Я прокинувся рано, хоч заснув перед самим світанком. Прокинувся вільний від усього – ілюзій, почуттів, навіть роботи. Попереду було невідоме, запрагнуте мною. Почати це нове існування можна було в будь-який момент, і, коли я подумав про таку можливість, вона несподівано потішила мене, поки я не глянув, на фото, що висіло над ліжком. Чому воно тут, подумки запитав я себе? Чому досі не викинув на смітник, не спалив, не порвав власними руками? Нащо мучиш себе? Подобається? Чоловік, що був мною , різко встав, жбурнув світлину на підлогу і завмер.
Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку і постає слово – туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. За вікном щось шелестить , може, дерево перед будинком. Може, просто вітер. « Хай допоможе мені заснути», - приходить рятівна думка. Заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Зовсім поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось ударить по обличчю. Розплющую очі. Ще мить – і в тій картині, з-за рогу вийде жінка. То Стефа. Вже не стулю повік, бо те видиво поставатиме безліч разів. Вона прямує гордо і спокійно, помічає мене, я бачу, як розширюються зіниці великих темно-горіхових очей. Вона повільно заходить в кімнату, нахиляється і бере світлину до рук. Розбите скло від рамки порізало їй руку, на підлогу капає кров. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі миті,як зараз. Бо цю жінку звуть моїм коханням. Коханням, якого в мене насправді ніколи не було.
Ніч підіймала ліжко і всі оселі на невидимі руки. Несла й колихала. Стефа відчула, що ніч холодна, що її треба зігріти – ніч, а не Стефу. Що світ холодний і невідомо, чи прийде ранок. Але навіщо їй ранок, тепер Стефа його боялася, більше, ніж цієї теміні. Оголена спина, майже хлоп’яча, капелюх, під широкими крисами обличчя не роздивитися – скидалась на безстатеву істоту. Згадка про свою суть повернула до недавніх споминів. До згадок, що росли наче отава на скошеному лузі. Отава – це та й не та трава. Вона виростає мовби навздогін прожитому першою, справжньою, весняною травою. Вона росте й не може дорости до тої першої трави. Їй не стати такою ж, бо пізнає літо, за ним осінь. І собою не стати, бо повторює ту, колишню.
Стефа стояла, стримуючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той де були всі, кого вона любила. Холодна посмішка, холодні очі, світлий чуб, вуста правильної форми, немов намальовані, прямий ніс, зворушлива ямка на підборідді, широк плечі. Вона опустила пензлик у пляшечку з чорнилом, торкнулася аркуша, і по ньому зверху до низу ніби самі по собі почали з’являтись невагомі, легкі мов пташки, ієрогліфи. Глянула в дзеркало і побачила його: той підійшовши майже впритул, захоплено дивився на охайний чорний візерунок. Палаючи щоками, почула його шепіт: «Одна нарешті. Тиша. Мовчки стежу за кожним рухом, бо німі вуста…». Ця людина дійсно дуже дивна, не встигла подумати Стефа, як ледь торкаючись аркуша, посадила своїх чорнокрилих горличок у другий рядок і прошепотіла у відповідь: «Ти ще чекаєш мене?». Можна бути примарою і вірити у щось невловиме, незрозуміле, непізнане, яке є із тобою. Так хочеться, щоб було оте непоясненне. Тремтливо-очікуване.
Любов – це сон навиворіт. Є ж люди, які носять пальта, а то й білизну навиворіт. Чи знало юне дівчисько, що має стати примарою? Примарою за життя? Що новий світ зжере її разом з почуттями, амбіціями, планами? Глянула у вікно і мовчки посадила ще одну чорну пташку на аркуш.
Якось під час чергової вечірньої походеньки, коли думала про своє наштовхнулась на людину. Стефа озирнулась: перед нею стояв чоловік. Його біле обличчя світилось у темряві. Хоч було вже далеко за північ, відразу стало чогось не по собі. Щось було не так. Небезпеки не було, зате було щось інше. Нутром відчувався страх. Навіть не страх. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше шепіт чиєїсь самотності, що гнав її до неї, точніше підштовхував, спиняючи біля останньої межі. Стояла і слухала цю тишу бозна-скільки часу. Темрява поглинула, заморозила і виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, Стефа наче розсмокталась на десятки, сотні, тисячі все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Примарна сутність перетворилася у якусь рідину, яка ставала все дедалі рідшою. Зі стану заціпеніння її вивів ВІН. Дивилась і не бачила його. «Це обличчя, мякий овал, виразні очі, всередині яких наче причаївся хтось, кого ти добре знала ( «Добре знала? Ще одна химера до мого враження» - подумала). Не знала, що було далі. Схоже на те, що знепритомніла, а потім прийшла до тями. А може, й не знепритомніла, а перебувала у якомусь дивному стані прострації, навіть не прострації, а відчуження. Відчуження від себе самої, такої яку знала досі. Знала кого? Себе чи ту, ким здавалася собі? Спалахнула наче б зовсім близько блискавка. Вона усвідомила, що якщо він цієї миті дивиться на неї, то певно бачить, яке бліде її обличчя. Ні, не тому, що боялась грози. Цієї миті Стефа гранично чітко відчула, що ця блискавка розкраяла надвоє її життя.
Я почуваюсь божевільним. Так і не зрозумів, що це було? І вже, мабуть, і не зрозумію. Чомусь майнула думка, що вже спізнююся. «Куди?» – спитав себе і не отримав відповіді. І чую себе, і ні. При згадці про цю ніч, моментально ожило тремтіння всього тіла й душі. Воно мовби час від часу народжувалося десь аж на кінчиках пальців ніг. Думки забирав у полон вихор, який жив і серед вітру, й серед тиші. Він ріс, наростав, і сили спинити його не стачило. Вихор ніс у собі дорогу до того місця, дерева обабіч, самотні постаті, котрі проводжали мене тужливими поглядами, мовби просилися взяти з собою. На обрії виростали й зникали гори, обтягнуті голубуватою, з вороним відтінком димкою. Щось виглядало з тієї далини, сміялося, а може, й плакало. І теж кликало, тільки вже назавжди, до неї. У спогаді-видиві я вже не бажав ніякої зустрічі. Та знав, що вихор принесе і знання, і ту жахливу мить, коли зустріч неминуча. Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Світ вже спав. Тільки озвався пес, за ним — другий. Знову настала тиша. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Того вечора моя душа намагалась схопити невидиму нитку, що пов'язувала мене з цією жінкою крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка, як її побачити?
Наступний вечір видався рожевим. Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в повітрі, мов спущені на ниточках. В повітрі гойдався чорний, мов ієрогліф, дим. Пташка, що пролітала над головою, здавалось, хотіла нахабно клюнути мене в голову. Я збирався і знав, що хай там як, а все так і має бути. Мене нестримно тягнуло в те місце, наче я забув там щось аж надто важливе…
Та осінь прийшла самотнім босим листком, опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, і назавжди оселилася в моїй душі. Я більше ніколи не бачив її. Лиш спогади лізли до памяті – недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось виникне з ночі минулого. Потім йшов сніг. Засипав серце, душу, озивалось самотнє вороненя, гірко смакувала крихтами ворона, викликаючи з-за обрію весну, цвіли перші кульбаби, літали в небі маленькі, схожі на баранці хмари, падали на долоні бурульки, та вона так і не з'явилася. І лише світлина над ліжком нагадувала мені про неї, про її очі, вуста, волосся. Лише світлина. Світлина, яка вже давно стала частиною мене…
