Берті не надто подобалася вечірка. Підійшла до чоловіка і торкнулася його неголеної щоки:
- Засумував, коханий?
- Не засумував, а задумався. Потанцюємо?
Грали джаз, старий добрий джаз, який дуже любила Берта. Вона опиралася на руку Євгена, трохи боліла голова – біль не дозволяв їй розслабитися, велів щохвилини тримати себе у руках – вільно й легко посміхалася. Тільки ритмічно і розмірено пульсувала скроня від кожного слова, від кожного руху, ніби наказуючи: «Не смій». Коли музика закінчилася, Берта повільно попрямувала до вбиральні, зупиняючись по дорозі біля знайомих і кидаючи фрази:
- Як ваші справи?
- Так, сьогодні чудовий вечір.
- Було приємно вас знову зустріти.
- Заглянете до нас у гості?
- Не може такого бути!
Нескінченні ряди давніх призабутих знайомих, із сумішшю парфумів та характерів, професій і віросповідань, крутилися в її очах, змішувалися, їхні обриси розпливалися, робилися нечіткими, вона ледве могла згадати, про що можна розмовляти з тим чи іншим: імена, ситуації, в яких вони познайомилися, губилися десь глибоко у пам’яті, де зараз царював біль.
Коли зачинилися двері вбиральні, Берта подивилася у дзеркало. З кованою рамкою, відполіроване, воно відображало її неспокійні очі. Піднесла до нього запалену парафінову свічку, що мала би слугувати незвичним декором, і лівою рукою забрала з чола волосся. Освітлене знизу, її обличчя набрало нового виразу: ніс здавався кирпатим, щоки впалими і зовсім без форми, через що виділялися очі, якісь м’ятежні, з чіткими верхньою та нижньою повікою, неймовірно блискучі і… Берта ніяк не могла дібрати слова, щоб зрозуміти, які вони. Піднесла свічку ще ближче до дзеркала, що палахкотіла і диміла тонкою чорною цівкою. І враз жінка зрозуміла: її очі порожні.
Берта була на вечірці з нагоди дня народження своєї подруги. Повільно проходила між людьми, зупинялася біля знайомих, сміялася, а в голові була єдина думка: що зі мною діється?!
Підійшла Богдана у червоній сукні.
- Ти сьогодні гарно виглядаєш! – сказала вона. – Учора бачила виставу – ти, як завжди, грала надзвичайно!
- Дякую, сонце.
- Сьогодні прийшло дуже багато нових людей. Хочеш, познайомлю з кимось? Тут так весело!
Берта скривила в усмішці губи:
- Ні, ні, Богданко, зараз краще не треба – щось я не в гуморі.
- Розумію, – багатозначно підняла дівчина очі, – Тоді я пішла розважатись!
Берті здалося, що вона в якомусь чужому світі: біль і відображення у дзеркалі не давали спокою. Довкола дзенькали бокали, блистіли на тонких шиях прикраси, тремтіла музика. Але це було не те, не те, що вона хотіла, не те, що відчувала. Здавалося, хтось поселився всередині неї, виштовхував думки та почуття і натомість заповнював своїми. Це чужорідне тіло муляло, заважало, натирало рани, як затісне взуття. І це не був біль, біль – це тільки наслідок.
Вона підійшла до вікна і відшукала своє відображення на темному склі. Над горизонтом виднівся жовтавий захід сонця, позаду – істерично засміялася жінка. «Що зі мною відбувається?» – подумала Берта. Вона вже давно нічого не відчувала: ні страху, ні кохання, ні радості, меланхолії чи заздрості. Тільки втома, страшна втома, що стерла з губ посмішку, що відбила бажання працювати, що відібрала потребу у свободі, спілкуванні, щасті. А що натомість принесла, Берта не знала. Дивилася на напівпрозоре відбиття зіниць на склі. Враз страшний біль прорізав її тіло, молода жінка схопилася за живіт і повільно-повільно присідала – на віконному склі відбивалися розтягнений у гримасі болю рот, біла рука на чорній сукні, стурбований чоловік, погляди людей, відверті і здивовано-байдужі.
- Ти з’їла щось несвіже, – схилилися над нею очі матері. – А ще у тебе низький гемоглобін.
Позаду стояли батько та чоловік.
- Чому ти не сказала, що тобі погано? – запитав він.
- Цс-с, не потрібно на неї насідати! Вона ні в чому не провинилася, – заступилася мати.
Берта знову відчула себе втомленою.
- Я лише турбуюся! Берто, підемо завтра на вечірку? – запропонував Євген.
- Підемо, – усміхнулася жінка.
- Вечірку влаштовує один художник, може, ти чула його ім’я – Олександр Мельничук, він нещодавно переїхав у наше місто. Каже, що хоче познайомитися з місцевою культурою і знайти щось цікаве для власних картин…
- Вистачить, вистачить, не слухай його, Берто, – втрутилась мати, – тобі треба відпочити. Ходімо, нехай переодягається.
У маленькому вікні, на підвіконні якого стояла ваза з довгими білими та жовтими нарцисами, було видно освітлену сонячним промінням стіну і шматок вулиці, по якій туди-сюди проїжджали автомобілі. Берта була втомлена, але не відчувала того дивного вчорашнього спустошення. Від цього минулий день здавався зовсім далеким, чужим, ніби не з її життя. Вона вдягнулася у світло-сіру сукню і, високо заколюючи біляві кучері, подумала: «А чи не перефарбувати мені волосся в інший колір?»
Якесь запитання, передчуття чогось невідворотного її мучило, мов здушувало мізки невидимими лещатами: Берта мусила про щось здогадатися, здогадатися негайно, бо потім буде пізно, але не могла. Коли снідала, сидячи за одним великим столом із чоловіком, батьком та матір’ю, коли їхала до театру і перечитувала тексти, коли, сидячи перед дзеркалом, розчісувала волосся, вона відчувала чиюсь присутність, мов хтось стоїть у неї за спиною. Червоний колір покривала на ліжку, стільця і гардин, нервував її. Їй усе здавалося, що ці речі, і сам колір, були живими, що вони неприємно дихали у спину, рухалися і пульсували. Берта боязко озиралася назад, намагалася себе вгамувати, але постійно відчувала слід від чийогось холодного дотику на спині. До кімнати зайшов Євген і подав довгий прямокутний пакунок із золотистим бантом:
- Тобі передали подарунок.
- А хто? – вдячна, що відволік її від думок, зраділа молода жінка.
- Не знаю, поштар приніс… Ось, подивися.
Берта повільно розгортала блискучий папір. У коробці виявилася запакована у коробку темно-червона троянда з дуже довгим стеблом. Вона лежала на темному оксамиті ще зовсім не прив’яла – зрізана з куща зовсім недавно. Берта провела по її мертвих пелюстках, восковому листі, що задихнулося у темній коробці.
- Я думала, це штучна… – не відриваючи від квітки погляду, сказала жінка.
- Я взагалі не знав, що можна присилати квіти у коробці. Вона ж уже прив’яла! Її потрібно викинути та й усе, – простягнув руку, щоб забрати троянду, Євген.
- Ні зачекай! – зупинила його Берта і притулила до губ темно-червону китицю, щоб вдихнути запах. Зблизька стало видно, що пелюстки по краях відмічені чорною облямівкою тління. – Не треба – вона ще пахне.
- Як хочеш, – промовив чоловік і вийшов із кімнати.
Берта залишилась сидіти, тримаючи у руках довге стебло з пониклим листям. Вона розглядала химерне сплетіння пелюсток і уявляла, як ця квітка росла, тягнулась до неба, як падала з неї роса, як формувався бутон і розкривалися пелюстки. Відчувала, як ніж розітнув стебло, дотик оксамиту до троянди, як задихалась вона у темній коробці. На першому поверсі грюкнули вхідні двері.
Дивне відчуття, що супроводжувало тридцятидвохрічну жінку останню добу, не тільки не залишило її, а й посилилось. Воно переходило до неї від мертвої троянди, переповнювалось її тлінно-солодким запахом.
«Треба розвіятись, позбутися цього відчуття, – думала вона, – потрібно кудись сходити. І все зникне». Жінка накинула легкого жакета і, проходячи повз кухню, з легкою душею викинула троянду у смітник. Так позбуваються старих набридливих речей, з якими пов’язані неприємні спогади.
Трьома годинами пізніше вона прогулювалася з Богданкою по одній із центральних вулиць міста. Вони сміялися, жартували і заглядались на вітрини. У перукарні Берта перефарбувала волосся на каштановий колір, від цього її обличчя здавалося ще худішим. Богдана про щось тріскотіла, вони йшли у натовпі граційні і радісні. Раптом на протилежній стороні вулиці Берта помітила стару жінку. Зморщена шкіра, колючий погляд глибоко посаджених очей, вицвіла квітчаста сорочка – її обличчя заливало червоне передзахідне проміння. Несподівано незнайомка перетнула дорогу і стала просто перед Бертою, загородивши дорогу.
- Ти скоро помреш, – суворо і несподівано сказала вона, – чому не хочеш цього прийняти? Буде легше.
У Берти перехопило подих. Вона зрозуміла, що це було за передчуття, яке переслідувало її з тієї вечірки. Здогадалася, що бачила у своїх очах і чому вони здалися їй порожніми. Мовчала, усвідомлюючи страшну правду, але ще не приймаючи її.
- Що ви верзете? – накинулась на стару Богдана. – Невже не бачите, що перед вами молода успішна жінка? Вона просто не може померти!
- Не сунь носа не у свої справи. Ти ще мало знаєш, – відповіла та, навіть не глянувши на Богданку. – А ти – готуйся, ще недовго залишилось! – тицьнула стара в Берту пальцем. Розвернулась і пішла, через хвилину її квітчаста сорочка зникла у натовпі.
Подруги мовчали. Нарешті Богдана озвалася:
- Ти ж їй не повірила?
Берта мовчала.
- Скажи, ти ж їй не повірила? – вимогливо скрикнула Богдана, її голос зійшов на істеричний вереск, але швидко вона взяла себе в руки.
- Звичайно, не повірила, – збрехала Берта.
- Це добре, – зраділа подруга, – тоді може зайдемо щось перекусимо?
- Авжеж, ходімо.
У Богданки знову безжурно заблистіли очі, вони зайшли до найближчого кафе, а потім ще довго вешталися магазинами і галасливими вулицями. Берта сміялася і веселилася, але це швидше була завчена маска чи вишкір смертельно пораненого звіра, ніж щира посмішка.
На вечірку до художника Олександра Мельничука Берта вдягнула чорну коротку сукню із прикріпленим величезним бантом на плечі. Бліда шкіра, прикраси зі срібла, немов покриті інеєм, рум’яна на щоках – ось образ, в якому вона зайшла під руку з чоловіком у двері художникового дому. Гості бродили по кімнатах безкінечним і некерованим потоком, що сунув, мінився кольорами суконь та костюмів, реготав і веселився. Підійшов знайомий фотограф:
- Вітання прекрасній парі! Ходімо, сфотографую на пам’ять за рахунок господаря.
- Я – пас, – відмовився Євген, – піду пошукаю знайомих.
- А ти, красуне Берто, не відмовиш бідному фотографу?
- Не відмовлю, ходімо, – посміхнулась вона, намагаючись прогнати від себе знайоме відчуття холоду і чиєїсь присутності за плечима.
Зайшли у першу-ліпшу кімнату.
- Ось, ставай сюди, під чорну стіну… Не знаю, який придурок пофарбував стіни цієї кімнати у чорний колір, але тобі він явно пасує, – не замовкав балакучий фотограф.
Берта повернулась до об’єктива, поклавши ліву руку на талію. Виглядаючи занадто худою у цій сукні, з ледь хвилястим темним волоссям, великим бантом і важкими нижніми повіками, наслідком безсонної ночі, вона безперестанку запитувала себе, чи це правда те, що сказала стара жінка на вулиці. «Мабуть, скоро я помру. Мабуть… – розмірковувала вона, – чи можу я заборонити собі відчувати, чи можу я заборонити собі померти?»
Клацнув фотоапарат, мигнув спалах, охопивши тендітну жіночу постать, невпевнену і запитуючу, кинувши ледь помітну тінь на чорну стіну. Раз.
«Ні, та стара збрехала, не може такого бути, я просто втомилася, треба кудись поїхати, змінити роботу. Я не можу померти, я навіть не хвора. Я люблю життя». Берта повернулася обличчям до об’єктива, не забираючи руки з талії, кокетливо глянула спідлоба і посміхнулась. Задоволено щось сказав фотограф, але жінка не почула, що саме. Блиснув спалах. Два.
«Так, це все брехня, нісенітниці якоїсь божевільної. Треба насолоджуватися життям», – Берта схилила голову на бік, посміхнулася ще ширше, підкресливши милий кирпатий ніс. Зі спини війнуло холодом. З об’єктива знову вилетів яскравий спалах, що засліпив очі. Три.
«Але це все гра, я нікуди не втечу від свого погляду у дзеркалі. Я все життя грала, і не тільки на сцені. Інколи із задоволенням, інколи із втомою. Боже, яка я знесилена! Може, й справді краще померти?» Стоячи обличчям до фотографа, вона з надією дивилася на нього, ніби він міг порятувати її.
- Ще трішки, – почувся його голос. – Ти молодчина.
Блимнув спалах. Чотири.
«Померти?.. Скоритися?» Фотограф підійшов ближче, щоб сфотографувати зблизька, Берта втомлено схилила голову на чорну стіну, відчувала, що вже давно важко тримати спину рівною. «Але я не можу…», – прошепотіла лише самими вустами. Раптово вилетів спалах, освітивши напівопущені вії, великий чорний бант і воскову шию. П’ять.
У кімнату вбігли Богдана та Євген, впускаючи із собою цигарковий дим, галас і музику, вхопили Берту і фотографа за руки, закрутили, приголомшуючи сміхом, і повели із собою. У кімнаті залишився стояти фотоапарат на високій чорній тринозі, повернутий об’єктивом до порожнього місця біля стіни, де недавно була Берта.
Через два тижні, 21 червня 200n року, після похорону дружини, Євген розглядав п’ять фотографій з вечірки в Олександра Мельничука, які йому щойно передали. Його Берта померла від передозування ліками на фоні анемії та запалення легень. Чоловік вдивлявся в обличчя коханої на світлинах і запитував: «Невже ти знала про це, Берто? Невже здогадувалася?»
