Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46973
Рецензій: 91383

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання № 14

© Конкурс прозових творів "Історія однієї світлини", 26-10-2019
Уляна Янко «Медяник, що танцює на піску»

Батько навіть не поцілував. Пішов, коли вона спала. Алька чекала його з роботи, потім з відрядження. Поки бабуся спересердя не сказала правду.
– Звіявся до тієї шмати, полюбовниці своєї.  
Мама теж не знала, що назавжди, чекала, сподівалася, що повернеться – не раз вертався. Після  пізнього дзвінка, в суботу, довго плакала. Потім дістала зі стелажа альбоми, не зронивши ні слова, винесла їх на смітник.
Алька тоді не знала, що тепер у неї не залишилося жодної фотографії, пов’язаної з батьком. Окрім однієї, якою заклала сторінки «Улюблених віршів».
***
– Маріванівна-а, а Наталька реве в туалеті і не хоче виходити.
–  Тарілка має бути вилизаною, якщо не з’їси, напхаю, як гуску.
– Спи, кому кажу,  от як дам шваброю по ляхах, пойорзаєш мені. Шо ревеш, болить? Стулила писок, очі закрила і заснула вже, бо знову вперіщу. І  не рухатись! Ще раз тріпнешся,  прив’яжу тебе до ліжка, в одіяло замотаю і прив’яжу.

Її забрали з того  злощасного садка, та жахіття снилися не перестали. Нянька з вузькими, хижими, як у вовка,  очима силоміць вкладала її до сну і накривала важкою ковдрою з головою. Задихаючись, борсалася, не в силах вивільнитися з пастки, силкувалася крикнути, але голосу не було, натужувалася дужче і верещала з останніх сил. Прокидалася від власного крику, мати вмикала світло, прикладала долоню до чола, заспокоювала.
– Вже не маю сили, всі ночі однакові , здуріти можна, – якось почула, як мати жалілася батькові. – Роби щось, вона і твоя дитина.
– Дай краплі. Мені треба висипатися, у мене робота.
– В мене також робота, та хто б про це згадав. Краплі. Якби ж вони помагали, – нарікала мати, але батько не слухав, втуплювався у цифри на комп’ютері і ні для кого в домі його більше не існувало.
Встати до неї йому все-таки довелося. Один раз, коли були на морі. Сидів з нею пів ночі, розказував веселі історії, аж поки не заснула знову.
Зранку мама зібрала її на пляж.  Батько прийшов пізніше. Витягнув з целофанової торбинки медяник у вигляді фігурки чоловічка:
– Бравий хлопець, правда? Дивись, які ґудзики, фіолетові. Коли мама пішла плавати, змовницьки додав:
– Слухай секрет, він лише на вигляд пряник, насправді  ж – агент під прикриттям, знаменитий Пряникус Пряниченко. Володіє карате, вміє читати думки і долає ворога поглядом – блимне оком,  і супротивник робить все, що накажуть. Віднині це твій персональний охоронець, боронитиме від всяких почвар і поганих людей. А ще агент непогано танцює, дивися.
Батько проставив медяника в пісок і  почав хитати ним з боку в бік, наспівуючи веселу мелодію. Матір якраз вийшла з води і прямувала до них:
– Фу, навіщо ласощі в піску виваляв? Як таке давати дитині?
– Мам, не переживай, я його не їстиму,– заявила  тоді  Алька.
–  І правильно. Від брудного живіт болітиме. Яка розумна дитина, мудріша за декого з дорослих, – похвалила мама, витираючись рушником. Вона не бачила, як батько підморгнув доньці і, приклав пальця до вуст, тож не дізналася  про його з Алькою таємницю.
Того дня мама й тато жодного разу не посварилися. Навіть грали разом у волейбол, а потім фотографувалися.
***
Альці все рідше снилася зла нянька, а згодом перестала зовсім. Супер-агент дні недремно стояв на чатах, проганяючи нічні жахи і охороняючи підопічну від лихого.  
Коли мати позбулася альбомів, взялася викидати й речі, пов’язані зі зрадливцем. Якогось вечора, Алька, вкладаючись до сну, оторопіла – замість Пряничука на тумбочці лежала пачка паперових носовичків.. Зірвалася з ліжка, побігла до материної кімнати і влаштувала істерику. Мати відмахнулася:
– Він смердів, мабуть запліснявів. Йди спати, рано вставати до школи. На добраніч.
Але вночі  мала не давала собі засинати, боялася, що їй знову насниться кошмар.  Щойно бралася дрімота, щипала себе за руку. Несподівано згадала про світлину. Протерла кулачками очі, кутаючись в ковдру, сповзла з ліжка і  подибала до стелажа. Витягла «Улюблені вірші», а звідти  знімок. Цю світлину батько зробив в ой день на пляжі, коли приніс їй медяника. Довго дивилася на медяну фігурку, встромлену ногами у пісок. Хвацький погляд, руки хвилькою. По черзі тикнула пальцем фіолетові гудзики.
– Будь ласка, будь зі мною, зроби так, щоб нянька не приснилася, – швиденько цьомкнула фото і поклала під подушку.
Прокинувшись зранку, щасливо усміхнулася.

***
– Познайомся, це Алька, Наталька. Алько, це  Віктор. Віднині він буде жити з нами.
– Надіюся, ти не проситимеш називати його татом.
Гримнула дверима і пішла до себе.  Всілася на диван, обійняла подушку, прикусила губу Просиділа так деякий час. З іншого боку, всі ці роки мати  жодного разу не приводила додому нікого. Пора б  і їй подумати про матір.
Зітхнувши, відшукала в шухляді стола стару світлину. Розгладила.
Дитячий кошмар давно минувся. Та й не дитина вона давно. Поклавши фото назад  в шухляду, набрала Сашка.
– Зараз приїду, чекай, – повідомила тоном, що не приймав заперечення.

***
Ще не встигли розпакувати валізи , як задзвонив телефон. На екрані висвітлився материн номер. Її голос був глухішим, ніж звичайно, Цей тон Наталку завжди насторожував.
– Що трапилося? З тобою все гаразд? Як бабуся?
– Ми в нормі… Але Віктор…– зі слухавки долинув схлип. – Серцевий напад… Вже тиждень. як. Не хотіла псувати вам відпустку… Знаю, ти його не любила. Не виправдовуйся, я знаю…. Може… зайдеш?
Залишила Сашкові записку, а сама подалася до матері.
Допивши чай, бабуся пішла спати, а вони  з матір’ю ще  сиділи. Розмова не клеїлася.
– Я зараз, – озвалася першою Наталка. Вийшла у прихожу, порилася в торбинці.
Розгладила світлину, поклала  на стіл біля матері.
– Що це? – спитала та.
– Пригадуєш, колись на морі тато купив мені медяник?
– Ні,  не пригадую.  Хоча чекай.  Щось таке крутиться в голові. Здається, він тоді впав у пісок, і ти відмовилася їсти.
– Відмовилася, але  не через пісок. Батько назвав його Пряникусом Пряниченком і сказав, що суперагент мене охоронятиме. Що прожене нічний кошмар. І прогнав.  Я його любила. А ти викинула.
– Пряник? Прогнав кошмар? Досі віриш в казки?  Забула, скільки ліків я в тебе впхала.
–  Вже не вірю, але тоді вірила. Як і  вірила, що батько прийде. І він приходив, я чула, але в хату його не пускали. Чому  ти не пускала до мене батька, мамо?
– Не бачила, як я страждала?
– Ну звісно. І фотоальбоми многостраждально знищила. І все, що він мені купив. А про мене, про мене ти подумала? Як мені було, тоді й потім? Жодної ниточки, жодної згадки не залишила, добре, хоч одна випадково вціліла.
– Прийшла дорікати? Ну давай, пиляй, змішуй з болотом. Винувать, як винуватив твій батько…
– Прийшла не докоряти, а тому, що ти покликала. Просто… ось тут… досі сидить, накипіло. Звикла чути на  його адресу лише погане.  А винні обоє.  І Віктор… ваші стосунки… ти ж його не любила. Якось не так,  неправильно…Ох, щось я розійшлася, лізу не в свої справи. Вибач, вибач, не зважай на мої слова.
– Це ти мені вибач,– озвалась мати після паузи: – Хотіла як краще.  Але, бачу, марно старалась, ти його не забула. Досі сумуєш?
–  Не знаю, чи сумую. Часами спливає в пам’яті та його родимка над бровою і зморшки на переніссі, довша і коротша. В нього були гарні очі,  здається світло–сірі, як у мене. Як давно це було. Цікаво, чи впізнала б зараз? Чи він би мене впізнав, чи хотів би побачити? Оте фото з пряником, все що мені від нього залишилося.

***
Отакої. Наталка знову закрутилася на роботі. Згадала аж увечері. На диво мати не докоряла, була в гарному настрої і запросила доньку на обід в кафе поблизу її роботи.
– Маю для тебе приємну звістку. Обіцяй, що прийдеш
– Скажи, що це не черговий кавалер, мамо, бо не прийду.
– Не кавалер.
– Тоді обіцяю. Але хоч натякни, що за звістка.
– Це сюрприз, побачиш.
Почалася завірюха. Заскочила в кафе, обтріпуючи одяг, почала шукати поглядом  матір. Та махнула рукою з-за столика в кутку.
– Але ж мете. Привіт, мамо. Ну, і де твій сюрприз?
– Сюрприз скоро буде, телефонував, що в дорозі.
– О, навіть так. Якщо не твій кавалер, цікаво, хто це. Невже нарешті  дизайнера для перепланування знайшла?
– Потерпи трішки і дізнаєшся.
Очікуючи, замовили по каві.
– Як твої справи? Як чоловік?
– Нормально, хоч роботи багато. І в Сашка на носі переатестація . А ти як?
– Ніяк. Що теж непогано, оговталася, помалу звикаю бути сама.  
– Але ти не повинна.
– Поки що мені так спокійніше.
– Сюрприз зловживає нашим часом, – глипнула Наталка на годинник.
– Справді, надто довго добирається, корки чи що. О, хтось дзвонить, певно він. Алло. Так, я. Хто це? Де-де? Що?! Що ви сказали? Та ні, не може бути. Мабуть помилилися…
З телефону ще линув голос, та материна рука з телефоном  опустилася на коліна, очі розгублено забігали.
Донька схопила телефон, приклала до вуха. На жаль, на тому кінці вже вимкнули зв’язок.
– Він потрапив в аварію. Абонент «Роксі» не відповідав, тож зателефонували наступному в списку, Ользі Нечай, тобто мені.
– Хто цей «він»? В аварію потрапив наш сюрприз?
– Так. Сюрпризом мав бути твій батько.
– Що?

***
Години під операційною видалися Наталці вічністю. Нарешті вийшла медична сестра і повідомила:
– Операція пройшла вдало. Пацієнт відбувся легкою травмою, то ж нічого страшного. Ким йому будете?
– Донька, дружина, – одночасно відповіли.
– Можете зачекати в палаті, його зараз перевезуть.
Минав час, але нікого не привозили.
Наталка не витримала:
– Посидь, я дізнаюся.
Під реанімацією скупчилися лікарі й щось обговорювали.
– Даруйте,  – торкнула якогось  за плече. – Мого батька мали привезти в 3-тю палату. Прізвище Нечай.
– А, – відказав той. – Не чекайте, не привезуть. Пацієнт знепритомнів і  впав у кому.
– Що? Яку ще кому? Це неможливо, мені сказали, в нього ж легка травма, – прошепотіла Алька, відчуваючи, як всередині все стискається і як  слабнуть коліна.
– Самі не розуміємо. Збираємо консіліум.
– А можна до нього?
– Ні-ні, зараз ні.
– На хвилинку, будь ласка.
Певно виглядала кепсько, бо змилосердився.
–  Гаразд. Лише на хвилинку.
Наталка поправила халат і  кинулася до палати інтенсивної терапії. Під дверима перевела дух, обережно відчинила.
На ліжку лежав  чоловік, з  його носа і рота  виходили трубки, збоку світився електрокардіограф.
Дівчина присіла поруч на стілець.
Бліде обличчя, темне волосся із сивиною, ні вона його таким  не пам’ятала. Хіба що борозни на переніссі. Так, ті самі дві – довша і коротша – тільки тепер глибше  врізалися в шкіру. Під ними з’явилася ще одна.
Зазирнув лікар і жестом велів піти  геть.  За дверима стояла перелякана мати.
– Я вже знаю. Як він?
– Ніяк. Лежить, все на апаратах.

***
Була  п’ятниця, його день, Наталка знову бігла до лікарні. Лікарі досі не встановили причини, лише розводили  руками і радили сподіватися на диво.
Дорогою  зайшла в ординаторську, поговорити з лікарем, але він був зайнятий, розмовляв з  якоюсь мадам у капелюшку  і перебирав документи.
Пізніше зупинив її в коридорі.
– Ви його єдина донька?
– Не знаю, не цікавилася, у нього ж інша сім’я.
– Таки єдина. Щойно приходила  дружина, брала довідки, потрібні для розлучення. Казала, що спільних дітей нема, то ж папери їй потрібні лише дл проформи.
– А я до неї яким боком?
– Мабуть ніяким, поки вона законна опікунка, і  платить за догляд. Але невідомо, як буде далі.

***
– Як я й передбачав. Законна дружина сьогодні відмовилася від оплати за догляд.  Інші родичі не зголошувалися. Якщо ніхто не платитиме, через тиждень пацієнта відімкнуть від систем життєзабезпечення. Не гнівайтеся, зробив, що міг – проголосував проти. На жаль, рішення приймає більшість, я лиш слідую протоколу.
Наталка чортихнулася і вимкнула  мобільник. Потрібних коштів у неї не було.

У п’ятницю знову пішла до батька. Тримаючи у своїх долонях батькову,  пригадала налякано-задоволений вираз лікаревого обличчя, коли тицьнула в кишеню п’ятсотку за відтермінування вироку. Пригадала і  вилаялася.
– Ось такою я стала,  дорослим і лихослівним стервом. Як нянька з моїх кошмарів. Гадаєш, не така? Ти надто доброї про мене думки. Завжди любив мене… Пам’ятаєш медяного чоловічка? Ні? Щоправда мама викинула його, коли ти пішов. Але я дещо зберегла, зараз покажу.
Наталка дістала з торбинки блокнот, за обкладинкою якого тримала дитячу світлину. Витягнула, взяла батькову долоню, поклала на неї фотографію і, підтримуючи, підвела до напівзаплющених очей.
– Впізнаєш? Бравий хлопець Пряниченко, агент під прикриттям. Дивись, як він вміє,  ще не розучився, – припідняла   картку  за краї і почала хитати  з боку в бік, наспівуючи.
На мить їй здалося, що батькова рука смикнулася.
– Хочеш теж потанцювати? – всміхнулася гірко, усвідомлюючи, що це лише уява  видає реальне за бажане. – Гаразд,  я почну, а ти за мною.
Наталка підхопилася і, тримаючи фото у витягнутій руці, закружляла палатою. Очевидно кроки спричинили шум, бо двері відчинилися і влетів лікар.
– Дівчино, це реанімація, – почав напутливо, та глянувши на пацієнта осікся: - Хоча, як собі бажаєте, післязавтра і так вимикаємо.
Наталка, спопелила доктора поглядом. На ходу ховаючи світлину в блокнот, а блокнот  у рюкзак, вискочила  а коридор, щоб не вибухнути, затулила долонею рот. Поволі йшла вуличкою, потім парком.
– Не плач, люба, слізьми горю не зарадиш, – Сашко зачинив двері  й  допоміг дружині  зняти пальто.

***
Потрібної суми так і не назбирали – надто велика для короткого проміжку часу. Підготувалися до найгіршого. Залишалося справдити кілька формальностей, щоб забрати тіло. Лікар викликав її та матір.
– Не знаю, як і сказати, – почав, пітніючи.
– Можете не казати. Давайте ваші папери, – обірвала Наталка.
– В тому якраз і справа, що підписувати не треба.
– Як це? Знайшлися інші близькі або родичі? – здивувалася мати.
– Ні, ви єдині, хто зголосився. Але справа в тому, що-о…
– Кажіть швидше, скільки? Скільки, дідько б  вас побрав, – вийняла гаманець юнка.
– Ні-ні, йдеться не про подяку. Справа в тім, що пацієнт прийшов до тями.

***
Мати й донька не слухали протестів. Лікарняний халат, за який вхопив дівчину лікар, так і залишився в його руках.
Пацієнт виглядав блідий і кволим, його спину підпирала піднята вгору головна частина ліжка і подушки. Коли  жінки з’явилися перед ним, підняв руку, яка тут же ж впала назад на ковдру. Силкувався щось сказати,  та  вуста  лише безгучно заворушилися.

В кінці місяця батька виписали. Наталка приходила до його оселі щодня, приносила їжу і продукти. Мати теж була кілька разів, поки був слабким, прибирала і прала.
Говорив мало. Привіт, дякую, так-ні, бувай. Чи травма ще давалася взнаки, чи не мав що сказати.
Але якогось дня його прорвало.
– Ти така добра, – промовив, коли  донька вже йшла. – Навіщо це робиш?
Наталка знизала плечима.  Він продовжив:
– Всі відвернулися  а ти приходиш. І Оля приходить.  Я негідник, я вас покинув. Покинув мою маленьку Альку.  
– Тату, не треба.
– Ти сказала «тату»? Тату.., – сльози покотилися горохами по щоках. Наталці довелося роззутися, обійняти його, провести до кімнати і всадовити в крісло.
– Побудь зі мною ще трохи, – попрохав, як дитина, і глянув так благально, що дівчина мусила скинути пальто і сісти поруч.
Витер рукавом очі, помовчав, тоді взяв її долоню у свої.
– Ось так тримала мене за руку.
Наталці казали, що часом пацієнти в комі бачать і чують, що робиться довкола,  але не в цьому випадку. Запевняли, що всі реакції відсутні. Навіть на «кібероці».
–  Потім хтось танцював, в тумані, що сіявся згори, я  бачив силует.  Звучала  музика і кликала мене в той туман… Так закортіло танцювати, що ну.
– Скоро і танцювати, і скакати будеш, ще трохи часу, потерпи, – мовила Наталка.
Коли прощалися, витягнула  стару фотографію:
–  На от. Хай побуде в тебе. Може колись згадаєш.
– Пряникус  Пряниченко? –   батько підніс знімок до світла,  щоб краще роздивитися.
– Невже пам’ятаєш?
– Аякже. Агент під прикриттям. Він мені часто снився. Звідки у тебе його світлина?

***
– Подібного випадку в нас не траплялося, – дивувався професор, спостерігаючи у вікно, як Максим Нечай бавиться у м’яча з онукою. – Глибока кома, можна сказати, на рівному місці, тоді чудесне зцілення і блискавичне повернення до норми.  Всього три роки, а він, як новенький. Справді відмовляєтеся від участі в програмі? Подумайте, фонд не скупиться на копійку.
– Відмовляємося. Батько не хоче, і правильно робить. Ми з матір’ю його у цьому підтримуємо. Жодні гроші не варті того, щоб гаяти час на  холодну лабораторію. Годі з нього лікарень.
– Шкода-шкода, справді унікальний випадок. Але раз  вирішили від нас відкараскатися…
– Краще ви до нас приходьте, на чай, завжди раді гостям.
– Дякую, неодмінно завітаю. Ну що ж, бувайте, пані Наталю, приємно було побачитися. Панасовичу привіт передавайте, він  у вас молодець.

– Мамо, мамусю! - з порога запищала Ганнуся і тицьнула  Наталці під носа пожмакану вицвілу світлину. – Дивись, що мені дідо дав! Пряникус Пряниченко, суперагент! Тепер він буде ходити до садочка і їсти за мене манну кашу!
Наталка присіла, однією рукою обійняла доньку, іншою взяла знімок:
– Який бравий вояк. Тобі неймовірно пощастило мати такого друга. А знаєш, він ще й  танцювати вміє.
– Знаю, знаю, дивись як, – Ганнуся вихопила фото і почала ним крутити в різні боки.


                                                          


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Шепітко, 03-11-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталія, 30-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Anonim, 27-10-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34773898124695 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …