Шлях до щастя не такий уже й далекий, аби лише люди потрібні були.
Це не Данило Круць придумав, це Павло Жухович мовив.
Рік одна тисяча дев’ятсот п’ятий гримів над імперією грозами заворушень. Стомився трудящий люд, свою втому лив у страйки, бунти, непокору.
– Капець, – бігав Павло Жухович цехами, – годі гнути горба на панський лик. Гуртуймося та ставмо свою копійку вище панської. В нього повинно потоншати, в нас – потовщати. Рівніші ставаймо.
За Павлом не дуже йшли. Гнулися до заліза, до станків, мовчали та точили, клепали, стулювали.
– Ех, народ, – бідкався Жухович, – за маковим зерням буде жити, біля булки сидячи, а побоїться розкрити рота та клацнути зубами до здоби, як та здоба в панській клешні.
– Низька свідомість, – погоджувався Данило, – не бачать обріїв, думають, що якщо поза пеклом і є рай, то не для них, грішних.
– Наш народ, – зітхав Жухович, – аби до чогось здійняти, то треба так нагнути, щоб аж тріснуло.
Данило Круць уже півроку на заводі, стягнувся навіть на чоботи, бо біля заліза босовицею не втнеш. От тільки на чоботях тих більше латок, ніж самих чобіт, підметки – для годиться, а щоби геть не погубилися, мотуззям пришнуровані. Для роботи – не скажеш, що й чоботи, але якась-таки взувачка; а от до Насті на вулицю – сором, ліпше вже босоніж.
Заводчика Гольдберга бачив – ото розодягнений чоловік. Гамбульський проти нього – старець. А робітники – захланні, чорні, в закіптюжених рваних робах що на заводі, що й дома. Як на свято напнуть до церкви білу сорочину, то потім так її складають до скрині, наче банкір золото в сейф ховає.
І мовчать. Не хочуть здерти з Гольдберга сюртука та нашити хоч онуч, аби не світити з дірок у чоботях потрісканими нігтями.
Це теж Павло Жухович журився. Але Данило за ним у всьому. Подумати тільки – як не звідти, то звідти чуєш: бурує народ, за своє стає, а в них у містечку тиша така, наче в раю. От тільки замість райських кущів пекельні казани. По всій державі стукають у ворота кращого життя, а в них кують замка, аби ті ворота заперти краще, щоб ніхто ж не відкрив.
– Ні, так діла не буде, – стукнув Жухович кулаком по столу, – хай хто як хоче, а для мене ота платня, що Гольдберг нам платить – знущання, а не платня. Гей, ти, – гукнув Гамбульському, в корчмі якого якраз сиділи, – неси сюди чарку доброго вина.
– Ти ще за попередню не заплатив, – відбрикнувся Гамбульський.
– Не патякай, а неси вино, – обурився Жухович, – оплату забереш у Гольдберга, він у мене весь вік купив, а платити не хоче.
Гамбульський тільки буркнув щось, а вина так і не приніс.
– Люди, та ця падлюка над нами знущається, – вигукнув Жухович. – Своєю кров’ю за його вино та горілку платимо, а він у борг воліє не дати. Ні в цапа не ставлять трудящу людину кляті лихварі.
– А таки-так, – потвердило понуре товариство, що пнулося, закіптюжене, з заводу та перечепилося об Гамбульського шинок.
– Браття, а нумо за себе горою! – покрикнув і Данилко Круць.
– Бий панство, топи в його крові свою недолю, – Жухович, як на мітингу. – Та нам це вино повинні видавати за те, що на світі живемо, а з нас останню шкуру здирають навіть за помиї. Гамбульський, напувай товариство за так, годуй роботяг, бо як зірвемось у революцію – гаплик твоїй колибі.
– Павле, як перепив, – Гамбульський з-за прилавка, – то не кнури, а йди додому. Поліція недалеко.
– Та що нам поліція, ти, захребетник, павук, сволота, – Жухович зривався в революцію, – та ми це твоє кубло в один момент ущент…
І з гуркотом перекинув стола. Забряжчав битий посуд, засвистіли відвідувачі.
– За нас, за трудящих, революція, браття, ура!
Данило й собі за стола та… лихо, клятий Гамбульський прибив цю меблю до підлоги.
У дверях стояв пристав і зо три жандарми. Свиснув канчук, хтось схопився за розсічене вухо.
– Сатрапи! – Жухович з криком до стражів.
Куди там – скрутили вмить.
– Браття, не даймо згноїти Жуховича! – Данило в бій.
Та замість бою отримав дебелим кулацюгою в мармизу – аж захлинувся.
Інші ж обм’якли. Революція спеклася, так і не вихлюпнувшись із володінь Гамбульського.
Холодна – звичне місце для революціонерів. Мусили сидіти.
Революція – то така хитра та неждана річ, що її плекаєш, вигодовуєш, виколисуєш, як породілля дитя, а ніц нічого з того не тчеться. А десь у сусіда за тином хтось зрубав вишню – і то є знак. Глип – і пломеніє буря з сусідських воріт, затоплює посоловілі довколишні простори; а ти, ще й не родивши, абортуєшся раптом у теє місиво – і вітром ганяєш попід тими ворітьми, буруєш вихором у вселенських віхолах.
У Семена Шкудерні прихворіла жінка. Щось її зігнуло, скрутило, ні встати, ні сісти – злягла. А діти, два хлопчаки, семи й восьми літ – ет, подумав Семен, хай ідуть зі мною на завод, на оці будуть, а мо’, то й підсоблять що. Підсобили. Один, менший, устромив кудись руку, старший крутонув трибком – пом’яло правицю до ліктя. До вечора й відтяли, аби не згнило дитя в гангрені. Тиждень дома Семен відсидів – доки дитя вгоїлось, а жінка ноги на долівку поставила. Прийшов опісля на роботу – а йому на ворота вказали.
– За що? – захлинувся Семен.
– Гуляєш багато, – пояснили.
– Так цього ж, я ж… – хотів пояснити.
Не слухали.
Прийшов додому – діти голодні, жінка ледь ноги переставляє, а в хаті ні крихти, ні кварти. Ще й винен на всі боки, а позичити ні в кого – хто безробітному сіромі позичить, коли й самі ледь-ледь. Посидів, пожурився, витягнув десь із закутка тихцем мотузку, пішов вішатися. На завод. У воротях і зачепився.
Та вгледіли, встигли зняти. Дудзонський, був такий наглядач у Гольдберга, з виском налетів і ну гамселити Шкудерню ногами.
А тут саме зміна скінчилася, народ хмарою чорною крізь ворота суне.
– Годі, – стали супроти Дудзонського. – За що чоловіка топчеш?
– Оцього лайдака? – скипів Дудзонський. – Щоб ворота не поганив.
– Це ж які ворота, ці? – де не взявся Жухович. – Та ми на них скоро всі повішаємося. Ви ж нам так платите, що я не знаю, як ми й живемо. За такі гроші горобець не прохарчується, а ми мусимо жити.
– Горобець – птаха; а ви – нікчеми, – Дудзонський за своє. – Я б вам узагалі не платив за таку вашу роботу. Ви б мені вік були винні. Розперезалися, бач?!
Зчинилася веремія.
– Браття, годі знущань! – кричав Жухович з-під воріт. – Не рипнемося, поки нам ці глитаї не добавлять платні. По всім світі люди за своє стоять – і добиваються. А ми що, нікчеми, як твердить цей пан?
- Ні! – ревло довкола.
Звідкись узявся розпашілий Гольдберг.
– Вигоню геть! – волав.
– Кого? – Жухович жаром пану в самі очі.
– Всіх! – пан шипів.
– Усіх? – перепитав Павло і рукою на натовп вказав.
Гольдберг обвів поглядом розлютовану юрму.
– Всіх, – став на своєму. – Ви вже не мої робітники, можете йти додому. Завтра наберу нових людей, їх он скільки, нещасних, повзає довкола, аж облизуються, так за ці ворота в цехи хочуть.
– Люди – не собаки, щоб перед вашими цехами облизуватися, – вискочив наперед Данило. – Та й було б перед чим.
– Заберіть звідси цього недосмаженого підсвинка, – сплюнув Гольдберг, – ще й воно рохкає.
– Я – людина! – аж підскочив Данило. – Це ти – товста свиня, – схопив Гольдберга за барки, струсонув, чим відірвав від дорогущого, певно, костюма ґудзика.
– Панове, ви що? – налився червоно Гольдберг.
– О, ми вже й панове, – зареготіли робітники. – Ти глянь, як ухопили за петельки, то вже й панове. А ми ж іще й не били.
Гольдберг, здавалось, ось-ось мав луснути від злості й розпачу. Натомість не знайшов нічого кращого, як луснути по потилиці Данила. А Данило, злютувавшись від такого глуму, затопив пану кулаком у товсте черево.
Натовп шаленів. Одні реготіли, інші поривалися повторити на Гольдбергу Данилів подвиг, треті горланили щосили: «Зарплату давай!»; четверті доганяли третіх: «Більшу, більшу!»; а Жухович гримів над усіма:
– Люди, браття, рідні мої, гляньте, як усім миром, як разом, то ми ж не бидло, ми – сила; пани – пилюга дорожня, пилюга, людоньки!
– Вам не минеться, – рипів уже не червоний, уже аж синій Гольдберг.
Але при цьому не забув заховатися від гріха подалі у своїй конторі. Ще й замкнувся.
А тоді з вікна, з другого поверху, забувши, що пан, дав натовпу товстими пальцями невиразну дулю.
– Ось вам зарплата, лайдаки, – і зачинився наглухо.
В конторі заходилися бити вікна. Але всіх зупинив Жухович.
– Годі! – крикнув. – З розбитого скла нам нічого не додасться. Ставаймо краще в страйк, ні з заводу нікого, ні на завод не пускаймо, поки нас не вислухають, доки не зроблять людської платні, трохи коротшу робочу зміну й матимуть за людей.
– То що, революція? – радів Данило.
– Вона, – видихнув Жухович.
Народ підтримав Павла. Вчувши новину про повстання, з міста підтягнувся трудящий люд, що перебував поза зміною, завод заполонили робітники – так і ввійшли в ніч із заводом під своїм контролем. За ніч знайшли грамотного писарчука, нашкрябали свої вимоги прямо на шматку газети, вивісили у воротях, розставили варту та й хто розбрівся по домівках, аби з’явитися на ранок, а хто пантрував сутінки на зупиненому, завмерлому заводі. В зачиненій зсередини конторі світилися вікна, а по всьому заводу стояли лемент та крики, мовби ніч ніяк не могла приспати зворохоблених людей.
На ранок революція принесла сюрпризи – у воротях на мотузці, з якої вчора витягли Шкудерню, теліпався потовчений Дудзонський, а з цехів повзли до контори ще два побитих, але здатних до руху прихвоснів Гольдберга.
– Оце вже зайве, – стурбувався, щойно з’явившись з міста, Жухович.
– Чого? – не зрозумів Круць. – Гнобителі спокутують вину перед пригнобленими.
– Не на часі спокута, – вилаявся Павло, – не в той бік. Хто це зробив? – допитувався, ніби хтось збирався зізнаватися.
Дудзонського зняли, затягли кудись на склад. А через годину у воротях юрмився загін кінних козаків.
– Разойдісь! – волав їхній отаман.
– Зсічуть нагайками, – злякано прошепотів хтось.
– Ех, треба було витягти з контори Гольдберга й поставити перед себе, – зітхав інший. – На пана з нагайкою не пішли б.
– Браття, не біймося, – вийшов наперед Жухович, – ми не в полі. Між нами й козаками ворота, їм ще треба крізь них протиснутись, а ми ж нащо – загородимо. Хто сміливіший – за мною. Даниле, а ти вернися, – гукав, забачивши поряд себе у натовпі найсміливіших Круця. – Ти ще молодий.
– А революцію що, діди повинні робити? – не зійшов з обраного шляху Данило.
Наперли на брами, заходилися закривати. Козаки теж не ловили гав, кинулися в наступ. Та не встигли. Брами вже були майже закриті, й коні запротивилися, не поперли грудьми на бите залізом дерево. В прорізі брам, що з’їжджалися докупи, напираючи руками на обидві половини, опинився Жухович.
– Браття, ще трохи, ще трохи, – кричав.
Якийсь із козаків заходився періщити Павла нагайкою.
– Не сміти! – верещав.
Та Павло, ловлячи дзвінкі ляпаси, тиснув, тиснув на брами, ось-ось малися зійтися вони геть, відгородивши повстанців від нагайки.
Та не судилося.
Козацький отаман блискавичним рухом вихопив з піхов шаблюку й крізь тонку щілину між брамами встиг прохромити нею Жуховича наскрізь.
Узрівши це, переляканий люд відсахнувся. Козаки скористали цей момент, натисли, ввірвалися на подвір’я заводу, заходилися періщити всіх направо й наліво.
Тікали, хто куди міг. Хто в цехи, хто через тин у місто, хто напролом пер, смакуючи удари, у ворота, аби пошвидше зісковзнути з невдалої революції.
Данило, отримавши похреста, аж сорочка на спині тріснула, між кінськими копитами теж кинувся до воріт. Але не тікати, до Павла, столоченого в пилюзі, пробирався. Витягнув його з-під людських і кінських ніг. З Жуховича річкою лилася кров – і з грудей, і зі спини.
– Дя, а як же революція? – сльозою пройнявся Данилко.
– Зоставляю на тебе, – ледве прошепотів біліючими губами Павло. – Бачиш, як колотять нашого брата, – повів очима на побоїще. – Тобі, синку, їх рятувати, сіром отих розгублених, тобі їхні душі єднати й хоч по жменьці щастя в кожну сипати. Бо я вже все, я за них ось, бачиш, життя поклав. А ти, Даниле, ти… – ропа червона з губ піною сходила, – ти життя… за них…
Не доказав – збілів, зійшов зі світу.
– Дя, – тримав Данилко голову Жуховича руками на своїх колінах, не знаючи, що робити далі – чи класти голову на траву побіля воріт, чи притулити з розпачу до себе, – дя, я для них, – обвів очима репетуючий зчорнілий натовп під висвистуючими козацькими нагайками, – я для них… усе для них.
Його сльози впали на розкриті очі Жуховича, розтеклися по зіницях, мов хотіли вимити їх перед входом у Господній дім, щоби чистим постав перед тим, у кого не вірив, бо чистим у помислах був, то може, зарахується це за віру. Хто його знає, як воно там, у найвищому домі. Хіба ж побачиш це з-під кованих залізом заводських воріт, з-за яких не видко навіть те, що за ними, не говорячи об тім, що над.
Тим більше, не було коли роздивлятися. Звідкись набралися жандарми, в’язали всіх, кого зуспили. В’язали й Данила, запиленим чоботом скинувши з його колін Павлову голову.
– Сатрапи! – вигукнув Данило і впився зубами в жандармську руку.
За що й позбувся декількох із тих зубів.
– Дарма б’єте, – вмивався кров’ю Круць, – хіба не знаєте: із зубами воля до кращого не вибивається, вона тільки кріпне, кріпне.
