I shut my eyes and all the world drops dead;
I lift my lids and all is born again,
(I think I made you up inside my head)
Sylvia Plath – Mad Girl`s Love Song
Моє усміхнене фото, де я стискаю пальці своєму коханому, що подарував щасливі вісім років мого життя, а потім все зруйнував, стояло на моїй тумбі навіть зараз, коли все наше «ми» півроку як добігло кінця. Я так сяяла в той день, коли ми його зробили. Яскравий світлий спогад серед темних і сірих моїх років. Я дивлюсь на це фото і згадую всі три десятиліття свого маленького життя, чи скоріше існування.
Мені було вісім, коли помер татко. Через півтора тижні після мого дня народження. Тоді я зрозуміла, що всі бажання, які я загадувала на день народження, задуваючи свічки, чи коли падали зірки, ніколи не здійсняться.
Останнім часом, я дуже часто згадую батька. Він був сильною людиною, навіть трохи жорсткою, але надзвичайно розумною. Тато виховував мене, тримаючи в залізних рукавицях, але це не заважало мені його обожнювати. Я однозначно була татовою донею. Тому, коли п’ятого листопада сорокового року він помирав, я плакала, і небо плакало разом зі мною. Тоді, після його втрати, я написала свого першого вірша.
Я занурилась у навчання. Одні п’ятірки, безліч стипендій, нагороди у конкурсах за мої вірші, але моя активна діяльність здавалася мені якоюсь примарною. Я була такою загубленою. Я вчилася, читала, писала й працювала як навіжена. І врешті-решт, я загубилася серед предметів, книжок, слів, людей. Серед життя. Назавжди загубилася, ще зі смерті татка. Він, за моїми дитячими спогадами, був такою хорошою людиною, і мені так його не вистачало. Можливо, психологи ствердять, що саме через нестачу мого татка, я шукала схожого на нього чоловіка, та я не знаю чи дійсно це було так. Точно я знаю лише те, що була загубленою.
Моє особисте життя було пустим. Жоден чоловік, що я його зустрічала не міг заполонити моє серце, бо воно було вкрите товстелезною кригою, принаймні, мені так здавалося, до зустрічі з Тедом. Мені вперше довелося зустріти чоловіка, в якого я змогла так сильно закохатися.
Спочатку, я закохалася в його вірші, у його душу, яку він розпластав на декількох сторінках студентського щомісячника. А вже потім я закохалася в чоловіка, що на вечірці притис мене до підлоги, смачно зіштовхнувся з моїми вустами, зриваючи з них поцілунок, так само, як зірвав стрічку з мого волосся. Я ще тоді сильно вкусила його за щоку, і, коли ми виходили з кімнати, його обличчям юшила кров.
Тед став для мене усім, бо був першим за моє життя чоловіком, якому я не могла суперечити, звісно, окрім мого батька, що вже шістнадцять років, як був мертвим, на момент нашої зустрічі. Я ще ніколи, за ці шістнадцять років, не почувала себе такою щасливою, такою знайденою. Я до біса сумувала за Тедом і ненавиділа кожну хвилину, що не була проведена поряд із ним. Я не могла витерпіти своє перебування з людьми, що не були Тедом. Він став моєю новою вірою. Я була переконана, що за якихось містичних обставин, ми з ним стали одним цілим. Я була, наче хвора без нього, все моє тіло відчувало фізичний біль, коли його не було поряд. Я плакала, лягала на підлогу, задихалася, не могла їсти, пити чи спати. Я жила на межі якоїсь «смерті у житті», коли він був не зі мною. Я так любила Тедді, що це просто вбивало мене.
Пройшло, чотири місяці, що тривали для мене мов роки, і ми нарешті побралися. Я була такою щасливою. Закохана в нього до нестями, я думала, що померла у ті тяжкі часи без нього, і все, що зі мною відбувається, то вигаданий моїм хворим мозком рай, у якому я і мій коханий Тед ідемо вуличками Іспанії тримаючись за руки. Саме тоді, ми зробили це чарівне фото, що зараз лише вганяє мене у депресію, коли я на нього дивлюся. І я знову плачу, притискаючи його до себе.
Моя прихильність до цього чоловіка була такою неймовірною, що я була здатна на все. Переїхати до Массачусетса і викладати там у коледжі, не маючи час на те щоб писати? Все заради Теда. Поїхати назад до Лондона? «Я згодна на все, що ти забажаєш, Теде». Я ніколи не могла сказати йому «ні», моя відданість Теду Г’юзу, була такою хворобливою, що я погрузла у ній навіки.
У шестидесятому, я народила найчарівнішу на світі доньку. Фріда, моя чудова дівчинка, вона була ідеальним продовженням мене і мого Теда. Така маленька, така беззахисна, вона була нашим найкращим із чоловіком твором.
Через рік ми втратили один із «шедеврів», що міг народитися на цей світ. В мене стався викидень… Я написала так багато віршів оплакуючи свою величезну втрату. «Теде, це ти винен! Це ти винен!» Я спробувала покінчити з собою. Якби не Фріда, то я б точно полишила цей світ.
У шістдесят другому, я народила ще одне чудове немовлятко — Ніколаса. Здавалося, все було просто прекрасно, я мала радіти. В мене було двоє гарних діток, чоловік, якого я обожнювала так само, як свого батька, але щось було не так. Я знову відчувала себе загубленою.
Наближалася дата, коли я мала відзначити вісім років знайомства зі своїм Тедді. Але щось їх затьмарювало. Ніби, я можу бути щасливою лише вісім років, а потім шістнадцять років захлинатися справами, щоб позбутися чорної діри, що починала знову розростатися всередині мене.
Тед пішов. Інша жінка. Ася Вевілл зруйнувала останки мого шлюбу. Мені було майже тридцять і моє життя руйнувалося на моїх очах, воно тікало крізь мої пальці, наче пісок. Я занурилась у єдиний вимір, що мав залишатися стабільним: мої твори. Але я не могла писати. Життя повільно втрачало барви, навіть мої «найкращі твори» не могли мене розрадити, а лише глибше вштовхували у депресію, бо дивились на мене його очима.
Я хотіла померти, влягтися кістьми у могилу поряд з моїм померлим батьком, хотіла полишити цей вицвілий сірий світ, що з кожним днем душив мене все більше. Тиша душила мене. Це була не тиша навколо мене, а тиша, що була всередині мене. І вона вбивала мене.
Ми переїхали. Я зняла квартиру. Придбала безліч нового одягу. Ходила в літературні гуртки. Займалася своїми дітьми. Створила собі фіктивне щастя. Всі навколо вважали, що я продовжую жити, але всередині я загубилася в темряві, назавжди.
Настала зима. Я писала щодня, з четвертої до дев’ятої ранку, займалася дітьми, знову писала. Спробувала найняти няню. Домовилась про зустріч з психологом. Але темрява, холод і тиша, що були моїми постійними сусідками у квартирі тої зими, все глибше занурювали мене у ванну депресії.
Я щодня дивилася на наше з Тедом фото і думала, що от-от маю померти. Але я не помирала. Я дописала вірші. Написала роман. І я досі була жива. Небо не впало на мене, не роздушило мене, хоча я щодня молила Бога, щоб це сталося. Вірогідно, небо було пустим.
І я взяла все у свої руки. Вклала дітей спати, поставила їм тацю з печивом і молоком. Зачинила двері і підітнула їх рушником, захищаючи свої «шедеври» від того, що хотіла зробити з собою. Випила снодійне, поклала рушник на підлогу, щоб зручніше було стояти навколішки, ввімкнула газ, відкрила духовку і поклала у неї голову, щоб заснути і ніколи не прокинутись.
В останні хвилини свого життя, я бачила татка. Він всміхався мені, посеред просторого зеленого поля повного диких квітів, що пахли медом, і махав мені рукою, ніби кликав до себе. Моїм обличчям заструменіли сльози. Я вмирала все своє життя і лише помираючи відчула себе насправді живою…
Все, що по мені залишилось, відійшло Теду. Особливо наше фото, де ми так щасливо всміхалися, з моїм останнім і нервовим підписом, що я залишила на його звороті перед смертю: «Я маю повернути свою душу від тебе; Я вбиваю свою плоть без неї».
«Дивлячись на нас таких щасливих, чи ти плакав, Теде, коли побачив його на столі біля мого ліжка, після того, як я вбила себе?»
