Оксанчина мама дуже любить вішати на стіни у домі щось гарне. Тому завжди є на що подивитися, аби поліпшити настрій.
На кухні у них завжди висять великі календарі з кошенятами. У кімнатах на вікнах і шпалерах перед кожним святом з’являються витинанки з квітами або сніжинками – у кожну пору року свої. А ще мама любить фотографуватися разом з Оксаною, роздруковувати світлини і теж вішати їх на стіни.
Але всі ці гарні прикраси висять недовго і часто змінюються. Бо мама любить, аби завжди було щось новеньке.
Єдина світлина, яка висить у вітальні повсякчас – невеличкий, але гарний краєвид. На ньому сосновий ліс: могутні дерева з порепаною корою, руда глиця на землі. А ліворуч у просвіті між деревами видно зелені кущі і річку. Якщо придивитися, то можна збагнути, що ліс на якомусь узвишші. Далі урвище, а річка десь унизу, і далі біжить у луки.
Ця картка єдина з усіх має різьблену рамку. Усі інші мама вішає просто так, прикріпляє до шпалер скотчем.
Перед минулим Різдвом вони з мамою міняли на стінах картинки, і Оксанка запропонувала перевісити кудись на інше місце і цю світлину з лісом. Мовляв, чому вона майже у кутку. Але мама сказала:
- Ні, не чіпай. Хай висить тут.
- Чому? – спитала Оксана. – Отам же краще!
- Ні, - пробурчала мама. – Хай буде, де є. А то татко буде сваритися.
- Чому сваритися?
- Він хоче, щоб ця картинка була тут.
- Це що, татова улюблена картинка? – поцікавилася Оксана.
- Так. Тож хай буде. Бери, вішай отам витинанки!
Оксана почала вішати витинанки, і про краєвид із соснами згодом забула. Згадала лише після свят. З тої пори кожного разу, заходячи до вітальні, дивилася на світлину і думала: цікаво, чому це таткова улюблена картинка? Звісно, сосни гарні, але начебто звичайні. У Інтернеті є й ліпші.
Кілька разів хотіла про це спитати, але щоразу забувала. Бо татко приїздить з роботи пізно, а тоді поки поїсть, поки скупається – то Оксана вже лягає спати. А згодом геть забулося. Висить собі й висить…
Так воно було аж до наступного літа. Аж допоки до них не приїхав дядько Бодьо.
Мама якраз поїхала до Львову у відрядження по роботі, а Оксана з татком лишилися «на господарстві». Татко узяв відпустку, і вони розпочали мостити на подвір’ї нову доріжку від ганку до хвіртки. Татко робив заглибину у землі, засипав її щебінкою і заливав цементний розчин, а Оксана викладала з плитки мозаїчний візерунок.
І отут до їхніх воріт, що були навстіж, під’їхало таксі. З нього виліз високий чорнявий чолов’яга – такий гарний, що Оксанка аж роззявила рота. І гримнув:
- Славку! Та хай тобі грець! Як я тебе бачу – ти завше з чимось копирсаєшся!
Лише тоді Оксана збагнула, хто це. Насамперед з голосу – бо голосяка у дядька Бодя був, як казала мама, «мов єрихонська труба». Низький, гучний і розкотистий. Коли дядько востаннє до них приїздив, Оксана ще ходила до дитячого садочку. Але не запам’ятати татового молодшого брата неможливо.
До того ж Оксана багато разів бачила дядечка на Ютьюбі. Він був музикант і жив не в Україні. Записував альбоми і виступав з концертами у різних країнах. Оксанка ним дуже пишалася і навіть показувала подружкам його кліпи.
Щоправда, пісні в Бодя були такі, що дівчата таке не слухають. Половина текстів англійською, ще й реп, де слова торохкотять з такою швидкістю, що не встигаєш зрозуміти. Дещо було й українською, але надто складне - про війну, про людську підлість, жадібність і дурість… Дещо Оксана не могла збагнути, як не намагалася. Але пишатися дядьком можна й так.
І тепер дядько таки приїхав!
Татко ступив назустріч, простягаючи руку, та одразу зупинився, бо був увесь замащений. Пробурчав:
- Не чіпай, закаляєшся…
- То й що? – гримнув дядько Бодьо. Перестрибнув через купу плитки і міцно обійняв татка, не зважаючи на його замащену у цемент футболку. – Славчику, так, я усе поняв! Зара’ витягну з кара мотлох, і будемо з тобою удвох класти цю доріжку. Бо ти тут загруз на місяць!
- Не чіпай мою доріжку! – засміявся татко. – Ти мені оце накладеш! У своєму Лос-Анджелесі будеш класти!
- Тобі не шкода Ел- Ей? Я ж криворукий! – зареготав дядько Бодьо і цьомкнув татка у щоку.
- Бач, Ел- Ей йому шкода, а в Україні можна шо попало?
- Так ти ж керуватимеш! З тобою шо попало не буде! Агов, а де моя улюблена племінниця! Божечку, яка вже панна!..
З появою дядька Бодя одразу стало дуже весело. По-перше, він був напрочуд веселий чолов’яга – весь час сміявся і жартував. А по-друге, привіз усім чудові подарунки – стільки, що заледве упхалося до машини. Щоправда, не всі з Америки, ще деяка частина була з Чехії, бо дядько там зупинявся дорогою в Україну. Оксанці більш за все сподобався величезний іграшковий тигр – аж більший за неї! В них вже була величезна чорна мавпа Кінг-Конг (дуже стара – Оксанка бачила світлини цього Кінг-Конга з татком, коли той був ще малим хлоп’ям) і рудий ведмідь Тедик – його мамі подарували на роботі, коли Оксанка ще була маленька. Але такого тигра – наче справжнього – ще не було!
- Мусить же бути у хаті хоч один тигр! - прокоментував дядько Бодьо. Але наштовхнувся на багатозначний погляд татка (а татко часто нічого не каже, лише подивиться – і вже все зрозуміло) і поквапом додав: - Добре, я мав на увазі – два тигри краще за одного!
Щоправда, у чому тут жарт, Оксанка не зрозуміла. Але байдуже.
А ще було приємно, що дядько Бодьо був зовсім не пихатий. Одразу ж витребував у татка якийсь робочий одяг, вбрався у старі спортивні штані і почав допомагати їм робити доріжку. Бо ж цемент уже намішано, засохне. І поки вони усі разом працювали, дядько розповідав усілякі кумедні речі про різні країни, де йому доводилося бувати. Але не так, аби хизувався – мовляв, я там був, а ви ні – а просто розповідав. Наче ті країни були чимось звичайним на сусідній вулиці.
А коли завершили справу – рушили до хати обідати. Оксанка побігла до кухні розігрівати картоплю – бо ж була за господиню і хотіла, аби дядько завважив її вправність. Але коли вже упоралася і пішла до вітальні, аби віднести до столу посуд – побачила, що дядько стоїть у кутку перед отою світлиною з сосновим лісом. Мовчки її роздивляється – так уважно, що начебто не бачить нічого довкола себе. І посмішки вже немає…
Оксанка поставила на стіл тарілки, згодом принесла виделки, ножі і тарілку з нарізаним хлібом – а дядько все стояв перед тою світлиною. Обернувся, лише коли до кімнати зайшов татко. І спитав у нього – дуже серйозно, аж ніяк не жартівливо:
- Славку… з’їздимо?
І кивнув на світлину.
- Еге ж, - пробурчав татко. – Сам збирався. Коли?
- Завтра. Окей? Є на чому? Чи мені замовити таксі?
- Нащо. В мене ж машина.
- А пити?
- Не питиму.
- Ні, так не годиться, - дядько Бодьо рішуче покрутив головою.
- Чому? Пам’ятаєш про «дурні ритуали»? Сам же колись казав.
- Та казав… Але в мене якраз буде настрій нажертися.
- А в мене ні. Тож не калампоцай мізки. Їдемо машиною, і я не п’ю. Усе. Домовилися. Але то завтра. Йди, сідай.
Дядько Бодьо обернувся до столу. Поглянув на Оксану. Стріпнув головою, наче скидаючи з себе смуток. І знову посміхнувся – ніби й нічого не було.
Оксана збентежено поглянула на нього. Хотіла спитати, що це вони обговорювали з батьком. Але не наважилася. Чомусь було відчуття, що не треба.
Наступного дня зранку татко звелів Оксані збиратися, бо вони усі разом деінде поїдуть. Оксана спитала, куди, але батько сказав – пояснить перегодом. Зібрав з собою якісь страви – наче на пікнік. А дядько Бодьо тим часом гайнув до вітальні і повернувся, несучи світлину з соснами. Проказав:
- Візьмемо з собою. Щоб напевне знайти те місце.
Татко лише кивнув.
Вони усі сіли до машини. І поїхали.
Допоки їхали містом і зупинялися на світлофорах, Оксана мовчала, бо під час їзди у щільному міському потоці відволікати водія патяканням не можна. Але коли вже виїхали за місто і рушили по напівпорожній трасі, терпець у неї урвався. І вона спитала: а все ж таки – куди ми їдемо?
- До твоєї бабусі, - відповів дядько Бодьо. – До нашої мами. У гості.
Оксана розгублено закліпала очима. Адже бабуся померла казна-коли! Оксана її не пам’ятає, бо тоді була ще немовлям.
- Це куди? На кладовище?
- Ні. Тут… а що, тобі татко не розповідав?
- Ні, - відгукнувся татко з-за керма.
- Гаразд. Тоді я розповім. Бач, тут така справа. У нашої мами вже у дорослому віці було дуже кепське здоров’я. Вона не виключала, що може померти будь-коли. І вона зарані розповіла і мені, і Славкові, що нам робити, якщо… якщо це станеться. Щоб ми знали.
- І що? – злякано спитала Оксана.
- Бач… Вона звеліла, щоб її не ховали на кладовищі. Казала так: мовляв, хлопці, коли мене не стане, я не хочу, аби ви переймалися якимись дурними пам’ятниками або могилами. Бо нумо дивитися на речі реально: мені вже це буде байдуже, а вам лише зайва морока. Якщо ви схочете мене пам’ятати, то й так пам’ятатимете. А якщо про людину нема чого згадати, то й ніякі могили й пам’ятники цьому не зарадять. Отже, вона заповіла так: аби її тіло спалили, а тоді взяли прах і поїхали до лісу. До якогось гарного соснового лісу. І там цей прах розвіяли. Щоб він розчинився у лісі. Що не треба ніяких поминок і усіх інших оцих дурних ритуалів. Не треба сумувати і плакати. Розвіяти там прах, і сфотографувати це місце. Якщо схочемо, можна роздрукувати світлину і повісити на стінку. І це буде найкраща згадка про неї. Бо кожного разу, коли ми будемо дивитися на цю світлину, ми будемо згадувати нашу маму. Яка стала часткою цього гарного сонячного лісу. Наче… наче ельф, чи щось таке. Якщо схочемо її пом’янути – не треба нікуди їхати. Поставити на стіл світлину, подивитися на нього і її згадати. Отак…
- І це та сама світлина? – спитала Оксана.
- Так. Ця – твого татка. І у мене така сама. Я її завжди вожу з собою… Славчику, здається, отут треба повертати.
- Ні, - пробурчав батько. – Далі.
- А ти давно сюди їздив?
- Давно. Але має добру пам’ять.
Машина звернула з траси хвилин за п’ять. Вони проїхали через село і поля а тоді ще звернули і просікою заїхали поміж високі сосни.
Попереду був вузький піщаний путівець, навіть без колій. Самісінька смужка піску, у яку машина заледве впихалася, а довкола – густі пухнасті сосонки. Час від часу гілочки, що загороджували шлях, шкрябали до даху і дверцятах.
Дядько Бодьо нахилився уперед і пильно вдивлявся у хащі. Час від часу буцімто хотів щось сказати, але кожного разу знову стуляв вуста.
Але нарешті путівець скінчився. Довкола були самі хащі.
- Приїхали, - тихо промовив татко. Посунув машину між щільними паростями і заглушив двигуна.
Виходячи, дядько Бодьо підхопив з заднього сидіння татового наплічника. Татко тим часом витяг з кишені компас, поклав його на долоню і озирнувся, визначаючись з напрямком. Мовчки махнув рукою – мовляв, туди.
У лісі було дуже тихо. Начебто у світі взагалі не існує людей. Лише неподалік голосно заскрекотіла сорока.
Татко йшов неквапно, пильно роззираючись. Оксана простувала за ним, дядько Бодьо – позаду. На м’якій глиці їхні кроки були майже нечутні, наче у примар. Хіба час від часу під ногами хрускотіли минулорічні шишки.
Але зрештою сосни стали вищі і товстіші. Праворуч посвітлішало. Ще трохи – і стало видно що вони на крутоярі, а нижче простягаються луки. І онде там зарості очерету…
- Мабуть, тут усе вже змінилося за стільки років, - пробурмотів дядько Бодьо. – Дерева повиростали…
- Нічо’, - кинув татко через плече. – Знайдемо. Дай-но мені світлину.
Дядько витяг з наплічника облямованого рамкою прямокутника, що був загорнутий у рушник. Татко забрав у нього світлину, пильно подивився на зображення, тоді на краєвид.
- Туди.
- Ти певен?
- Так. Ходім.
Якийсь час вони знову йшли мовчки – тато на кілька кроків попереду, вони з дядьком позаду. Тато тримав перед собою світлину, наче якийсь дороговказ, і весь час кидав оком то на неї, то у бік схилу. Далі, далі… ще далі…
Оксана відчула, що вже втомилася. Усі сосни довкола здавалися їй однаковими. Татко що, хоче знайти у цьому лісі якесь певне дерево?
- А може, ту сосну вже зрубали, - пробурмотів дядько.
- Тіпун тобі на язика.
Але нарешті татко обернувся. Придивився до крутояру
- Ні. Трохи далі.
- Мені здається, було ближче, - пробурмотів дядько. – Здається, вже проминули. Але, зрештою, яка різниця? Головне, що це той самий ліс…
- Не патякай, - недбало кинув татко. Знову обернувся, порівняв зображення на світлині з краєвидом. Махнув рукою навкоси. – Он туди.
- Куди? – роздратовано спитав дядько.
- А ти не впізнаєш? – татко пирхнув і прискорив крок. Збіг на невеличке узвишшя, знову обернувся. – От. Отут. Йдіть сюди. Дивіться.
Оксана з дядьком підійшли, і вона поглянула на світлину через таткову руку.
Хай тобі грець! Той самий краєвид! Оце та сама товста сосна – лише нижня гілка, що на світлині закінчувалася пухнастою китицею, нині всохла і обламана. А онде праворуч і позаду маячить дерево з двома стовбурами - тільки наяву вони тепер товстіші. А онде ліворуч блимає сріблястою стрічкою вигин річки за ухилом…
- Славку, ти монстр! – захоплено видихнув Бодьо. – Оце пам’ять! Я б сам не знайшов!
- Яка там пам’ять, - пирхнув татко. - Вміння вираховувати кути. Це ж ти у нас гуманітарій…
Татко ступив до товстої сосни. Поставив світлину на всипану глицею землю, оперши об стовбур. Провів долонею по порепаній корі. Тихо прошепотів:
- Ну, от… ми тут…
Позаду Оксани почувся якийсь дивний звук. Вона обернулася – і побачила, що дядько Бодьо скинув наплічника на глицю і затулив обличчя руками.
- Бодьку, припини, - придушено пробурчав татко. – Мама ЩО казала, пам’ятаєш? Щоб ти не рюмсав…
- Та!.. трясця!.. ти не розумієш!.. Я що, для себе це все робив? Я хотів швидко заробити гроші, аби її вилікувати! Тому й ото поїхав… заробляти… і не встиг…
Татко ступив уперед. Трохи посунув Оксану зі шляху, аби не заважала. Міцно обійняв брата.
- Бодьку, припини. Ти у цьому не винен. Ти ніяк не міг на це вплинути.
- Я щоразу думаю! Якби я ТОДІ міг те, що зараз… я б її забрав до себе… до Америки… і може, вона б досі була жива! Вона казала, що доживе до мого п’ятдесятиріччя! І тут…
- Але ж ти зробив те, що мама хотіла. Досяг усього.
Бодьо голосно шморгнув. Відіпхнув татка, відвернувся. Стиха видихнув:
- Я б хотів, щоб ВОНА це бачила!..А то що мені… отак?.. Це ж мама мене всьому вчила. Ти ж не знаєш…
- Знаю, - похмуро промовив татко. – Вона і мене всьому вчила. Усе. Сідай. І годі рюмсати. Не ганьбися. Мама ж, мабуть, десь тут.
- Думаєш?
- Певен. ТУТ теж будеш їй набридати отим своїм рейвахом? Я дивуюся, як вона тебе терпіла!
Бодьо знову шморгнув. Мимоволі пирхнув крізь сльози.
- Еге ж… Божечку, яка я ж була мала бридота!..
- Отож, - посміхнувся татко. – Як що не по тобі – горлав і усім кидався. Мені так кортіло тобі натовкти пику!
- Еге ж, - уривчасто зітхнув Бодьо. – Мені здавалося, що я бридкий, тупий нездара. Що лише ти в нас розумний і здібний. А мама тягла мене до люстра і тицяла писком. Казала – трясця, та подивися на себе! Ти ж красень! І голос у тебе – бомба! І пісні у тебе – не просто тексти, а справжня поезія. Хоча у той час я був не такий вже й гарний. І співати ще вмів погано. Хіба що вірші були нічогенькі… Але мама мені втовкмачувала: хлопче, та ти ж маєш усі природні дані! Справа лише у тому, як ти це використаєш. Казала - ніколи нічого не бійся! Коли людина щось справді хоче – вона це завжди отримує. Якщо не отримала – отже, або не надто хотіла, або йшла хибним шляхом. І ще – що людину можна знищити, але її не можна перемогти. Якщо вона сама не здасться. Я все це пам’ятаю.
- Коли мені було шістнадцять років, - стиха проказав татко, - ми з мамою пішли здавати мої документи на паспорт. І вона мені сказала: Славко, незабаром ти закінчиш школу і будеш обирати, що робити у житті далі. Так от: обери те, що подобається тобі аж так, що ти був би згоден це робити навіть безкоштовно. Послухай власну душу – і виріши. Не слухай ніяких порад. Ані батька, ані бабусю з дідусем, ані навіть мене. Лише самого себе. Не думай про гроші і вигоду. Коли людина робить те, що їй справді подобається – вона завжди знайде можливість заробити цим гроші.
- І ти так і зробив, - кивнув Бодьо. – Я завжди дивувався, чому ти копирсаєшся з машинами по п’ятнадцять годин на день. Казав мамі: я не хочу жити так, як Славко. А вона мені казала: ти не розумієш. Коли Славко був малий, то міг цілодобово складати і розбирати конструктори. Тепер він робить те ж саме, лише конструктори більші. І він щасливий.
- Так і є, - кивнув татко. – Я б міг о шостій вечора бути вдома. Те, що сидів у гаражі до одинадцятої – бо сам хотів. І я дуже швидко почав цим незле заробляти. І ти робив так само. Хіба ні?
- Так, - кивнув Бодьо. - Я казав мамі: хочу бути музикантом і жити в Лос-Анджелесі. Але, напевне, це неможливо. А вона казала: якщо справді хочеш – можливо. Лише кожного дня роби щось для своєї мети. Забудь слово «завтра». Усе роби просто сьогодні.
- Подіяло ж.
- Еге ж… Знаєш, про що я ще шкодую? Мама так хотіла онуків! А ми…
- Я раніше не міг, - пробурчав татко. – Бо була війна.
- А я був шмаркач. А тоді поїхав з України…
- То ти ще не одружився? Чи приховуєш?
- Ні. Одружуся, коли повернуся.
- Куди?
- Сюди.
- Хм… не зрозумів.
- Мама казала – рано чи пізно ти схочеш повернутися. От, хочу. Знайду тут якусь нашу дівчину… Та не дивися на мене так! В мене немає ніяких криз. Просто добре заробив за десять років. Вдало вклав. А тепер хочу щось зробити ТУТ.
- А хіба там жити не краще?
- А тут що - не треба робити, щоб було, як там? Ти ж робиш. Весь час робив. От і я буду. Мама знаєш що ще мені казала?..
Лапате гілля над головою в Оксани раптом хитнулося - наче від повіву вітру. Хоча вітру начебто й не було…
Татко з дядьком щось завзято обговорювали, і час від часу до неї долинало: «а мама казала…»
Світлина так і стояла, оперта на дерево. Зменшена копія великого гарного світу, підсвіченого теплими сонячними променями.
