Ти моя одержимість; моє натхнення і моє прокляття. Хто той безумець, що змішав у єдину цілісність найжадібніший до здобичі наркотик і смертельну отруту, а потім, наче цього було мало, втілив їх у одній істоті?
Чи це не доля? Я бачив тебе задовго до того, як зустрів наяву. У мене була фотографія з якогось журналу. Там темноволоса дівчина дивилась в камеру і посміхалась, притримуючи рукою капелюха. За її плечима з обох боків мріло море. Картинка мені сподобалась, і я її вирізав і носив в записнику. Діставав щоразу, коли хотів зробити паузу серед карколомного плину життя. Дивився на неї на курилках, вокзалах, у черзі до лікаря, за робочим столом. Знічев'я думав, що було б, якби ця красуня посміхалась мені.
А потім ти з'явилась. Прийшла в архів, де я працюю, за якимось аркушем для роботи. Запилючені стоси паперу, вузькі проходи між стелажами, кисле пиво по п'ятницях з рідкісними друзями – все затягнулось туманом і лишилось в минулому. Тепер для мене існуєш тільки ти і неосяжний океан за твоєю спиною. Ти сама як океан – жива, мінлива і могутня. Я б сказав, що твої очі повторюють відтінком солону воду, але це не так - з початку світотворення існувала тільки райдужка навколо чорних зіниць, а вже з неї скалькували колір океану.
Я хотів тільки затримати тебе, щоб ще кілька секунд подивитись на твоє обличчя. Навіть не сподівався, що ти розсмієшся на недолугий жарт. Твій сміх проник в мій мозок і залишився там навічно, розбиваючись дзвінким рикошетом об стінки черепа.
І ти почала приходити. Просто стукала підборами на сходах, відчиняла двері і впускала в застояне приміщення запах солі, а разом з ним – і мою душу. Забігала між замовленнями на п'ять хвилин. Завжди в різний час. Щоразу, коли чув кроки на сходинках, у мене темніло в очах від хвилювання, а рука сама тягнулась пригладити волосся і струсити всюдисущий пил з сорочки. Іноді, коли був час, лишалась пити чай. В мене з'явились дві чайні чашки взамін однієї – надщербленої біля ручки. Так я пізнав тебе справжню – репортерку з заразливим сміхом. Мого Янгола.
Твоє ім'я нічого не значить для мене. Не можна всю тебе з цими неможливими очима вмістити в одне земне слово. Твоє волосся, твої рухи; те, як ти хмуришся і відкидаєш окремі пасма, щоб не лізли в очі, коли ніхто не бачить; шкіра, біла, як цінна порцеляна – все це і ще тисячі й тисячі речей, що складають тебе, наче викарбувані гарячим залізом в моїй пам`яті, і немає такого недугу, що зітре їх звідти. Коли мені буде шістдесят, якщо мені буде шістдесят, і все, що я коли-небудь знав, розумів, осягав і усвідомлював, повільно вбиватиме мій розум; навіть забувши власне ім`я, я пам`ятатиму, як ти його називала, і як при цьому призахідне сонце ніжно пестило твої тонкі непокриті зап`ястки через брудне вікно архіву.
З того моменту я не можу дивитись на свій колишній скарб - журнальну вирізку. Склав її навпіл і засунув за обкладинку записника. Це здається кощунством – молитись на бліду копію, коли перед очі хоч час від часу являється оригінал. Я не тішу себе надіями на те, що ми колись будемо разом, але ж марити і мріяти мені ніхто не заборонить, еге ж?..
Хочеться повністю зжерти тебе, розчинити в собі. Безглуздо до відчаю. Хіба можна так нестерпно бажати когось – не тіла його, не уваги й не прив`язаності – а цілої людини?.. Забрати, заховати, запечатати, навіть стерти з чужої пам`яті. Щоб ніхто і ніколи не осквернив своїм дотиком, поглядом чи думкою моє персональне божество. Піднести до небес і втоптати в бруд. Ніжити твою душу, купати її в моїй турботі, мучити нею. Зламати всі кістки в твоєму тілі, щоб не могла лишити мене. Виколоти очі, щоб не бачили нікого, щоб не нагадували про ту просту істину, що колись відображали ще когось.
Хворий? Можливо. Але я ніколи не скажу тобі про цю мою хворобу. Хай краще існує неназваною і приглушеною, за сімома замками мого мовчання, на списаних в гарячковому маренні аркушах. Я не лишу тебе сам на сам зі своєю одержимістю, не стравлю з власними демонами. Це було б надто жорстоко. Просто дивитимусь, так близько, як зможу підійти, щоб не прогоріти вщент.
Ти посміхаєшся, навіть не мені, просто ледь-ледь розтягуєш губи - і думки розлітаються потривоженою зграєю дурних голубів. Боги й демони, дайте хоч хтось мені сили не впасти до твоїх ніг, не зцілувати цю твою недопосмішку з тонких вуст, не випити її до дна. Якби ти тільки знала, як нестерпно ховатися у твоїй тіні, не сміючи вивільнити з неї огидні щупальця власної хворобливої прив’язаності.
Кутики твоїх губ повзуть догори – і серце, моє кволе серце, на пару з легенями вщент витрахане сигаретним димом, заходиться у кульбітах. Рука намацує записник. Там, під щільною обкладинкою, ховається мій талісман. Крок – імпульс – запаморочення – відчай. Відходжу на чотири кроки – знову закурити; тобі не подобається запах тютюну, а мене він, здається, просочив уже наскрізь.
Крок. Мені потрібно, просто необхідно закурити, клацанням запальнички внести у сюрреалізм моменту хоч щось реальне, на що зможе опиратися мій розум. Ще крок – не витримую, зупиняюсь і з очевидним полегшенням затискаю в роті паличку смерті. Ти, не перериваючи розмови, гидливо морщиш носик. Знаю, ти вважаєш, що я не ціную власного життя, і тут, мушу зізнатись, права.
Дим здіймається до неба фантасмагоричними фігурами. Полетіти б і собі за ним. І тебе з собою забрати.
Ти не приходиш. Пропускаєш дні. З'являєшся на хвилинку, привітатися, щоб знову зникнути на тиждень. Я бачу тебе – і від потаєного, внутрішнього болю розривається мозок. Він глухо, на одній ноті виє, вливаючи в звук увесь свій страх і розпач. Не лишаєшся на чай – чашки стоять неторкнутими і покриваються пухким книжковим пилом. В стінах шурхотять миші, а Есмеральда не хоче моєї душі - каже, нема її там давно. Здавалося – так просто, злочинно просто зламати стіну, що я її вибудував між нами. А тепер це не мур в цеглину завтовшки, а лабіринт, точка входу в який – вихід з архіву.
Нарешті заходиш. Всю душу виїв, поки чекав. Кажеш, що поп'єш чаю. Щось не так – вловлюю з перших секунд. Сині очі стали щасливими і розгубленими одночасно. Я ще ніколи не бачив у них такого виразу.
У скронях маленькими кришталевими молоточками відстукує тривога. Щось трапилось. У неї – моєї зірки, щось трапилось. Пальці тремтять, поки заварюю чай. Перебираю всі можливі й неможливі варіанти. Хвороба, переїзд, подорож на Місяць, що?.. Спиняю слова, прив'язую їх до піднебіння. Чекаю, поки скажеш сама.
Твої руки обхоплюють чашку, гріються. Щось не так із ними, з руками, але мені ніколи фокусуватися на руках – я дивлюсь на твоє замріяне обличчя.
«Виходжу заміж»
Підскакую на місці. Посудина, повна кип'ятку, перевертається тобі на долоні й коліна. Ти кричиш. Не розумію сказаного, не хочу розуміти. Інстинктивно нахиляюсь, щоб допомогти, і розумію, що було не так з рукою – на пальці сяйливим зашморгом зблискує обручка.
Хапаю за попечену кінцівку. Ти верещиш. Красиве обличчя спаплюжує гримаса болю й страху. Ну й нехай. Зрадила мене, не знаючи навіть про це; ти заслуговуєш на біль.
Не знаю, які слова сиплються з мого рота, не можу їх контролювати. Вириваєш руку і сторожко відступаєш. «Боїшся мене, люба?» - гулко звучить в підсвідомості. Куштую цю фразу на смак, вимовляю вголос. Знову і знову, підступаючи все ближче. Розумію, що лякаю її, свого янгола, але нічого не можу з собою вдіяти – лють заповнила мене до країв.
Раптом зриваєшся з місця й вилітаєш за двері. На сходах гуркочуть підбори. Коли все стихає, я осідаю на підлогу, в калюжу ще теплого чаю.
Більше не повернешся. Втрачати нічого – тягнусь до записника просто тут же, не піднімаючись на ноги. Розгортаю складену вдвоє фотографію (згин перетягнув тонку шийку сірою ниткою) і завмираю. Ти – не вона. У неї зелені очі, різкіші риси й родимка на щоці. Це все мені примарилось. Мій ідеал не розбився – його не існувало з самого початку.
Простір кімнатки заповнює дикий регіт. З подивом усвідомлюю, що ці моторошні звуки долинають з моєї горлянки. Вирізка падає на мокру долівку. По коханому обличчю розростаються плями.
