Міст тремтить під моїми ногами. На ньому уже бракує кількох дощечок, а залізну опору обплів плющ-завойовник. Багато хто з місцевих вже боїться ним ходити, обравши новий, бетонний. Тільки я не зраджую цій дорозі. Де б мене не носило, я завжди повертаюся туди, де почалася історія, яка зробила моє життя сірим та невиразним; яка надто сильно все перекроїла. Саме тоді виник цей нездоровий зв'язок, який я не в силах розірвати. Тому приходжу сюди за будь-якої погоди, в будь-яку пору року. Бо я – дівчинка, яка впала з мосту у далекому 2007 році.
Про той випадок гуло усе місто. П’ятирічна малеча, гуляючи з матір’ю, злетіла із мосту. Жінка підняла дитину на руки, щоб та краще роздивилася берег річки. А дитя перехилилося через поручні, і вона не змогла його втримати.
Хлопці, які витягли мене із води, заявили, що моя матір дивно поводилася. Їм чомусь здалося, що вона намагалася втекти з місця події. Поповзли огидні чутки, начебто жінка зумисне кинула свою доньку у воду. Їх вдалося зупинити лише моєму батькові. Він звернувся до людей через пресу, просячи їх припинити розпинати ні в чому не винну матір.
Мого татка дуже шанували у місті. Тому до його слів прислухалися. Поголос вщух. А через півроку мама зникла. Похапцем зібрала речі й подалася у невідомому напрямку. Я не запам’ятала випадок зі своїм падінням із мосту. А вирізки з газет, на яких дужий юнак тулить до грудей мокру заплакану дитину, ні про що мені не говорили. Моя свідомість вправно заблокувала страшні спогади, їх стерли милостиві вищі сили. Але я ніколи не забуду довгий тужливий погляд своєї матері того дня, коли вона востаннє зачинила за собою двері нашого дому. Вона довго на мене дивилася, а потім помахала рукою і посміхнулася: «Шануйся, Іринко».
Батько довго шукав свою дружину. Але ті, хто не хоче, щоб їх знайшли, вміють замітати сліди. Не думаю, що він здався, змирився з її уходом. Тільки намагався триматися, продовжував жити заради мене. Та вже на півсили. Тому не помітив, як підкралася серйозна хвороба. Дозволив їй себе здолати.
Коли я сходила на міст, він завжди хитався. Я, як і він, хиталася по життю, не пристаючи надовго до жодного із берегів. Глибока вода ріки не забрала моє життя, але, схоже, змила усе те щастя, яке судилося мені долею. Якось, невдовзі після того, як зникла моя мама, одна із сусідок розповіла, що та часто скаржилася на мій дитячий плач, говорила, що не знає, як зі мною поводитися. Бідкалася, що дуже від мене втомилася. Від тих слів моїм тілом потекла отрута. Вона повільно мене знищувала.
Чомусь у мене ніколи нічого не складалося так, як я цього хотіла. Ні з роботою, ні в особистому житті. Коли на мене напосідали темні думки, я хапала стару мильницю і вешталася з нею містом. Мій об’єктив завжди зупинявся на чомусь темному, непривабливому, тому, від чого хотілося відвести очі. У мене зібралася чимала колекція фотографій мого мосту. Вони були здебільшого чорно-білі. Я не сприймала його кольоровим. Бо самовільно позбавила кольорів своє буття.
Опівдні на вулиці нестерпно спекотно. Пори року знову змішалися, зухвала осінь уявила себе літом. Я сиджу на камінні поблизу пляжу. Ховаючись під лататтям, кумкають жаби. Дві старих верби сплелися корінням у темно-синій воді ріки, в якій відображається міст. Я наводжу на нього об’єктив своєї фотокамери. Можливо, колись я знову із нього полечу. Але цього разу це буде свідоме рішення. Відчуваю, що день, коли я наважуся на вирішальний стрибок, вже не за горами.
Деякий час я знімала протилежний берег. Коли ж знову обертаюся до мосту, моя рука із фотокамерою застигає у повітрі. На його іржавих поручнях сидить жінка. На вітру, наче стяг, розвивається її рожевий шалик.
Наступної миті вона подається вперед, розкидає руки. Я, скам’янівши у німому жаху, натискаю на кнопку свого фотоапарату.
Її політ надто швидко обривається. На щастя, той стрибок помітила не лише я. Жінку кидаються рятувати. Але їй не щастить дістатися берега живою.
На світлині, яку я зробила того дня, не видно людського силуету. Лише розмита сіра пляма між мостом і водою. Коли ж слідчі встановили особу загиблої і я почула у новинах ім’я своєї загубленої матері, то одразу видалила той знімок. Можливо, насправді його ніколи й не було. А от спогади залишилися.
Відтоді минуло багато днів. Навесні все швидко зеленіє. Поки що це єдиний яскравий колір, який я наважуюся впустити у своє життя. Міст, певно, вже зовсім затягнуло плющем. Але я цього не бачила, бо з того дня більше жодного разу там не була…
