«Старі фотографії на стіл …»
А. Кузьменко
Люди проходили повз неї… Хтось підводив очі й, одразу, опускав. Інший на хвилину затримував погляд. Так минали дні, сповнені радості й жалю. Саме так і проходили ночі, не несучи із собою жодної надії. Гамір. Шум. Тиша… Минали хвилина за хвилиною. Життя вирувало своїми подіями та сенсаціями. Та когось бракувало… Чогось не вистачало…
Я, також, бачу це фото щодня. Саме воно нагадує того, кого так бракує. Він дивиться зі світлини з любов’ю, якої не побачиш очима. Лише відчуєш серцем. Для когось це фото нагадує друга, товариша чи знайомого. Комусь зображення є зовсім не відоме і це просто папір у рамці…
На мене ж із фото дивиться найрідніша людина… Та яка дарувала жертовну любов, безмежну радість, невимовне щастя та вічну насолоду. Її обличчя є образом мужності та сміливості… Я ношу ознаки цього зображення, адже я на нього подібний. Для мене це не просто фото, яке всі минають, для мене це - жива людина. Мій батько… І хоча він залишився лише «на стіні» - його образ завжди у серці. Здається Його очі горять, як тоді, в дитинстві… Я відчуваю його руку, яка міцно тримає мене, яка не відпустить, не дасть впасти… Я хочу щоб так було завжди… Та, нажаль, від цих бажань лишається лише попіл… Я усвідомлюю що Його немає… Є лише фото. На стіні. В рамці… Фото, яке відображає дійсність якої вже не існує…
Я вірю, що він мене чує, що не покидає… Він у моїх генах, у моїй свідомості, у душі. Я - його син.
Я гордий зватись Його дитиною. Боюся зіпсувати Його честь. Я можу багато про нього розповісти, але це не зменшить біль душі та скорботу серця… Ця людина залишилася лише на фото… Старому, пожовтілому, але такому дорогому… Я пам’ятатиму до кінця днів про Його турботу та ласку, яка ніколи ні з чим не зрівняється. Хай проходять роки, відлітають ключем журавлі, міняються люди, та моя пам’ять не пройде ніколи… Вона буде жевріти вогником серед вітрів забуття…
Вона висить… Буде висіти ще довго. Фотографія на якій джерело мого існування. Хай проходять повз неї люди, хай мовчать, бо їм нічого сказати… Я, буду голосно кричати, сильно душею, щоб ніколи не пропав спогад, про це миле і таке рідне обличчя… Батько…
