Улюблені спогади Максима з дитинства завжди були пов’язані з дідом.
Звісно, він мав ще люблячу й усміхнену бабусю, що пекла оладки і приправляла їх аґрусовим варенням. Він мав тата, який вчив його кататися на велосипеді і підтягуватися на турніку, маму, з якою вперше розбирав абетку і яка водила його до школи, друзів у дворі і в школі... Однак найяскравіше йому пам’ятався час, проведений з дідом. І хоча дід не возив його на риболовлю чи по гриби, як це було в його товаришів, бо хворів ревматизмом, вони часто щось майстрували, вигадували, креслили, вирізали, клеїли, створюючи “шуму й бруду на всю хату”, як висловлювалася бабуся. Часто Максим сідав ввечері коло діда, і той починав розповідати. Дід описував йому, які є країни і різні люди, переповідав книги, які прочитав – так вперше Максим почув історії капітана Блада, Білого ікла, мудрого Звіробоя, відважного Спартака... Це були гарні і теплі спогади, які залишаються навіть з дорослою людиною на все життя.
Максим ще раз глянув на фото і поклав на стіл. Він мав багато своїх знимків з дідом, деякі висіли по кімнатах разом з родинними фото, деякі ховалися в грубезних альбомах, однак ця світлина
була його улюбленою. Максим згадав, як він отримав її, і в нього стислося серце. У 2004 дід помер, відійшовши тихо, уві сні, несподівано для усіх, адже ніколи не жалівся на серце, яке в ту
ніч просто зупинилося. Це був дуже важкий досвід для восьмирічного хлопчика. Непоміченим він
втік до своєї кімнати і зачинився там, у півтемряві – бо надворі було так сіро і зимно, що до кімнат майже не проникало світло навіть вдень, - і беззвучно плакав, лежачи на підлозі, цілих півдня,
доки його не почали шукати. Максим пам’ятав ще хіба різке світло, коли його таки витягли з кімнати на світ Божий, чорний одяг, якісь знайомі та незнайомі йому люди, і запах валеріани, що важко завис у повітрі. Нерухома постать лежала на столі, і Максим боявся до неї підійти. Врешті знайшов собі місце в обіймах зовсім змученої, заплаканої і пропахлої тим валеріановим настоєм бабусі.
І тоді вона витягла з шухляди невелику знимку і віддала йому. Мокрими від сліз очима маленький Максим вперше побачив його, діда, геть інакшим – молодим, вусатим, в темному капелюсі та сірому пальто. Зрештою, вся знимка була чорно-біла, а радше сіра, бо показувала зимову вулицю якогось міста. Маловпізнаваний молодий дід стояв поруч з якимсь трохи вищим плечистим чоловіком приємної зовнішності.
- Хто це, бабусю? – тиснув Максимко у незнайомця.
- Не знаю. Твій дід не любив старих своїх фото, а цю я якось знайшла між книг і зберегла для себе, аби...
Аби пам’ятати його таким, молодим, як ми зустрілись.
Так знимок став незмінним супутником Максима. З часом обережно заламінований, він супроводжував хлопця на всі важливі події – шкільні олімпіади, ЗНО, вступ до університету, співбесіди, сесії, навіть побачення. Максиму подобалося, що дід весь час поруч з ним, ніби вчить, що робити і як діяти.
Дзвінок у двері відволік його від спогадів.
- Макс, то Юра прийшов! – гукнула сестричка і миттю сховалася в свою кімнату. Ох вже ці молодші сестри, що вічно закохуються в твоїх друзів.
- Здоров, - привітався Юра і одразу впав в крісло. – Хух, замарудився я сьогодні з тою магістеркою. Йдемо ввечері в бар?
- Та пішли, - Максим одразу скасував в голові всі три семінари, які чекали його завтра. – Тільки цей, не
хочу туди, як минулого разу.
- Щось придумаємо, я ще Сані подзвоню. Ти тут як?
- Сидів за вебкою півдня, а замовнику знов щось не так. Коротше, дурня повна та робота. Треба іншу пошукати. А що не так з магістеркою? - Максу захотілося перевести тему, і Юра розуміюче кивнув.
- Та треба знов до Києва їхати, в Галузевий архів СБУ. В нашому геть нема тих матеріалів. А може їх і взагалі немає.
- Як то?
- Ну та дуже багато документів просто понищені і на початку 90-х, і навіть під час Майдану, як втікала ота вся братія. Вони ж палили якраз все агентурне. А ти потім збирай по крупицях, хто і де працював на кагебістів, - Юра хруснув пальцями і скривився. – Так що Шерлоку було і простіше, і цікавіше, ніж нам, звичайним студентам-історикам.
- Забий, що треба, знайдеш, інше попроси куратора підкинути. Ходи краще, пройдешся зі мною, мені треба ноут занести Дімі, бо я йому чистив.
Юра комедійно зобразив змучене лице і піднявся з крісла. Знічев’я підійшов до столу і... раптом вся його театральна міна злетіла геть. Круглими очима він втупився у папери, що хаотично валялися на столі.
- Макс, що то? Звідки то в тебе?
- Що? – Максим навіть не зрозумів одразу.
- Оце, - Юра кивнув на знимок. Він обережно взяв фотокартку і підніс до вікна. – Де ти це взагалі взяв?
- Ну та... Родинне, - Максима трохи налякав тон Юри, тому він забрав у нього фотокартку і хотів сховати. Юра спинив.
- Макс, просто шариш... Це ж той тип, про якого я пишу магістерку. Ну, в тому числі... Я тобі казав. Агент “Сєрий”. Той що за іноземцями підслуховував, і все таке... То звідки?..
- Який агент? То мій дід. Петро Васильович. Він не агент, він був завкафедрою на радіотехнічному.
А потім на пенсії...
- Та я не за нього. Оцей чоловік біля твого діда. Я купу фоток його бачив. Це точно він.
- Агент?
- Угу. Його засудили потім і розстріляли. Тому справа збереглася. Бо дійсних агентів справи палили, та й...
- А чого тут мій дід?
Юра стенув плечима.
У Максима все в голові перемішалося і він важко сперся на стіл. Двоє чоловіків із фото йому посміхалися, легко і невимушено, майже не позуючи. Вони були друзі, точно друзі. Але ні про якого “Сєрого” дід не розказував. Як і загалом про якихось своїх друзів молодості.
Бабуся померла три роки тому, мама завжди казала, що не знала, хто на фото, і не бачила цього чоловіка... Від думок Максима відірвав відчайдушний стукіт клавіш. Юра щось набрав на його ноуті, а потім різко повернув екран.
- На. Це формуляр заявки в архів СБУ. Заповнюй. Ми маємо там щось знайти.
Фотокартка була міцно захована у внутрішню кишеню куртки, але Максиму все рівно весь час здавалося, що вона десь випаде. Він вийшов на станції метро “Золоті ворота” і ще більше спохмурнів. Хлопець не любив Київ взимку, тому й намагався сюди приїздити здебільшого
навесні або влітку, де парки з його улюбленим Маріїнським тонули в зелені, а люди принаймні були усміхненіші. Зараз вони куталися в пальта та куртки від пронизливого вітру і неспішно човгали тротуарами, ніби прибиті з усіх боків сірим навислим небом, масивними будівлями навколо і брудом під ногами, який ще вчора видавався снігом. Максим вже трохи заспокоївся з розповідей Юри, що його дід був, скоріше за все, просто другом цього агента, якого могли через цю дружбу і “розробляти”. Інакше як пояснити те, що йому повідомили?.. “Приїздіть... Справа Петра Васильовича Ващенко... Ми можемо надіслати копії, але справа велика... Опрацювати
можна в читальному залі...”
“Важка в тебе була доля, діду,” – зітхнув Максим, піднявши голову до сірого неба, що, здавалося, висіло вже зовсім близько, зачіпаючи будинки. Він завжди так говорив з дідом – дивлячися в небо. І зараз багато думав про те, як це було – дружити все життя з людиною, яка виявляється агентом КГБ і ще й збирає на тебе матеріали. Це ж “Сєрий” на нього накопав, Максим не сумнівався. Отакий-от друг. Він спробував уявити, що Юра чи Саня збирають на нього якусь інформацію і хочуть йому зашкодити... Абсурд! Але зараз часи не ті. Тоді... Юра багато розказував. Сина чи брата могли здати. Максим завжди слухав, співчуваючи тим людям, а тут, виявляється, з його дідом таке ж...
- Тільки чого ж його... не посадили? – запитував ще вчора ввечері Юру, коли вони сиділи на кухні хостелу і говорили про всю цю справу.
- “Сєрого” розстріляли у 82-му. Підозри, класика для параноїдальної системи “кагебе”. Може, не довів справу до кінця чи що. А взагалі все це дивно. Тобі не сказали, якого року справа?
- Та ні...
- “Сєрий” працював у 70-х... Ти точно не хочеш, щоб я... пішов завтра з тобою?
- Та ні, я сам. Ну тобто я розумію, що в тебе дослідження і все таке, і я потім усе розкажу, сходимо наступного разу. Просто завтра мені треба піти самому.
- О’кей, домовились.
Будівля Галузевого архіву височіла прямо перед ним, вирізняючись серед інших світлим, жовто-білим фасадом з характерним трикутним навершям і прапором. Макс відчув, як калатає серце, і як якесь дуже погане передчуття мучить його. Він стис кишеню, де таїлася загадкова фотографія, і зайшов. Кілька офіційних процедур, роз’яснення правил – і от він вже у читальному залі. У вікнах було видно чорне гілля дерев, яке різко контрастувало з сірим небом, і скидалося на плетиво нейронів у мозку. Приємна дівчина із коротким рудим волоссям, у темно-зеленому светрі, простягнула йому папку.
- Це – справа, яку Ви замовляли.
Здавалося, Максим не міг себе переселити і відкрити її. Силкувався згадати, що вчора йому роз’яснював Юра, як, що і де має бути записано, але зовсім розгубився. Дівчина це помітила і тихо стояла коло нього, видно, не знаючи, чи щось ще говорити, чи піти.
- Можна, Ви цей... Я... – Максим не впізнав свого голосу.
- Ви незнайомі із укладанням справ? Дивіться, ось тут мають бути роки... Тут – дані прослуховувань... Спеціальні кодування... Справа обривається 89 роком – Вашому родичу пощастило. Як і Вам, що справа збереглася і не була знищена.
- А про що тут йдеться?.. Я... не розумію, - Максим хаотично перебігав поглядом жовті сторінки, які вправною рукою гортала дівчина, і хвиля жаху і якоїсь безпорадності накочувалася на нього поступово, як тільки він починав усвідомлювати, що опинилося перед ним. – Що це взагалі за справа?
- Матеріали на колишнього агента КГБ. Почали збирати у 85-тому...
- Дякую.
Максим рвучко перехопив у дівчини сторінку. Вона не образилася, видно, була готова до будь-яких реакцій людей на щойно відкриті архівні матеріали.
- Якщо Вам знадобиться допомога, кажіть.
Потроху у залі темнішало, вмикнули яскраве світло. Максим кілька разів побачив, гортаючи справу, ім’я “Сєрого”, і навіть якось подумав на задньому фоні, що треба про це сказати Юрі. Дід, видно, теж був причетний до ув’язнення та розстрілу того агента. Після хвилі жаху скорботна апатія напала на нього, така ж, як тоді, в день смерті діда, коли хлопця витягнули з темної кімнати на світло з купою людей. Тільки тепер не було затишної бабусі, що могла розділити дитяче горе. Були тільки масивні стіни архіву, поодинокі дослідники чи журналісти за столами, що схилилися над справами, сіре понуре небо за вікном, і жовті сторінки машинопису перед ним, страшні, лякаючі. Йшлося про викритих його дідом людей, яких засуджували до в’язниці, про дані, які він доносив до КГБ... Тобто... Він і був КГБ! То як це...
- Перепрошую, уже п’ята година, ми зачиняємося.
Максим підняв голову на дівчину. Вона розуміюче застигла над ним. Новенька чи що. Звик, що в таких закладах люди мають бути черстві і загрубілі.
- Зачекайте мене в коридорі, - сказала раптом.
Зібрав речі і вийшов. В кишені одразу відчув заламіноване фото, але не міг навіть витягнути його і ще раз глянути. Дівчина, вже одягнута у пальто такого ж кольору, як був светр на ній, вийшла за кілька хвилин.
- Я розумію, що це складно сприймати, - сказала вона, трохи помовчавши. – До нас приходять за надією чи якимсь полегшанням, і дійсно знаходять це інколи... Але найчастіше архів стає болючим ударом. Звісно, таке, як у Вас, трапляється рідко. Адже Ви не знали про те, що Ваш дід був агентом, правда ж?
- Не знав, - похитав головою Максим. – Ми ніколи не говорили про це, хоча мені здавалося, що дід не мав секретів.
- Я не хочу Вам давати хибної надії. Тим більше, що це дуже складно довести, а то й неможливо. Але Ви чули нові відкриття про Булгакова та його родину?
- Щодо... його дружини? – Максим почав щось пригадувати з розповідей Юри.
- Так. Вона теж мусила працювати на спецслужби, доносити на багатьох людей з оточення письменника, дорогих і близьких їй, може, навіть на власного чоловіка... Грозили відповідно, та й не бракувало наочного досвіду – одну з її подруг, що відмовилася співпрацювати і втекла до Грузії, потім зловили і, попри її малих дітей, розстріляли. Олена Сергіївна мусила погодитися на співпрацю, але розповіла все чоловікові. І він, мучачись, що не може нічого вдіяти і ніяк не зарадить, написав свій роман – “Майстер і Маргарита”, про те, як героїня співпрацює з нечистю, аби вберегти свого коханого.
Дівчина зупинилася на розі. Починалася мряка, гули поруч автівки в заторах, на зупинці стояв натовп людей. Було вже майже темно і, попри ліхтарі, Максим не міг розгледіти її обличчя.
- Ви можете шукати інформацію далі, але... я би Вам не радила. Це вже диво, що справа збереглася. Але то були такі часи... Такі часи.
Максим рвучко розстебнув кишеню і дістав фото. Хвильку вагався, а потім вклав в руку дівчині.
- Це фото двох агентів. “Сєрого” і... мого... діда... – Максим не зміг назвати діда агентурним ім’ям. – Вкладіть до справи, будь ласка.
- Але мені потрібно оформити передачу фото. Ви могли б зайти завтра...?
- Перепрошую, - похитав головою Максим. – І... дякую Вам.
Він різко розвернувся і пішов. Пройшовши кілька вулиць і збагнувши, що геть втратив напрямок, Максим зупинився і перевів подих. Небо над ним нависало темною брилою, зовсім стерши обриси дерев, навалившись на будинки і мляве світло ліхтарів згори.
“Я пробачу тобі, діду, - подумав він і опустив очі, не маючи змоги більше дивитися в небо. – Я пробачу. Просто... Не зараз”.
