- Дідусю, подивіться яка смішна фотка!
Дивлюся на екран онукового приладу. Світлина як світлина – танці на сільському подвір’ї. Може, щось смішне в підписі? Читаю: «Так після війни відпочивала молодь у селі …». Так це ж те село і той двір, де мій пуп закопаний. На передньому плані батько сидить на стільці, грає на гармошці. Молодюсінький. Менший брат батька, з цигаркою в зубах, танцює з дівчиною. Ще дві пари - дівчата танцюють з дівчатами та хлопець підпирає стіну нашої хати. Боже ж ти мій милий! Яка маленька хата, яке тісне подвір’я! А у мене в пам’яті хата величезна і двір чималенький, де стільки цікавих місць, придатних для гри.
- Що ж тут смішного? – запитую онука.
- Дівчата танцюють з дівчатами.
- Немає в цьому нічого смішного. Фотокартка післявоєнна. Наприкінці війни хлопців, яким виповнилося вісімнадцять років, забрали до війська і служили вони по сім років. Так що чоловіків, так би мовити, танцювального віку в селі майже не залишилося. Хто загинув, а хто ще дослужував. Тож і доводиться дівчатам танцювати з дівчатами. Ти можеш зробити нормальну картку, щоб на папері, а не в телевізорі.
- Без проблем.
В суботу, як завжди пішов до батьків – провідати, закупити продуктів, підсобити в хатніх справах. Ввечері, коли попорався, показав світлину батькові. Він одягнув окуляри, поглянув на зображення і став коментувати:
- Так, це я, це Петро, це Райка з Галькою. Ось ця в хустині, мабуть Олена – дівчина на світлині в танці опинилась спиною до фотографа. – Вона побувала на війні, там встигла навчитись курити, вийти заміж та втратити чоловіка. Мати казали: «Фронтовичка, пропаща людина»! Хто ж це фотографував? Щось не пам’ятаю. Якщо Микола Мисак, то це точно сорок шостий рік. Він з фронту прийшов наприкінці сорок п’ятого, коли я вже був на заняттях у технікумі. На дальньому фоні сарай. В сорок шостому майже нічого не дали на трудодні, не було за що купити паливо. Був би живий батько – можливо заробив би якусь копійчину та купили б вугілля або самого антрациту. Ото паливо! Кинеш совок в грубку, а вона аж гоготить. А так довелося розібрати сарай на дрова. Так що в сорок сьомому сараю вже не було. Точно сорок шостий рік. Це я приїхав на канікули, після другого курсу технікуму. Пішли ми на танці до малого мосту, а Пшаї нас не пустили. В селі на кожному кутку були свої музики. Дівчата могли ходити куди завгодно, а от хлопців на чужий куток не пускали. Зібралися ми наступного дня, в неділю, в нашому дворі, сидимо маракуємо, що ж його робити. Чижмачок і каже: « Треба організовувати свої танці. До війни ж танцювали в вашому дворі. Твій батько грав на гармошці, гарно співав. У вас же десь залишились гармошка та бубон?».
Треба пояснити, що у нас в селі бубоном називали не той бубон, про який пишеться в енциклопедії: «дуже поширений ударний музичний інструмент у вигляді обруча, на який з одного боку натягнуто шкіру. У прорізах обруча встановлено малі металеві тарілочки — брязкальця. Відомий з давніх часів». Наш бубон скоріше правильно назвати барабан - це бочечка, на яку з двох боків натягнуто шкіру, а зверху прикручено мідну тарілку. Грають на ньому колотушкою, якою б’ють по шкурі, а другою рукою б’ють по тарілці другою мідною тарілкою на шкіряний шворці.
- Пішов я, знайшов інструменти. Гармошка, що пролежала без діла з літа сорок першого, в пристойному стані, а от бубон… На ньому не те що грати, в руки страшно взять. Бочечка проіржавіла, кулак пролізе, шкура пересохла і репнула. А без бубону не саме той. Вийдеш бувало в неділю вранці, чуєш десь музики грають. Мелодії не чути, а тільки чути як гепає бубон. Якшо бунч, бунч, бунч чи чі – полечку грають, значить весілля. А якшо бунч, бунч, бунч, бунч – марш грають, виряджання. Я тоді біжу в центр попід річкою, щоб подивитись, хто і як вибиває на бубоні. На весілля бігти не треба. Там надовго, встигнеш. Це я до того, що гармошку, не те що бубон, далеко не чути. Ніхто здаля не почує та танцювать не прийде. Андрій каже, що бочечка то не проблема, нову викує. Він в той час разом з батьком в кузні працював. Коли відновлювали сільраду, що згоріла під час війни, то залишилось кілька листів покрівельної бляхи. Їх передали в кузню. Так що матеріал є. А от із шкурою що робити? Де її взяти? В цей час підійшов до бубону наш Рябко, понюхав шкуру і весь так наїжачився. Я й кажу: “ Не бійся, Рябко, ти занадто малий. Твоєї шкури на бубона не вистачить ”. Коли це заходить у двір кацап з МТС. Його до нас прислали разом з трактором на жнива, і з ним собака. Справжня німецька вівчарка. “А ця?” – питає мене Чижмачок. “Ця в самий раз ” – відповідаю без всякої задньої мислі. “Ну что, хахльонок, пострижьош мєня? ” – питає кацап. А він за літо заріс, як мамина ... . Ну, вобчєм, здорово заріс.
- А чого це він саме до вас прийшов? – перебив я батька.
- Так в селі ж перукарні не було. Люди один одного стригли. У нас на кутку вважався найкращим перукарем мій батько. У нього були найкращі ножиці різних фасонів та призначень, а на додаток ще й машинка. Я придивлявся, як батько стриже, та потрошку сам навчився. До того ж приїхав з Дніпропетровська, то ж міг стригти по-модньому, під полубокс. Я всіх своїх друзів постриг. Він, видать, побачив, то ж і прийшов до мене. “ Ну, що ж” – кажу – “ заходь ". Зайшов він, а собака звичайно ж на вулиці залишився. Постриг я його, виходимо на вулицю, собаки немає. Він його кличе: “ Джульбарс, Джульбарс”, а той не з’являється. “Відать ваши шавкі домой єго отогналі ” – сказав кацап, тай потеліпався собі. А хлопці кажуть: “Бери лопату і швиденько гайда з нами ”. Заходжу в сарай за лопатою, а там Джульбарс висить підвішений за шию шворкою до бантини. Слідом за мною хлопці. Знімають дохлого собаку зі шворки і кажуть: “Гайда мерщій за сагу, поки кацап не повернувся!”
Сагою у нас в селі звалося старе річище. Навесні, під час паводку, це річище з’єднувалося з основним руслом і заповнювалося водою. Потім, коли вода спадала, річище відокремлювалося від річки і перетворювалося на болото, поросле очеретом вище людського зросту. Сага ділила нашу садибу на дві половини: біля хати город, а за сагою сад.
- Те літо було страшенно сухе. Сага геть пересохла. Тож ми за пса, і бігом навпростець в сад. Поки я копав яму, хлопці оббілували собаку. Тушу ми закопали в саду, а шкуру ввечері, коли стемніло, віднесли на конюшню і закопали в гній. Поки Андрій кував нову бочечку, вона там пролежала майже тиждень. А ми тим часом організували пару танців тільки під гармошку. Мене батько навчав грати на гармошці. Я вмів грати вальс «Амурські волни», польку «з під саги», краков’як, карапет та сім сорок.
Тут я мимоволі посміхнувся, бо свого часу чув розповідь про цю науку. Нот тоді не знали, тож щоб запам’ятати мелодію придумували чудернацькі пісеньки. Наприклад, щоб запам’ятати популярну тоді лезгінку наспівували: «Укусила цюцька собачку / за больноє мєсто за срачку, / а собачка начала плакать / як же я теперь буду какать». А щоб запам’ятати мелодію своєрідної місцевої польки наспівували ще більш брутальну пісеньку: «Турли, турли бабу з хати / пердить скоро буде срати». Про пісеньки до решти мелодій я краще помовчу.
- Як я й казав, приходили тільки сусідські дівчата. Видно під час цих танців Микола зробив цю фотокартку. Викопали ми собачу шкуру. Вона в тім гною вичинилася. Вимили, вишкребли обломком коси, вимочили. Я взяв батькові ножиці викроїв шкуру і ми її втрьох єлє-єлє натягли на обід. Якби зараз, то взяли б шматок дроту та й зробили кільце під обід, а тоді де ти візьмеш того дроту? Зробили кільце з гілки вишні. Щоб вийшла потрібна довжина, треба було брати досить товсту гілочку. Натягли шкуру, я поставив бубон біля плитки, щоб сохнув. Прибіжу з роботи, вдарю колотушкою, а він, як мокра тряпка, тільки шельпотить.
-З якої роботи? Ви ж тоді в технікумі навчалися!
- Я ціле літо, поки був на канікулах, в колгоспі робив, щоб матері більше трудоднів записали. Не перебивай. Хлопці мені проходу не дають: “Коли ж вже?!” Кажу: “Зачекайте трошки, вже скоро ”. І ось почав потроху густи, потім забубонів, а потім заспівав на три гуки. Прикрутив я тарілки і бубон готовий. Коли з’явився бубон, з’явились й інші музики. Прийшов Іван з акордеоном на три регістри, він його з Німеччини привіз, Валентин із скрипкою, Михайло з сопілкою. До нас стали приходити дівчата з усього села. Грали ми, видать, непогано, бо наприкінці літа запросили нас пограти на весіллі. Граємо, люди танцюють, а кацап набрався і давай варнякати. Мовляв, чому ви всі тут розмовляєте рідною мовою. Давно пора переходити на общепринятий язик. А Чижмачок і каже: “ Так язик кожна скотина має, а жодна не розмовляє. Он твій собака язика мав та не розмовляв. Зате як на бубоні співає!” “Так ето ви, сволочі, моєго боєвого товаріща ізнічтожілі! Порєжу к такой-то матері!” Хапає ножа і до мене. Не знаю, чи мене хотів порізати, чи бубона, але на шляху йому трапився Андрій. Одним ударом одбив охоту і бубон різати і взагалі до нас в село приїжджати.
- А собачку не жалко?
- Чого її жаліти?! В селі у кожного хазяїна живе собака. Не просто так, а охороняє двір. А цей Джульбарс просто іграшка у чужинця, чого його жаліти? До того ж ти судиш з позиції сьогоднішнього дня. А тоді тільки-тільки закінчилася війна. Люди тисячами гинули. Та страшніше за війну – бандитизм. Кожен день як не на дорозі, то в посадці знаходили когось вбитого. – Посадкою називали штучно посаджений коло села ліс. – Без зброї небезпечно ввечері на вулицю виходити. Тоді людей не жаліли, а ти про собачку.
- Так кацап же кричав, що Джульбарс його фронтовий товариш. Може ж він на фронті якусь важливу роботу виконував? І чого ви його чужинцем назвали?
- Бо він поводився, як чужинець. Такий собі великий завойовник серед тубільців. Не жаль ні його, ні його собаки. А ти, якщо хочеш, продовжуй жаліти собачок-іграшок.
Не переконав мене батько. Пізно ввечері повертаюсь додому, поспішаю до метро. Спереду на пішохідній доріжці огрядна жінка з цуциком на шворці. Обганяю по газону і вступаю в собачий послід. А …, як же мені жаль міських собачок!
