Богдан Ігор Антонич – великий український поет родом з Лемківщини, з села Новиця, що біля Горлиць. Він народився 5 жовтня 1909 року. Його батько, це греко-католицький священик, якому прийшлося нести священні послуги на території тодішньої Галичини, що була частиною австро-угорського королівства. Коли мав народитися їх, як знаємо нині, єдиний син, батько поміняв своє прізвище. Воно було Кіт, або як пишуть інші, Кот. Чому це зробив, й досі точно не знаємо. Кружляють в літературних доказах різні версії тієї події.
Тепер спитаймо себе, чи поет – Богдан Ігор вважав себе за лемка, чи був лемком? чи роки пережиті у Новиці дають нам право називати його лемком? Певно ТАК. Жив він серед селян, які говорили говіркою села і того ж регіону, він ловив їх слова і наголос і записував усе в пам’яті. Коли почав писати вірші, його перші вірші писані були говіркою, яку виніс з рідного села. Коли став студентом у Львові, це було перешкодою в прийнятті його творчості серед студентів – початкуючих поетів, а з часом і видавців його поезії. В редакціях часто сміялися з його наголосів. Неслися голоси серед львівських поетів, що читати писане Антоничем нічого доброго не несе в майбуття, бо що добре може принести хтось родом з «провінції», родом з Лемківщини?
Тут стає пере домною мною СВЯТЕ ПИСЬМО, де є мова про Ісуса. «Що доброго може прийти з Назарету?...» І як всі добре знаємо – з Лазарету прийшов Ісус, Спаситель всіх людей. Так з Лемківщини прийшов на світ БОЖИЙ великий український ПОЕТ, Геній новітньої української поезії.
Антонич дуже переживав всі ті посмішки з його говірки. Тому бувало, що довгими ночами працював над своїми скоріше написаними віршами і сам редагував їх. В його кімнаті, на столі лежали різного роду словники, з яких він користав. Завдяки цим словникам він вдосконалював свою українську літературну мову і збагачував свою словотворчість. Таким чином, чином систематичної праці його слова, його рядки набирали поетичних кольорів і ставали більш зрозумілі для читачів. Так писали про нього його тодішні знайомі, з якими він зустрічався. Але писали щойно після його смерті, бо за життя позитивних висловів не хотіли давати, щоб і з них не насміхалися за сприяння Антоничу.
За життя, творчістю Богдана Антонича, великого зацікавлення не було серед української інтелігенції. Все таки, коли вийшла друком його збірка «Три перстені», за яку отримав літературну нагороду Товариства Українських Письменників і Журналістів ім. Івана Франка у Львові, Ігор Богдан Антонич стає вже зрілим і зрозумілим поетом. Але правду кажучи, то щойно після смерті, літературознавці почали читати, аналізувати і розуміти твори того, великого українського поета. Не забуваймо, що, як подають дослідники його творчості, він в своїх юнацьких роках перечитав всіх переможців нобелівської премії.
Тому його поезія була сперта на західних творах, яких добре розумів Антонич, а недуже його читачі і рецензенти львівських, але й Галицьких середовищ. Богдан – Ігор Антонич своєю поезією випереджав на багато років йому сучасних українських поетів так в Польщі, як і в Радянській Україні
Вірші Антонича були різноманітні. Він писав про все. Перші його вірші говорили романтикою. Джерела подають, що перші вірші писав він польською мовою і мовою своєї рідної Лемківщини. На жаль, віршів тих ніде не знайдено. Є тільки згадка, що в них він писав про те, що бачив, що чув, що знав і що розумів. Його твори на багато насичені релігійними темами. Можливо тому, що він був сином священика і в дитячих роках вслухувався в церковні співи... Але знайдемо також вірші присвячені світлим, знаменитим людям. Там вірші присвячені нашому Генію Тарасу Шевченку, а також Іванові Франку чи Богдану Лепкому. Коли читаємо його вірші, бачимо, що знав він добре історію своєї Батьківщини - України. Історію древньої Русі – України, але і йому сучасної. Між іншими знаходимо вірш про бої під Крутами. Але є у нього також вірші присвячені спортивній темі, чи про незабуті лемківські краєвиди, або бачення на землю де народився і пережив свої перші роки. Він це бачив з великого і достойного Львова. Серед нашого нинішнього населення найбільш знаними його творами є колядки «Народився Бог на санях...» і « Тешуть теслі з срібла сани...», бо їм надано музичні звуки. Так стаємо впевнені, що поет добре знав і розумів БОГОСЛОВІЯ.
У 1936 році Антонич видав найбільшу збірку своїх віршів. Це була «Книга Лева», за яку отримав нагороду від «Українського Католицького Союзу». Треба нам знати, що це була остання, видана за його життя, збірка його поезії...
В радянські часи Антонич в Україні мало, або зовсім незнаний. Добре знала і цінувала його поезію українська діаспора так у Європі, як і в Америці.
Богдан – Ігор Антонич помер у 1937 році у Львові і там похоронений на Яновському цвинтарі.
У суботу 19 жовтня зелено гірська громада українців, в тому й лемків, відзначила 110 роковини з дня народження знаменитого українського поета Богдана Ігоря Антонича. Дуже цікаво про Генія новітньої української поезії, а і саме про його поезію дав доповідь Пан Андрій Ксенин, професор Зелено Гірського Університету. Присутні на цій зустрічі мали змогу впізнати, на чому сперлася велич Антонича в українській літературі мимо так короткого життя поета. Знаємо, що пережив він несповна двадцять вісім років.
Пан Віталій Чарук показав два відеофільми про Антонича. Всі з зацікавленням оглянули. Для багатьох учасників (на жаль було нас на залі НЕБАГАТО), це була перша зустріч з великим поетом родом з Лемківщини. Пан Віталій приготовив декілька запитань, для тих, хто уважно дивився і слухав їх. Після офіційного закінчення ювілейного вечора, він питав присутніх про деякі факти побачені і почуті відеофільмів. З часом відбулася дискусія на тему того що сказав Пан професор і взагалі про Антонича.
Далі Пан професор попросив мене, щоб я зачитав свій акровірш про Антонича, якого я помістив у своїй останній збірці «Букет з рідних слів». Так я і зачитав. А ось і нагаданий акровірш:
Богдан Ігор Антонич (акровірш)
Був чесним сином усієї України.
Оспівував красу наших земель.
Гори вписав він в пам’ять, як дитина,
Де плив думками в світ наче корабель.
Але Бог хотів, щоб з неба служив людям
На землях предків, які, буває блудять...
І він служив, і певно служить нині.
Гори без лемків бачить з висоти.
Осінній вітер на зламаній соснині
Роками сів, де сплять наші церкви.
А кому він в небесних, святих залах
Несе свої словесні молитви?
Тим лемкам, які в чужинах пропали
Обірвані з батьківської краси.
Нині хтось скаже, такі були часи
Исті, лиш не часи прогнали...
Чертіж розрісся там, де були хати.
Після закінчення відзначення 110 роковин з дня народження Богдана – Ігоря Антонича всі ми угощалися приготовленими солодощами та канапками з українським салом і попивали хто чай, хто каву. Було дуже мило. На жаль, не було великого зацікавлення своїм земляком з Новиці, серед зелено гірських лемків.
В низу приєдную ще вірш написаний після цієї зустрічі в домівці ОУП в Зеленій Горі. Цей вірш, то мої відчуття на відсутність тих, які себе лиш лемками вважають.
