Так гірко зробилося, що наступного дня пішов до Гамбульського в шинок, напився, вийшов серед міської площі й просто плакав.
– О, Данило, – де не взявся Вітько Півник, нині Віктор Гамбульський, – то що, відбунтував уже, наївся баланди, більше не потягне?
– А ти жируєш, еге ж? – важко мовив Данило.
– Жирую, – похвалився Вітько. – Купили з батьком заводик у Тернового, всі чайні в Лимаренка, земельки трохи. Тепер півміста на Гольдберга гнеться, а півміста, ще й пару сіл – на мене.
– І нащо він тобі, отой згин людський? – скривився Данило.
– Як? – здивувався Вітько. – Я ж повинен щось їсти.
– А вони – не повинні? – схопився Данило, вказав на присутніх на площі трударів, що чи й не вручну тягли до Гольдберга на завод якийсь агрегат.
– Їм багато не можна, – реготів Вітько, – бо ще подавляться.
– А ти? – скипів Данило, вхопив Вітька за барки. – Та ти захлинешся колись їхнім потом, псяюхо.
– Не діждеш, – відіпхнув Вітько нападника.
– Вітю, чого він до тебе чіпляється? – звідкись побіля мужа з’явилася Настя. – А-а, це Данило, – впізнала. – Ну, каторжникові не дивуй.
– А за кого ж я ту каторгу трутив? – аж пересмикнуло хлопцем. – За нас же всіх, за нас. Щоб не гнулися перед товстопузими, щоб за себе могли стати, щоб… Хлопці, – гукнув до Гольдбергових наймитів, – розтуди вашу так, та чи ми не варті кращого?!
Та й затопив на цих словах Гамбульському в пику. Той не очікував, розлігся серед бруківки й тяму втратив – тільки гаман випав з його кишені та ліг неподалік. Данило за той гаман – а грошви, мамо…
– Віддай, – почав очунювати Вітьок.
– Віддай, – і Настя за чоловіком.
– Хлопці, – Данило до трударів, – годі гнутися, ставаймо вже людьми.
Та гроші хлопцям у руки, в руки.
Гамбульський до хлопців підступити побоявся, гукнув жандармів.
– Даниле, ховайся, – хлопці-трударі за Данилом руку потягли.
Помчав геть. Потім дізнався – били жандарми хлопців, гроші з рук намагалися видерти; та не дурні хлопці – поховали гроші, й жоден з трударів не підтвердив заяву Гамбульського про напад Данила.
– Ударив пана якийсь неборака, але то не Круць, не Данилко. Його тут не було.
Була для Данила знову холодна, а як же без неї при такім панськім звинуваченні – але не було свідків, Настя, як дружина Вітькова, не в рахунок, тож холодною все й скінчилося.
Дякував Данило робітникам.
– Ми своїх не продаємо, – стискали хлопці його руку. – Хто за нами, то й ми за ним.
– Браття, – розчулився Круць, – та ми з піску, ми терті, та ми тим рихлим товстопузим…, ми їх зітремо, як рашпілем. Бо тільки тоді, стерши, зможемо випрямитись і дихнути на повні груди. Революції нам треба, хлопці. Без неї – ніяк. Гуртуватися треба, от що.
Семен Шкудерня, колишня причина бунту на заводі в Гольдберга, що й вішався був із-за злиднів, раптом захотів жити.
– Аби лише війни ніякої не було, – буркнув, – то всі з часом житимемо по-людськи. Без усяких революцій.
– Ой, ніхто на нас, напевно, не гляне, як самі не примусимо, – гуртувалися довкола Данила товаришочки.
– А я кажу, – став на своєму Шкудерня, – що революція – то забавка для дурисвітів. Живи мирно, тихо та поштиво, то воно й так усе втрясеться.
Тут у Данила аж дух перехопило від слів таких. Як це – забавка для дурисвітів?! Та як посмів…, та він…, ах ти ж!...
Та кулаком Шкудерню межи очі.
– Прихвостень ти буржуйський! – пояснив, за що вдарив.
– Хлопці, – Шкудерня в сльози, – за що це мене малолітні каторжники сопливі товчуть? Злочинці б’ють виробленого чоловіка, хлопці.
– А хто це злочинець? – здивувалися хлопці.
– Оця ось зараза, – вказав Семен на Данила.
– Хлопці, – мовив Данило, – якщо хочемо здолати панство, витрясти з нього нашу крівцю, аби повернути собі сили, то мусимо бити одним кулаком, бо якщо якийсь із пальців випростається, зламаємо свою силу – не бійцями будемо, каліками. Хлопці, нам треба творити кулак, треба згинати непокірні пальці, аби не настовбурчувались, не кришили нашу міць.
Семена били гуртом, гнули в кулак.
– Я все, хлопці, – верещав той, – я вже за вами, за Данилом, пісок їстиму, якщо супроти рипнуся.
І на доказ правдивості слів ухопив жменю піску та й увібгав до рота.
– Смачно? – вже не били, сміялися хлопці.
– А чого? – дурнувато либився Семен. – Усі з піску вийшли, всі в нього й підемо.
– Ні, хлопці, – заперечив Данило, – годі йти в пісок, ми підемо в люди. Так що випльовуй, Семене, з рота землю, та або з нами воювати за краще життя, або при до своєї баби та ховайся під спідницею.
– Ой, хлопці, я старий, я ліпше до своєї баби, – белькотів, плюючись, Шкудерня, – ви вже й за мене там повоюйте, а як відвоюєте, гляди, щось, то не забудьте й мене, немічного діда. Чи забудете? – раптом поцікавився.
– Не забудемо, – запевнив Данило, – ми ж не тільки за себе йдемо в борню, ми ж за весь трудящий люд.
Пішли гуртом геть.
– Гаспиди чортові, – обтрушувався Семен, – щоб вас так весь вік било об дорогу, як ви мене.
Набрав повну жменю піску та й жбурнув зі злістю вслід своїм кривдникам.
Та ті не бачили, бо не озиралися. Толочачи ногами придорожню пилюгу, вони брели кудись у напрямку розритого піщаного пагорба.
Шукати свою правду. Боронити її. І з того здобути щастя.
Для себе й для злого на них нині Семена Шкудерні, що чимчикував назад до міста, доки його очі й згубили осоружні постаті десь там, біля пагорба, біля піску.
– Пацанва, – бурчав, – революції, бач, захотіла. Та вам ще в піску треба кублитися, недомірки.
Ступив ще пару кроків.
– О, Господи, прости, – зупинився, – але в Біблії неточність. Не з глини людина, з піску. Що з нас можна виліпити, як ми крізь пальці сиплемось, одне одному очі засипаємо, й хто б уже куди не йшов, то все наосліп і не туди. Багато нас, а світ один, від того й тиснява, від того й недоля наша, що, просіваючись крізь людське сито, щастя завжди намагаємося протягти велике, намулюємо ним людські очі, от вони його й з’їдають поїдом, аби не муляло.
Махнув рукою, пішов додому, назустріч призахідному сонцю, що пекло раків та червоним оком сердито блимало на землю – видно, вже й туди сипнулося пісочком, але сказати про це на світ увесь соромилося, бо на те воно й сонце, аби гріти світ, а не пекти щастя кожному сущому.
Щастя – то сущого турбота, не сонця. Хай будує піч, розпалює та й пече. Якщо сусід не заткне димаря, аби дим не виїдав йому очі.
Бо щастя хочеться кожному, а диму – нікому.
Від того, напевно, й спекти його ніяк не можемо. От якби гуртом, одне на всіх.
Але ж… кожному хочеться свого.
Серед ночі у вікно до Шкудерні так заторохтіли, ледь благенька шибка не вилетіла.
– Хто там? – невдоволено озвався Семен.
– Я, Данило Круць.
– Чого тобі, я вже битий, досить, – злякався господар.
– Та ми з товаришочками вирішили перед вами, дядьку, вибачитися. Гостинців ось дітям вашим принесли, хоч і невеличке, а все ж для них щастя. Розносимо, так би мовити, трудящим людям щастя по шматочках, аби, коли принесемо все, вони змогли його впізнати.
Шкудерня відкрив двері, отримав у руки торбину з дарунком.
– Важкеньке, – похвалив.
– Щастя ж, – либився Данило.
Семен убрів до кімнати, відкрив торбину, висипав вміст на стіл.
– А що це воно в біса таке?
Аж свічку запалив.
На столі між тарілок лежала купа піску та зо п’ять камінчиків.
За вікном стояв шалений регіт.
А біля піску на стіл упали дві сльози.
Пристаркуватий Семен Шкудерня плакав.
Він думав, що йому дійсно хтось колись принесе хоч шматочок щастя.
Не принесли. Чи то час ще не прийшов, чи щастя те омріяне – пісок піском.
Хто його знає. Всі за нього воюють, а хто його знає.
– Даниле, розтуди твою, – гаркнув крізь сльози Семен, – ти хоч знаєш, що воно таке – оте щастя, що революцію з-за нього збираєшся здіймати? Чи всіх піском хочеш нагодувати, як мене оце?
– Знаю, дядьку, – почувся з-за вікна Данилів голос. – щастя – не пісок, його в кар’єрі по торбинках не напакуєш, його, перш ніж розносити кожному, треба комусь звоювати. Для всіх. А це, знаєте, може й голову доведеться покласти, причому не на тапчан, не на подушку, а в жорсткішу постіль. Так що не сердьтеся, дядьку, за жарт і не докоряйте мене більше ніколи каторгою, бо я й за вас на ній марудився.
Та й стихло все.
Потушив Семен свічу, влігся на тапчан.
І снилося йому щастя.
А може, й ні.
Може, снився Данило Круць. А може, й ні. Бо хіба однакові всім сняться сни. Світ і в снах неправедний – що вже про білий день казати.
Хоча білий день світить усім однаково, тільки кожен норовить затулити іншому сонце. Треба щось робити – або сонце вище здійняти, щоби тіні не було, або ж розсадити всіх правильно, щоб не застував ніхто сонця.
Для того, думав Данило Круць, і робляться революції, щоби сонця вділити кожному порівну, як Бог придумав, а не Гольдберг якийсь з Гамбульським на пару, що намірилися своїми калитками викупити в Бога сонце, іншим тицьнувши замість нього Місяць – грійтеся, мовляв, сіроми, а як не нагрієтеся, то хоч побачите, що й над вами щось світить.
Від цього й переконання, що революція – богоугодна справа, бо по-божому є рівняти людей, порівну ділити поміж ними все до останньої піщинки.
На це й життя покласти не жаль. Віддати його людям до крихти, хай теж поділять поміж себе – може, це і є щастя, розділитися між людей, кожному діставшись хоч маленькою піщинкою. Отак би кожен зсіявся на піщинки й розділився поміж кожним. Піщинка до піщинки – і стулився б світ. Рівний-рівний, один в один – як пісок. Бо що може бути рівномірніше за піщану пустелю.
– Ні, це якесь безумство, – аж скрикнув щосили рваний безсонням Данило, – звідки вийшов, туди й прийшов – у пустелю. Десь схибив, перемудрував я з піщаними думами. Треба революцію робити, а не в собі длубатися, треба нести себе людям, а не кришити – і вірити, як у Бога, у вселенське щастя. Все, все, все, годі! Просто вірити – і край.
– Що, Даниле, приснилося щось? – озвалася розбуджена синовим криком мати.
– Ех, мамо, якби ж то приснилося, – аж застогнав, – якби це світ не позбавив батька хоч у труні жилета, а мене змалку чобіт, хіба б я длубався оце зараз у цих пісках.
