Арх страждав.
Бо дослід вперто не вдавався.
“Що ж не так? Чому мікроплазма не переходить до ідеального гомеостазу? Чому не живе як і треба – розумно й вічно? І як же її стабілізувати? Назовсім!” – мучив себе одвічними творчими питаннями і не знаходив виходу.
“Все! Час напівзаходів минув. Попереду таке відкриття – і я не можу підкорятись безглуздим і застарілим обмеженням! Чхати на Правила! І на запобіжники – теж.”
І от, через деякий час, ВВ (Великий Випромінювач), виведений на повну потужність, ображено загудів. А згодом аж завищав, і теж Чхнув. І… затих.
Арх похолов слідом за ним, поглянувши на показники витраченої енергії – “Ой-йой. Кеп лютуватиме! А хоча… Може не помітить, якщо добре тут поприбирати?”
Тому, лише коли лабораторія вже виблискувала, Арх зажурено поструменів додому.
Наступного ранку все було ніби добре.
Арх, набув якнайбезневиннішої форми, і, сміливо й гордо, як і личить Творцю І-категорії, ступив до лабораторії. Але раптом, підсвідомо відчув, що щось тут не теє… – колеги якось надто радісно переливались.
“Може випадковість? Але, піду-но я краще в якийсь темний куточок…”
Працювати не хотілось. Арх трохи попорпався в старих даних. Покуняв. Пожурився… Потім покинув те все і зайшовши в окрасу Лабораторії – Велике Творче Панно, проминув найвідоміші знімки знаних Всесвітів, і, знову, вже вкотре, почав роздивлятись легендарні здобутки Старих Майстрів. – "От-жеж, от воно – якщо є світлина, то це ж і справді можливо!" – подумки заволав він, тужливо споглядаючи незліченні Абсолютно Чорні Тіла. Ніби й інертні – але так вражаюче осмислено-рухливі. Арх заворожено завмер милуючись Чудом. І жалів лиш про одне – що світлина з чорнильними вкраплення тільки відтворює минуле, але зовсім не спроможна підказати – як же ж досягали такої досконалості!?
*
Із зажури його вирвав голос Кепа:
– Архе, сонечку, де ти є? Ходь сюди. Не бійся зайчику!
"Зайчик" зіщулився. – “Ой не до добра ці його незрозумілі слівця. І що то за "зайчик"? За аурою мислеобразу відчувається як щось вкрай мерзенне…"
Але пішов…
– Кликали Кепе?
– Архе, де енергія?
Арх заклубочився.
– Та розумієте, така справа, так сталось…
– Так. Розумію. Я вже вивчив звіти ВВ. Енергію викинуло в ніщо. І хтось мусить піти і всю позбирати. І я навіть знаю хто! Енерго-сак візьмеш в прибуку.
***
Арх, з саком напереваги, похнюплено й непоспіхом плив і гидився – серед абсолютного нічого.
“Але я колись та доведу дослід до кінця! Я всім їм покажу хто такий Арх! Вони побачать! Колись… Але яка ж тут мерзотна мерзлота! І чого то енергія подалась у таке огидне місце? Ніби й не така вже вона й дурна у нас в Лабораторії...”
Побачивши мимохіть якісь дивні згустки він відволікся від сумних думок й зупинився.
“Брррр… Та це ж вмираюча енергія! Ох! Яка ж гидка. На лекціях її зображення були, звісно, страшні, але вони ж зовсім не передають цього жаху…”
Арх підлетів і дослідив. Енергія зібралась у міцну кульку, але все одно повільно розсіювалась у ніщо. Жахливий, але, як не крути – таки закономірний і стандартний кінець дикої енергії. А ще – довкола неї щось крутилось. Досвідчений дослідник підібрав відповідніший час сприйняття і виявив крихітну цятку вже майже мертвої енергії. З одного боку ледь теплу, а з іншого – цілковито холодну.
“Цікаві умови. Складні, звісно ж, але якщо я зможу створити життя тут, то перемога буде незаперечною! І тоді я всім їм покажу!..”
*
Так і почалось Творення. Арх брав крихітки порції енергії, ліпив, стежив, знову ліпив, додавав незвичні складові…
Творіння ворушились. Арх радів як дитя, коли бачив як вони повзають по мертвій енергії. І страждав, розпачливо як немовля, коли вмирали…
І тим більшою була його радість, коли одне з Творіннь, найзявзятіше й найнахабніше, якось полізно на темний бік мертвого згустка! Арх жадібно стежив за цим жвавим малятком, вбирав, записував кожен його рух і вже от майже й святкував перемогу.
***
База на темному боці першої планети.
Черговий нудився… “От чому всі сплять, а я ні? І чому ввели стандартні цикли сну майже для всіх – замість відпочивати по черзі? І за чим тут стежити? Ці каменюки мертві споконвіку і такими й залишаться назавжди!”
Раптом щось дивне привернуло його увагу до оглядових екранів. Деякі скелі на обрії аж занадто потемніли.
“Чого б то? Але навряд чи це щось важливе. Будити начальство не варто. Воно цього не любить…”
До "ранку" чорнота ще трохи підповзла, але несуттєво. Черговий відзвітував і пішов спати.
Нарада керівництва бази:
– То що з тією темрявою? – непокоївся Керівник.
– Наразі ще не можемо визначити її параметри, мало даних… – спокійно відреагував Головний Науковець.
– Але ж вони зовсім близько.
– Цього мало. Потрібен контакт і зразки.
– То летіть…
…
Наступна нарада:
– Ви втратили шатл і людей через необачність! – лютився Керівник.
– Неправда! Були дотримані всі необхідні заходи безпеки. Хто міг очікувати, що морок здатен так швидко рухатись і викидати такі довгі мацаки… – бурмотів Головний Науковець.
– То що ж далі?
– Він рухається, хоч і повільно, але саме у нашому напрямку. Може зачепити краєм і базу. А оскільки після мороку лишається не просто "випалена земля", а ще й "відполірована", то…
– Відтепер, і до кінця кризи, вся влада переходить до мене – втрутився Військовий Радник.
***
Арх пильно стежив.
Раптом, незрозуміло звідки, бо розумного життя поряд не було (він би відчув!) – дрібні промені, вогненні цятки впились у його жваве малятко. Якийсь час, незначний – воно опиралось, поглинало енергію, але перехід від цілковитого холоду до точкових, та ще й вибухових, енерговливань – був надто несподіваний. Захисна оболонка руйнувалась на очах. Арх перейшов у швидкісний режим, заступив маля собою, але вже було пізно – воно розсіялось, розпливлось, і замерзло…
База.
Частину її тим вибухом зруйнувало. Більшість мешканців загинула.
Арх дослідив несуттєві дані зі своїх записів останнього досліду. Виявив, що атакували якісь нарости, бурульки, що завелись на темному боці. А всередині й досі рухались шматки мертвої енергії. Деякі навіть не тверді, а з якогось слизу!
“Трясця, трясця, трясця…! І казали ж на лекціях, що в енергетично бідних місцях може заводитись "пліснява". Причому, невиправдано ворожа, агресивна й, інколи – швидка. Як я міг забути? Як міг сподіватись повторити досягнення Майстрів, не відтворивши, щонайменше, хоча би всі видимі на Панно умови? Не прибравши все зайве... Такий дослід перепаскудив! Стільки часу вирощував ідеальне маля – а та безмозка субстанція взяла й просто так, ні за що, мимохідь – знищила. І що мені тепер робити? Знайти велику колонію таких і поштрикати її чимось, як у дитсадку, на уроках природознавства? Досліджувати, ніби недоумок, рефлексію плісняви? Ох, дарма я на щось тут розраховував. Таки ж краще працювати у справжній лабораторії…”
Арх, спересердя шарпнув сачок, розтягнув його до розмірів розсипаної енергії, оточив її, і почав обережно стягувати докупи, спрямувавши все те додому…
А у "Всесвіті" настали ночі фіолетових і "згаслих зірок". Не всіх, але й так – зрозуміло й переконливо.
А незабаром на одній з четвертих планет почали лінчувати військових… Хоча, який вже сенс?
