За десять хвилин після отримання виклику машина патрульної поліції вже була на місці. Повідомлення про непритомну жінку років тридцяти, що лежить біля сміттєвого баку на вулиці, надійшло від старшого дільничного. Він помітив її, коли йшов зранку на роботу. Її світле волосся було скуйовджене і брудне, подекуди у крові, джинси також були у темних плямах і місцями порвані, а зверху була одягнена майка, що мала сіро-білий колір від бруду. Незважаючи на це, було видно, що жінка не безхатченко. Можливо, на неї хтось напав вночі – усе тіло вкрите синцями і подряпинами, руки збиті, нігті зламані – напевно відбивалася. Невдовзі до поліціантів приєдналася машина швидкої та слідчий. Їм був доволі молодий старший лейтенант Сергій Самойленко. Він старанно оглянув місце злочину, обшукав постраждалу – ніяких документів при собі вона не мала. У руці жінка стискала кулончик з написом «Поліна», а у задньому кармані була фотокартка з зображенням дівчинки років десяти. Мала з довгим кудрявим волоссям рудувато-каштанового кольору позувала на камеру, надуваючи мильну бульбашку. «Можливо, дочка», - подумав слідчий і завернув у пакет для речових доказів цю світлину. Зробивши знімки на місці і взявши відбитки пальців, Сергій поїхав до відділку. Невідому не вдалося привести до тями і її відвезли до лікарні.
Прибувши на робоче місце – слідчий одразу почав перевірку по відбиткам пальців, проте система не знайшла відповідностей. Далі Сергій відсканував фотокартку та почав шукати збіги з обличчям дівчинки по різним базам. Пошуки перервав дзвінок з лікарні – жінка прийшла до тями та вона нічого не пам’ятала з того, що відбулося. Також вона не може сказати, як її звати і хто вона. Закінчивши даремні пошуки по фото, Самойленко зібрався до лікарні, щоб поспілкуватися з невідомою та ознайомитися з висновками лікарів щодо її стану та тілесних ушкоджень.
Сивий головний лікар в окулярах чекав на Сергія у своєму кабінеті. З його слів стало відомо, що у постраждалої струс головного мозку з, швидше за все, тимчасовою повною втратою пам’яті, а також незначні гематоми та порізи по всьому тілі. На одязі невідомої було знайдено краплини крові не її групи. Їх відправили на дослідження. Після розмови з лікарем, слідчий пішов до палати жінки. Вона лежала із заплющеними очима трохи нахиливши голову набік. Почувши, що хтось зайшов – швидко піднялася і розплющила очі, які виявилися темно-блакитного кольору. Голова була перемотана бинтом, а на руках подекуди виднілися наклеєні лейкопластирі. Для себе Сергій відзначив, що жінка була досить привабливою з підтягнутою статурою.
- Лежіть, лежіть, Вам не можна вставати.
- Добрий день!
- Добрий! Я – слідчий по Вашій справі, ось посвідчення - старший лейтенант Самойленко.
- Дуже приємно, я би представилася, але не пам’ятаю, як мене звати, - з легкою посмішкою почала білявка, - Тут мене називають Поліною, бо при мені була прикраса з таким написом. А можна дізнатися Ваше ім’я? Якось не зручно по прізвищу звертатися.
- Звичайно, мене звати Сергій, - темноволосий слідчий протягнув руку для привітання, - тоді поки що буду Вас також називати Поліною. Сподіваюся, що ми дуже швидко дізнаємося, що трапилося з Вами і знайдемо Ваших рідних.
- Дуже приємно, - Поліна протягнула руку назустріч, - я також на це сподіваюся.
- Подивіться, будь ласка, на це фото, - слідчий дістав свій телефон і показав перезняту копію фотокартки дівчинки, - Чи не пригадуєте Ви хто це, якісь можливо згадки у Вас є про цю дитину?
Поліна пильно подивилася на фото і несхвально похитала головою.
- Це фото було з Вами, коли Вас знайшли.
- Ні, на жаль, я нічого не пам’ятаю.
- Дозвольте, я тоді сфотографую Вас для того, щоб розіслати по відділкам, можливо, хтось з рідних буде Вас шукати.
Жінка присіла на ліжко, поправила зачіску рукою та посміхнулась на камеру. Вона була доволі спокійною, як для людини, що не пам’ятала нічого і отямилася у лікарні серед невідомих людей. Зробивши фото, Сергій залишив Поліні свій номер телефону про всяк випадок – можливо, вона щось згадає.
Дорогою до відділка, слідчого не залишало дивне відчуття від розмови з постраждалою. Вона з одного боку була приємною у спілкуванні, а з іншого боку – щось у ній турбувало його.
Повернувшись на роботу, Сергій одразу оформив орієнтування по Поліні і відправив його для інформування інших відділків, щодо знайденої невідомої особи. Для себе він також зробив копію знімку дівчинки з фото та роздрукував фото Поліни. Уважно поглянувши на них – він причепив їх кнопками до стіни з боку від свого комп’ютера. До кабінету зайшов майор Тимченко, в руках у нього була купа папок, які він підтримував підборіддям. Підійшовши до столу, майор вивалив усі документи поруч з комп’ютером Сергія. Папки трохи розлетілися і в кабінеті повіяло пилом.
- Завтра перевірка, треба, щоб ти закінчив з оформленням документів по цим справам, щоб нам по голові не настукали потім.
- Це ж я до ранку буду сидіти…
- А що поробиш? Ти знаєш скільки мені ще треба тут усього підготувати до завтра? – майор витер піт з лобу і чкурнув з кабінету.
Сергій глибоко зітхнув, взяв першу папку і почав переглядати матеріали. Так він досидів десь до третьої ночі, після чого сон переміг і він заснув прямо на робочому столі, обпершись головою на руку.
Прокинувся він від телефонного дзвінка – телефонували з лабораторії щодо результатів дослідження крові з одягу Поліни. Сергій попросив надіслати їх йому на пошту. Позіхнувши, він подивився у вікно – сонце вже світило прямісінько на стіл, тобто було біля дев’ятої. Під промінням лежали ще дві папки, які він не встиг опрацювати вночі. Слідчий встав, підійшов до тумбочки і клацнув кнопку чайника, що стояв на ньому. Ранкова кава мала допомогти зібратися з думками. Заливши ложку кави окропом, він повернувся за стіл і взявся за мишку, щоб пробудити комп’ютер після сну. На пошті з-поміж інших листів був висновок з лабораторії. Згідно аналізу ДНК повного збігу по базі не було, та було знайдено інформацію про людину, що була найближчим родичем нападника – їм був Кононов Петро, якого усі знали як Рудого. Один із кримінальних авторитетів, який потрапив до бази тільки через якесь ДТП десятирічної давнини. Тоді його так і не вдалося притягнути до відповідальності. Це і не дивно – він займався і зброєю і наркотиками, а тут якесь порушення правил дорожнього руху… З ким же з родичів могла битися Поліна? Можливо це його брат? І що пов’язувало Поліну з цими людьми? В кінці аркушу був рядок з показником на Amelogenin – він був ХХ, отже – нападником була жінка. Сергій постукував ручкою по столу і розмірковував. Врешті, він вирішив поспілкуватися з Кононовим. Знайшовши адресу Петра, що значилася як його домашня, слідчий накинув шкіряну куртку і вийшов. Згідно з базою даних, кримінальний авторитет проживав за містом. Самойленко вийшов з відділку і попрямував до своєї машини. Старенький зелений «Ланос» стояв припаркований за рогом. Запаливши цигарку, Сергій відкрив дверцята, що трохи скрипнули, ніби привітавшись із ним, і сів у машину. Дорогою він зателефонував до лікарні дізнатися, чи немає якихось новин про Поліну, та лікарі сказали, що пам’ять до неї так і не повернулася. Побачивши за вікном височенний п’ятиметровий паркан, Сергій зрозумів, що він вже наближається до володінь Рудого. На пункті охорони слідчий представився і попросив про зустріч із господарем. Капловухий охоронець, напевно бувший борець, повідомив, що Кононова немає, він поїхав до приватної лікарні, що знаходиться у його власності. Слідчий здав назад, щоб розвернутися. Саме у цей момент по дорозі під’їжджала червона машина. Трохи пригальмувавши, машина заїхала до двору. Через за тоновані вікна, Сергій розгледів кудряву темноволосу жінку, що затуляла своє обличчя хусткою. Він вирішив трохи почекати. Машина під’їхала до будинку, водій зупинився біля входу і вийшов. Обійшовши машину, він відкрив задні дверцята і подав руку жінці з хустинкою. Коли вона вийшла з машини, стало видно, що її обличчя червоне від сліз. Похлипуючи і прикриваюсь, вона забігла до будинку.
Сергій провів її поглядом і трохи задумавшись, почав постукувати вказівним пальцем по керму. Саме у цей час на телефон прийшло повідомлення від Ніни – «Речі зібрала, ключі залишу у сусідки. Вибач». Він стиснув телефон рукою і відкинув його під пасажирське сидіння. Останнім часом їх стосунки були не найкращими і, напевно, доба, проведена на роботі була останньою краплиною. Підпаливши нову цигарку, він вивернув руль у потрібному напрямку і вирушив до медичної клініки.
За пів години Сергій вже стояв біля реєстратури приватної лікарні. Дівчина з віконця кудись зателефонувала і через декілька хвилин до слідчого спустилася брюнетка у рожевому халаті медсестри. Вона провела його до кабінету Кононова. Нарешті слідчому пощастило і він поспілкується з Петром. Рудий чоловік років сорока п’яти сидів у шкіряному кріслі за столом. Рукою, на пальцях якої були одягнені різноманітні золоті персні, він вказав Сергію на стілець.
- Добрий день, слідчий Самойленко, дозвольте поставити декілька запитань до Вас?
- Добрий, добрий… так, я знаю, хто Ви. Слухаю.
- Скажіть будь, ласка, чи є у Вас кровні родичі жінки?
- Ні, немає. У мене з родичів тільки брат залишився і все. Дружина є, але ж Ви питаєте про кровних, так?
- Саме так.
- Мама з батьком померли коли мені ще було чотирнадцять. Ми з братом удвох залишилися, нас дядько виховував, у нього дітей не було. Потім і його не стало – бізнес до нас перейшов, та, власне, всім я займаюся. Брат відповідає за безпеку більше.
- Я Вас зрозумів. – Слідчий провів поглядом по кабінету і його очі зупинилися на столі. У кутку стояла фото рамка із зображенням тієї самої дівчинки, чиє фото знайшли у Поліни. – Вибачте за запитання, а це хто? Дочка?
- Так, це дочка. Проте вона померла. – Петро провів рукою по обличчю, ніби намагаючись відігнати свої емоції. – Я не хочу говорити про Поліну.
- Її звали Поліною?
- Так.
- А що трапилося з нею?
- Я вже сказав – про дочку я говорити не хочу.
- Добре, дякую за інформацію, - слідчий потис руку Кононову і вийшов з кабінету.
Доки він ішов по коридору до виходу натрапив на дошку з обличчями лікарів, що тут працювали. З лівого краю Сергій побачив знайоме обличчя – це була невідома жінка, знайдена вчора. Під фото білявки був підпис Ярмолова Ольга Валеріївна, хірург-трансплантолог вищої категорії. Слідчий перефотографував ці дані і попрямував до реєстратури. У вже знайомої йому дівчини з віконця він запитав, чи можливо зустрітися з Ярмоловою. Проте по даним реєстратури Ольга Валеріївна знаходилася на лікарняному і інформації про те, коли вона вийде не було.
- А чи можливо отримати її домашню адресу? Телефон?
- Так, звичайно, - дівчина застукала пальцями по клавіатурі і за хвилину з принтера виліз аркуш з даними по Ярмоловій.
- Дуже вдячний, - сказав слідчий, підморгнувши дівчині, - з мене цукерки.
- Ой, та всі ви так кажете, - сказала дівчина, трохи зашарівшись.
Після лікарні Сергій вирішив поїхати до відділку, щоб більш ретельно зібрати інформацію по Кононову, Ользі та померлій дитині. Виявилося, що Поліна померла за добу до того, як знайшли Ольгу непритомною. Що ж сталося? Слідчий почав шукати довідку про причину смерті дівчинки – це виявилася нефректомія. Та через що її проводили? Невже у Поліни був рак нирок? Сергій задумливо провів рукою по підборіддю. Ніби згадавши щось, він взяв телефон і набрав домашній номер Ольги. Довгі гудки ніяк не закінчувалися і він вже майже вирішив покласти слухавку, як йому боязко відповів голос літньої жінки:
- Слухаю.
- Добрий день! Це слідчий Самойленко, я телефоную до квартири Ольги Ярмолової?
- Так, це її квартира.
- А з ким я зараз розмовляю? Ви її родичка?
- Ні, я медсестра, доглядаю за її сином.
- Ви давно бачилися з Ольгою?
- Вже декілька днів не було її.
- У мене є деяка інформація щодо неї, чи можу я під’їхати до Вас?
- Звичайно! Ви знаєте адресу?
- Так, буду за пів години.
Сергій схопив ключі від машини і вибіг з кабінету. Квартира Ольги знаходилася у спальному районі. Сірі будівлі були схожі одна на одну, а вітер майже здував рідко посаджені молоді деревця. Знайшовши потрібний під’їзд, слідчий без перешкод зайшов у нього – замок був вирізаний. Ліфт не працював і довелося підніматися сходами. По дорозі він відчув неприємний запах, вочевидь взимку це було улюблене сховище для котів. Квартира Ольги була на третьому поверсі. Слідчий не вагаючись натиснув на дзвоник і за хвилину двері відчинилися. Літня жіночка у білому халаті запропонувала зайти. Сергій у коридорі зняв взуття і пройшов далі. У кімнаті справа через віконце у дверях він побачив, що на ліжку, схожому на лікарняне, лежав хлопець років дванадцяти. Взагалі вся кімната була схожа на палату. Усюди були ліки, ампули, різноманітні медичні пристрої, а до руки хлопця була під’єднана крапельниця.
- Ходімо на кухню, - запропонувала жінка.
Сергій мовчки прослідував за нею.
- Вибачте, Миколка себе погано почуває. Я якраз чай заварила, зараз наллю, - жінка поставила на стіл дві чашки і почала розливати. - Мене звати Тамара Петрівна, я доглядаю за хлопчиком, він дуже хворий, а його мама весь час працює. Так а які новини по Ольгу?
- А чи немає у Вас її фото? Ми знайшли жінку, дуже схожу на неї, хотіли перевірити, чи це не вона.
- Так, звичайно, зараз принесу. А з нею все добре? – Тамара Петрівна вийшла і за мить повернулася, тримаючи у руках фото Ольги, яка міцно обіймала Миколку.
- Так, все добре, вона зараз у лікарні, проте Ви можете не хвилюватися. А чи можу я взяти це фото собі?
- Беріть.
- А що з її сином трапилося?
- Він з раннього дитинства дуже хворий, нирки, не знаю, що з ним трапилося…Ольга б’ється як може, щоб вилікувати його.
- У неї є якісь вороги? Проблеми на роботі?
- Ні, ворогів немає – вона майже весь час на роботі. Про проблеми нічого не розказувала.
Поставивши ще декілька питань, на які Сергій не отримав відповіді, він поїхав до лікарні. У палаті Ольга стояла біля вікна і дивилася на дітей, що гралися на майданчику. Слідчий перервав її спостереження:
- Добрий день!
- Добрий, - сказала вона повернувшись обличчям до Сергія. Привітна посмішка з’явилася на її обличчі.
- Як Ваші справи? Згадали щось?
- Ні, на жаль нічого.
- У мене є щось для Вас. Я зробив фото, які зможуть нагадати Вам хто Ви.
Сергій підійшов до Ольги, запропонував присісти на ліжко і почав показувати фото з лікарні і з її дому. Очі жінки, здавалося, збільшилися майже в два рази від подиву. Вона почала глибоко вдихати і видихати повітря у паніці. Слідчий схопив пляшку води з тумбочки і, наливши у склянку подав Ользі.
- Боже мій, як там Миколка?
- Не хвилюйтеся, з ним все добре, я тільки від нього.
Жінка закрила обличчя руками. Посидівши так зо дві хвилини, вона сіла рівно і звернулася до Сергія:
- Я все згадала, - сказала вона на видосі. – І зараз я все розповім. Я працюю трансплантологом у приватній лікарні Петра Кононова. Влаштувалася туди спеціально для того, щоб помститися йому. Миколка став інвалідом через нього. Він був п’яний за кермом і збив сина, коли йому було ще три рочки. Після цього у Миколи почалися проблеми з нирками – він увесь час на діалізі. Для того, щоб його врятувати і він зміг жити нормальним життям, треба було зробити пересадку нирки. Саме тоді я, студентка мед університету і вирішила стати трансплантологом. Але виявилося, що це не так просто зробити, черга на пересадку дуже велика. Я втратила надію і вирішила врятувати сина будь яким чином. Влаштувавшись до Кононова, я почала збирати інформацію і добиватися його довіри. Дуже швидко я була задіяна у підпільних пересадках. Органи у його клініці можна було купити і іноземці приїжджали до нас на дорогі операції. Я вирішила дізнатися, де беруться донори цих органів. Так як брат Петра Кононова дуже полюбляє жінок, у мене не було труднощів із тим, щоб закрутити з ним роман. При нагоді, я стала підслуховувати його розмови і читати повідомлення. Виявилося, що вони відловлюють безхатніх людей і роблять пересадку їх органів. Місяць тому, я дізналася, що семирічна дівчинка померла після того, як у неї вирізали частину печінки. Я була у розпачі, розуміла, що і мої руки тепер у крові, тому що я допомагаю цьому злочинцеві. Я підійшла до вікна свого кабінету, витираючи сльози, і побачила кудряву дівчинку. Поліну привезли тоді на видалення гланд, яке мало бути наступного дня. Вона вистрибнула з заднього сидіння позашляховика і бігла до Кононова. Він обійняв її, підняв і почав кружляти. Таку саму дівчинку він вбив нітрохи не жаліючи. І скільки їх було усього – невідомо. Я вирішила вдарити його по найболючішому місцю – його дочці. Вирішила зробити так, щоб він відчув мій біль - бачити, як твоя дитина страждає. Я переглянула її медичну карту і план помсти вже став чіткіший. На завтра я привезла Миколку з собою і поклала його у порожній палаті. Коли Поліна лежала, відходячи від наркозу після видалення гланд – я її відвезла у реанімацію. Замість неї у палату Поліни привезла іншу дівчинку, яка чекала на видалення нирок для пересадки. Її, мабуть, також знайшли десь на вулиці. З тумбочки біля ліжка я забрала фото і кулончик, поклавши, у задній карман джинсів. Повернувшись до Поліни я побачила, що вона прийшла до тями. Я мусила застосувати до неї силу, щоб увести ще одну дозу наркозу. Після цього, я накрила її обличчя простирадлом, щоб дочку Кононова ніхто не впізнав. Так само я підмінила свого сина у іншій палаті, де дитина чекала на донорський орган і пішла переодягатися - готуватися до операції. Нажаль, серце Поліни не витримало. Я зрозуміла, що коли Кононов дізнається, що це його дочка, перегляне камери спостереження – мені не вижити. Напівпритомного сина я забрала з лікарні і відвезла додому. Як тільки ми увійшли до квартири, я почула, що додому під’їхали машини. Хворого сина я не могла нікуди сховати і залишила з доглядальницею. Сама ж вирішила вийти до людей Кононова. Його брат вдарив мене і поклав у багажник БМВ. Під час того, як вони мене везли, я відчинила багажник за допомогою кулончика, що був у джинсах, і вистрибнула. Це було на швидкості, я кудись покотилася, далі – темрява, а потім – я у палаті.
Дзвінок Сергія до відділку – і група захвату виїхала до приватної клініки. Через декілька хвилин слідчому прийшло відеоповідомлення від Кононова, що сидів у приватному літаку: «А ми ж могли з Вами домовитися, я ж все знаю - Ваша Ніна з четвертою стадією раку печінки. Наші лікарі зробили б операцію – а Ви би не повідомляли про мою клініку…» Слідчий стиснув кулаки. Ніна покинула його не через затримки на роботі – вона не хотіла бути йому тягарем. Та чи може кохана людина бути тягарем – кожна хвилина з нею безцінна? Сергій знайшов номер Ніни та натиснув номер виклику. Слухавку взяла її мама. Ніни вже не було.
