Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51263
Рецензій: 95870

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 47699, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.204.198.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

Другим небом Частина 4.

© Інра Урум, 14-10-2019
Широкими сходами вгору. На другому поверсі рюкзаки, кожен свій, скидаєм під стіну й прямуєм – нас вже запрошено – через всю залу в протилежний кінець. Там, в кілька рядів, дерматинові крісла. Вмощуємось, розстібаємо каски. Наперед виступає майор, представляється командиром другого бату, каже, що він тут керує усім.
Обводить всіх поглядом. Тоді усміхається –чо брудні такі? Влад кидає з місця, мовляв, танчик пилюжив. –Та-а-анчик?– зводить брови комбат. –Пилюжив? Хтось вже сміється; кидаю оком на власні розпушені порохом руки, на такі ж ніжно-сірі потилиці товаришів. Майор знову серйозний, пояснює де і що тут знаходиться. Вслухаюсь, хапаю слова, але погляд ніяк не сконцентрую, тілом хлюпає адреналін, ноги досі хитає в ритмі дороги. На поверсі, окрім нас із майором, майже нікого, тихо. –Маємо декілька точок, завтра всіх розподілим, самі все побачите, там– киває вбік –штаб, далі медпункт, маємо доктора.
Роззираюсь потроху, так щоб не надто відверто, по сторонах – просторе приміщення, інтер’єр виразно цивільний, вивіски, стійки для реєстрації. –Є, хто воювати не хоче?– Дурне запитання. Світлий кахель, оргскло, на інформаційних табло лаконічні, дубльовані інглишем написи. Каже, нема тут нічого такого, й тих, хто не хоче, сьогодні ж відправлять назад: чим швидше, тим краще: тримати нікого не будуть.
Ліворуч від крісел на довжину всієї будівлі, з майже кінця у майже кінець і вгору до стелі широченна віконна коробка креслить небо на крупні – можна, не пригинаючись, вийти – клітини. Скло в клітинах відсутнє. Рештки скла лежать на підлозі, лише кілька прозорих, в пів метра шматків стирчить під самою стелею. Очима униз: крісла точно такі як для актових залів: і так само сполучені в рівні ряди: як у школі, або універі, тільки збились ми купою, разом впали всі так, наче досі сидим у машині. Розслабляюсь, поволі впускаю в себе сіре небо ліворуч, зручні крісла, невисоку постать майора, врешті решт тепло калаша під рукою; і розумію – тут стрілять можна. –Хлопці, ще одне: самі побачите завтра: міномети, піхота, танкісти, люди тут різні, хтось полюбому стане втирати – нашо це все, і так далі. Так от,– ткнув себе в груди –у вас є комбат, більше нікого не слухайте.
Розбрідаємось, офіційну частину завершено; кулеметникам – з довгим стволом пролізеш не скрізь, додають пістолети; комусь усміхнулось іще по парі набитих ріжків; троє наших вже за столом, крутяться в кріслах: м’які підлокітники, хрумка чорна шкіра; в руках паперові скляночки з кавою. Не вірю очам, роззираюсь, в кутку понуро застиг автомат-кавоварка, тицьнув кнопку – працює! Втягую носом арому зі склянки – після тижня у таборі це вже схоже на диво! Сьорбаю, знову дивлюсь у вікно, за ним – скільки видно, одне і те саме бетонне, попелястого кольору поле: плаский простір, і більше нічого. І жодної, поки що, гадки звідки й на що тут чекати.
До вікна підходить солдат, бере віник і флегматично мете скляну потолоч в купу. Хлопці шарять бічними кімнатами: застовпили там уже кращі місця; здається, я знову щось пропустив. Надходить команда  –перетягуєм всі рюкзаки. Щоб не  були на відкритому. Перетягнули, і знову нічого.
Чекаю, що зараз, ось—ось щось почнеться; не дочекавшись, мощусь на підлогу, з підсумка виймаю оливницю, деталь за деталлю роз’єдную свій автомат. Чищу поршень, тоді обтираю затвор, коли очі звожу: поруч стоїть офіцер, сива літня людина, замислено дивиться що я роблю. За вікном починає щось плескати, зводимось – я, хтось іще, підходимо глянути – метрів за двісті суне в наш бік, при самій землі одне за одним скипає тугенькими хмарками – щось. В спину луна –міномет, ну чо стали!– І це-от міни? Не можу очей відірвати: чудне.
Півтемрява: одна із кімнат усередині поверху, зовсім без вікон, всі наші вже тут. Перший прихід одразу забув, чи не помітив – мозок просто не реагує на те, чого взагалі не чекав; всю будівлю тепер трясе від ударів. Кажуть, що «гради». Це багато пояснює. Новий кожен поштовх блискавично розходиться стінами, добігає найменших пор у бетоні й тоді на крихітну мить світ довкола вагається – зберігати поточний свій стан чи вже досить. Хтось стукає пальцем у стіну, слабо всміхається, пробую сам – ага, гіпсокартон, з бетону тут тільки опори. Присідаємо мовчки під стіни. Удари нерівно, з перервою в дві-три секунди, гупають так, наче комусь дуже настирному треба до нас, сюди, усередину, знову, і знову; відчуваю, що в тілі не лишається жодного певного місця: немає чим, власне, три-ма-ти-ся. Зовні всім своїм видом показую, як мені нецікаво. На обличчях у хлопців така само відверта нудьга.
Перший поверх. Ми тепер тут, інше без змін. Іноді паузи довшають, ніби спиняються, потім, вже заднім числом розумієш – це й була тиша; стіни знову трясе. А ще зауважую з подивом, що день не лишався на місці: вже сутеніє. Не уявлю, як до такого в принципі звикнути. Іду в туалет, казали – прямо й праворуч: у коридорі клацнув ліхтариком, обережно присвічую: підлога залита водою, для зручності кинуті дошки, але у кабінках порівняно чисто. Небавом вертаюсь: стояти давно вже набридло, сидіти також; Льоха-фізрук у закапелок під сходи звідкись притяг сідлушку з авта, зручно розлігся, маше до себе – мовляв, місце безпечне; не те щоби віриться, подумки живо малюю, що воно буде, як сходи, широке бетонне полотнище від влучання складуться. Врешті пригнувся, ниряю туди. Напівлежу, під удари, знічев’я вкотре обводжу очима ті самі стіни, сірі постаті товаришів, іномарку: невідь ким і коли тут залишена, в сполохах недоречно так блискає лаком.
Вхід перекрито старою газелькою – загнана до половини в будівлю, так що вийти назовні можна тільки протиснувшись обіч, вона тепер править за додаткову стіну. Темніє ще більше, і в голову лізе дурацьке, про робочі години, понаднормовість, і
О-оп! А це зовсім ось поруч – двічі, майже без паузи б’є виразно сильніше – під газеллю на мить розцвітає рожевим, і кузов машини поволі затягує димом. В несподіваній тиші чути як там щось сичить. Матюкнувшись, хтось хапає баклагу з водою й біжить до машини.
Знову гатять. Капітан вертається з другого поверху, збирає нас біля сходів, каже всім взяти по РПГ. Підступаєм. Він завжди каже все тихо, а зараз, крізь вибухи майже беззвучно: просимо щоб повторив, обступаєм щільніше, я аж шию витягую: замість слів один шелест. Не підвищує голосу, втретє – своїм ледь не шепотом – промовляє спокійно те саме; врешті сплітається: в нашому напрямку з двох боків висуваються танки, разом з піхотою. Розділяємось зараз на дві частини: одні повз газель на головний вхід, інші на вихід з протилежного боку. Увага, цілитись бажано танку під дуло, там найвразливіше місце. Поправляю на ремені тубус; мені це не нравиться, не нравиться зовсім. Чекаємо. Весь у думках про те найвразливіше місце; про прицільну планку і під нею маленьку червону кнопку на тубусі, аж поки не розумію, що впритул не бачу обличь: самі лише постаті, в темряві – підійняв, пальці стис, не розрізняю своєї руки: за входом, на вулиці світ стуляє на чорне безмісячна ніч: які танки; які, нахер, дула
Нова пауза перейшла в справжню в тишу, про танки ніхто вже не згадує: мабуть, відміняються танки. Швидко зібрались, рюкзачели на плечі – нас проводять-покажуть наше розташування. На вулиці ланцюжком по одному, обачно – просили без шуму, біжим серед якогось сміття, одночасно пильнуєм боки. Маршрут не складний: від входу одразу праворуч і весь час прямо, прямо і прямо: головне – знати, де зупинитись. Спинились на вході у темну громаду – за спиною в небі ледь зводиться місяць; по черзі пірнаєм у чорне: далі, у чорнім – протиснутись крізь вузенький прохід серед завалу всередині; попереджали – ідем обережно! але вийшло як завжди: хтось рюкзаком зачепився: щось забряжчало, чути здушене зле шипотіння – нема на те ради – повна тьма розчиняє все зовнішнє, зводить простір до простору тіла: поза ним, одразу за шкірою світ дає знати про себе тільки на дотик.
Виходимо до коридорів: після широкої зали удень тут – катакомби: похмурі печери епохи пізнього соцреалізму: стіни в якійсь темній фарбі, з окремих провалів-дверей тьмяно блискають вогники, по кутах тут і там виринають обтріпані постаті. Обстановка просто трагічна: глухий лабіринт брудних закапелків: здається дихати в цій напівтьмі нема чим, не те що би жити. Але вільних кімнат – на вибір; розбрідаємось, по скорих звідинах до самої першої, що біля входу вертаються Льоха, Юрець, з Графом Мішаня і я; єдине вікно забите фанерою – можна ввімкнути-обмацати все ліхтарем: кімната манюнька, зате тут є шкіряний невеличкий диванчик, ще менший столик, у кутку шафа з поличками, а головне – зачиняються двері: тепер це наш простір. Ліхтар вертикально лаштуєм на стіл: чітке біле коло від стелі сіє світлом і креслить кордони нашого затишку.
Нашвидку прибираєм все зайве з підлоги, обдивляємось шафу: знайшли кілька пачок вологих серветок, одноразовий посуд; усе інше летить за двері у коридор. На підлозі у ряд кладемо каремати, вміщається рівно чотири: Юрець вже зайняв панівну висоту – той самий диванчик, інші вляжуться долі. З рюкзаків добуваємо розсип цукерок, кілька консервів, овва! – хтось презентує пляшку текіли, неповну: акурат по парі ковтків. Ще п’ять хвилин, скидаєм взуття, гасимо світло, лягли. Каска – за головою, спати в касці незручно – роблю останній контроль – автомат: присунув під бік, ремінь поправив; на тоненькім пасочку ліхтарик стискаю в долоні: тільки не загубити; ногами знову намацую берці – берці на місці. Подумки ще раз усе перелічую і заспокоююсь.
Зі сну, зовсім короткого, – коли певен, що і не спав, виривають удари – в стелю розмірено, з одним і тим розмахом грубо шибає, скидає всіх на ноги.  Ліхтарі – в тремтливому світлі хапаєм потрібне і за хвилину вже збились, завмерли зі зброєю у коридорі. Інші теж тут. Коли знову затихло, вертаєм в кімнату. Влягаємось. Ще за годину, в наступний із обстрілів встигаєм ввімкнути ліхтар на столі, діємо вже скоординовано, але хтось все одно чіпляється ременем автомата, за автоматом з місця зривається столик, у дверях на кілька секунд зчиняється рейвах. Згодом, із розумінням, що бігти при обстрілі у коридор сенсу не більше, ніж бути на місці, приходить та сама тиша, цей раз надовго
Хтось відчинив-так кинув двері, й кімната тепер майже вся у денному світлі. Не розумію ще звідки воно і куди поділися всі; прокинувсь тому що чув як хтось виходив. Взуваюсь, скручую спальник, автомат чіпляю на шию; повагавшись, додаю на голову каску; ступаю за двері. За ними – нікого і ще більше світла. Ліворуч й за кілька сходинок вниз постає вестибюль: всуціль із вікон – без скла, геть прозорий, ще й видається з будинку на вулицю; й увесь просотаний сонцем; і ледь не під стелю горою, окрім вузького проходу, завалений мотлохом: проміння зблискує і вигріває сплетену купу – розпатрані й поперекидані шафи, офісну техніку, жмути кольорових дротів, ящики із-під набоїв, і холодильник, слонячого розміру – це за його відкопилені двері ми учора перечіпались – потужна гряда перешкод: піджавши губу, поважно киваю – тут і вдень ледь пропхнешся, а вночі чужий хто без шуму не пройде
Обертаюсь: коридором назустріч суне заспаний воїн у синім, наверх однострою, кожусі. Впевнено, так ніби знаю куди мені треба, різко звертаю праворуч; виходжу сходами вгору і дізнаюсь, що другий поверх також і останній. І майже точна копія першого – із таким самим, наскрізь з одного в інший кінець коридором, і рядами дверей: деякі двері одчинені навстіж, а ближчі до мене просто відсутні, це звідти чути окремі слова, тихий брязкіт. Заходжу. Простора кімната, в кімнаті відхилився на спинку стільця, рука з сигаретою сперта на стіл, задуманий Влад. Перед ним димить кава. По інший бік столу з тарілочками чаклує Юрець, щось веселе до Влада говорить. Стіл великий і круглий, на пів кімнати обхоплює пальму у кадубі, стрілчасті віяла виснуть граційно на всі боки: пальма давно неполивана і, як приглядітися, мертва, але досі красива. Вікна в кімнаті майже по вінця завалені всім, що тільки можна на вікна звалити – стоси паперів, розламані тумбочки, принтери. В єдиній вільній частині вікна темніє згорблена постать.
–Саньо– Юрець зводить очі на мене –парьте мівіну, чай, кава,– тицяє ложкою вбік –там усе, дивіться самі.– В кутку, у вказанім напрямі, під розмаїттям того, що умовно стосується їжі – одноразовий посуд, мівіна, армійські пакетики для розігріву, пакетики з кавою, чаєм і, авжеж, барбариски – ховається ще один стіл; набираю потрібне, знаходжу чисті пластмасові кухлики. Чайник, кнопку натис, починає гудіти. З іншого боку кімнати за дерев’яною стійкою над автоматом схилились, про щось сперечаються двоє «місцевих». Заколочую каву, мівіну накрив. Сідаю до хлопців під пальму. Стільниця тут забрана склом, під склом стіл всуціль у паперах із діаграмами, схемами, стовпчиками абревіатур; на склі вже стоїть попільничка, як запрошення до покурити, лізу в кишеню по сигарети. Відштовхнувшись, од вікна на стільці від’їжджає темна фігура – Ігорьок, кладе бінокля на стіл, бере свою каву –до десяти наша зміна, чергуватимеш?
–Так.
–Он-о бінокль, кожні п’ять-шість хвилин…
Юрець через спину –дай людині поїсти

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 15-12-2021

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Аркадій Квітень, 16-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 15-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© , 15-10-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97932195663452 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …