Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46964
Рецензій: 91369

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Другим небом Частина 4.

© Інра Урум, 14-10-2019
      Широкими сходами вгору. На другому поверсі рюкзаки, кожен свій, кидаємо по-під стіну й прямуєм – нас вже запрошено – в протилежний кінець зали. Там дерматинові, в кілька рядів, крісла. Вмощуємось, розстібуємо каски. Наперед виступає майор, представляється командиром другого загону, каже, що він тут за все відповідає. Зважує всіх темним поглядом. Тоді усміхається –чому такі брудні?– Влад кидає з місця, мовляв, танк пилюжив. –Та-а-анк?– здивовано протягує комбат. –Пилюжив?– Хтось уже сміється; дивлюсь на розпушені пилом руки, на такі ж у сірому потилиці товаришів. Майор знову серйозний, пояснює де і що тут знаходиться. Слухаю, ловлю слова, а погляд не концентрується, тіло сіпає адреналіном, в ноги досі іде вібрація вантажівки. На поверсі, крім нас з майором, майже нікого, тихо. –У нас тут кілька точок, завтра все побачите, там– киває вбік –штаб, далі медпункт, маєм свого доктора.
      Стараюсь не надто відверто роззиратись, але – просторе приміщення, звичайний цивільний інтер’єр, охайні регістраційні стійки. –Є такі, хто не бажає воювати?– Дурне питання. Пастельних кольорів кахель, оргскло, на інформаційних табло яскраві, дубльовані англійською написи. Каже, що нема в цьому нічого поганого і бажаючих сьогодні ж відправлять назад: чим швидше, тим краще: силою тримати нікого не будуть. Ліворуч від крісел на всю довжину зали і до самої стелі віконна рама креслить небо на великі – можна вийти, не пригинаючись, – клітини. Скла немає. Залишки уламками вищирились з підлоги, ряд нерівних з півметрових зубів висить із рами вгорі під самою стелею. Опускаю очі: крісла нагадують достоту такі ж в актових залах: і так само з’єднані в рівненькі ряди: точно як в школі, або універі, тільки збились ми купою, впали гуртом так, наче досі сидим у машині. Поволі розслабляюсь, впускаю в себе сіре небо ліворуч, зручні крісла, невисоку постать майора, заспокійливе тепло зброї під рукою; і розумію, що тут стріляти – можна. –Хлопці, іще дещо: працювати будете з різними людьми: мінометники, танкісти, хтось обов’язково казатиме речі типу – нащо це все. Так от, у вас є комбат, більше нікого не слухайте.
      Розходимось, офіційну частину завершено; кулеметники ще отримують пістолети – з довгими стволами не скрізь зручно, комусь перепадає по парі додаткових ріжків до автоматів; троє наших вже вмостились-крутяться за столом у справді зручних чорних шкіряних кріслах, в руках паперові кухлики з кавою. Ще не вірю, роззираюсь, бачу автомат-кавоварку, тицяю кнопки – працює! теж роблю каву –після табору найменші ознаки цивілізації вже видаються дивом. Сьорбаю, знову дивлюсь у вікно, за ним –наскільки видно, бетонне поле – безмежний простір і більше нічого. І жодної, поки, гадки звідки й на що тут чекати. До рами приходить солдат з віником і без зайвого ентузіазму мете скляну потолоч до купи. Хлопці вже нишпорять бічними кімнатами: вже застовпили кращі місця: хто де буде спати; я, як завжди, все проґавив. Нарешті подають команду перетягнути рюкзаки так, аби не  були перед вікнами.
      Все очікую на якийсь алярм; не дочекавшись, падаю біля рюкзака на підлогу, з підсумка дістаю пластикову оливницю, розбираю автомат. Чищу поршень, тоді затвор, коли звожу очі: поруч стоїть офіцер, літня сива людина, й задумано дивиться на мене. За вікном починає плескати, підводимось – я, ще хтось, ідемо глянути –метрів за двісті в наш бік при самій землі одне за одним скипає, одразу скручується в тугенькі хмарки щось.В спину лунає –міномети, ну чого стали!– Оце і є міни? Не можу відірвати погляд: таке чудне.
      Напівтемрява: одна з внутрішніх кімнат поверху, вікон немає, всі наші вже тут. Перший прихід снаряда пропускаю, просто не встигаю помітити – мозок відмовляється реагувати на те, чого взагалі не очікував; тепер всю будівлю трясе від ударів. Кажуть, що «гради». Це багато що пояснює. Кожен новий поштовх блискавично розходиться стінами, добігає найменших пор у бетоні, й тоді якусь мить будинок наче вагається – зберігати первісну подобу чи досить. Хтось стукає пальцем по стіні, усміхається, пробую сам – ага, гіпсокартон, з бетону тут хіба опори. Мовчки сідаєм під стіни. Поштовхи нерівно, з паузою в дві-три секунди, гупають так, наче комусь дуже настирливому конче до нас треба, сюди, всередину, ще, ще; в тілі не лишається жодного певного місця: немає чим, власне, три-ма-ти-ся. Зовні зосереджено всім своїм видом показую як мені нецікаво. Інші поруч так само відверто нудяться.
      Перший поверх.Тепер ми тут, інше – без змін. Іноді паузи витягуються, стають довшими, це і є тиша; тоді все знову трясе. З подивом відмічаю, що день не стоїть на місці: вже сутеніє. Не знаю як можна до цього звикнути. Іду до туалету, казали – прямо й праворуч: в коридорі присвічую ліхтариком, підлога залита водою, для зручності кинуті дошки, проте в самих кабінках чисто. Вертаюсь: стояти давно набридло, сидіти теж; Льоха, що вже розлігся в вирванім автомобільнім кріслі у закапелку під сходами, маше до себе – переконує, що там безпечніше; не дуже хочеться, живо собі малюю, як воно буде, якщо сходи складуться, але зрештою опиняюся поруч. Напівлежу, під удари знічев’я вкотре нипаю очима по тих самих стінах, постатях товаришів, іномарці: невідь ким залишена, так недоречно вилискує тут лакованими вигинами. Вихід загороджено вантажівкою – до половини загнана під дах, так що вийти назовні можна лише протиснувшись обіч, вона тепер править за додаткову стіну. Згодом стає зовсім темно і в голову лізе щось дурне про понаднормовість. О-па! А це ось зовсім поруч – двічі, майже без паузи б’є виразно сильніше – за вантажівкою на мить спалахує рожевим і кузов починає густо чадіти. Залягає тиша. Матюкнувшись, хтось хапає баклагу з водою й кидається до машини.
      І знову гатять. Спускається капітан, збирає нас біля сходів, наказує розібрати РПГешки. Обступаємо. Мовить він завжди тихо, а зараз просто нечутно; просим повторити, оточуємо іще щільніше, сам аж шию витягую: крізь вибухи все одно не добираю. Вперто не підвищує голос, втретє – ледь не шепотом – спокійно повторює те саме; нарешті сплітається: з двох боків у нашому напрямі висуваються танки під прикриттям піхоти. Нас зараз розділять на дві частини: одні підуть до головного виходу, інші виходять з протилежного боку. Цілитися, увага, бажано танкам під дуло, там найуразливіше місце. Поправляю на ремені тубус за плечем; мені це все не подобається, дуже не подобається. Чекаєм. Думаю про те найуразливіше місце; про прицільну планку і під нею маленьку червону кнопку на тубусі, аж поки не розумію, що впритул не бачу обличь: самі пласкі постаті, в темряві заледве вгадую власні руки: за входом світ стуляє на чорне класична безмісячна ніч: які танки, які, нафіг, дула.
      Нова пауза переходить у тишу, про танки ніхто вже не згадує, танки відміняються. Беремо речі – нас проводять-покажуть наше розташування. На вулиці ланцюжком по одному, з рюкзаками біжим серед якогось сміття, стараємось не шуміти, стежим боки. Маршрут виявляється простим: від входу одразу праворуч і весь час прямо, прямо, прямо: головне знати, де спинитись. Спиняємся перед входом до темної громади – за спиною в небі ледь зводиться місяць; по черзі пірнаєм у чорне: протискуємось крізь вузький прохід серед завалу всередині; попереджали – обережно! але виходить по-іншому: хтось одразу чіпляється рюкзаком: щось гучно грюкнуло, чути здавлене зле шипіння – нема на те ради – абсолютна пітьма розчиняє зовнішнє, зводить простір до відчуття власного тіла: поза ним, одразу за шкірою усе сутнє дає себе знати тільки на доторк.
      Виходимо до коридорів: після просторих залів нашого попереднього пристанку тут – справжні катакомби: похмурі печери епохи пізнього соцреалізму – на стінах вгадується якась фарба, з окремих провалів-дверей тьмяно біліють вогники, то тут то там вигулькують обтріпані постаті. Обстановка просто трагічна: глухий лабіринт брудних закапелків: здається дихати в цій напівтемряві нема чим, не те що жити. Але вільних кімнат – на вибір; розбрідаємся, по недовгих пошуках до першої біля входу вертаються Мішаня з Графом, Юрець, Льоха і я; єдине вікно забрано листом фанери – можна ввімкнути-обмацати все ліхтариком: кімната зовсім крихітна, зате має невеличкий шкіряний диванчик, ще менший столик, і в кутку шафу з безліччю поличок, а головне – тут добре зачиняються двері: тепер це наш простір. Ліхтарик ставим вертикально на стіл: широке біле коло від стелі сіє світло й креслить межі нового затишку.
      Швидко прибираєм зайве з підлоги, обдивляємся шафу: знаходим кілька пачок вологих серветок, пластиковий одноразовий посуд; усе інше летить за двері у коридор. На підлозі в ряд, один до одного кладем чотири каремати: Юрець уже зайняв диванчик, інші вляжуться долі. З рюкзаків видобуваєм цукерки, пару консервів, хтось несподівано презентує почату пляшку текіли: вистачає акурат на два ковтки кожному. Тоді скидаєм черевики, гасимо світло, вкладаємось. Каска – за головою, спати в касці незручно – роблю останню ревізію – автомат: присуваю ближче, підтикаю ремінь; ліхтарик на пасочку врізається в долоню – добре, стискаю: тільки не загубити; ногами ще раз торкаюся берців – берці на місці. Знов подумки все перелічую і заспокоююсь.
      Зі сну, короткого, коли певен, що зовсім не спав, виштовхують удари – в стелю розмірено, з одним і тим самим розмахом грубо шибає, зриває всіх на ноги.  В тремтливім світлі ліхтариків хапаєм потрібне й за пів хвилини збиваємось, завмираєм зі зброєю в руках у коридорі. Інші теж тут. Коли стихає, вертаємось до кімнати, знов лягаєм. Ще за годину, в черговий обстріл встигаємо засвітити ліхтарик на столі, дії вже скоординованіші, але хтось все одно чіпляється ременем автомата, за автоматом зривається з місця столик, і в дверях зчиняється маленький рейвах. Ще згодом, разом із розумінням, що бігти при обстрілі до коридору, сенсу не більше, ніж лишатись на місці, приходить справжня тиша.
      Хтось відчинив-так кинув двері й тепер кімнату заливає денне світло. Ще не розумію звідки воно і куди поділися всі; прокинувся тому що чув як хтось виходив. Взуваюсь, згортаю спальник, кидаю на шию автомат; подумавши, надягаю каску; ступаю за двері. За ними – нікого і дуже світло. Ліворуч й за кілька сходинок вниз – починається вестибюль: суцільні вікна – геть прозорий, ще й видається з будинку на вулицю – й увесь прошитий сонцем; і по самі вікна горою, окрім вузенького проходу, завалений мотлохом: промені спалахують, вигрівають сплетену купу – перевернуті й розпатрані шафи, офісну техніку, жмути якихось дротів, ящики з-під набоїв і височенний холодильник – це за його дверцята ми вчора перечіпалися – потужна смуга перешкод: піджавши губу, поважно киваю– тут і вдень важко протиснутись, а вже вночі чужий-хто без шуму не пройде.
      Обертаюсь: коридором назустріч суне заспаний воїн у синьому, наверх форми, робочому кожусі. Впевнено, так ніби знаю куди мені треба, повертаю направо; підіймаюсь сходами й дізнаюсь, що другий поверх одночасно й останній. І майже точна копія першого – з таким самим, наскрізь з одного в інший кінець будинку коридором, і рядами дверей обіруч: деякі прочинені, а одні просто відсутні, це звідти приглушені голоси, шаркання. Іду туди. В кімнаті, відкинувшись на спинку стільця, рука з сигаретою сперта на стіл, сидить задуманий Влад. Перед ним на столі димує кухлик з кавою. Поруч чаклує над тарілочками Юрець, щось весело переповідає до Влада. Стіл колом на пів кімнати обводить пальму у кадубі: стрілчасті віяла граційно схилились на всі боки: пальма давно неполивана і мертва, але досі красива. Вікна майже по вінця заставлені всім, що тільки можна на підвіконня втулити – стоси паперів, розламані тумбочки, якісь принтери. В єдиному незабраному вікні темніє на стільчику згорблена постать.
      –Саньо– Юрець помічає, зводить на мене очі –парьте мівіну, чай, кава– тицяє пластиковою виделкою в сторону –там все, самі дивіться.– Праворуч, у вказаному напрямі заставлений провізією другий стіл; беру потрібне, знаходжу чисті кухлики; електрочайник вже заводиться, починає гудіти. В іншому кінці кімнати за дерев’яною стійкою схилились над розібраним автоматом, про щось тихо сперечаються двоє «місцевих». Накриваю мівіну, роблю каву. Вертаюся до хлопців під пальму. Присаджуюсь. Вся стільниця тут забрана склом, під ним розкладені папери з діаграмами, схемами, рядами абревіатур; на склі – вільна чиста попільничка, як запрошення до покурити, хлопаю себе по кишенях. Різко відштовхнувшись, од вікна від’їжджа в стільці на коліщатках постать – наш Ігорьок, кладе на стіл бінокля, тягнеться до своєї кави –Зара наша зміна, будеш чергувати?
–Так.
–Тоді, он-о бінокль, кожні п’ять-сім хвилин..
Юрець через спину –дай людині поїсти.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 16-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 15-10-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© , 15-10-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61403608322144 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …