«НІЧ ВСІХ СВЯТИХ або ДЕНь ГРІШНИКа»
І
- Чорт, та мала шмаркачка мене спалила.. – сказав низенький хлопчина, який ростом був також шмарком, але сюдячи по лицю, йому було років 15-17.
- Яка? Та що була з малим на руках і довгим збоку? – спитав плотний здоровяк, приблизно такого ж віку і коли він побачив, як низенький закивав головою, продовжив:
- Не парся. Вона німа. Навіть якщо вона щось дома покаже знаками, то толку з того буде мало. Брата ви самі бачили, там говорити нема з ким - інвалід на всю голову. А старий їхній вічно синій і крім нього більше й нікому жалітись.
- А мама де? – через декілька хвилин спитав худорлявий хлопець, третій із компанії, який весь час задумливо йшов мовчки.
- Чия? – діловито спитав низенький, натягуючи маску на очі.
- Твоя блін. Не тупи! Дітей тих.
- Хз. По-моєму, десь в столиці. – відповів здоровяк, дивлячись по сторонам.
Його насторожили веселі крики, які почулись зовсім поруч. При світлі ліхтарів, було видно натовп якихось створінь, які направлялись в темну глибину вулиці. Це був вечір напередодні Хелловіна і тому все село кішіло всякими супергероями, монстрами, відьмами та різним фентезійним народом.
Як і ця трійка хлопців, які також йшли в костюмах і кожен з них, за спиною ніс великий пакунок. Дійшовши до кінця дороги, вони вийшли на стежину, яка вела на старе кладовище.
Самим низеньким і самим замітним був Стьопка. На ньому був жовтий костюм якогось супергероя, якого він сам собі придумав із залишків матерії в бабусиній скрині. На голові, у нього була велика червона маска, яка постійно сповзала йому на підборіддя і він час від часу мусив її поправляти.
Худорлявим був Ден. Він був у костюмі пірата, який складався з величезного шкіряного плащу, завеликого для нього, і старого чорного піджаку, а на ногах - рваних джинсів та черевиків. Зверху костюм довершувався чорним капелюхом-треуголкою, який свобідно гойдався у нього на голові. На лиці був товстий шар білої фарби, посеред якого були три чорні смоляні плями - очі та рот. Саме останній штрих придавав йому вигляду пірата-мерця.
А третій із них, Артур або Арт, був величезним клубком шерсті. В його костюмі важко було побачити, де є що, і взагалі, відрізнити зад від переду. На його думку, це було основною перевагою цього костюму, тому що при любій потребі, він міг прикинутись хоч кущем.
Саме по ідеї Арта, вони сьогодні одягнули костюми і вийшли на полювання. І полювати їм належало на всіх, у кого були солодощі, переважно на дітей. І до цього часу вони були наполювали вже досить багато і повертались з величезними мішками в своє сховище, яке знаходилось на старому кладовищі.
Це кладовище було одне з найстаріших в країні. Що можна було побачити по його занедбаному стану та датах, які на деяких із склепів сягали аж до 17 віку. Більшість з надгробків, були вже поховані разом з їхніми власниками і було важко розібрати, де чия могила. Навіть склепи, які з часом зсунулись в землю і повністю обросли травою, нагадували більше маленькі хатинки хобітів, чим сімейні гробниці. І взагалі, коли влітку сюди долітали радісні промені сонця, кладовище було схоже на окреме маленьке село, де ніби жили маленькі веселі гноми.
Але восени, коли все навкруги починало в‘янути, гнити і засинати, тут все ставало сірим та сумним. Особливо вночі, коли при місячному сяйві, силуети голих дерев нагадували якихось чудовиськ, які ніби охороняли це депресивне місце від всього доброго та радісного. Тоді єдиними жителями кладовища були летючі миші та ворони, каркання яких, додавало особливого шарму цій атмосфері.
Та в цю ніч, тут були ще одні гості - три злодюжки, які зайшли через старі ворота і направлялись до своєї гробниці-скарбниці. Нею служив старий розбитий склеп, який після довгого вечора «мисливської роботи» був тепер наповнений різноманіттям солодощів.
Арт скинув свій багаж в отвір склепа і витягнув з нього пляшку з якоюсь мутною світлою рідиною. Знявши з себе шерстяну маску, він з полегшенням видихнув. Йому явно було в ній спекотно.
- Ну що? Добре ми сьогодні попрацювали! – з гордістю заявив Арт – Пропоную обмити!
І він підняв до гори пляшку, ніби щоб цокнутись нею зі своїми двома приятелями.
- Добре буде, коли ми це все діло сплавим і получим за це грошики. На самих цукорках довго не протянеш. – при цих словах Стьопка тицьнув пальцем в склеп, з якого солодощі вже майже висипались.
- Ага! І ще краще буде, якщо зранку у нас не виникне проблем від батьків дітей, яких ми сьогодні позбавили свята. – серйозно сказав Ден.
- Не парся. Сплавим. Стара Сталінішна пообіцяла забрати все до останнього дюшесу. Я вже про все домовився. Вночі вона нас буде чекати – сказав Арт і перевернув пляшку.
Він зробив декілька ковтків. Після чого засунув руку в склеп і наздогад витягнув якись батончик. Зубами роздер етикетку, надкусив і в огиді виплюнув.
- Фу, ну і гидота.. Вже зовсім гімно почали виготовляти. Не знаю, як таке можна їсти.
Він поспішно перевернув пляшку ще раз, щоб прополоскати свій рот, немов від якоїсь отрути.
- Так що, ми тим батькам, ще й послугу робимо. У їхніх любих діток, меньше буде болючих животів і дірявих зубів. – запевнив Арт.
- А Сталінішна? Шо вона з цим всім буде робити? Невже хавати? Нічо не злипнеться? – спитав Стьопка, який сам в той час шелестів етикетками і наминав шоколад за дві щоки.
- А чорт її знає. Але точно не хавати. В неї вже немає чим.
- Ти дивись, щоб вона за це дала гроші, а не своє пійло чи ще щось інше взамін.. – сказав Ден, відкриваючи пляшку з червоним напоєм.
- Не парся. Домовились - по сотні за кіло. Тим більше, їй і без нас є куди збувати свою продукцію. На її самогоні все наше село сидить. Навіть таке чув, що сам Пляцок у неї затарювався на празники.
- Так, якісний у неї самогон. Сам час від часу беру. Результат завжди радує. Ще ні разу не розчаровувався. – запевнив Стьопка, який вже вдруге протягував свою по-дитячому маленьку руку до пляшки в масивних руках Арта.
- Теж мені поціновувач знайшовся. Ти би і в мертвого з вуха випив.. Лиш би дало по мозгах..– сказав Ден
- Ги-ги-ги.. Це точно! – засміявся Арт.
Стьопка хотів відповісти Дену щось противне, але неподалік почувся шелест листя - хтось ніби йшов попри кладовище. І трійка замовкла.
- Ладно, колеги. Пропоную закрити наше скликання на цій позитивній ноті і зустрітись через пару годин. – тихо з притворною формальністю запропонував Арт, ховаючи свою пляшку в склеп. - Скажем десь в 3? Сталінішна якраз вже буде на ногах.
- Ок. Я тоді буду тут. Не хочеться перти таку відстань, щоб через годинку повертатись знову. – сказав Ден.
- Якщо хочеш, підем зі мною. Моя стара сьогодні у сусідки. Вдома тільки Сем і малі. – запропонував Арт.
- Дякую, друже. Та я все-таки побуду тут. Заодно постережу.
Зазвичай, Ден пішов би, але сьогодні він хотів побути на самоті. Тому він вибрав тишу та спокій на холодному кладовищі, чим пару годин ідіотських жартів Семена(старшого брата Арта) в теплій хаті.
- Ладно. До третьої.– сказав Арт і вони зі Стьопкою направились до воріт.
Коли його товариші зникли в тумані, Ден вирішив прогулятись між склепів. Йому подобались тиша та спокій кладовища, яких не було вдома. Якщо там, де він зараз жив, взагалі можна було назвати його домом. Він з дитинства жив з тіткою, рідною сестрою свого батька. Яка його, м‘яко кажучи, не любила. І яка йому кожного дня давала зрозуміти, що в кінці, він закінчить як і його недолугий батько – в місцях позбавлення волі. І Ден, від такого щоденного «натхнення», успішно направлявся прямо по курсу свого батька.
Тому коли Арт, такий же непутящий нащадок від такого ж непутящого предка, запропонував підзаробити в такий веселий спосіб, Ден охоче погодився. Грошей йому завжди не вистачало. Не тому, що він їх багато витрачав, а тому, що йому ніхто їх не давав. Та і він вже не пам‘ятав, коли востаннє їв щось солодке. Тому, ця пропозиція була вигідною, як не крути. «Якщо навіть не буде з того грошей, то хоч цукерок наїмся» - так собі роздумував Ден.
І все проходило доволі весело. Потенційних жертв з солодощами було чимало і всі вони не здавались без бою, що тільки додавало азарту. Особливо Арту. Деякі із них плакали, деякі погрожували батьками або розправою, а дехто навіть норовив розправитись тут і зараз. Але рано чи пізно, всі без вийнятку опускали руки і віддавали «наколядовані» багатства, після чого з переляку тікали геть.
Єдиними, хто ніяк не опирався нападу мисливців за солодощами, були невисока дівчинка і її два брата. Меньший із братів був у неї на руках, а старший стояв збоку і порожнім поглядом дивився десь у даличінь. І саме це, якось роззброювало. Саме через це, вже не хотілось, ні солодощів, ні погроз. По крайній мірі, Дену. І по вигляду Арта теж було замітно, що йому така легка здобич була не в задоволення. «Тут нема ніякого азарту». – як любив говорити Арт. Але Стьопка, без лишніх слів штовхнув згорбленого брата дівчинки і вирвав у нього з рук невеличкий пакунок з цукерками. Хоча, це було зовсім зайвим, тому що ніхто із них й так не опирався. Та це було для його самооцінки. Мовляв, такий низенький принижує такого високого. Така можливість рідко коли випадала Стьопці, тому він користувався любим моментом.
Але у відповідь ніякої реакції не відбулося. Старший брат далі дивився десь у даличінь, молодший безтурботно продовжував гратися з чорним волоссям дівчинки, а сама дівчинка лиш спокійно дивилась на своїх кривдників. В її погляді не було ні страху, ні образи. Були скоріш сум та розчарування.
З тих пір, цей погляд не залишав думок Дена. Ці очі ніби переслідували його, куди б він не пішов. Ден ходив колами по кладовищі і жадно пив свій напій, але лиш п‘янів, а сумний погляд дівчинки нікуди не зникав з його голови.
Випивши добру половину пляшки, Ден повертався до їхнього «мисливського» сховища, та коли проходив через ряд надгробків, зачепився за одного із них і гепнувся на землю. Вдарившись головою, він на деякий час втратив свідомість. Разом з ним, на землю впала і пляшка, з якої полилась червона рідина і почала стікати струмком в найближчу могилу.
Деякий час Ден лежав непритомний. Коли він відкрив очі, його світ йшов обертом. Від цих «вертольотних віражів» йому ставало погано, але піднятись він не міг. Тіло ніби оніміло і не реагувало на імпульси мозку. Реалізму, його уявного польоту, додавало осіннє листя, яке кружляло навколо Дена червоно-жовтими хвилями. З кожним подихом вітру, ці хвилі піднімались все вище і вище, ніби хотіли втопити хлопця в собі. І йому здавалось, ніби земля починала поглинати його, а він ніяк не міг цьому протистояти.
Від цього трансу, Дена розбудили важкі кроки, які він почув позаду себе і які з кожною секундою ставали гучнішими. Кожен крок супроводжувало якесь клацання, ніби металічні частини якогось робота. Після короткого маршу, кроки зупинились біля голови Дена. Металічне клацання змінилось на важке нестабільне дихання, нагадуюче поломаний пристрій, який шипів і з перебоями подавав повітря. Тоді Ден відчув, як в його спину щось тицьнуло. Він хотів обернутись, але тіло далі не слухалось.
Через деякий час, коли Ден відкрив очі, від побаченого, думки знову почали плутатись і світ знову починав обертатись.
Перед ним була постать, яка ніби витала в повітрі і її силует світився золотистими променями. Це було настільки щось потойбічне, що Дену почало здаватись, ніби це прийшли за ним з того світу. З небес або скоріш за все - з-під землі.
«Ну все, приїхали..Вот і прийшов мій час… Не думав, що все закінчиться так… Тупо і нецікаво..» - думав про себе Ден.
І в його уяві знову появилась чорнява дівчинка з двома братами. Єдине, про що він зараз по-справжньому шкодував, це про заподіяне зло цій трійці дітей. Які, як і тоді, зараз стояли в своєму бідному вбранні і співчутливо на нього дивились. Ніби це не в них щось відібрали, а у нього, причому відібрали щось духовне і безцінне.
Також, його паралельно мучила думка, що в останні моменти свого існування, перед людьми пролітає все їхнє життя. А у нього, чомусь по колу літав один і той самий епізод з дівчинкою та її братами. «Невже, впродовж усього життя, вершиною моїх вчинків був саме той, коли я відібрав у тих бідних дітей пакет з цукерками?.... Невже, я нічого вартого більше не зробив? …..Невже, я більш ні на що інше не був здатний? . . . . . . . Який же я кончений….»
Ден продовжував лежати нерухаючись. Рухалась лише сльоза, яка текла по його щоці, тягнучи під собою шар чорної фарби.
Роздуми Дена перебив жорсткий хриплий голос:
- Ну? І чого розлігся?
Від цього Ден почав оговтуватись і повертатись в реальність.
- Ну?! Ти глухий чи мертвий? – жорсткіше спитав той самий чоловічий голос і Ден знову відчув болюче тицяння чимось тонким і твердим.
Ден знову спробував відкрити очі і на цей раз, голова вже майже не крутилась і світ стояв на місці. Зосередившись на стоячій перед ним фігурі, він побачив, що і витання в повітрі, і золотисті промені світла, були лише ілюзією. І зараз перед ним стояла така ж земна людина, як і він сам.
І що саме цікаве, ця людина була в такому ж одязі, який був і у Дена. Але на цьому чоловіку, одяг сидів як треба: плащ чітко йшов по формі його широких плечей, а капелюх-треуголка був ніби пошитий для його голови. І судячи по стану цього одягу, він зігрівав та оберігав свого власника вже не один десяток років, в морі та на суші.
По лівий бік цього старого пірата, висіла велика блискуча шабля, яка і віддавала металічним клацанням при ходьбі.
Якись час, він просто стояв і розглядав Дена. І тоді, ніби прийшовши до якогось висновку, сказав:
- Ааа, то це про тебе там все підземелля говорить..! Про недоробленого «пірата», який грабує беззахисних дітей.. – при цих словах легені капітана зашипіли і він сплюнув. - Оце мені пощастило! Навіть шукати тебе не прийшлось. Зараз я тобі покажу, як прикидуватись піратом.
Обійшовши кругом Дена пірат грізно спитав:
- Ну, покидьок, що ти скажеш в свій захист?
- Ее..я.. – протягнув Ден, ще незовсім готовий до спілкування.
- Як ти взагалі смієш носити одяг пірата? Як смієш бруднити нашу честь своїми вчинками? Тобі повезло, що я сьогодні не в настрої пускати кров! – розсердився пірат і легені його зашипіли ще сильніше.
Замітивши на лиці Дена потьок від сльози, пірат додав:
- Тим більше, таким жалюгідним нюням.
Ден припіднявся і намагався щось сказати, але слова ніби застрягали в горлі.
- І що це за помиї ти вилив на мене, коли я спокійно спав в своїй могилі..Га?
Ден зрозумів, що мова йшла про вино, яке недавно випало у нього з рук. І він потягнувся за перекинутою пляшкою, в якій ще залишалось декілька ковтків.
- Ось. – ледве вимовив Ден.
Пірат трішки надпив і відразу виплюнув.
- Що це за муть?
- Еее, це…це вино..
- Це було риторичне питання. Людське щось випити є? Щось достойне печінки капітана! Ром, бренді, джин? Га?
Побачивши, що Ден хоче піднятись, але не в силах, пірат підійшов до нього і одним вдалим рухом припідняв його.
- Як тебе звати, хлопче? – вже меньш сердитим тоном спитав пірат.
- Ден.
- Хм. Ден. Мене можеш звати капітаном Флінтом. Домовимось так! Якщо підскажеш, де тут можна знайти якісну випивку, то я може й змилуюсь над тобою.
В селі, в такий пізній час, було неможливо придбати навіть харчі, не те що спиртне. Але тоді, Дену згадались слова Арта, що самогонщиця Сталінішна вночі не спить.
- Ну?! Невже, такий досвідчений молодий злодюжка і пиячок як ти, не знає місцин з випивкою?
Помітивши, як Ден засоромився, капітан Флінт вирішив не зупинятись:
- Чи ти лише знаєш, де можна збути цукерки? Га?
Це заділо Дена, але він подумав, що з цим чоловіком краще не сперечатися.
- Чи ти і того не знаєш? А лише знаєш, де і в кого їх можна відібрати?
І тут Ден не зміг промовчати:
- Дожились.. Пірат з могили читає мені моралі про погані вчинки. А у самого весь плащ в дірах від куль і шабельних подряпин. І я майже впевнений, що це ви отримали не на війні за права людей.
На мить, лице капітана Флінта скривилось і Ден подумав, що така наглість обійдеться йому дорого. Але ще за мить, в його виразі обличчя з‘явились натяки на повагу.
- Так! Ти правий! Не на війні! Але і не в нападах на беззахисних і знедолених. – грізним тоном заявив капітан. - Жодний пірат, який вважає себе людиною, не позволить собі нападати на слабших. Всі ці рани і порізи, які ти так вдало підмітив - від зброї зажерливих багатіїв, які жили і наживались на горбах інших людей. І я за своє життя багатьох провчив. Чим і горжусь!
- Так говорите, ніби ви забирали багатства у заможних і роздавали їх бідним. – чим далі сміливішав Ден.
- Ні, не роздавав. В ті часи, ідея добра мені була незрозуміла. Я тоді думав лише про особисту вигоду.
При цих словах, безжальне суворе лице пірата набирало печального виразу, навіть доброго. Він сумно глянув на Дена і задумливо додав:
- Та якщо б я міг повернутись назад, я би це виправив…
- Ось і я хотів би повернутись назад і.. – подумав Ден. Але тут же зупинився, коли спіймав на собі погляд пірата і зрозумів, що озвучив цю думку в голос.
- І що? І що б ти зробив? – спитав капітан Флінт.
- Нічого – відповів Ден, ніби соромлячись своїх слів.
- Хлопче! Бачу, ти ще не зовсім пропащий і у тебе ще є шанс. Тому затям одне! Поки ти живий – НІКОЛИ НІЧОГО НЕ ПІЗНО! Якщо є бажання, то можна змінитись в любий момент і в любу сторону. Головне – вірити в себе і не здаватись!
Підійшовши до Дена, капітан по-дружньому плескнув його по плечу і веселим тоном сказав:
- Ось у мене зараз є бажання набратись до чортиків. І клянусь громом, я роздобуду випивку, хоч з-під землі і змінюсь в самого лисого дідька. Ха-ха-ха!
- Ну, раз ви готові випити чогось пекельного, то я знаю одну місцину! Наша самогонщиця варить таке, що після цього будуть вам, і чортики, і лисий дідько, і вся пекельна ієрархія.
- Звучить спокусливо! Тоді чого ми тут стовбичимо?! За скарбом! – крикнув капітан Флінт і вони обоє направились в село.
Вийшовши за межі кладовища, Ден згадав, що свої останні гроші потратив на пляшку вина. А самогонщиця Сталінішна безкоштовно не наливала, навіть своїм постійним клієнтам. «Блін, треба було взяти трохи солодощів зі склепу» - подумав Ден. І ця думка, знову нагадала йому погляд чорнявої дівчинки. І всередині знову щось занило.
- Ну? Чого став? Ми вже приплили? - спитав капітан, коли Ден зупинився посеред дороги.
- Я забув, що у мене в кишені ні копійки..
- Не хвилюйся! Значить прийдеться взяти скарб іншим способом! – при цих словах, на лиці капітана з‘явилась шахрайська посмішка і його легені жваво зашипіли – Пішли!
Капітан, ще в більшій рішучості подався вперед, але не пройшовши десяти кроків, замітив, що Ден залишився на тому самому місці.
- Та що з тобою таке, Дене? Письмове запрошення потрібне? - крикнув капітан.
- А як же вся та ваша філософія? Про зміну в кращу сторону, про доброту до інших? Чи все це було так, чисто щоб потриндіти?
- Дене, хлопче.. Ти мене неправильно зрозумів! – сказав капітан підходячи до Дена. – Я мав на увазі - піти десь «поколядувати» на пляшку чесним способом! Навіть без зброї. Ось.
І капітан сховав свою шаблю під плащем, ніби в довід, що шабля йому тепер недоступна.
- І думаю, ось ця хата, чудово підійде для наших чесних намірів.
При цих словах капітан показав пальцем на гарний маєток, який був найбільшим у селі.
- Боюсь, це погана ідея. Там такого не зрозуміють. – невпевнено сказав Ден, сумніваючись в чесних намірах капітана.
- Чому? Хто там такий живе?
- Голова села і участковий в одному лиці. Місцевий шериф, так мовити.
- Ой, так це просто чудово. Завжди любив мати справу з можновладцями. Впевнений, ми знайдемо з ним спільну мову. – сказав пірат і знову висунув шаблю з-під плаща.
Будинок, до якого підходили Ден та капітан, повністю відповідав статусу його серйозного власника. Він був строгий, гострий, кострубатий і весь в чорно-білих тонах. На ньому не було жодного атрибуту чи прикраси, які б хоч якось натякали на свято Хелловіну. Здавалось, навіть світло, яке світилось у вікні, було якесь монохромне біле без теплих відтінків.
Підійшовши до будинку, капітан легенько постукав у вікно в якому було світло. Повз вікно промайнула тінь, але ніхто не відповідав.
Тоді капітан постукав сильніше і в двері. Але і це не дало бажаного результату.
- Дене, а як звати цього пана? – спитав капітан, оглядаючи дім.
- Пляцок.
- Агов! Є хто вдома? Шериф Пляцок! Морок або цукорок! Цукорок або морок! – крикнув капітан, з надією, що чудодійне Хелловінське гасло, зачепить у пана Пляцка струни доброти і заставить відкрити двері.
За мить, пан Пляцок не те що відкрив двері, а й вилетів сам, босий і в халаті. Як виявилось, чудодійне гасло заділо зовсім не ті струни.
- Та-шо-то-то!! Шо за неподобство?! Хіба ти не бачиш, шо люди відпочивають?! Згинь, поки я тебе не заарештував! Ше раз гримнеш, я тобі так гримну, шо запам‘ятаєш надовго! Внукам будеш потім розповідати. – ніби з автомату прогримів пан Пляцок, в якого від злості почервоніла навіть лисина.
Капітан при цьому відійшов на безпечну відстань, тому що пан Пляцок тримав в руках щось важке і блискуче.
- І вам доброї ночі. Я хотів лишень поколядувати на цукорок-два. Або на кусочок пляц…ии пирога. Кусочок пирога!
- Я тобі зараз так заколядую, шо сам піп не відмолить. Забирайся!
При цих словах, пан Пляцок влетів назад в хату і гримнув за собою дверима.
- Ну? І як? Багато наколядували? – співчутливо спитав Ден.
- Ой..І справді.. Страшна людина. Мене аж приперло. – сказав капітан і пішов назад до дверей пана Пляцка.
Ден спочатку не зрозумів, що задумав капітан. Але коли почув дзюрчання, біла фарба на його лиці стала ще білішою.
- Капітан! Це ж… Ну… Ми попали..
- Не бздо в бочку, юнга! Нехай то хамло дякує, що я сьогодні дав собі обіцянку не проливати кров і вийшов лиш провітритись.
В той момент, коло них проходила невелика юрба в костюмах, яка замітила витівку капітана і весело з цього сміялась.
- Доброго вечора! – весело привітався капітан, культурно припіднявши треуголку. - Добродії! Не подасте жменю-другу цукерків старому капітану. – і при цих словах він жартівливо виставив свого капелюха як жебрак.
- Ха-ха-ха!! Морок або цукорок! Не чув ще такого! – сказав хлопець в образі Лепрекона і простяг мішечок перед своїми друзями – Давайте скинемся. Цей чувак явно заслуговує повагу: і за костюм, і за гасло. А за трюк на двері Пляцка.. – йому в селі пам‘ятник треба ставити! Ха-ха-ха!
- Пішли звідси..Поки вас не приперло на щось більше! – ледве відтягнув капітана Ден і вони направились у двір самогонщиці Сталінішної.
Сталінішну багато хто називав відьмою, але її дім був далеко не халупою на курячих ножках. Це був двох-поверховий будинок, в якому, по словах селян, було коло 20 кімнат. Стара самогонщиця часто використовувала його як хостел для своїх покупців, яких жінки виганяли з домівок або які просто хотіли насолодитись продуктом в тиші та спокої.
Коли Ден постукав у двері, на першому поверсі загорілося світло і почулося шкандибання, яке супроводжувалося важким стуком палки. Щось задзвеніло і двері зі скрипом привідкрились. В шпарині, між дверними ланцюжками, появилось велике сіре око під густою сивою бровою, яке жваво оглядало гостей.
- Що треба?! – спитав такий же скрипучий голос, як і двері.
- Я приніс товар. – сказав Ден.
- Який товар? Хто ти? Я зараз міліцію викличу.
- Я від Артура. Він просив передати соло..
Але бабка обірвала Дена.
- Без Артура - не приймаю! Йди геть!
І стара різко закрила двері, недавши Дену закінчити.
- Вот стара карга… – обернувся Ден до капітана, але його поруч вже не було.
Капітан Флінт, тим часом, замітив відкрите вікно збоку будинку і вже одною ногою був всередині. І з тією ж шахрайською усмішкою, запрошував Дена зробити те саме.
«Горбатого могила виправить..» - подумав Ден і поліз за капітаном в дім старої самогонщиці.
Опинившись в кімнаті, Ден закашлявся і чуть не задихнувся - тут дуже смерділо дріжджами. Вся кімната була ніби в тумані від самогонних випарів. Але старий пірат навпаки вдихав це насичене повітря повними грудьми і на диво, шиплячий звук його легенів стабілізувався.
- Ооо, нутрощами чую, що скарб вже близько... – в захопленні сказав капітан з широко відкритими очима.
Судячи по різним трубам на підлозі, з яких йшов легкий пар, це була кімната, куди виходили всі випари від самогонного апарату. Чому пар виходив не на вулицю, а в кімнату? - залишалось загадкою. Але коли погляд Дена зупинився на зручному дивані в кутку і коли він побачив з яким задоволенням, цим повітрям дихає капітан Флінт, він подумки усміхнувся. «Може це якась платна послуга від Сталінішної?»
Прослідкувавши напрямок цих труб, Ден та капітан вийшли в довгий темний коридор. Єдиними освітленими місцями були світлі полоси від дверних пройомів, з яких пробивалось місячне сяйво. На цих полосах світла виднілась стара килимова доріжка, яка своїми дірами показувала прогнивший паркет, натякаючи, що тут краще йти обережно. Всюди стояв дріжджовий запах, в перемішку із затхлим запахом старого дерева і ще якогось смороду невизначеного походження.
Повернувши в ближній прохід світла, вони опинились у великому залі, в якому на відміну від коридору, був свіжий запах нових речей.
Посеред сірих обдертих стін, на підлозі лежало декілька великих різнокольорових куп, в яких як-небудь були згружені дитячі іграшки та різний одяг. Судячи по їх новому вигляду і по прив‘язаним біркам, ці речі були невживаними.
Під стіною, стояв ряд картонних ящиків, які були наповнені чимось до відказу. Деякі із них були навіть чимось перемотані, що не давало ящику розлізтись.
Відкривши один із ящиків, капітан сказав:
- О, хлопче, це по твоїй лінії.
Коли Ден заглянув в ящик, йому стало неприємно. Він був до країв наповнений солодощами. Капітан відкрив ще декілька ящиків, але там було те саме. Ден стояв і не міг відвести погляду від них. Було видно, як горіли його очі.
Але капітан потягнув його за плече і вони пішли далі.
Обережно обходячи паркетні діри, вони направлялись до слідуючої кімнати. Запах дріжджів посилювався, як і посилювався звук якогось механізму. Через наступні двері, вони попали в саме серце всього цього смердючого організму – кімнату, в якій знаходився сам самогонний апарат. Ця кімната нагадувала якусь лабораторію. Всюди стояли безліч різних колб, пробірок, бутильків і все це між собою було з‘єднано паутиною трубочок різної товщини та довжини. У кожній посудині щось булькало та шипіло.
Тепер горіли очі у капітана. Він збуджено ковтав слину і вже тягнув руку до одної із пробірок.
Але неподалік почувся стук в двері, після якого почулося шкандибання, важкий стук палки і дзвін ланцюжків. Двері заскрипіли, після чого заскрипіла і бабка.
- Хто?!
- Пустіть, пані Сталінішна, це пан Зеник. – почувся немічний голос якогось мужчини.
- Йой, ви знов прилізли! Скільки раз вам казати - не дам! Йдіть геть!
- Та пані, та дайте, я ж завжди віддавав. – молив стару чолов‘яга.
- Нема грошей - нема продукту.
- Завтра буде! Завтра до обіду занесу.
- Во як завтра буде, то завтра і приходіть. А зараз дайте мені спокій!
- Йой пані Сталінішна, та майте совість.. Зжалійтеся. Дайте..
Задзвеніли ланцюжки, двері заскрипіли на цілу октаву вище і чоловік ввійшов у хату.
- А шо як завтра не принесеш? – перейшла на сусідський тон стара.
- Принесу! Клянусь! Жінка получить пенсію і я принесу.
- А шо як жінка не дасть?
- Як то не дасть? Дасть! Шо я, своєї Стефи не знаю? Чи шо?
- Ну а як не дасть? Як їй в голову шо стукне і вона не дасть, то шо?
- То я їй стукну! І вкраду! Але їй Богу – принесу!
Настала тиша. Самогонщиця задумалась.
- Скажу тобі так. – через хвилину відновила розмову стара. - Я вчора була в магазині і бачила твою Іринку. Скільки їй вже? Га? 7? Буде? Дуже гарна дівчинка росте. Так от, бачила на ній гарні кульчики. Скажу тобі чесно - дуже вони мені приглянулись. Давно такої краси не бачила. Ось принеси мені ті кульчики і я дам тобі за них пляшку.
- Йой, та це..Та це ж.. Подарунок від прабабці..Це як пам‘ятка. Пані, майте Бога в серці…
- Ну, тобі рішати. Не хочеш, не треба. Я тебе не тримаю.
- Давайте я їх завтра принесу. З самого ранечку.
- Ну, тоді з самого ранечку і получиш пляшку.
- Та я ж не хочу вас затримувати. Поки я дійду додому, поки знайду ті кульчики, поки вернусь до вас.. Це ж купа часу пройде..
- Нічо-нічо, голубе, я зачекаю на тебе скільки треба. Ти йди..йди і принеси.
Знову настала тиша. На цей раз задумався пан Зеник.
- Тоді дві. – невпевнено проговорив чолов‘яга.
- Шо дві?
- Дві пляшки.
- Ти спочатку принеси кульчики, я на них гарненько подивлюсь і тоді побачимо! – завершила бабка розмову, відкривши двері і випустивши чолов‘ягу на вулицю.
В той час Ден і капітан насторожено стояли і слухали.
- А бабця, справжня бізнеследі. – тихо сказав капітан Флінт, не відводячи очей від самогонного апарату.
- Бабця справжня сволоч! Не знав, що існують такі моральні потвори. – в злості сказав Ден і вийшов з кімнати.
Але за мить повернувся і потягнув капітана за собою.
Коли вони ввійшли в слідуючу кімнату, капітан від захвату аж закашлявся.
Це була величезна пуста кімната, яка нагадувала бібліотеку. Кожна із стін мала вбудовану шафу, де на полицях були безкінечні ряди різнокольорових пляшок і бутлів різної форми та об‘єму.
Придивившись ближче, можна було розглянути маленькі аркуші паперу, які були прив‘язані до шийки кожної із пляшок. На тих папірцях були написані дати і якісь нерозбірливі надписи.
Капітан Флінт обережно витягнув одну із них і лагідно протер хустинкою, яку він дістав із кишені піджаку.
- Дене, це справжня кімната скарбів! Поглянь но, 1850 рік… - збуджено говорив капітан.
Дата дійсно вражала. Виходило, що цей самогонний бізнес тривав вже більше чим 150 років. «Тааак..Пора бабці закривати свою лавочку» - подумав Ден у голос. Але капітан не звернув на це уваги і почав відкорковувати пляшку. Відкривши її, він без лишніх церемоній, за один захід, залив у себе половину рідини, смачно причмокнув і передав пляшку Дену.
Вдихнувши запах з пляшки, Ден також зробив декілька ковтків. Смак і запах були доволі насиченими і водночас м‘якими. Через момент він відчув приємну теплоту по всьому тілу. Він хотів розібрати походження цього цікавого присмаку, але вже ніяк не міг сконцентруватись. Думки його поплили і мозок почав показувати світ в новому позитивному світлі. І все здавалось не таким сумним та поганим. Почало пробуджуватись відчуття хоробрості, яке було на границі з божевіллям. Але це тільки смішило Дена. Ідеї, які недавно здавались дурістю, набували логіки і сенсу. Він хотів поділитись ними з капітаном Флінтом, але рот відкривався занадто повільно, щоб видати щось внятне. Рухи його також сповільнились. Було таке враження, що кімната наповнилась водою і він в ній плавав. Ден спробував вдихнути повітря, але відчув гостру печію в легенях. Йому здавалось, ніби всередині щось загорілось. Він почав задихатись. Печія розійшлась по всьому тілу і коли дійшла до його мозку - Ден впав непритомний.
ІІ
Очунявся Ден від сильного звуку грому. Відкривши очі, він спочатку не міг зрозуміти, де знаходиться. На вулиці було дуже темно. Все небо було вкрите чорними хмарами. Лив сильний дощ. Ден не мав поняття про годину. Піднявшись, він відчув холод і сильний головний біль. Оглянувши себе, він побачив, що верхнього одягу і черевиків на ньому не було. Він був лише в своїх рваних джинсах і футболці. Обернувшись, він побачив, що знаходився на кладовищі і майже на тому самому місці, де він недавно гепнувся головою. Пуста пляшка від вина лежала коло могили, там де він її залишив. Капітана Флінта ніде не було.
«Що за біс..де мій одяг? Невже мене хтось грабанув?» - подумав Ден і від цієї думки йому стало смішно. «Оце була б наука...»
Але ключі від хати і телефон були в кишені. Правда, він був вимкненим і не хотів вмикатись.
Ден направився до склепу, де вони з Артом і Стьопкою ховали солодощі. Але там вже було пусто. «Вот гади.. Хоч би один пакунок залишили..»
І в його голові прозвучав тоненький голосочок:
- Тобі ще мало солодощів?
«Я би відніс його дівчинці та її братам.» - думав про себе Ден.
З цією думкою він направився додому.
Спускаючись в село, він замітив, як вдалині, за чорними хмарами, вже виднілось світле небо. «Хм. Невже це тільки ранок? Тоді виходить, що все це мені снилося?» - Ден не міг зрозуміти, що було сном, а що - реальністю.
І тут почувся далекий звук сирен. В голову почали лізти всякі неприємні думки і вона почала боліти ще сильніше. «Невже, це за мною? Невже, я таки повторю шлях свого старого…?». Ден спробував додати швидкості, але все його тіло ламало і дуже пекло всередині. Босі ноги ледве несли його по холодній кам‘яній дорозі. Як би сильно не мучила його совість, перед всіма ображеними ним дітьми, але попадати в поліцію він боявся і здаватись не хотів.
- Боже, дай мені шанс. Я в тебе ніколи нічого не просив. – слізно просив Ден. - Зараз прошу, благаю – дай мені один єдиний шанс і я виправлюсь… Присягаюсь..Я виправлюсь…Присягаюсь..Я виправлюсь - повторяв собі Ден під ніс немов навіжений.
- Тут тобі Боженька не допоможе! – проговорив тоненький голосочок в його голові. І зі смішком додав. – Хі-хі. Тут тобі допоможе лише виправна колонія!
Стараючись не слухати порад свого невгамовного мозку, Ден подумав, що головне зараз - попасти додому, а там вже буде як буде. В ці хвилини, тітчин дім здавався йому найріднішим і не було на світі місця, куди б він хотів попасти більше.
Дійшовши до повороту на поле, Ден вирішив повернути туди і обійти село кругом, щоб якомога менше попадатись на людей. Він вперше був радий, що хата його тітки знаходилась на віддаленій околиці села. І найближчі сусіди були не меньше чим за кілометр.
Вибігши із хащів, весь мокрий та брудний немов звір, Ден опинився коло тітчиного двору.
Коли він ввійшов у хату, тітки вдома не було. «Хм, і куди вона пішла? Вона в такий час зазвичай вдома...» - розмірковував Ден.
- Чи може сюди приїхала міліція і вони разом з твоєю доброю тітонькою поїхали тебе шукати? Га? - підказував Дену насмішливий голосочок в його голові.
Насамперед, потрібно було зарядити телефон. Він міг багато що роз‘яснити.
Залишивши телефон на зарядку, Ден пішов у ванну кімнату.
Опинившись перед дзеркалом, вперше, за майже цілу добу, він жахнувся від того, кого побачив у відображенні. Хоча всю фарбу з його лиця змив дощ, але темні круги навколо його очей та рота залишились. Він дійсно зараз був схожий на живого мерця, який пару діб не спав і не їв. Але Ден лиш стомлено посміхнувся в дзеркало. «Вже й маски не треба..»
- Справжній красень! Лиш разок-другий пройтись ножицями по чубу і можна відправляти до батька. – все частіше вклинювався тоненький голосочок в роздуми Дена.
Коли телефон включився, на екрані висвітились ряд пропущених дзвінків та непрочитаних повідомлень:
7 пропущених дзвінків від Арта, 13 пропущених від тітки, 3 пропущених з невідомого номера.
------------------------------------------------------------------
SMS: «спам», «спам», «вам дзвонили», «вам дзвонили», «спам», «Арт», «спам»..
------------------------------------------------------------------
SMS: АРТ: Ей, ти де пропав??
------------------------------------------------------------------
«Повідомлення було прислано в 4 ночі. А зараз яка? 17.08… Значить, якщо б за день сталось щось серйозне, Арт би написав мені ще щось.» - старався підбадьорити себе Ден.
«Чи може він вже в поліції….?»
Не встиг він обдумати це, як почувся звук вхідних дверей і голос тітки.
- Ти вдома?!
Ден поспішно перевдягнувся в чисте вбрання і вийшов з кімнати.
- Де тебе чорти носили цілу добу?? – напала тітка на Дена і коли побачила його лице, чуть не перехрестилась - О Боже, що з твоїм лицем?
- Я.. Я так, був з друзями.. З лицем, нічого, просто фарбу ще добре не змив.. – старався невинно усміхатись Ден, але це лише додавало йому гротескності - А, а що за шум в селі?
- Ти хіба не бачив, яке чорне небо над селом? Це накінець-то хтось спалив ту прокляту хату Сталінішної. Від того самогонного диму закоптило все навкруги. З районного центру приїжджало аж 7 пожежних машин. Хіба ти не чув сирен? Господи Боже, та де ж ти був? Під землею? - протеревенила тітка в звичній діловій манері.
Як не злилась тітка на Дена, але свербіж пліткарки від нової інформації, не давав їй спокою і вона мусила випустити цю енергію і поділитись новими плітками.
- Ходять чутки, що з тої хати вивезли майна більше чим на мільйон, а може й два. Представляєш? Два мільйона!! Такого ще тут не бувало. Навіть телебачення приїхало. Так їй і треба!
- А хто? Хто це все зробив? Знайшли? – збуджено спитав Ден, стараючись не видавати свої переживання.
- Кажуть, якись п‘яний пан в старовинному костюмі. Але поки ніхто нічого не знає. Але як я завжди кажу – винуватця завжди рано чи пізно знаходять! І кожен заплатить за свої вчинки!
І скоріш за все, вона б іще додала – «Як платить твій непутящий батько!»
Але тут телефон Дена задзвенів і він побіг в свою кімнату.
Тремтячими руками Ден підняв свій телефон.
Повідомлення від Арта.
------------------------------------------------------------------
SMS: АРТ: youtube.com/watch2905122019
------------------------------------------------------------------
«Знайшов, коли ділитись відосами…» - подумав Ден і включив відео.
Внизу був заголовок.
«ПОЖЕЖА В СЕЛІ Б. КРАДІЖКА МАЙНА. ЗЛОВМИСНИКА РОЗШУКУЄ ПОЛІЦІЯ».
Прочитавши текст під відео, Ден відчув, як серце почало набирати обороти, які з кожним ударом відчувались в його голові.
В цьому відео показувались кадри, на яких було видно будинок Сталінішної чи те, що від нього залишилось. Це була велика чорна купа, яку поливали декілька пожежних машин. Чорний дим, який піднімався вгору до неба, перетворювався в чорні хмари, які тепер висіли над всім селом. І було настільки темно, що здавалось, немов посеред дня раптово наступила ніч.
Крім пожежників по території також ходило багато поліцейських. Вони опитували різних людей, очевидців. Деякі намагались поговорити з дуже старою горбатою жінкою - хазяйкою згорівшого будинку, але вона, очевидно, була не в настрої і в кадрах було видно, як вона махала своїм поліном і крила їх матом.
Молоденька журналістка стояла на фоні згорівшого маєтку Сталінішної і говорила на камеру:
- Поки рано щось говорити - ніхто нічого не знає. Знають лише одне, що це зробив чоловік, який був одягнений в костюм пірата. Він зараз розшукується по всій області. Більш конкретних даних поки немає. Триває слідство. Студія?
Після цього відео, автоматично запустилось слідуюче відео.
«ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ‘Ю ПОТЕРПІЛОЇ ПАНІ СТАЛІНІШНОЇ»
В цьому відео, та сама молоденька журналістка брала інтерв‘ю у дуже старої жінки, яка була з великим горбом і опиралась на пошарпане дерев‘яне поліно. Вона постійно хникала і бурчала собі під ніс якісь прокльони, в яких було багато нецензурної лексики.
- Пані Сталінішна, ви бачили того, хто підпалив вашу хату? Кажуть це був мужчина в костюмі пірата. Ви знаєте його? – спитала журналістка.
- Виділа!! %#@*. На свої два ока виділа ту %#@* скотину! Смердів точно як пірат! До цих пір згадую той зловонний запах. І морда в нього була як в мерця, з великими чорними очима і пащекою. Говорю вам, це був сам чорт! %#@*%#@*%#@*
«ЕКСКЛЮЗИВНЕ ВІДЕО ЗЛОВМИСНИКА»
У цьому відео показувались кадри з любительської зйомки. На них було показано, як мужчина в костюмі пірата безцеремонно справляв свою малу потребу прямо на двері пана Пляцка. При тому процесі, він махав рукою до перехожих і навіть знімав свого капелюха-треуголку. Чим визивав регіт і сміх в перехожих.
Ден остовбенів, коли впізнав себе в цьому мужчині.
«ЕКСКЛЮЗИВНЕ ВІДЕО ЗЛОВМИСНИКА І ПОТЕРПІЛОЇ»
Кадри з любительскої зйомки. На вулиці була ніч, але все дуже гарно освітлювалось гігантським вогнищем – палаючим будинком Сталінішної. За кадром було чути скрипучі крики бабки:
- Йооой…йооой… моя хата, мої коні..бідну бабцю лишили без домівки..
У відповідь почувся голос десь із-за будинку:
- Тебе, стара с^&@, домівка чекає на кладовищі, в склепі №13 !!
Тоді бабка завила ніби звіриним голосом:
- Ааааби тя нагла кров залєла!!! Ти %#@* %#@* %#@*… я проклинаю тебе і всю твою *%#@* родину!!!
Впізнавши свій голос, Дена вирвало.
«ЕКСКЛЮЗИВНЕ ВІДЕО - ЗЛОДІЙ В ДІЇ. КРАДІЖКА І ВТЕЧА»
На цьому відео була показана нарізка любительських зйомок, знятими різними авторами.
На першому відео можна було побачити, як із-за палаючого будинку самогонщиці Сталінішної, виїжджав чоловік в костюмі пірата, який сидів на возі. Сам віз був чимось нагружений вгору на декілька метрів. Їх тягнула трійка коней.
Слідуюче відео демонструвало, як цей самий чоловік повертав з двору Сталінішної на дорогу, яка вела далі в село. На цих кадрах зблизька можна було побачити, що віз був набитий всяким добром. Серед якого, можна було розібрати одяг, іграшки, цілі упаковки різних солодощів. А попереду воза сидів чоловік у великому шкіряному плащі, на голові якого вільно гойдався капелюх-треуголка. Лице його було розмальовано білою фарбою, а на місці очей та рота – чорні смоляні плями. Нижня пляма розпливалася в задоволеній усмішці.
- Ой, а хто це тут? Хі-хі. Знайомі лиця.. - знову появився насмішливий голосок в голові Дена.
- Не може бути… Як я..? Ні..Не вірю...Це не я..! – не вірив своїм очам Ден.
- Доля є доля. Іншого не дано! Нічого не поробиш. – філософствував тонкий голосок. - То може краще це визнати і рухатись по течії? Га?
Ден тихо промовив:
- Горбатого могила виправить..
І тут почувся грізний стук у вхідні двері будинку.
- Ооо, а це напевно якраз за тобою. Хі-хі-хі. Вище носа! Не переживай! Куди б тебе не повезли, де б тебе не закрили, тобі там скучно не буде! Я тебе часто буду навідувати! – знущався над Деном голосочок.
Ден повільно встав і закрив свою кімнату на замок.
- Не опирайся! Не скигли! Будь мужиком! Приймай долю як вона є! – починав кричати голосок в голові.
Ден зняв ремінь і поліз кріпити його до люстри.
- Ти що це задумав??? – заверещав голосочок. – Нііііііі!!!!!!!
Ден лиш сказав останні два слова:
- fuck it..
На ліжку телефон Дена продовжував автоматично переключати відео.
ЕПІЛОГ
«ОЧЕВИДЦІ РОЗКАЗУЮТЬ, ЯК ЦЕ БУЛО»
В цьому відео, молоденька журналістка розпитує різних людей про чоловіка в піратському костюмі.
- То де ви бачили цього чоловіка? – спитала журналістка невеличкий натовп дівчат.
- Я його бачила, як він зупинився біля двору Гончарів. Це тут недалечко. Я спочатку подумала, що він хоче і їх обікрасти і підпалити дім. Самі розумієте, плітки розповсюджуються швидко і ми вже були в курсі про підпал дому пані Сталінішної. То я одразу згадала, що у Гончарів, там двоє маленьких діточок і лише їх молода мама та дід з бабусею. То ми з подружками побігли зразу до найближчих сусідів за допомогою. Ну ви самі розумієте, ми одні нічого б не зробили. Але коли прибігли в двір до Гончарів, разом з сусідами братами Василем та Петром, то ні воза, ні чоловіка вже не було. Ми зразу підняли шум. Я побігла гримати у вхідні двері. Через хвилину вибігла Маруся Гончар, жива й здорова. І дивилась на мене як на божевільну. Ну ви самі розумієте її реакцію. Як виявилось, вони собі спокійно спали і ніхто до них до хати й не ліз. Аж через декілька хвилин, Маруся побачила, що в дворі лежать якісь пакунки. Коли ми їх роздивились, то знайшли там солодощі, одежу та іграшки. – розповіла невисока дівчина в окулярах.
- Так розумію, це з того воза? – спитала журналістка.
- Так-так! Причому, коли я прийшла зранку додому, то у мене в дворі також лежали пакунки, в яких були солодощі і прикраси. Батьки кажуть, що не знають звідки це взялось. – відповіла дівчина.
- І у мене теж. І мої сусіди також розказували про подарунки на їхньому подвір‘ї. – сказала висока дівчина.
- І ми! Але крім солодощів і прикрас, ми ще й дві іграшки знайшли. Це напевно тому, що в мене є дві сестрички. – сказала повненька дівчина.
- Виходить, що цей чоловік знав, куди він віз подарунки? – здивовано спитала журналістка.
- Виходить що так.– задумчиво сказала дівчина в окулярах.
- Це напевно був якись добрий дух Хелловіну, який все про всіх знає. – сміючись сказала висока дівчина.
- Так-так! Або святий Хелловінський Миколай. Ха-ха-ха. – весело додала повненька дівчина.
- Дякую вам дівчата! З Хелловіном вас! – подякувала журналістка і продовжила говорити на камеру.
- З Хелловіном! – попрощались дівчата в камеру.
- Ну що ж, як ви бачите, дива бувають не тільки на новорічні свята!
«ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ‘Ю ПОТЕРПІЛОГО ПАНА ПЛЯЦКА»
На цьому відео показано, як пан Пляцок підходив до свого великого чорного джипу, а його наздоганяла молоденька журналістка.
- Пане Пляцку, пане Пляцку! Можна будь ласка декілька слів про всі ці події? – спитала журналістка, ледве переводячи дух.
- Та-шо-то-то. Якісь звірі.. %#@*&! Мало того, шо запровадили всякі бісівські празники в нашому селі, ше й той дідько нагадив мені під дверми. %#@*&! Ото попався би той %#&@*, мені шераз на очі, відірвав би йому всьо %#@*#, шо він потім сцяв би присядки.- в гніві говорив пан Пляцок.
- А те, що цей дідько розвозив по хатам солодощі, іграшки та навіть одяг. Ви як на це дивитесь? – спитала журналістка.
- Заперечливо!! З якого %#@ він роздавав не свої речі? Наскільки мені відомо, весь той одяг та солодощі належали пані Сталінішній.
- А пані Сталі..Сталінішна, де взяла стільки всього, вас це не дивує? Кажуть люди, що вона скуповує всякий крадений товар, не говорячи вже про те, що промишляє виготовленням та продажею самогону. Ви про таке чули? – продовжувала журналістка.
- Люди багато про що патякають. Їм би лиш потеревенити. Я на такі плітки не звертаю уваги. Мало чого наговорять злі язики. Я впевнений, шо пані Сталінішна - порядна жінка і нічого протизаконного не робить. Шераз кажу - дуже порядна жінка. І всі ці речі мають бути повернені! Всі! До єдиного цукорка! І я особисто про це подбаю!
- Зрозуміло. А скажіть ще будь ласка..
- Всьо. %#@*#! Нема більше часу. – гримнув масивними дверми пан Пляцок і залишив журналістку в хмарі пилюки.
«ЗЛОВМИСНИК ЧИ ДОБРОДІЙНИК?»
В цьому відео молоденька журналістка розказувала на камеру підсумки дня в селі Б.
- Ну що ж, пора підвести підсумки цієї історії з таємничим зловмисником, який підпалив дім, знищив самогонну фабрику і який вивіз звідти цілий віз скарбів. І водночас - добродійником, який пізніше розвіз всі ці речі по хатам селян.
Камера переключилась з журналістки на жителів села. Вони в своїх домівках показували подарунки, які знайшли у себе на подвір‘ях зранку.
Під час того йшов голос за кадром.
«По останнім даним, цей таємничий розбійник-благодійник, який тепер також відомий в цьому селі як: чоловік-пірат, добрий дух Хелловіну, капітан Флінт і навіть святий Миколай Хелловіну, обійшов всі 37 сімей цього села і всім залишив подарунки. А ось цій дівчинці, дістались не тільки подарунки, а ще й лист від цього загадкового чоловіка.»
Тут камера переключилась назад на журналістку, поряд з якою тепер стояла чорнява дівчинка, сумний погляд якої, ніяк не давав спокою Дену.
- Дівчинко, як тебе звати? – спитала журналістка і приставила мікрофон до її лиця.
Але дівчинка не відповідала. Лиш сором‘язливо подивилась на камеру і показала аркуш паперу. На якому було написано:
ВІР У СЕБЕ І НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ
КапІТан ФЛІНТ
* * *
За вікном Дена знову почався дощ, а його телефон продовжував автоматично переключати відео після відео, в яких жителі села Б. висловлювали свою щиру подяку таємничому чоловіку в піратському костюмі.
