Гості вже знали про заручини і тихесенько пліткували поміж собою, співчуваючи господареві за «вуличного жениха», як вони казали, і мали рацію, бо для сьогодення, в часи стрімкої капіталізації, все, щоб не відбувалося поміж заможними людьми, особливо заручини, в решті-решт зводилося до наявності, чи відсутності, тугенького гаманця претендента на руку і серце нареченої, чого, як нам відомо, в жениха не було і не могло бути з певних причин, а ще, до відвертого сприйняття, чи не сприйняття чужинця у тому, чи іншому середовищі, особливо серед заможної верхівки; отже новину гості сприйняли неоднозначно, а з деякою підозрою на щирі наміри жениха.
Перші тости, з нагоди професійного свята, прозвучали з вуст Іллі Антоновича якось буденно і синтетично, дзвенів кришталь, цокотіли столові прибори; трохи втомивши себе смачною поросятинкою з хріном жартував, гострий на язик, Аркадій Кільчицький, або просто Аркаша, як його лагідно звала Катерина Семенівна.
– Чули новеньку звістку? – витираючи серветкою вуста запитав він Ганну Львівну, подругу Катерини Семенівни, що сиділа поруч і була небайдужою до нього, як до звабливого чоловіка-ловеласа.
– Розкажіть, – посміхнувшись підбадьорила вона вже трохи захмелілого сусіда. Всі притихли в очікуванні якоїсь веселенької каверзи.
– В Донецьку людям стало лячно ходити вулицями поодиноко, – змінивши веселий тон стриманістю, серйозно промовив він.
– Та ну! А що ж там сталося? – не без іронії в голосі запитала Ганна Львівна.
– Молодики спортивної зовнішності хапають чоловіків і мерщій везуть в Київ садовити на звільнені від западенців посади.
Світлана приснула від ледь стриманого сміху. Ганна Львівна не відразу скумекала в чому каверза, та здогадавшись з сумом відповіла:
– Ворон ворону око не виштрикне.
Сергій Павлович скривився, але проковтнув жарт з підтекстом, він сам був з шахтарського краю першої хвилі владної міграції, тому завжди почувався зверхньо до київської набундюченої бюрократії, що завжди, при зміні правлячих кланів, була в опозиції до чужинців. Кільчицький підступно помстився йому за програш в шахи.
В кишені Іллі Антоновича задзвонив телефон мелодією рамштайну, його рука інстинктивно сіпнулася, але застигла в нерішучості до дії. Рамштайн продовжував наполегливо лунати.
– Іллюша!!! – гримнула на чоловіка ледь стриманим голосом Катерина Семенівна. Вона зраділа цьому довгоочікуваному дзвінку від Йоганна. Ілля Антонович неохоче ввімкнув телефон.
– О, Йоганне, радий бачити тебе, – фальшиво пролунав його голос. – Передай слухавку вартовому.
– Петрович, впусти гостя, – розпорядився Ілля Антонович і, глянувши на Світлану, знизив плечима.
Садовою доріжкою, розплившись у посмішці, з величезними букетами червоних троянд, котився схожий на колобка, Йоган Шальке. Присутні давно сприймали його за жениха Світлани і тому побачивши товстуна прикрашеного букетами квітів завмерли чекаючи на інтригу. Йоганн, ввічливо привітавшись з панством, поздоровив усіх зі святом і передавши один букет квітів Катерині Семенівні, шепнув їй на вухо улесливий комплімент, потім, відшукавши очима Світлану, підійшов, вклонився, передав квіти і хотів поцілувати її в щічку, але Світлана відвела голову.
– Йоганне, це зайве. Знайомся, мій жених Вадим, – зрізала вона самовпевненого німця вказуючи на Вадима. Йоган не зморгнувши, як справжній дипломат, вклонився і простягнув руку для привітання. Вадим ставно змахнув головою відкидаючи нависле на очі волосся, рвучко підвівся і стиснув пухку руку непроханому гостю, зовсім не відчувши ревнощів.
Катерина Семенівна зойкнула, безпорадно розвела руками, та схаменувшись, стала метушитися сервіруючи місце для гостя.
Йоганн, побачивши наполовину з’їдене порося, з ноткою сарказму в голосі вигукнув німецькою, вказуючи на стіл: – Gut, sheer gut. Kleiner Sau. Це було сказано так відверто двозначно, що Світлані кров бризнула в очі. Вона зашарілася і була вже ладна провалитися крізь землю.
– Йоганне, будь ласка, присядьте і заспокойтеся, поросяти всім вистачить, – зрозумівши гостя в прямому сенсі, Катерина Семенівна запросила Йоганна до столу. Господар, Ілля Антонович, підтримав дружину в делікатності обставини і, дзенькнувши виделкою об пляшку вина «Жозефіна Сомельє», сконцентрував увагу чоловіків на порожніх келихах.
Пурпурна благородна рідина миттю заграла сотнями живих іскринок в зламаних кришталем променях світла.
– Панове, щиро дякую, що ви завітали до нас на свято, – Ілля Антонович, раптом ніби спіткнувшись змовк, потім високо підняв келих, посміхнувся, глянув на дочку, що не зводила з нього свого прискіпливого погляду і на одному подиху вимовив: – У нас зараз подвійне свято, я з задоволенням повідомляю про заручини нашої любимої доньки Світланки і Вадима. Так вип’ємо ж за їх кохання!
Для Йоганна, почуте, було як грім серед ясного неба, але він стримав удар з нордичною стриманістю, ніби ця звістка його зовсім не стурбувала, він лише міцно стулив губи зиркнувши на суперника. Вадим підвівся і вклонився гостям, він розумів, що це і є його офіційне представлення цьому, чужому для нього середовищу – музикантів заводських труб.
Келих вислизнув з руки Катерини Семенівни, вино хлюпнуло на стіл, бризки червоними краплинами вп’ялися в білосніжну скатертину, келих підстрибуючи по столу гепнувся на підлогу і, всім на подив, не розбився, а скотився під стіл дзенькаючи кришталевим передзвоном. Це було дурним знаменням. Катерина Семенівна відчула, як зів’яли ноги, вона хитнулася і снопом повалилася на підлогу слідом за келихом.
Доки господиню приводили до тями, гості були в замішанні, та зрозумівши, що це лише емоційна реакція матері на заручини, заспокоїлися, надавши волю язикам.
– Відтепер у Гуцалів свій «смотрящий» буде, – невдало пожартував банкір Сьомкін, маючи на увазі Вадима, котрий розчулившись сидів осторонь, сьорбаючи малесенькими ковтками морс зі склянки і все почув. Він чекав на Світлану, що поралася біля матері. Думками Вадим був далеко і від цієї нав’язливої родини, і від самого себе. Його душу ятрила самотність від котрої хотілося вовком вити, а дурманний запах вина лоскотав нерви так, що спрагу вже неможливо було втамувати одним келихом, йому мало було б і цеберки. Вадим відчував, що вже не може стримувати себе, його почала бити лихоманка. Склянка ледь не вислизнула з руки.
– Вам моторошно в нашій спільноті? Соня весь цей час нишком спостерігала за Вадимом і зараз, ніби відчувши небезпеку, кинулася на допомогу.
– Давайте прогуляємося садом, це корисніше ніж трамбувати шлунок, та й харчами тут вже нікого не задобрити.
– Залюбки.
Вони швидко звернули з гарової доріжки саду і пішли навпростець нетоптаною травою.
Вадим зрадів пропозиції, хибне жадібне бажання алкоголю, все ще причаїлося десь там на клітинному рівні, але воля, з допомогою Соні, вже спрацювала, Вадим стримав себе і, відкинувши жахіття вгамованої залежності, йшов ніби вирвавшись з полону.
– Вам подобається ось такий, в англійському стилі, сад? – запитала Соня спостерігаючи пташиний ґвалт серед гілля розлогої липи, що вже набрала цвіту і ось-ось вибухне медовим ароматом.
– Здається слово сад більш споріднене зі словом фруктовий, а в даному випадку я би назвав його парком. Мені якось довелося побувати в Уманському дендрологічному парку «СОФІЇВКА», так що я можу оцінити і цей парк.
– То вам не подобається?
– Було б не ввічливо критикувати господарів будучи в гостях.
– Що ви маєте на увазі?
– Адже цей парк є часткою національного заповідника, чи не так?
– А, ви ось в якому сенсі. Давайте не будемо займатися самобичуванням. Ми всі не безгрішні.
Вони знову вийшли на стежку. Легкий шелест дрібно товченої цегли під ногами і свіжий вітерець надвечір’я налаштовував на відверту розмову.
– Я знаю про вас лише зі скупих слів свого чоловіка та по випадкових відголосках застарілої музичної преси, що давно схоронила «Сталеві Крила»… Хто такий Вадим Білоцерківський?
Соня, зробивши крок вперед, заглянула Вадиму в очі.
– Я? Музикант! До речі, ми всі музиканти, так сказав ваш свекор, лише кожний з нас грає на своєму інструменті.
– То ваш інструмент це моя сестра? – насторожилася Соня.
– Заради Бога, не подумайте нічого поганого, але Світлана для мене стала своєрідним медіатором в цьому незбагненному оркестрі життя. Це вона задумала почути нову музику кохання в моєму виконанні, тому я й став її особистим музикантом, а рекламний бізнес є засобом для кращого сприймання музики.
– Романтично. Ви її кохаєте?
– Мені дуже хочеться щоб вона була щаслива.
Здалеку почулася музика, святкування перейшло в танцювальну фазу. Веселенька мелодія «лаша тумбай» різала слух, вона була зовсім чужою в цій сонній тиші парку. Вони декілька хвилин йшли мовчки.
– Цікаво, – порушила тишу Соня, – ви так і залишилися прихильником «важкого металу», чи зараз уже другі вподобання? Адже бунтарська музика є актом самовираження «Дітей квітів», то ви все ще лишаєтеся «дитиною»?
– О, ви знаєтесь і в хіпі-культурі! Це був дійсно революційний час на Заході, але й до нас, хоч із з запізненням, докотилася хвиля музичного самовираження в доволі гіпертрофованому вигляді. Здебільшого ми наслідували і копіювали Джімі Хендрікса, Джіма Моррісона. Правда я зростав уже на «стадіонному року» дев’яностих, – очі Вадима, від згадки про музику, спалахнули, він враз відчув прилив енергії, – але і в нас було дещо своє, – в нього перед очима замиготіли міста і стадіони з десятками тисяч усміхнених облич прихильників їх музики, – ми теж вміли запалювати публіку, та з часом, втратили напрямок руху поп-культури, раптом відчули пустоту, яку з успіхом заповнили вже інші виконавці і друга музика.
– Яку музику ви маєте на увазі?
– Звичайно етно-рок.
– То ще не все розгублено?
– Як знати, як знати…
– А щось із сучасних виконавців вас чіпляє? Ну, наприклад, «Океан Ельзи» або «ВВ»? Чи ви й досі залишаєтеся прихильником західних традицій?
– Розумієте, Захід теж застиг в очікуванні якоїсь зміни в бік національної ідентичності в музиці, я зараз просто в захваті від «муз-етно-хаосу» ДахаБраха, хочете вірте, хочете – ні.
– Правда? – Соня не сподівалася на таке вподобання свого співрозмовника.
– За етно стилем в музикальній культурі майбутнє, бо лише та музика, що має опору в глибині нації, витікає з самого серця народу й виражає його творчу потенцію, якщо хочете, буде завжди затребуваною в суспільстві. На моє глибоке переконання, музика, з перших акордів, має свідчити про своє національне походження.
– А як же бути з мультикультуризмом? Адже ця теза дуже поширена в сучасних медіа?
– Хибний шлях, але це моя суб’єктивна думка.
Назустріч їм, наввипередки, з веселим ґвалтом, бігли Вова і Марійка; позаду, не встигаючи за дітьми, йшла Світлана. Вона, розігріта вином, сяяла як вранішнє сонечко.
– Мамо, мамочко, в тітоньки Світлани буде малятко, – на всю міць дитячих легень оголосила Марійка.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design