| © Михайло Нечитайло, 23-10-2019
|
Світ далебі теж їде на возі вселенського розвою, звісивши ноги, інакше чого б то сонце так гарувало по небу щоднини – їй-бо, на возі мчить, а злізти нікуди.
Сосновий лісочок на горбку за містом – пристановище зубогризів. Вони плетуть сюди химерними хурами, тягненими волами та кіньми, що гидять довкола пагорба, а самі зубогризи тим часом уриваються в горбок лопатами та кайлами, точать його, як шашіль дерево, мов хочуть звалити на свої хури увесь ліс – та так залпом і спожити.
З пагорба жителі міста довбуть собі пісок. Місцями білий, як сніг, місцями жовтий, як сонце. На хурах його перемішують і формують світ – рудий. Увесь світ – на возах.
– Під’їхати можна? – Данило Круць до бородатого візника світу-піску.
– Чи ти, хлопче, не бачиш, що волам і без тебе важко, – гнівається візник, ідучи біля своїх волів. – Ну, добре, – нарешті змилостивився, – баулу свою клади на грабарку, а сам – ні-ні, поряд іди.
Так і зроблено. Нехитрі пожитки царюють біля піску-світу на транспорті, а ноги стирають чоботи, несучи душу битим шляхом до людності в місто.
На п’ять років каторги пішов Данило з-під заводських воріт. Дарма, що молодий був, як нескисле молоко – не змилостивилися. Завели в призвідники бунту, а ще хтось вельми услужливо доповів, що бачив осторонь парубчака, коли чіпляли за шию Дудзонського – і пішов славу імперії гризти хлопчак між гранітні скелі далекого краю.
Нагриз на чоботи без мотузків при підметках. На волі – не зміг; а з каторги ось – у чоботях. Хирлявих – та все ж ліпших, ніж при заводській праці мав. Принаймні, не латаних і мотуззям не в’язаних.
Але чоботи – то так, пусте, з дитинства легкий вітерець колишніх прагнень. Інше везе Данило з сивої далини, як везуть ото воли до міста всипаний їм за ношу пісок.
На каторзі люду всякого було – й сиво-виваженого, й молодо-біснуватого, й вічно каторжного, й ідейно-схарапудженого. З того місива Данило вивуджував, як рибалка з річки, все те, що до душі, що лягає каменем у фундамент питання про неправедну неоднаковість світу, все те, що виводить стіни над фундаментом, стіни прагнення змінити світ на праведний лад, кріпить їх розчином Жуховичевого передсмертного заповіту, аби хоч по жменьці щастя сипнути в душу кожному сіромі.
Звідти, з сірого піску каторжних кар’єрів, аж сюди, до рудого піску з пагорба біля рідного міста, приніс Данило Круць нову будівлю своєї душі, приніс не задля того, аби заховатись у ній і нидіти, грамотним себе почуваючи, навпаки, мав намір розібрати свій дім до піщинки й роздати всяк сущому спраглому, аби осягнув його, Данилову, ідею та поклав на карб.
– Кому пісок тягнемо? – запитав бородатого візника.
– Гольдберг нові цехи ладнає, – відповів той, – пісок на муравку.
– П’є, значить, крівцю й далі, – зробив висновок Данило.
– П’є, – погодився візник.
– А чого б і не пити, – обурився Круць, – як кожен добровільно ту крівцю з себе точить і цебрами йому носить.
– А що поробиш, – махнув батіжком візник. – Жити якось треба. Як хочеш гризти шматок хліба, то мусиш зціджувати кров. Такий світ, його не перекроїш, як шматок ряднини на онучі.
– Його не треба кроїти, – вибухнув Данило. – Його треба рвати. Рвати з-під Гольдберга та кидати під свої чоботи. Топтатися треба по своєму світу, не по чийомусь. Тоді й кров’ю не треба з кимось ділитися, твоя кров – для себе.
– Мудровано балабониш, хлопче, – всміхнувся візник, – але пусто. Свій світ можна змостити, коли під тобою завод, або хоча б якийсь тютюнець з крамничками, як у Гамбульського он, а з гарбою піску вимостити можна хіба калюжу перед подвір’ям, аби вода не в тебе під хатою бовталась, а в сусіда.
– Темно тут у вас, дядьку, – зітхнув Данило. – Темно, аж страшно. Бродите наосліп, як кроти в норах, а до сонця – чи то сліпі, чи дурні, чи полохливі, чи Бог його знає, що ви за люди. Вас же он ціле місто, а Гольдберг один.
– Якби ж то, – візник своєї. – А поліція, а армія, а гицлі всякі, вони що, для нас, чи для Гольдберга-таки. Ехе-хе, хлопче, ти ще молодий, ще соплями не вмивався, аби городити казна-що. Помовчав би краще.
– Це я не вмивався соплями?! – зареготів Данило. – Дядьку, та я вже кров’ю вмитий. П’ять літ каторги, це не пісочок, скажу вам, возиками возити та сльози немочі в бороду пускати. Я за таких, як ви, телепнів нерозумних, відгибів, аби зрозуміли ви врешті-решт, що Гольдберг – така ж людина, як і ви, от тільки вгніздилась у вас на горбу, видирає ваш же шмат хліба й пожирає його, вам кидаючи лише кусник недогризеної шкуринки, та й то як соізволить. А ви, ніж малися струсити болячку з горба та розпрямитися, тчете упряж, залигуєтесь і віжки услужливо нагору подаєте – візьміть, мосьпане, натягніть вудила, щоб аж губи нам у кров. Та ще не забудьте нам шори на очі натягти, бо страшно бачити дійсно те, що є, легше в пітьмі тупцяти дорогою та думати, що вона єдина. А вона не єдина, вона якраз найбільш розбита, що ніяких підків не напасешся, однак копита до живого струтиш. А поряд – гладенькі дороги, де панночки з парасолями, де панки в розкошах, де ледачі та безбідні – їм за що світ біліший? Розгнуздаймось же, браття; панів – у ярмо; самі – до стерна; ми ж можемо, нас, як піску на мажарі ось, а панства – як цих ось волів проти піщинок. Вони хоч і великі, але їх усього два, нас же – тисячі, мільйони.
– Куди ж то ми заїдемо, коли мільйони до стерна поставити? – бовкнув візник. – Хто б що не говорив, а правити всі не можуть. А раз не можуть усі правити, то повинні бути й чорнороби. А як є чорнороби, то будуть і пани. Бо за чорною роботою не видно гладеньких доріг. А хто при білій роботі – ті побачать. І туди зійдуть, як би ми не кроїли цей світ, як би його не малювали.
– Пісок, – важко мовив Данило, – пісок довкола такий могутній, наче в пустелі всесвітній. Це ж яку силу треба здійняти, щоби піски пустелі зцементувати й вивершити град всесвітній для всяк сущого, як рай. Легко пісок класти в стіни, коли він видить хоча б подумки свій град. А коли він звіяний, коли розтерзаний, розсипаний, коли сліпий і незрячий, коли на возі його везуть на заклання, а він думає, що він – увесь світ від віків і до віків? Як сформувати такий пісок, як утельбати в його піщану душу, що він – основа світу, з якої кожна цеглинка в тому світі; що на возі він – лишень від ями до ями; а у світі – вічний? Бурі треба, бурі, щоби здійняти пісок аж до сонця, освітлити його, аби глянув, скільки-то довкола миру, що земля – для нього і з нього, а ніяк не для возів, котрі лишень риплять колесами над ним; риплять і мнуть, стискають у колію, кажучи, що вони – боги; хоча насправді їм до богів, як волові до моря, насправді вони – раби піску; вони в ньому тонуть і чавляться, як гнилючки, коли віє буран і засипає все довкола могутніми барханами, яким ті вози, як волові кузька – ступить копитом, ніяка бенеря не ввидить, що було на тім місці мить тому. Ну, що скажете, дядьку?
Візник позіхнув.
– А що казати. Воно завжди так – не до добра каторга. До неї, зриш, людина, як людина, а звідти верне – повна голова піску й бурі хоче. Малахольні з каторги йдуть, я ж кажу, не до добра сія рахуба.
– Можете сміятись, – обурився Данило, – як розум весь у бороду вийшов, а голови не сягнув. Віл теж думає, що все щастя його в яслах, йому й невтямки, що щастя його було у відрізаних яйцях, він з ними не лише рід свій утратив, а й силу, й гонор. Нічого, дядьку, не журіться, що теж кастровані, як ваші воли, вже є сила, здатна пришити вам назад ваші яйця. Це – революція грядуща. Ще брикатимете, дядьку, попомніть мої слова.
– Ти чого це, сучий сину, – набурмосився бородань, – заходився біля моїх яєць? Батога захотів? Ану, молокосос, загрібай свою баулу з гарби та чеши пішки. Разом і яйця свої розімнеш, а то так запріли, видати, на каторзі, аж у голову вдарило. Ану геть звідси, шмаркач каторжний. Я тобі зараз дам революцію, розплодилося вас, революціонерів, як собак нерізаних, робити не хочете, одно щастя якесь нам шукаєте, а яке – то ні в голові, ні в задній у вас про нього й поняття немає, одні словеса та крики нерозумні. Геть, кажу!
Розмахався батогом, мусив Данило відійти від навіженого.
– Нема того щастя на землі, ні́чого й шукати, – бубонів бородань, віддаляючись.
– Є! – крикнув Данило навздогін. – Тільки вкрадене. Ми вам його повернемо.
– На дідька воно мені, – огризнувся візник.
– Бо ми хочемо, щоб ви були щасливі, – роз’яснив Данило.
Сплюнув бородань.
Сплюнув і Данило.
Та й розійшлися. Кожен своїм шляхом від обпльованого придорожнього піску.
А ось і підвальна комірчина, де схарапуджене Данилове дитинство цькувалося світом. Змучена мати, розвихрені довкола брати та сестри, все те ж, що й до каторги було, мов страждав не знати й за що.
– Сину, відмучився врешті, – мати на грудях, як віночок зсушених квітів.
– Не відмучився, мамо, загартувався.
– Ой, який там гарт на каторзі. Мука одна. Ні за що відмучився.
– Не кажіть так, мамо. За людей стояв, за них і муку зніс.
– А ти що, Ісус?
– Що ви зразу за Біблію хапаєтеся? Ніякий я не Ісус. Але життя людям кращого хочу. Гляньте, ми такеленною сім’єю вік з підвалу сирість спивали, а панство он, палець об палець на віку не вдаривши, в хоромах славу собі піє. І що, змиритися з цим, стати щурами?
– Кожному своє, сину.
– Ні, мамо, ні, не говоріть, як приречена, бо не кожному своє має бути, а кожному порівну всього. Треба відривати погляди від цвілих підвальних стін та битих їхніми болячками дітей, треба зводити очі вгору, але не в небо, бо там тільки зорі та й по всьому…
– О, Господи, а Бог?
– Не про Бога зараз, про нас мову веду. Так от і кажу – треба зводити очі вище, вдивлятися в панські хороми, в ситих панів на їхніх роздолах, треба те панство зненавидіти…
– За що?
– А за ніщо. За те, що панство. За те, що ми по підвалах. За скручений усохлий вік свій, соки з якого перетікають у звальсовані зали й там ігристим шампанським розхлюпуються з бокалів ріками глитайських розкошів. За пісок, яким комусь посипають доріжки, аби не зака́ляли в росу пантофлі, а комусь його сиплють на хліб, аби хрустіло на зубах та не дало того хліба зайвого з’їсти. За сміх їх панський щоденний ненавидіти треба, за радість їхню, за щастя, бо все те з наших гіркот, які вони бачать, про які знають, але воліють не згадувати, бо для знищення гіркот треба своє щастя солодке надмірне ділити з іншими. Їх уже нудить від солоду, вони не знають, куди його розіпхати, чим притлумити, ото й бісяться дивацтвами всякими, непотребством розважаються. Але стати людьми не хочуть, нас до людей з гіркоти звести не хочуть. Здавалося б, що тут, поділися солодом, зменш для себе дозу, відстібни гірким, а сам до гіркого торкнися, щоб хоч знати, що то є. Ні, гноять свій солод, перепаскуджують понад усякі норми – а ми поза їхніми душами. Це гріх, мамо, це зневага до ближнього, це гріх проти Христа й усіх святих. Ми повинні врятувати панство від гріха, ми повинні очистити їхні душі своєю ненавистю, ми повинні зробити їх людьми, якщо вони не хочуть зробити людьми нас. І тим ми й самі станемо людьми, зійдемо зі щурячих стежок, вийдемо з підвалів і, розваливши хороми, набудуємо нормальних домівок.
– Годі, сину, ти таке страшне кажеш. Не чіпай тих панів, бо чи хоромів доскочиш, а каторги – точно. Краще живи, як живеться – ми так прожили, й ти, дасть Бог, проживеш.
– А я не хочу, – аж стрепенувся, – мені цей зчорнілий люд душу пече гірше вогню пекельного. Я не схолону, мамо, доки не згорю дотла. Й або спечу людям щастя хоч крихту, або сам спечуся разом з останньою крихтою свого власного щастя.
– Боже, сину, ця каторга так толочить людей, як табун жито. Схаменися, чого ти хочеш?
– Революції, мамо, світопереміни.
– Воно тобі треба?
– Воно треба всім.
– Мені, сину, ні. Мені аби ви були…
– А ми не хочемо бути, – перебив, – ми жити хочемо. Я не винен, що зріс у підвалі, що не панського роду, що мій прапрадід не вбив сусіда, не сколотив з цього капіталу й не зліпив собі завода. Я не винен, що мій прадід жив чесно, що дід не міг украсти, а батько з горя спився. Я – не винен. Я рівний перед Богом з усіма, а всі – зі мною. За те стою й стояти буду. І доки не врівняю світу – не схаменуся.
– Сину, та ти сам – ніщо.
– А я не сам. Нас – мільйони. Нас би тільки в кулак, щоби не ляпаса п’ятірнею давати, а зуби трощити – і світ не встоїть. Ми потрібні світу, ми потрібні людям – тим-то Бог і послав нас на землю.
– Господи, знову до Ісуса рівняється. Покайся, сину. Які з нас ісуси, як ми – пісок?
– Ой, мамо, мамо, з вашим ляком ми дійсно пісок є, піском і лишимось. А ви знаєте, що скло теж з піску твориться. Пісок, як його розігріти, стає склом. А скло ріже світ на шмаття. І коли дивишся в чисто вимиті вікна, ніколи не скажеш, що зириш у пісок – так ясно та весело грає в них сонце.
– Господи, спаси і сохрани, – хрестилася мати до образів. – Годі, сину, не лякай мене, сядь краще та пообідай, поки дома, бо з твоїм розумом, бачу, не засидишся ти біля неньки, підеш знову по етапу.
– Хоч на край світу, – погодився, – аби лишень за тим краєм знайти щастя–долю трудящій людині.
– Ой, сину, щастя не за краєм, щастя – воно в кожного своє, коли воно є; а коли немає – то ніде не знайдеш.
Не став сперечатися, взявся до обіду.
Та не смакувало. Не страва, ні – життя. Якось навскоси ставало – й рівне робилося кособоким; а кособоке – рівним.
Ніби ж усе для трудящої людини – і мрії, й каторга, як спокута за майбутню революцію, й натхнення, й упевненість – аж раптом, як ложка дьогтю в мед: трудяща людина не цінує того, ба, навіть сторониться, жахається, як прокази. І бородань, і мати рідна – в мозолях, як у корості, а не в масть їм порив до щастя. Чи не в тяму.
Піщаний світ, як звести серед тебе палац? З чого? Для чого? Кому? І чи варто?
Як? А перетворивши сипучі піски в мулярську замазку, котра зв’яже палац, як кайдани каторжника.
З чого? З піску, що неозорими просторами віється довкола, не знаючи ні ціни собі, ні слави, ні шани.
Для чого? А щоб світ побачив: пісок – не прокляття його й не шлях битий для підметок високого чобота, пісок і є сам світ, ради якого й сонце, й тепло, й щедрий дощик.
Кому? Та піску ж таки. Аби втямив нарешті, що він – не вічна пустеля безпробудно непотрібної жовтизни, над якою й будяк пан; він – основа красот і щедрот земних.
А чи варто? Коли пісок віється своєю пустелею, сунений вітрами бозна-куди, по що та нащо, коли в ньому ні спротиву вітру, ні поруху до громадження в палац, коли в ньому нічого, крім піску – чи варто плентатись у його простори; зсихатися на кістку ради того лиш, аби доказати, що пісок – це тільки на перший погляд пісок; насправді ж – основа основ. Ти, мала піщинка серед барханів, що ти можеш сотворити з піску, коли й сам пісок?
Що може людина сотворити з людністю, окрім як із себе Бога? І чи Бог вона лише від того, що її так величають?
Чи стане палацом купа піску, якщо її так назвати? І чи щось зміниться в пустелі від того, що серед неї бовванітиме палац? Чи купа палаців. Чи зміниться щось від того, що стане пісок каменем, адже, в принципі, не надто вони далекі один від одного, сиріч, камінь є злиплим піском, а пісок – розтертим каменем.
– Мамо, а як там Настя? – запитав Данило. – Чекає мене з каторги?
– Ні. Вийшла заміж. За сина Гамбульського. А хлопець нівроку – впертий. Що вже старий Гамбульський не городив, аби Віктор не тягнув до хати злидоту, а він напостояв на своєму. Отак, синку, кують щастя – не печуться, як би це з панської кожушини нашити для всіх жупанів, а шиють власну одежину зі свого розуму.
Аж голову похнюпив Данило – нащо ж, нащо крав ту парасолю, осоромився перед Софією Микитівною? Хотів простолюдинку хоч на мить зробити серед парку панією? А їй так прийшлося те до шмиги, що наплювала на парки та полізла за панством до Гамбульського в хату.
Оце тобі трудящий люд. Рве пупа, мозолі намулює, як гори, а в голові одне за щастя – сягнути панства. А ти, Даниле, до нього зі своїм щастям – усіх у люди возвести.
(Закінчення буде).
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
