки. – Ти ж начебто хлопчина не боязкий… то ж, якщо вже почав, кажи як є.
Ми зустрілися поглядами.
Я завжди знав, що непогано орієнтуюсь у чужих настроях та думках. Вони добре викарбовуються і на обличчях, і у поведінці, і у словах, які часом вилітають з рота, наче ті невгамовні горобці. Треба бути неабияким актором, щоб вміти приховувати власні емоції. Що до себе –  то я більш-менш цьому навчився. Мабуть, це ще один дар, яким мене нагородив Господь.
Отже, ми з дядьком десь хвилину перезиркувались один з одним. Я прислухався до голосу розуму, який вперто штовхав Глотова піти на відверту розмову із старим Твердохлібом. По-перше, – радив він, – Леоніду б варто було обзавестися, якщо не друзями, то хоча б добрими знайомцями в цьому новому для себе місті. А по-друге, дядько Степан  явно намагався визначити суть Леоніда, його природу. І якщо Глотов виявить себе боягузом,  то Твердохліб теж не розкриється. Він не стане йти на відвертість,  навіть не дивлячись мій образ «доброго самаритянина». Це проста людська психологія: бич на бич і вийде могорич. Якщо я кажу правду, то і мій опонент розслаблюється, та дозволяє собі деяку відвертість. І так крок за кроком можна налагодити більш-менш тісні стосунки.
Це спрацьовувало не раз. І навіть не два. Отже…
–Мій батько, як зараз кажуть – учасник Білого руху, – спокійно заявив я. І зізнаюсь, що зробив те  не без гордості в голосі. Хай знає, що Леонід не осуджує вибір свого батька.
Тепер слід було очікувати на крок у відповідь з боку старого Твердохліба. Подивимось, як він себе поведе.
–Ясно, – промовив дядько Степан, але якось неемоційно. – Що ж… кожний обирає власний шлях… У кожного своя голова.
–Так, – погодився я.
–А ти як? Розділяєш переконання батька? Чи написав відмову?
–Я вірю в те, що він був щирим у своїх переконаннях. А ось помилявся чи ні – це не мені судити. І взагалі, оскільки ми зараз живемо серед переможців… більшовиків, – після невеличкої паузи уточнив я, – то волею-неволею нам доводиться приймати їхню точку зору.
–А ти з нею незгодний?
–Ви, вибачаюсь, занадто глибоко копаєте. Є такі речі, куди не варто залазити, – а ось це я заявив навмисно і при тому твердим незаперечним тоном. І тут же підвівся, збираючись йти.
–Сідай! – наказав дядько Степан. – Не треба комизитися… не треба ображатися… Сідай.
Я знову опустився на лаву.
–Скажіть, а ваш брат… батько Максима… Ким він був? – перейшов я у контратаку.
–Ну… е-е-е… не комунякою, – зіщулився Твердохліб.
–Добре, якщо так, – кажу я, а сам думаю: «Ну гаразд, подивимось, що буде далі».
–Слухай,  а яке у твого батька було звання?
–Поручик.
–Непогано… А що мати?
–Померла у двадцять дев’ятому…  від тифу… Мені тоді тільки-но шістнадцятий минув.
–Від тифу? Слухай-но… як в житті буває! Мати Максима теж померла… і теж від тифу… Йому тоді ледь минуло десять… Тепер ось дивлюсь за ним, – махнув рукою дядько Степан. – Отакі у Господа забаганки, як бачиш… Гаразд, і що ж ти робив потім?
–Микався туди… сюди… За рік вдалось влаштуватися на завод у Харкові… вагоноремонтний… А за пів року – отой нещасний випадок, – я ляснув долонею по коліну. – Відтепер – визнаний непридатним до військової служби.
Дядько Степан мотнув головою та знову хмикнув.
–А брати-сестри в тебе є? – спита він.
–На жаль, ні. Один, як перст.
Старий Твердохліб нервово потер долоні, а згодом заявив, що батько Максима служив у Махно.
–Гаряча була голова, – додав чолов’яга.
Я відчув в його голосі дивні нотки. Вочевидь, про Махно він теж був недоброї думки.
–А ви? Десь служили? – прямо запитав я.
Відповідь  мені вже була зрозумілою. Старий Твердохліб – битий жак, і скоріш за все зараз буде ухилятися від прямої відповіді.
–Я? – дядько Степан якось дивно посміхнувся та, як і очікувалось, невизначено додав, що не був ані в Білому русі, ані у загонах Махно. – І, навіть, не у комуняк…
–А де?
–А тепер, юначе, ти почав глибоко закопуватися.
–Вибачте…
Дядько Степан дивно  посміхнувся. Я неголосно відкашлявся та спитав, чи є у нього самого власні діти.
–Немає, – доволі різко промовив дядько Степан. Після цього чолов’яга  відвернувся вбік віконця. – Не-ма-є, – майже по складах повторив він. – Ну, гаразд, юначе. Пішли-но відпочивати.
На цьому наша бесіда і скінчилася. Не скажу, що після цього ми відразу потоваришували… Минуло ще тижня три, перш ніж це сталося. Врешті-решт все закінчилося тим, що дядько почав вважати мене ледь не своїм другим небіжем. Вочевидь, на те  вплинула схожість долі Глотова та Максима… І знову з однією ж відмінністю:
–Ти, Леоніду, – вкотре заявляв мені старий Твердохліб, – хлопчина розумний… Не то що мій бовдур. То ж приглянь за ним, щоб він знову не вліз в якусь халепу. Добре?
–Добре, – запевняв я, сидячи на старій лаві під виноградом у тінистому затишному дворику дядька Степана.
–Що, «добре»? – почувся голос Максима.
Я зупинився, розуміючи, що навколо немає аніякого дворику. Що ми з Максимом бредемо по вузенькій вуличці, щільно порослою здичавілими заростями вишні.  
Між іншим, мій товариш так і не пояснив мети цього походу. Заявив лише, що йому треба сходити та з кимось зустрітися.
–Ти дурний, чи що? – здивувався я. – Схопить патруль і тоді…
–Сам ти дурний! Мені дядько наказав.
–Навіщо?
Максим озирнувся, чи немає нікого поряд, але потім лише додав, що так треба.
–Дядько просить, аби ти зі мною сходив, – додав хлопець. – Про всяк випадок.
–Ну гаразд, – зіщулився я.  – Тільки через повагу до твого дядька і погоджуюсь.
І ми обережно покрокували по напівпустому місту. Всю дорогу нам щастило – жодного патруля. На черговому повороті Максим раптом подав знак зупинитися. Він шепнув, щоб я залишився біля ліхтаря, а сам рушив до низенького темного паркану, біля якого був помітний невиразний людський силует. Десь хвилину Максим про щось тихо перемовлявся з незнайомцем, обличчя якого мені все ніяк не вдавалося розгледіти. За хвилину Твердохліб замахав рукою, запрошуючи наблизитися. Я озирнувся та покульгав вперед.
–Як тебе звуть? – без усілякого вітання, спитав незнайомець. Не треба було мати музичного слуху, аби розчути його дивний говір.
–Леонід, а що? – з нахабством відповів я.
–Гарне ім’я… Навіть, сказав би, героїчне, – якось весело промовив чоловік.
Максим посміхнувся та по-дружньому поплескав мене по плечу:
–Все добре, Льоню, – сказав він. – Тут немає ворогів... Ну, гаразд, нічого нам тут стирчати. Пішли-но  пошепочемося, – це вже було сказано незнайомцю.
І ми утрьох зайшли на подвір’я…


НІМЦІ РОБЛЯТЬ ВЕЛИКІ МІЛІТАРНІ УСПІХИ В УКРАЇНІ

Німецькі воєнні звідомлення подають про великі успіхи німецьких військ в полудневій Україні. Оборона правобережної України, говорять німецькі кола, для Совєтів закінчується цілковитою невдачею. Німецькі війська, разом з румунськими, натискають на совєтські війська і женуть їх у полудневім напрямку між ріками Дніпро і Дністер. Німці вже захопили багатий залізнорудний центр, з Кривим Рогом.  Ці німецькі успіхи, кажуть німецькі кола, треба приписати безпосередньо німецькому проривові біля Житомира. На північним відтінку німецькі звідомлення не говорять пор якісні зміни. Бомбардовано місто Гомель, з чого виходило б, що те місто ще є далі в совєтських руїнах.  
ДНІПРО ТА  ЙОГО  КІТЛОВИНА:
багацтва України там,  де шаліють кроваві бої
Дніпро, найбільше українська ріка й по величині третя в Європі, нині знову багрянить свої хвилі свіжою кров’ю, що пливе цілими ріками на правому його березі… Майже всі великі бої між німцями й большевиками… це бої за опанування Дніпра… До найважливіших Дніпрових пристаней України належать: Київ, Кременчуг, Дніпропетровськ і Херсон. В Києві є корабельні ярди, цебто заводи, де будуються кораблі. В Дніпропетровську є велика фабрика паровозів. Близько Запоріжжа (Олександрівськ) в селі Кічкас (недалеко славної колись запорожської станиці на Хортиці) є славна й найсильніша на цілу Європу  гідро-елєктрична станція Дніпрельстан… У Дніпродзержинську (вище Дніпропетровська) є машинобудівельні металюргічний, хемічний і елєктричні заводи. Кривий Ріг, положений над рікою Інгулець, допливом Дніпра, є центром залізної руди та   машинобудівництва і Миколаїв, що лежить при гирлі ріки Бог, є не тільки великим збіжевим портом, але також центром будови кораблів.
Вкінці Одеса,  найбільший чорноморський порт України, є найбільшим збіжевим портом в цілій східній Європі. Крім того Одеса має високо розвинені такі галузі промислу: машино-будівельну, галянтерійну, шкірно-обувну, сільсько-господарську, тартакову й тютюнову...  Правобережна Україна славиться високою якости пшеницею, вівсом, житом і пр. Управляється там у великій кількості бараболю, цукрові буряки та ріжні трави (конюшина) , як рівно ж ріжного рода овочі, включаючи навіть виноград…  
3 того видно, що недаром чужинці прозвали Україну «країною медом і молоком текучою». Та від віків сусіди України зазіхають, щоб загарбати ці багацтва й використовувати їх для себе. Від двіста з половиною літ імперіялістична Москва експльоатувала Україну, поневолюючи при тому безпощадно український нарід…
Тепер видно, що по ці українські багацтва йде гітлєрівська Німеччина. Україна має всі ці багацтва, яких бракує Німеччині, опанувавши Україну, німецька раціональна господарка ще більше ґрунтовно буде експльоатувати Україну. Можливо, що на початках вона буде поводитися з українським населенням лагідніше як москалі, але тим нема чого тішитися, бо на довгу мету німецька окупація України вийде на шкоду українського народу. Тому то Україна мусить дальше боротися тепер вже з новим окупантом, за права для свого народу  і бути власним господарем на українській землі.

«СВОБОДА», Український щоденник, ч.188,
Джерзі Ситі, Н’ю Джерзі (США),
субота, 16 серпня, 1941


Берндт ЛАНГЕ
30.09.1941
15:36


…В кабінеті була страшенна задуха. Мабуть через щільно закупорені вікна. Горлянку прямо стискало від бажання викашлятися. До того ж звідусіль тягнуло гнилістю, наче ми знаходились у глибокому старому підвалі.
Ну і місце обрало собі керівництво! – промайнуло в голові, а в наступну мить мені страшенно закортіло чхнути. Ледь вдалось стриматись. Уявляю, як би те виглядало збоку: у кабінет хвацько заходить бравий офіцер, кидає руку вгору зі словами вітання фюреру…  а потім гучно чихає, і так, що аж-но соплі на всі боки.
Може, я просто прихворів? Підчепив якусь заразу, поки добирався в цю далечінь. Погоди зараз стоять підступні… осінні… Вночі прохолодно, вдень –  спека. Цілком імовірно, що міг і застудитися.
Я притиснув руки до тіла та втупився прямо перед собою, очікуючи на серйозну розмову. До Миколаєва – цього далекого промислового міста на березі Південного Бугу – я прибув десь пообідді. Зараз це було  цілком безпечне тилове місто. Війська Рейху вже просунулися відносно далеко на схід. Зі зведень та газетних повідомлень було ясно, що вони вже взяли Дніпропетровськ, Кривий Ріг, а нещодавно і  Київ. Важкувато поки залишалося під Одесою та в Криму. Не дивлячись на оточення, там й досі йшли доволі запеклі бої.
Наскільки я взагалі вникнув у суть справи, Миколаїв відтепер входив до Рейхскомісаріату Україна… Вірніше, був центром Генерального округу з однойменною назвою. Що цікаво, землі на протилежному – західному березі Південного Бугу – опинилися під румунською владою, перетворившись на так звану провінцію Задністрів'я зі столицею у Тирасполі.
Зізнаюсь чесно, місто майже з вокзалу справило на мене якесь гнітюче враження. Спочатку подумалось, що це, мабуть,  пов’язано з наслідками серпневих боїв між двома арміями: зруйнованими будівлями, розбитими дорогами… вибитим склом у  чорних віконних отворах… Ясна річ, на сході все ще триває війна, – говорив я собі.  Але все це було скоріш таким собі додатковим фоном… Південь України, як виявилось, був позбавлений типової магії західно-європейських містечок. Моє око не змогло знайти тут анічого, що умиротворяло б свідомість. Миколаїв випромінював оту неприємну ауру іншого світу, яке шепоче мені на вушко: «Йди геть! Ти тут чужий»! І «прогулянка» вулицями цього міста ще більш упевнило мене у тому. Назустріч крокували непривітні сірі обличчя городян одягнених у мішкуваті темні «однострої» (по іншому не скажеш). Відразу з’явилося відчуття, наче я забрів на якийсь завод або фабрику, де валандаються втомлені працівники, котрі при тому ще і дивляться на тебе, наче на набридливе начальство. Я майже шкірою відчув оцю чужість. Вона віяла ледь не від усього… не тільки від людей… а й від отих, хоча і широких, проте дуже брудних та недоглянутих вулиць. І від темнуватих будиночків із зовсім іншою архітектурою – місцями незграбною, місцями потворною… Та що там будиночки, навіть від тих же дерев. От здавалось би, як отой негатив може струмувати від липи, тополі, акації? Це ж не якийсь сухий будяк, врешті-решт… А ні! Навіть ті ж дерева виглядали чужими… Особливо тоскно стало, ледь я помітив на одному з широких проспектів купу кинутих воронячих гнізд. Все це тиснуло на свідомість, змушувало мене, наче того равлика, ховатися у собі. Воно викликало у мене навіть якийсь ступор, адже такого у нас я ніколи не бачив…
У нас? – я озирнувся. Чи ніхто не почув мої думки? І тут же себе через те осадив: «Чого це ти перелякався, наче якийсь хлопчик у чужому дворі»?
Мені чомусь завжди вважалось, що південні міста більш затишні. Що тут повно яскравих квітів… навіть восени, а не тільки влітку… Що тут завжди тепло... Що повітря просякнуте світлом…  Що воно прозоре, наче вимите скло…
І взагалі, – міркувалося мені, – це не міста, а скоріш такі собі розсувні різнокольорові шкатулки з мальовничими візерунками.
Але натомість все виявилось якимсь інакшим.  Пам’ятаю, як на мить зупинився біля спаленого та ще не прибраного трамваю. Як дивився на його залізний остов, і втомлений мозок починав спотворювати дійсність, уявляючи, наче переді мною скелет давньої істоти, яка загинула тисячі років тому… Загинула і унесла із собою в могилу той давній світ… Можливо квітучий, і дійсно схожий на розфарбовану шкатулку…
Певно, кожен з нас тримає в голові зовсім інший образ нашого світу. Він складається з дитячих спогадів… з казок… пісень матері… Але ми дорослішаємо і раптом з подивом виявляємо, що це не так.
Вочевидь, я просто втомився від дороги, тому так негативно реагую на оточуючу дійсність. Зрештою, довелось змусити себе відмежуватися від усього та зосередитися на сьогоденні… на теперішньому моменті…
Не можна втрачати пильності. Не можна «розкисати», – запевнював я себе, продовжуючи крокувати далі.
Дуже схотілося випити кави. Зупинитися в якомусь затишному кафе, де  дозволена вільна торгівля, взяти тістечка, замовити ароматної кави по-віденські, і з всім цим присісти десь у куточок, де нікого і нічого немає… Але в наступну мить я з сумом зрозумів, що все це швидко розіб’ється об мій образ такого собі пораненого Квазімодо, одягненого до того ж у чужу для себе уніформу. Люди і без того з пересторогою, та ще з невдоволеною похмурою маскою на обличчі, дивилися в мій бік. І знов серце відчувало чужість… А ноги наче самі по собі продовжували крокувати вперед.
Якихось півгодини й вони нарешті діставили мене до штабу начальника місцевого відділку СД. А ще за півгодини мене провели до непоказного кабінету на другому поверсі. Тут не було ані таблички, ані якогось іншого повідомлення, яке б вказувало на те, хто його хазяїн.
І ось зараз я стояв по стойці смирно, дивлячись прямо перед собою. Гауптштурмфюрер – худорлявий злегка лисуватий чолов’яга – між тим явно мене ігнорував. На «хайль» навіть не підняв ані голови, ані очей. Він чомусь продовжував дивитися кудись глибоко вниз… крізь масивний старий стіл, обтягнутий зеленим сукном… і при тому нервово покусуючи нижню губу. Наче навмисно кимось вирізана крива зморшка прошила його лоб своєрідною та дуже розтягнутою літерою «W».
Я все ще стояв не рухаючись, випроставшись, наче той новенький олівець, очікуючи на реакцію гауптштурмфюрера. Той ще кілька секунд дивився у нікуди, а потім наче прокинувся і нарешті звернув на мене свою увагу.
–Берндт Ланге, – прочитав він, заглядаючи у теку з якимись паперами. – Звання – шарфюрер СД… Народився у 1911 році в місті Мюнстері. Батько – Карл Ланге… тримав м’ясну лавку… Чому тримав? – не піднімаючи очей спитав гауптштурмфюрер.
–Він її продав ще наприкінці двадцятих… А взагалі, мій батько помер у тридцять третьому.
–Угу… Мати… Лотта Ланге… домогосподарка... Угу… Ви навчалися на юридичному факультеті університету Грайсфальда. Так?.. У тридцять п’ятому вступили до Націонал-соціалістичної партії… В цьому ж році кинули своє навчання та пішли до кримінальної поліції… Чому? – і знову питання не піднімаючи очей. Здається, гауптштурмфюрер навмисно уникав погляду в мій бік. До речі, глибоко посаджені очі робили його схожим на кам’яного істукана… на такий собі ожилий бюст. Це мене чомусь розсмішило.
–Життєві обставини, – чітко відчеканив я, – та ще власні переконання…
–Угу… Бачу, ви дуже швидко піднялися до помічника комісара поліції...
І тут гауптштурмфюрер чомусь запнувся. Мені здалось, що саме через останню фразу.
–Угу… угу.., – трохи згодом вичавив він з себе, явно намагаючись хоч чимось заповнити паузу. – Наприкінці тридцять восьмого, – продовжив зачитувати чоловік, – виявляєте бажання працювати в СД. Чому? Теж переконання?
–Так воліла партія. Я підкорився.
Гауптштурмфюрер знову завмер, так і не дочитавши мою справу. Здається, відповідь його трохи вразила. Тож він нарешті підняв очі та пробігся  поглядом спочатку по моїй фігурі, поглянув на погони… Його очі на якусь мить зупинилися на обшлагу лівого рукава з вишитим чорним ромбом та білими літерами «SD» всередині, потім неквапливо спустилися на чорну шкіряну рукавичку, котра приховувала обпалену шкіру лівої кисті, а вже згодом ліниво втупилися на моє спотворене червоними рубцями обличчя та лису макітру.
–Де це вас так? – прямо спитав він.
Його голос став глухим, тріскучим, та і до того – неприємним. Як, мабуть, і сам його власник.
Хоча з іншого боку я міг себе просто накручувати… Чому? Та хоча б через цю дурнувату фразу: «Де це вас так»? Нетактовне питання… Дуже нетактовне. Будь-яка людина, а не тільки Берндт Ланге, на це відреагувала б спалахом невдоволення.
Взагалі було таке відчуття, наче ми з гауптштурмфюрер обговорювали погоду, а не мою обпечену пику, ліва сторона якої була ледь впізнаною. Така собі страшна аморфна маска, котра до того ж, була майже нерухома. А пов’язка на лівому оці додавала образу такої собі зловісності бувалого пірата. Часом дивишся на себе у дзеркало і аж-но сам лякаєшся.
Я, до речі, навіть чув про такий синдром… Він начебто так і зветься: «Синдромом дзеркала»… чи щось на кшталт того… Це коли люди з фізичними вадами уникають дзеркал, аби не дивитися на своє відображення… та ще на власний «божевільний погляд». А це прямий шлях до відлюдництва… та божевілля…
А може я і дійсно божевільний! – від подібної думки стало трохи смішно.  
Думаю насправді  гауптштурмфюрер прекрасно знав і причину мого поранення, і мало того, думаю, він також прекрасно ознайомився з норовом новоприбулого «шарфюрера СД Берндта Ланге». І зараз або випробовував мене, або намагався відшукати больові місця.
Я стояв мовчки. Не став анічого пояснювати, а лише зобразив рухомою частиною свого обличчя нахабне презирство впереміш з образою на подібну безцеремонність питання.  
–Мені цікаво, чого ви знову попросилися на службу, – згодом промовив гауптштурмфюрер, так і не дочекавшись від мене  ніяких слів у відповідь.
Зморшки навколо його очей стали більш виразними. Він чомусь нагадав мені такого собі професора, який заглядає в мікроскоп, відшукуючи за допомогою нього найдрібніших істот.
–Справа Рейху ще не доведена до свого кінця, – сухим діловим тоном заявив я, – тому, думаю, мені ще зарано відпочивати.
Гауптштурмфюрер угукнув та нахилився над документами. Я помітив там стару фотографію… зроблену ще до поранення… Красиве молоде обличчя, модна стрижка, гордовита осанка. Уявляю, наскільки різниться правда сьогодення з тією старою світлиною.
–Я вам дещо поясню, герре Ланге, – неголосно проговорив гауптштурмфюрер. Відразу відчулося характерне роздратування людини, якій доводиться вкотре говорити одні й ті самі речі.  – Я взагалі-то поважаю людей, які віддаються справі, як то кажуть, з головою. Але тут є одна відмінність, а саме – мені потрібні люди з тверезими головами, а не ті, хто засліплений якимись… якимись лозунгами… та іншою маячнею. Вам це зрозуміло?
Я знову промовчав, демонструючи усім своїм виглядом, що не приймаю оці слововиливи всерйоз. Зрештою, називати «маячнею» накази фюрера… вважати, наче лозунги партії «засліплюють розум»… тут треба бути або зрадником, або провокатором. А, можливо, оця заява гауптштурмфюрера була перевіркою моєї лояльності… або моєї вірності партії та фюреру… Або ж… Або ж дідько його знає, що взагалі у цього  чолов’яги в його голові! Думаю, слід контратакувати у відповідь… Берндт Ланге саме так би й зробив.
–Нікого не хочу образити, – твердо заявив я, – але ті самі лозунги… та інша маячня… це основа нашої держави! – здається, в мене вийшло дещо коряво. Але виправлятися я не став, адже Ланге, зазвичай, не був красномовцем. Впевнений, цей факт також відмічений у справі. – Чи у вас інша думка, герре гауптштурмфюрере?
Замість відповіді – коротенький дріб пальцями по краєчку стола. Гауптштурмфюрер все ще дивився у папери, хоча впевнений, він анічого там не читав.
–Покійний майор Штуккарт писав мені, що варто взяти вас до себе, – зіщулився мій співбесідник. Вочевидь знову почав  мене перевіряти, прощупувати, чи підходить йому оцей самий Ланге. – Він характеризував вас, як людину з ясним поглядом… з чіткою логічною складовою суджень… як чоловіка, який має здоровий глузд та вміє…
–Саме здоровий глузд, – перебив я гауптштурмфюрера, – найчастіше призводить нас до помилок. Здібності до логічних міркувань, до побудови начебто чітких послідовних кроків у розв’язуванні складних життєвих завдань… ота сама хвалена розсудливість та спирання на надбаний досвід – можуть виявитися мороком, минаючи який ми наштовхнемось на дещо зовсім інше… іноді навіть приголомшливе…
–Овва! А ви не такий вже і мовчун, як про те повідомляв герр Штуккарт. Мало того – філософ, – гауптштурмфюрер вперше посміхнувся. Як мені здалося – задоволено посміхнувся.
–Час змінює усе… навіть і мовчунів…
–Та ви, герре Ланге, ще той оратор!
–Вибачте, не стримався, – випростався я.
–Та нічого... нічого…
Це «нічого» прозвучало доволі зловіще.
А цей гауптштурмфюрер хитрун. Треба бути з ним обережним, аби випадково не ляпнути чогось зайвого, якщо я дійсно бажаю повернутися до служби, – суворо наказував  я собі.
–А знаєте, Берндте, – після невеличкої паузи, промовив чоловік, – тут… тут не часто зустрінеш людину… е-е-е…  яка готова підтримати відверту розмову. То ж мені було приємно вас послухати… Отже, ви стверджуєте, що ані досвід, ані мережа логічних побудов не дають стовідсоткової впевненості у правоті. Чи правильно я вас зрозумів? – і знову лоб гауптштурмфюрера перекреслила ота сама кривувата зморшка у вигляді літери «W».
–Ще раз вибачте, але до чого ця бесіда?
–Та просто, – якось невизначено відповів гауптштурмфюрер. Він кілька секунд барабанив пальцями, а потім додав: – Просто хотілося зрозуміти, чому Штуккарт так наполегливо радив взяти вас до себе…
Гауптштурмфюрер, як мені здалось, явно нервував. Він не хотів того демонструвати, але факт залишався фактом.
–А скажіть, Берндте, яким чином ви відшукуєте зерна істини серед плевелів брехні? – вітіювато закрутив він. – Очікувати на те, коли вони всі проростуть і стане легше їх визначати – так на подібне немає часу. Тоді вже буде запізно. І дуже запізно… То ж, герре Ланге, поясніть, як ви долаєте той самий «морок», за яким ховається правда?
–А якщо я скажу, що просто те відчуваю, вам буде цього достатньо?
Гауптштурмфюрер дивився на мене так, наче хотів проникнути прямо у мозок. Його пальці якийсь час нервово погладжували поверхню стола. І раптом він випростався та, схилившись над паперами, спитав отим своїм тріскучим голосом:
–До речі, а ви, здається, з Мюнстеру?
–Так, герре гауптштурмфюрере!
–Угу… угу… Я теж був там… колись… Здається у двадцять третьому… Гарне місто… гарне…
–Так, герре гауптштурмфюрере, гарне, – неохоче погодився я.
–Слухайте, Берндте, а чого тоді у вас така жорстка вимова, наче ви прибули з Мекленбурга чи з Померанії? Якось дивно, ви те не знаходите?
Ти ба який музичний слух! – мені чомусь стало смішно.
–Ви подивіться у мою справу ще раз, – сухо промовив я. – Хіба там не вказано, що певний час мені довелося жити в Грайфсвальді.
–А-а-а… так-так… дійсно… дійсно… Виходить, життя у Грайфсвальді спотворило вашу вимову…
–Вибачте, герре гауптштурмфюрере, але у мене таке відчуття, наче ви мене в чомусь підозрюєте.
–Підозрюю? – хмикнув чолов’яга. – Вам те тільки здається…
–Тоді ще раз вибачте, – процідив я. Щось мені явно не вдається порозумітися з начальством.
–Ну гаразд, Берндте, подивимось, що до чого… чи дійсно  розсудливість та спирання на досвід можуть ввести нас у оману… Подивимось, – гауптштурмфюрер закрив теку з документами та нахилився вперед. – Однак, хочу зазначити, герре Ланге, що вам тут все ж доведеться дотримуватися порад старших офіцерів, а не тільки щось «відчувати».
–Так точно, герре гауптштурмфюрере! – козирнув я.
–Припиніть… я ж бачу, що це не ваше… Не треба прикидатися солдафоном.
За секунду гауптштурмфюрер підвівся та сухо заявив:
–Не думайте, що у нас тут тихе болото. Було б воно так, то я.., – він осікся, так і не закінчивши речення. Трошки відкашлявшись, чоловік поправив ґудзики на грудях, та додав, що мені доведеться дуже багато попітніти, аби відшукати «зерна істини». – Тим паче, що ви самі на те напросилися...  Покійний майор Штуккарт зазначав про ваш рапорт з проханням відновити вас на службі.
–У такий час, на мою думку, не треба нехтувати аніким. Я ще можу стати у нагоді Рейху, – прозвучало це доволі щиро. Так мені здалося. – Мої переконання схожі з думками Ґете, який колись заявив: «Спробуй виконувати свій обов'язок, і тоді пізнаєш себе».
–Пізнати себе? – зіщулився гауптштурмфюрер. – Якби це було настільки простою справою… Ну гаразд, я зрозумів вашу думку. Проте зізнаюсь,  що  не люблю… не терплю, – швидко виправився гауптштурмфюрер, –  ані порожніх обіцянок, ані хвастощів. Тільки результат…та його якість – от що я дійсно вважаю цінним. Ви казали про вірність справі Рейху? Продемонструйте те… І не на словах!
–Ніколи не був базікалом. Думаю, це ясно відображено у моїй справі.
–Ваші минулі заслуги мене мало цікавлять, – відверто зізнався гауптштурмфюрер.
І чого він так у мене в’ївся? – промайнуло в голові. Цей факт дійсно насторожував. Судячи з усього, я все ж чимось не сподобався гауптштурмфюреру. І оті перевірки, які він тут влаштував, зайвий тому доказ. Може він вважає, буцімто я прибув для того, аби слідкувати за ним?
Точно! – кажу собі. – Пам’ятаєш, як він застиг над реченням, в якому зазначався мій швидкий службовий ріст у поліції? Думаю, саме це підштовхнуло його до думки, що я страшенний кар’єрист… та ще сексот… Особливо після тих слів про «волю партії». Вочевидь, гауптштурмфюрер вирішив, наче Берндт Ланге слідкував за своїми товаришами та здавав їх тайній поліції.
–Ще раз повторюю, що ніколи не був базікалом, – рішуче промовив я. – Обіцяю, що докладу всіх зусиль…
–Подивимось! – перебив мене гауптштурмфюрер. Він кашлянув та повторився: – Не вважайте, наче ваші минулі заслуги, – при цьому слові чолов’яга кивнув убік спотвореного вогнем обличчя, – будуть щитом, за яким можна сховатися на випадок невдачі. Подібний термін взагалі вважаю неприйнятним… Це ясно?
–Так точно!
–Тоді от що, герре Ланге, – суворим тоном промовив гауптштурмфюрер: –  оскільки ви ратуєте за справу Рейху, та бажаєте «виконувати свій обов’язок», щоб «пізнати себе», то, думаю, не відмовитесь від запропонованої посади. Поки ще будете офіцером для доручень.
Отаке! Не цього я домагався! Взагалі не цього! – я нервово стиснув кулаки.
–Вам належить відправитися до сусіднього міста… до Херсону, – продовжував казати гауптштурмфюрер. – Будете проходити службу саме там… Наказ про ваше призначення вже підписаний та вже відправлений. За годину туди відбуває загін лейтенанта Шпіллера, який буде супроводжувати групу Фууу… Хм! – чолов’яга виглядав так, наче тільки-но отямився. – Хм! Знайдіть Шпіллера. Раджу вам відправитися з ним. Є ще якісь питання?
Питання? Начебто я взагалі нічого не питав… Дивний цей гауптштурмфюрер… Дуже дивний…
Кілька секунд я обдумував ситуацію. Отже, приказ вже був підписаний заздалегідь… Навіщо тоді оця дурнувата перевірка? Невже проста примха? Та начебто не схоже…
–У мене немає питань, – з образою у голосі промовив я.
Гауптштурмфюрер різко махнув рукою:
–Добре… добре… Це добре, – мені здалося, він навіть зрадів, що я не особливо і обурювався своїм призначенням. Чоловік склав руки на грудях та поглянув за вікно, де майоріли пожовклі крони дерев. – Ви вільні. Можете йти, герре Ланге.
Я відсалютував правицею, вигукнув славу нашій перемозі, але гауптштурмфюрер знову те проігнорував, продовжуючи задумливо вглядатися у пейзаж цієї чужої для нього країни...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65534400939941 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …