Кривавий туман заслав очі сержанта радянської армії Артемія Гончарука. Та й без того він майже нічого не бачив – так сильно спухло від побоїв розбите, більше схоже на зоране поле, обличчя солдата. Він ледве встиг набрати в груди повітря, як новий град ударів посипався з усіх боків невпинним шквалом.
Получай, с-сволочь! Вот тебе! И еще! Наслаждайся последними минутами жизни, гаденыш!
Гурт молодих офіцерів щільно обступив зіщуленого на підлозі Артема і нещадно гамселив його взутими у важкі кирзові чоботи ногами. Хлопець лише закривав однією рукою голову, а другою якомога міцніше притискав до грудей розірвану, обпалену, заюшену кров’ю фотокартку. На ній ще можна було розгледіти вродливу усміхнену молодицю з маленьким хлопчиком. Такі щасливі, такі живі…
Жоден удар не змусив Артема розслабити хватку і випустити той клаптик картону з рук. Зламані ребра, розтрощений ніс, вибиті зуби – він вже не зважав на те. Жити йому залишалося лічені хвилини, він це добре розумів. Як не заб’ють на смерть – все одно розстріляють. Увесь світ, всі прагнення солдата звузилися до однієї простої мети – піти з життя з найціннішим, що у нього залишилося. З його родиною, бодай навіть якщо то тільки зображення. Єдина згадка про колишнє щастя і єдиний зв’язок з втраченим минулим.
В повітрі пахло порохом і перемогою. Наближався кінець війни, і це відчували всі. Все частіше лунав в окопах радісний сміх – бійці будували плани на майбутнє, тішилися надією на зустріч з близькими. Але сержант Артемій Гончарук не розділяв ейфорії товаришів.
Тривалий час він перебував на лікуванні після тяжкого поранення, а тепер війна для нього вже скінчилася. На фронт лікарі його не відпустили, але і не комісували. Перевели на службу в тил, а перед тим дали коротку відпустку. Цей тиждень Артем вирішив витратити на поїздку додому. Дуже неспокійно було на душі. Останні пів року він не отримував листи від сім’ї. Жодної звістки. Серце болісно стискалося в грудях. Не розумів, що могло статися – його рідне місто давно звільнили від окупантів, і відтоді жінка уже двічі писала йому. А потім – тиша. І тиша ця не віщувала нічого хорошого.
З тяжким передчуттям Артем вийшов з автобусу. Місто зустріло його гомоном і метушнею. Воно було схоже на велетенський мурашник – населення галасливо відбудовувало те, що зруйнувала війна. Проте власна домівка вразила солдата могильною тишею. Вибиті вікна, обгорілі стіни, пробитий дах… З листів він знав, що будинок постраждав від бомбардувань, але родина продовжувала тут жити. Тепер тут не було нікого. Кімнати зсередини зберегли сліди страшної пожежі. Що могло статися? Де всі? Сльози відчаю виступили на очах бідолахи. Тремтячою рукою торкнувся вкритого сажею підвіконня, ноги підкосилися, і він тяжко опустився на підлогу. Раптом його погляд зачепився за щось в купі уламків. Стрімко підвівшись, Артем обережно дістав обгорілу фотокартку. З неї йому всміхалися дружина і маленький син. Він пам’ятав це фото, зроблене напередодні війни. Обережно сховав знахідку в кишеню на грудях – поближче до серця, і вирушив на пошуки.
День пройшов у блуканнях напівзруйнованим містом в спробах знайти знайомих чи сусідів. Ці старання мали певний успіх, але люди дуже неохоче розповідали йому, що відбувалося в місті після визволення. І скоро він зрозумів, чому. Знайшлися добрі люди, які не злякалися його військового однострою. Вони розповіли, що зі встановленням радянської влади до міста прибули підрозділи СМЕРШ для боротьби з ворожим підпіллям і тилові частини для підтримання порядку. Відразу стали надзвичайно популярними доноси. Багато цивільних було розстріляно за підозру у співпраці з німцями. Та ще більше лиха населення зазнало від мародерства та розбійницького свавілля солдатів тилових частин – тих, які ніколи не приймали участі у справжніх боях. А якщо люди чинили їм опір – до них приходив СМЕРШ з букетом анонімних доносів. Цілком можливо, що така доля спіткала і Гончаруків.
Не гаючи часу, Артем вирушив до військових. Зустріли його з повагою – орден Червоної зірки та медаль «За відвагу» на його грудях розчинили перед ним всі двері. Темрява прохолодним килимом накрила місто, коли солдат постав перед похмурим полковником. Офіцер довго вдивлявся у зображених на фотокартці людей, а потім холодно відповів:
- Так это ваши родные, сержант? Ай-яй-яй, как нехорошо. Герой войны, а змею под сердцем пригрели, товарищ. Были мы по указанному вами адресу. Согласно неопровержимым данным, эта гражданка активно сотрудничала с фашистами. Есть свидетельства очевидцев, что в период оккупации она сожительствовала с немецким офицером, а после освобождения занималась диверсионной деятельностью.
- Що з нею сталося? – чужим, хриплим голосом промовив Артем. Полковник відповідав коротко, уривчасто і сухо. Наче випльовував слова. І кожен плювок гострим списом вбивався в груди сержанта.
- Во время задержания оказала сопротивление, подожгла дом. Пыталась скрыться вместе со своим выродком. Открыли огонь на поражение. Немецкая подстилка…
Наступної миті кулак Артема з усієї сили врізався в обличчя офіцера. Не тямлячи себе від горя і люті, хлопець кинувся на полковника, як дикий звір. Той поточився назад, та не встояв на ногах і впав на підлогу. Артем хотів було навалитися на нього зверху, але тієї миті до кімнати, почувши галас, влетіли ординарці і кілька офіцерів, що були поблизу. Вони відтягнули Артема і допомогли полковнику підвестися.
- Ах ты мразь… - прошипів він, витираючи хустинкою кров з обличчя. – Да как ты посмел поднять руку на старшего по званию, молокосос? Уж не думаешь ли ты, что эти игрушки у тебя на груди спасут тебя от военного трибунала? Хотя зачем тебе трибунал? Он все равно приговорит тебя к расстрелу… Я тебя, сосунок, лично порешу прямо тут! Не переживай – потом по бумагам все чинно оформим – никто не подкопается… А-ну, ребята, покажите хохлу, по чем фунт лиха! Да не жалеть сопляка! Что б живого места не осталось!
Артем мовчки слухав свій вирок, не перебивав. Розумів, що живим його дійсно не випустять, і шансів виплутатися жодних. Та він і не хотів більше жити. Не було заради кого. Лише маніакальним поглядом вдивлявся у фотокартку, що все ще стискав у руці розлючений полковник. За мить перед тим, як його почали бити, він неймовірним зусиллям вирвався від своїх катів і відчайдушно вчепився в пожовклий шмат картону. Картка порвалася, від несподіванки полковник випустив її з рук, і Артем, притиснувши її до грудей, впав на підлогу під градом ударів.
Куль на сержанта радянської армії Артемія Гончарука витрачати не стали. Просто били до тих пір, поки не зупинилося дихання. Стомлені кати, втираючи піт, повиходили з кімнати на перекур, залишивши на холодній підлозі закривавлене, понівечене тіло. Одна рука неприродно вивернута і притиснута серця, а в ній навічно мертвою хваткою – фотокартка: вродлива усміхнена молодиця з маленьким хлопчиком. Такі щасливі, такі живі…
