Душевні вагання.
Сон – це таїнство, тому й має багацько своїх різновидностей, що завжди дуже вдало характеризують особистість людини, а коли кажуть на когось: «у нього мертвецький сон» – то такий сон буває лише в тих людей у кого тіло живе в гармонії з їх душею, ось тому вони й сплять міцно і не бачать сновидінь, а вранці, знову вгледівши білий світ, посміхаються, як малі діти, дню насущному, сонечку ясному, вітерцю свіжому. Їх не турбують чужі проблеми, у них світ завжди кольоровий.
У Вадима сон був нетривким, та й засинав він лише під ранок, коли тіло розслаблялося любовними забавами настільки, що душа забувала про свої минулі страждання і надавала спокій, та стрепенувшись від жахливого сновидіння, вона знову починала катувати його нещасне тіло. Він знов і знов бачив себе біля сміттєвих контейнерів, де кожного разу на нього дивилися жалісні очі дога Сьомки. Розтрощена гітара лежала поруч. В цю мить, коли він намагався підняти гітару, на нього кидалася з жахливим гарчанням, витріщивши оскаженіло зуби, собака Хамка, злісно захищаючи весь людський непотріб смітника. Він, відсахнувшись від гітари, завжди спотикався і падав у провалля. В надії зберегти життя він чіплявся за поодинокі кущі шипшини, котрі боляче шкрябали руки, ламалися, а він все падав і падав у чорну безодню б’ючись об каміння.
Просинаючись в холодному поту, він ледь стримував ошаленіле серцебиття, цієї миті він сам почувався непотребом, груди роздирав біль, а м’язи крутили судоми, йому хотілося вити від жаху неминучої смерті. Він розумів, що це пост алкогольний синдром, засівши в його мозку, жадав алкоголю. Воля зрікалася його, в цю мить він втрачав контроль над собою і ладен був віддати життя лише за ковток «зеленого змія».
Ось і зараз, після вечірки в батьків, Світлана крізь сон відчувши неладне, увімкнула світло. Вадим корчився на простирадлі поскрипуючи зубами. Вона миттєво схопилася, налила в склянку води, викотила з тубу подвійну дозу пігулок і подала Вадиму. Він підвівся, сіпаючись від лихоманки, жадібно намагався проковтнути пігулки, але втримати склянку з водою самостійно не міг. Світлана сама тримала склянку біля його вуст доки він, зловісно поцокуючи зубами, не випив до дна. Вона поцілувала його у вогке, холодне чоло. Вадим у відчаї впав на ліжко і жалісно, крізь зціплені зуби, прохрипів:
– Пробач. Я такий нікчемний, я буду вічним тягарем для тебе.
У Вадима від болю котилися сльози на подушку.
Вона пестила долонею його чоло і теж плакала.
– Я тебе кохаю, любий. Твій біль, це і мій біль. Кріпись, нас тепер троє, ми переможемо. Вона погасила світло, втопивши їх обох в темряві. Сон нарешті знову здолав їх.
Ранком Вадим прокинувся млявим, він почувався винним перед Світланою в своїй неспроможності боротися зі своєю залежністю, йому здавалося, що весь світ ненавидить його, вуличного волоцюгу, а та єдина людина, що була поруч, терпить його з жалю, йому не хотілося жити в цьому чорно-білому світі. Він лежав мовчки копирсаючись думками в своїй душі, а Світлана, десь там на кухні, цокотіла посудом. Він навіть не вчув як вона, кошачою ходою, з’явилася перед ним з тацею в руках. Над порцеляновими чашечками здіймався слабкий подих свіжозвареної кави.
– Любий, ти вже прокинувся?
Шовк рожевого пеньюару чомусь дратував його, а контури, ще теплого після ночі, такого бажаного з вечора тіла, вже не збуджували своєю близькістю. Він у відчаї закрив очі рукою. Світлана в теорії знала, які почуття вирують в душі її коханого чоловіка; тому їй хотілося бути не нав’язливою в своїх діях і бажаннях, водночас, вона своєю ласкою і безмежним терпінням люблячої жінки надихала його до взаємної любові, бо лише любов’ю і терпінням можливо збороти фобії депресивного стану.
– Випий, кава збуджує ендорфіни.
Крізь розчепірені пальці він побачив як раптом, в променях вранішнього сонця, золотавим сяйвом заграло скуйовджене волосся над головою Світлани, утворивши своєрідний ореол блаженного знамення. Вадим рвучко скинув простирадло, підвівся, обійняв Світлану за талію і поцілував у трохи випуклий живіт. Вона, відчувши тепло його рук і лоскотливий дотик губ, танула в ніжності почуття.
– Вадиме, лоскотно! Облиш. Вона лагідно вивільнилася з обіймів і подала чашечку з кавою, потім, залишивши тацю на при ліжковій тумбочці, всілася поруч. Вони мовчки сьорбали міцний напій, розганяючи залишки нічного кошмару.
Поволі у Вадима прояснювалася голова.
– Тобі знову приснилося минуле страхіття?
Вадим кашлянув.
– Я завжди буваю на межі зриву після застілля, – знервовано промовив він. Мені й зараз негаразд. Я часом відчуваю, що не контролюю себе особливо вночі, мені краще завжди працювати, аби не залишатися наодинці з самим собою.
Вадим сьорбнув залишок напою і відсторонив чашку.
– Вибач, – Світлана поцілувала Вадима в плече. – Я думаю, що весілля ми справимо тихесенько, в колі родини, без хмільного застілля, а зараз, за твоєю згодою, я хочу щоб тебе сьогодні оглянув психотерапевт і, в разі потреби, призначив додаткові сеанси гіпнозу. Ти згоден?
– Люба, зрозумій, лікарі, це лише така собі ширма, за якою алкоголік ховається від проблеми, але від самого себе не сховаєшся. Мені конче потрібно змінити стиль життя. Я хочу і можу багато працювати, я знаю як налагодити роботу агентства, щоб не лише збільшити прибуток, але й зробити саму рекламу частиною національної культури, я хочу ділом довести твоїй матері, що я не альфонс, як вона думає, не жигало, як думають твої знайомі; лише позбав мене від всіляких світських тусовок де на мене витріщаються, ніби побачили перед собою динозавра, завжди хочуть помацати руками, щоб переконатися в справжності стародавньої істоти, а потім пліткують поміж собою і пишатися, що ручкалися з таким-то.
– Все-все, я зрозуміла. За сніданком обговоримо одну цікаву пропозицію Сьомкіна. Я йду на кухню.
Вадим потягнувся, хруснувши суглобами, поглянув на годинник, торкнувся долонею шершавої щоки, інстинктивним рухом музиканта закинув головою за спину обвисле волосся, ніби звільняючись від залишків сновидіння і пішов приводити себе до ладу.
– Так що там за пропозиція у нашого банкіра? Мабуть знову зваблює підвищеними ставками депозиту? – запитав Вадим, проковтнувши чергову канапку з сиром, прискіпливо поглянувши на Світлану.
– Аркадій Борисович, учора, коли ви з Сонею гуляли парком, запропонував нам взятися за розкрутку їх нового банківського продукту. Ти мене уважно слухаєш? – запитала Світлана помітивши в його погляді якусь, ледве помітну, тінь невдоволення.
– Ні-ні. Вибач. Я уважно слухаю. То я згадав вчорашнє застілля і стало трохи моторошно, – він знервовано відбивав по столу своїми довжелезними музикальними пальцями чечітку. – Мене вчора сприйняли за випадкову людину на тому святі. Я був чужим серед тої набундюченої свити.
– Вадиме, не перебільшуй. Тебе сприйняли так, як мають сприйняти жениха в родині нареченої – з острахом за долю дочки і водночас з радістю, що нарешті вона вгомонилася. Давай ближче до справи, то все дрібниці. Аркадій Борисович Сьомкін в розмові з татом так і сказав: «На банківський сектор, з-за кордону, впали величезні кошти, нібито для розвитку споживчого ринку. Про загальне кредитування раніше годі було й думати, а зараз банки почнуть змагатися в гонитві за клієнтурою. Потрібно запропонувати рекламодавцю такий продукт, котрий, з’явившись в засобах масової інформації і зовнішній рекламі, зірвав би дах у народу безмежними можливостями мати все і відразу». – Розумієш? Потрібна інформаційна бомба «легких грошей», і її кинемо ми, першими за наших конкурентів, і це має бути «манною небесною» для позичальників банку «Інкомкредит».
Вона так запально розповідала, ніби й сама вірила в сказане. Відсотки, умови кредитування, та всілякі банківські заковики її цікавили менше ніж сам процес виготовлення рекламного продукту, вона, ніби мисливець, учувши наближення здобичі, вже звела гачок і чекала на останню мить, щоб завалити жертву. Такою Вадим бачив її вперше. Йому пропозиція банкіра відразу здалася грандіозною авантюрою, бо, на його погляд, перш ніж ощасливити людей легкими грішми, та ще й у твердій валюті, потрібно змінити філософію їхнього мислення, адже до цього часу, щоб отримати гроші потрібно було довго і тяжко працювати, а зараз, ми маємо агресивною рекламою запрошувати людей брати гроші наперед, а потім, в майбутньому, відпрацювати їх ще й з банківськими відсотками. Відразу ставало питання, а що буде коли позичальник, помилково, не розрахує свої сили?
Світлана виговорившись чекала його реакції на пропозицію.
– Справа дійсно цікава, тут є простір для творчої думки, але не здається тобі, що такий засіб рекламування «кота в мішку» схожий на концертну афішу, коли є дата концерту, є ціна квитка, і каса вже продає квитки меломанам, а музиканти ще не мають свого репертуару? Вона здивовано дивилася на Вадима прищуреними очима переварюючи сказане, мабуть в цю мить Світлана спробувала сама побувати в образі позичальника і тепер в ній боролися подвійне відчуття – зваба легкими грошима і жахи невідомих наслідків у майбутньому.
– Любий, а для чого нам думати про репертуар, хай про нього думає сам кредитор. Наша справа – гарненько оформлена афіша, за яку мають заплатити чималенькі кошти і ми вмиваємо руки, в решті-решт це ж звичайний ринок банківських послуг.
– Тобі запропонували прикрасити пастку для людей!
– О господи, весь світ живе в борг, а ти запекло моралізуєш звичайну банківську пропозицію, якій ми зробимо привабливу огранку.
– Я не моралізую, я просто з’ясовую для себе деякі нюанси для видачі завдання дизайнерам і сценаристам, але спершу треба побачити замовлення від банку, ну… і звичайно, технічні побажання в розміщенні рекламної продукції.
– Сьогодні замовлення буде в тебе на руках, ти підбираєш креативну групу спеціалістів, а я займуся калькуляцією з економістами. Ти як себе почуваєш?
Світлана пильно вдивлялася в обличчя Вадима.
– Все гаразд. Нам час їхати.
