– Коли я ловив раків, то мені здалося, що я бачу дим від вогнища на пагорбі на тому ж березі звідки ми припливли, там на півночі, – сказав Роман, – було надто далеко, я забув бінокль біля намету, роздивитися нічого не зміг.
– Отже перебудемо ніч на острові, хижаків тут не повинно бути, а завтра перепливемо на берег і підемо уздовж берега, подивимося. Можливо тут також є люди – запропонував Толик.
– Тільки треба поводитися обережно, розумні істоти цього світу можуть відрізнятися від нас, – сказав Михайло.
Ніч пройшла спокійно, дійсно, протягом ночі жоден хижак їх не потурбував. Приблизно о восьмій ранку, вони вже перепливши ріку йшли на північ уздовж берега. Часом ішли по піску уздовж берега біля самої води, а часом продираючись крізь зарості на березі. Іноді доводилося переходити вбрід потоки що впадали в ріку. Деякі з них були такими широкими та глибокими, що доводилося долати їх на човні. Нарешті вони вийшли до широкої затоки. За нею, досить близько до води відходив великий та високий пагорб. Дивовижне видовище відкрилося їм. Пагорб був обнесений частоколом. А на пагорбі у бінокль було добре видно білі хатки вкриті соломою чи очеретом. Між ними метушилися людські фігурки. Хлопці відразу ж завбачливо сховалися за прибережним чагарником від стороннього ока і по черзі, передаючи один одному бінокля розглядали селище. Від селища до ріки звивалася стежка. На воді, біля самого берега погойдувалося кілька човнів. Дим від кількох багать підіймався над селищем.
– Невже Трипільське селище? – висловив свою думку Михайло.
– Що будемо робити, спробуємо поспілкуватися з мешканцями чи постараємося не потрапляти їм на очі?
– Ромо, рано чи пізно, але нам доведеться з ними зустрітися – відповів Толик.
– Тоді попливли до селища прямо зараз, інакше чим більше зволікатимемо, тим складніше буде нам наважитися зробити перший крок, – запропонував Михайло.
Хлопці накачали човник, зброю вирішили залишити на березі, заховавши у заростях під старою вербою і накривши від дощу брезентом. Якщо йти до селища, то лише з мирними намірами. Присутність зброї мешканці селища можуть сприйняти негативно. Хлопці вважали, що вони взагалі можуть бути незнайомі з вогнепальною зброєю.
Нарешті вони всілися на човен. Останнім сів Роман, відштовхнувшись від берега палицею. Веслували повільно. Десь приблизно на середині затоки мешканці селища очевидно побачили човник і стежиною від селища почали спускатися до води люди. Коли вони підпливли до берега, там уже зібрався натовп із декількох десятків людей, як чоловіків так і жінок. Частина чоловіків тримали в руках списи, луки та стріли, у декого в руках було щось схоже на сокири. Але зброя не була спрямована на них і гостям нею не погрожували. Повертати назад вже було пізно, і Роман першим зістрибнув із човна на дерев’яний місток і підтягнув човен до нього. Слідом за ним на місток зійшли Михайло і Толик.
Вітаємо вас, мир вам, – наважився першим заговорити Роман.
Ми прибули з миром, – звертаючись до кремезного русявого бородатого чоловіка у світлій сорочці з тканини, яка зовні нагадувала полотно і зі списом в руках приєднався до розмови Михайло.
– Моє ім’я Анатолій, це Роман, а це Михайло, – по черзі вказуючи на себе, а потім і на хлопців спробував приєднатися до розмови Толик.
– Мир, – приклавши руку до серця відповів бородатий чоловік і ткнувши себе в груди назвав своє ім’я – Тур.
Потім до них підійшла гарненька русява дівчина у вишитій сорочці і темній спідниці, і бородань назвав її ім’я.
– Зоряна!
Селяни трохи посміливішали, підійшли ближче, на їх обличчях з’явилися посмішки і стало чути, як вони перемовляються між собою. І раптом хлопці усвідомили, що вони розуміють деякі слова.
– Схоже вони говорять на одному з діалектів давньослов’янської мови, – висловив припущення Толик.
Селяни запропонували гостям пройти до селища. Хоч із значними труднощами, але вони розуміли один одного. Селище було розташоване на пагорбі і обнесене частоколом. До селища вели досить широкі ворота, які були відчинені і хлопці помітили на них металеві петлі та засуви. На луці, де затока вдавалася в берег паслася худоба: корови, кози, вівці, коні, доносилося рохкання свиней, гелгіт гусей, крякання качок, кукурікання півнів. Коли вони пішли вулицею селища уздовж ряду білих двоповерхових хаток на їх здивування вони побачили цесарок, індиків, дрохв, за парканом кількох страусів.
– Наконечники списів та стріл металеві, – сказав Роман.
– Худоба та птиця з різних частин світу, і навіть з різних континентів – звернув увагу Михайло.
Тур, очевидно вождь племені підвів їх до будинку. Там їх уже чекав високий стрункий хлопець, очевидно син вождя.
– Дивіться, – раптом вказав на його груди Толик.
І тут Роман і Михайло помітили, що у нього на грудях висить на ремені предмет, що нагадував бінокль.
– Ладимир – назвав його ім’я Тур. Всякі сумніви, що ці люди говорять однією з давньослов’янських мов зникли.
Роман миттєво зорієнтувавшись витягнув свій бінокль із сумки і запропонував хлопцеві оглянути його. Ладимир впевнено взяв його, приклав до очей, розглядаючи протилежний берег затоки, при цьому він впевнено регулював різкість. На його обличчі з’явилася посмішка. Потім він зняв свій бінокль та подав Роману. Роман відразу ж оглянув річ. Вона була безсумнівно виготовлена на високотехнологічному обладнанні, написи і позначки на ньому були нанесені невідомою абеткою та ймовірно невідомою мовою. Коли Роман поглянув у нього то помітив, що там світилися якісь позначки, і зображення також регулювалося. Цей прилад за ефективністю перевершував його власний армійський бінокль. Скоро вони зрозуміли, що ці люди знайомі із сірниками, скляними лінзами, запальничками. Металеві інструменти в селищі були виготовлені не кустарним способом на кузні, а безсумнівно способом лиття. Цим людям відоме було не лише залізо та мідь, але й сплави алюмінію, титану, хром. Наявність речей виготовлених високотехнологічним способом і примітивний первісний спосіб життя викликали багато запитань. Наприклад, відсутність електроенергії.
– А часом це не постапокаліптичний світ?– спитав Роман?
– Не схоже, тут майже немає доріг, їх відбиток залишився б навіть через століття, також немає жодних руїн, а вони зберігаються дуже довго. А мова аборигенів не засмічена словами іншомовного походження, – відповів Толик.
Вечоріло. Жителі селища запропонували їм заночувати у селищі. Хлопці погодились. Їжа була проста – житній хліб, пшоняна каша, смажене м’ясо, судячи з усього свинина, молоко. Спати їх поклали у хатині з дощатою підлогою на щільних килимах розстелених на підлозі. Схоже ці люди ліжок не знали.
Вони вже заснули і не бачили, що старійшина селища Тур, покликав одного із молодих чоловіків селища і щось довго йому розповідав. Парубок слухав старійшину не перебиваючи. А перед світанком, ще коли все селище та гості спали, цей чоловік переліз через частокіл намагаючись ступати якомога тихіше і попрямував до пристані, де були прив’язані човни. Він взяв весла, сів у один із човнів, і відв’язавши його кількома обережними змахами весел спрямував човен подалі від берега. Потім поплив на південь, униз за течією. Ще до того як розвиднилося, човен зник за островом, на якому хлопці провели минулу ніч.
