Мані давно пора заміж.
Як же так получається? Ніхто не кличе її на побачення, не приходить зі сватами, не бере в пару на сільських праздниках. Та хто ж її візьме? Хоч би врода, чи статки, чи батько член партії, як он у Зіни.
У Мані батько «ворог народу», розстріляний ще в 37-му, матір інвалід в хаті на припічку. Шестеро інших братів і сестер розсмокталися по світу, по інших хатах, як ртуть, коли все рухнуло. Згодом стане ясно, що це мало сенс. Коли помер Сталін всі «знайшлися», виявилося, що у всіх все склалося в далеких світах, під іншими прізвищами…. Маня ж лишилася з матір’ю. Всі соціальні ліфти враз зачинили двері перед донькою «ворога народу».
«То коли ж все рухнуло?» – питала себе Маня до самої старості. Ще вчора вона бігала по ярмарку, батько давав гроші на півника. Підкидав її малу сидячи в санях. Лише його гучний сміх та жорстка борода лишилися в її пам’яті. Коли все рухнуло? Коли батька вдруге і востаннє забрали, коли вже всі перестали вірити, що «все ще буде добре».
Та годі про це. До сусідів приїхав син з відпустки. Не просто син, а військовий! Сестра його, Орися, вродлива дівчина. Їх батьки не були «ворогами народу», не були надто багаті, не були надто бідні, а з їх хати нікого не «забрали». Здавалося, що над їх хатою повисла якась потаємна індульгенція, що не дає горю, яке бродить вулицями, зруйнувати їх тихе щастя. Тож Орися була ще й щаслива.
Орися зайшла до Мані червневого вечора, сіла на край лавки й вимовила рішуче: «Маню, я знаю, що ми порішим».
Маня глянула з під брів, вона якраз вернулася з поля й сиділа знесилена дивлячись на гору лушпиння, що тре перебрати.
- Маню! Та ти чуєш мене? - Орися вже почала сердитися будучи від природи жвавою натурою, яким все треба тут і зараз.
- Чую. Кажи вже, - вимовляє поволі Маня.
- Іван каже у них у військовій частині женихів хоч греблю гати, а ти гарна…Ось мовчи! Кажу - гарна! А ще, ти краща ланкова. А ще, як-не-як, вчилася перша в класі! Могла й повернутися в школу, казали ж: «діти за батьків не відповідають»…. Дійсно, Мань! Нуууууууу, буде ще в тебе все добре! В тебе – буде! Ти заслужила. Тому ми вирішили, треба фото. Мовчи кажу! На неділі приїжджає фотограф, випускників буде фотографувати й інших…я вже записалася.
- В мене й нарядного нічого немає, - розвела руками Маня.
- Нарядне в мене є, візьмеш хустку праздничну.
- І що те фото? Сором який, повезе показувати чи що? Ніби мені конче жених нужен… Ні, мабуть, не треба. Ще на сміх піднімуть.
- А ось і ні! Я все обдумала, ось слухай. Фото наше спільне. От брат і покаже товаришам, мовляв, подивіться фото моєї сестри, дала на згадку. А там, дивись і ти поряд. Знаєш, доля вона така, вона не прямим путями ходе, як мамка каже. Та й врешті, фото на пам'ять лишиться в нас…. - опустила очі Орися.
- На пам'ять? Ти звідси їхати зібралася? Не сміши, може до Ленінграду чи до Москви? - нарешті усміхнулася Маня.
Орися нічого не відповіла. Змовчала, задумалася. Звісно, ніхто нікуди б не їхав. З села не так просто виїхати, хоча б взяти паспорт - де його взяти? Зірвалося з язика, що й пояснювати.
До приїзду фотографа лишалося 3 дні. Маня й забула б за роботою. Та прибігши з ланки, глянь, а на лаві лежать, вінок з лєнтами, хустка празднична, намисто.
Матір дивиться уважно на дончину реакцію, пояснює: «То Орися забігала, каже, вибирай. Вона собі візьме, що лишиться». Говорить, а сама вже знає, гордий характер у доньки, не візьме, норовливий. Вона її сила і опора. Вона все, що лишилося від цілісінького світу. Маня нагадувала їй чоловіка. Той був норовливий і розумний, а ризиковий страх який був! І завжди врешті-решт виявлявся правий. Так і жартували, «Панас не пропаде!». А пропав.
Маня зміряла, намисто до старого пальтичка, хустку, вінок. Все склала в оберемок і грюкнувши дверима пішла до сусідів.
«Не буде фото», - похитала головою матір.
21 червня 1941 року після обіду до сільського клубу сунулося дві фігури. Одна фігура йшла з гордо піднятою головою, в праздничній одежі, інша ж брела спокійно, схиливши голову набік, в піджаку і сірій спідниці. Маня йшла, мов вона лише супроводжує подругу на якесь важливе святкове діло.
Біля входу до клубу трохи людей. Всі в праздничному. Хто в сторонці наводить марафет, хто шуткує жартома зачіпаючи то одних то інших. В клубі завели патефон. На вулиці вогко, в цих краях літо довго не йде, а як дощі затягнуть, то вважай, що літа не побачиш. Тільки й гляди, щоб картопля не погнила в землі.
...на світлині дві подруги, двоє дівчат. Одна в святковому вбранні, бойка дівка, видно з першого погляду, що то - Орися. Інша ж в буденному, дивиться спокійно, прямо в камеру, так, ніби знає вже все про завтрашній день, то - Маня.
На ранок почалася війна. Та війна змела чорною мітлою все, що було недометено в Україні до 41-го року.
Через два дні Маня забрала в клубі світлину і довго дивилася на неї. Брат Орисі поїхав відразу, як почув про війну, вискочив з хати не прощаючись. Тож фото не згодилося. Та й хто по такому фото її вподоба? Стоїть біля гарної Орисі сумна чи то жінка, чи то дівчина.
Маніна доля й справді пішла незвіданими дорогами. Скоро Маню забрали на примусові роботи до Германії. Поверталася в 45-му, йшла пішки, їхала на вантажівках, на підводах….але дійшла додому несучи під серцем дитину.
Ані Орисі, ані її хати не знайшла. Лише світлина лишилася на пам'ять.
Маня як дивилася на неї то завжди, витримавши паузу, казала: «Що ж, Орисю, здрастуй. А заміж я так і не вийшла, та й доброго нічого не було».
Онука, яку гляділа старенька баба Маня, знала цю історію, як свою. Ледь не плачучи дослуховувала не розуміючи, на своє щастя, ще гіркого присмаку людського горя. Забирала з старих рук світлину, цілувала папір: «Люблу тебе! ти - кгасива!».
Тепер світлина з дівчатами у неї, на пам'ять. Ані дівчат, ані їх хат давно немає.
