Коли лікарі попереджали, що вихід з гібернації буде дуже болісним, я зовсім на те не зважав. Така у них робота, щоб попереджати. Лікарі попереджають, а пацієнти продовжують робити своє. Хіба можна злякати страшилкою про блювотний рефлекс відважного космічного мандрівника? Та все ж, реальність перевершила всі лікарські попередження. Здавалося, очі повилазять, а весь кишківник вилетить назовні. Отака от історія... Коли, врешті, трохи попустило, маніпулятор підняв моє тіло і, тримаючи як матір немовля, повіз в душ. Руки та ноги відважного підкорювача галактики безвольно звисали і на перший погляд могло здатися, що він своє вже відлітав. Душова кабінка і вода! Ось що приводить до тями! Вони зробили свою справу і я навіть зміг звестися на ноги. Треба вдягатися і йти в зал керування. Ймовірно, щось термінове.
Робот запопадливо запропонував чистеньку уніформу.
– Причина пробудження? – поцікавився я, одягаючись.
– Ймовірно, гальмування перед зоряною системою придатною для життя.
– І де ми зараз? Яка відстань від Сонця? Відповідь на друге питання. – уточнив я, випереджуючи очевидну інформацію, що ми в космічному лайнері «Магеллан».
– До Сонця 0,05 світлового року.
– Що? Перевір інформацію. Яка відстань до Сонця, зірки від якої ми почали свою подорож? – уточнив я, маючи на увазі, що цьому примітивному роботу будь-яка найближча зірка маритиметься Сонцем.
– До Сонця, зірки від якої ми почали свою подорож – п’ять сотих світлового року, – ця залізяка, здавалося, знущається.
– А який зараз рік? – можливо, ми насправді нікуди не полетіли і нас розбудили на самому початку подорожі?
– 3246 рік після Різдва Христового.
– Нічого не плутаєш? – якщо ця бляшанка каже правду, то ми політавши 476 років повернулися домів.
– 3246 рік після Різдва Христового.
– Що ж, як скажеш. Битися не будем. Мені треба в зал керування. Там все і дізнаюся.
– Сідайте, я вас відвезу, – запропонував робот, – оперативно трансформувавшись в щось схоже на візок. Той хто писав для нього програму був не дурним хлопцем: знав, що після гібернації ходити буде дуже нелегко.
– Поїхали! – скомандував я класичне, всівшись на жорстке сидіння. Чомусь дико боліла голова, але задумуватися про це не було часу. Усі можливі медикаменти для полегшення постгібернаційної інтоксикації уже були в моїй крові. Треба поспішати: командир уже зачекався. Згідно з регламентом, штучний інтелект корабля, у випадку необхідності, першим будить командира, а вже той визначає, чи є потреба виводити зі сну інших. Якщо так, то кого саме: мінімальний екіпаж, повний екіпаж, переселенців.
Не знаю, як збоку виглядав я, другий заступник командира Макс Михайленко, але в усіх присутніх вигляд був м’яко кажучи пом’ятий, а колір шкіри взагалі належав неживим людям. Повсталі з мертвих... А десь так воно і є!
– Доброї пори доби! – привітався я.
– Здоров був! – відповів командир.
Решта присутніх, а це були перший заступник, головний інженер та штурман теж пробурмотіли щось привітальне.
– Таке відчуття, що справді «здоров» тільки «був», – спробував пожартувати я, але ніхто навіть не посміхнувся. Мабуть, або новини були невтішні, або постгібернаційний їх плющив так само як і мене. Або і перше і друге водночас.
– А ми справді до Сонячної системи підлітаємо?
– Справді, я перевірив особисто, – відповів штурман Ягусакі. – Кожен може і сам в цьому це легко пересвідчитися, глянувши на монітори.
– «Магеллан» розпочав гальмування три години назад. Я віддав команду, – повідомив командир. Сам факт гальмування не був особливою таємницею, адже кожен відчував його на своїй шкірі.
– А рік справді 3200 плюс? – почуте від робота муляло мене.
– Три тисячі двісті сорок шостий. П’ятнадцяте березня. Роботи не обманюють. Збоїв не було. Перевірив особисто за розташуванням планет, – здалося, ледь роздратовано підтвердив штурман.
– А зараз, вангую головне ваше питання, – втрутився в наш діалог командир Лі Чао. – Що ми тут робимо в 3246 році?
Запала мовчанка. Ніхто не хотів озвучувати ані жартів на кшталт «летимо» (це в моєму стилі). Ані більш серйозних та невеселих версій, одна з яких і була би правдивою.
– Вочевидь, нас відкликали, – врешті озвучив перший заступник капітана Шульц.
– Ти маєш рацію, – підтвердив командор. – Якщо точніше, то нас одразу запрограмували на повернення.
– Але ж мета польоту – 142 Скорпіона, вона ж Глізе 667. Якщо ж там не виявиться нічого придатного для колонізації, продовження польоту до Глізе 370, – запротестував Ягусакі.
– Я проаналізував лог і не виявив отримання жодних команд на повернення ззовні. Отже, або від нас приховували справжній маршрут, або хтось вніс корективи самотужки, несанкціоновано. – Логічно, що командир був головним ньюсмейкером. В першого розбудженого було більше часу для вивчення ситуації.
– То ми все-таки, кудись літали, чи весь цей час бовталися на околицях Сонячної системи? – врешті ми почули головного інженера.
– Літали, не хвилюйтесь, – заспокоїв Лі Чао. – Зібрано терабайти інформації про всі системи, повз які ми пролітали.
– Переселенці ще з нами? – поцікавився Шульц. Але усвідомивши, що лапнув дурницю, одразу виправився. – Вибачте, не подумав. Як їх могли висадити не розбудивши мене. Голова розколюється, все як в тумані.
– Переселенці з нами.
– Вибачте, але я змушений запропонувати вам подивитися наступне відео, – приємним баритоном втрутився штучний інтелект корабля.
– Яке ще відео? – командор не приховував роздратування.
– До вас звернеться Ларрі Брансон.
Всі перезирнулися. Ларрі Брансон не стояв біля витоків будівництва кораблів покоління: «Магеллана», «Колумба» та «Васко да Гами», але саме завдяки його зусиллям будівництво цих велетів було закінчено, проект набув логічного завершення: людство почало експансію в Чумацький шлях.
– Доброї пори доби усім присутнім. Розумію, що ви не сподівалися прокинутися в околицях Сонячної системи після 500 років гібернації. І ще більше не сподівалися побачити моє відеозвернення. Почну здалеку. Всі ви добре знаєте про парадокс Фермі, або як інакше це явище називають «мовчання всесвіту». Загалом є як мінімум два логічні пояснення, чому ми не бачимо активності наших братів по розуму. Або життєвий цикл цивілізацій дуже короткий і вони зникають не встигши заявити про себе, або вони ігнорують нас.
– А бо людство самотнє у всесвіті, – встиг вставити Шульц.
– Поговоримо про першу можливість. Якщо критично подивитися на історію людства, то бачимо нескінченний ланцюг війн та конфліктів, революцій та переворотів, геноцидів та голодоморів. Люди дуже важко уживаються одне з одним. Як на побутовому рівні так і на рівні соціумів. На основі відомих історичних фактів нейронною мережею проаналізовано ймовірні сценарії розвитку людства. У всіх трьох сценаріях (в залежності від того, яка з наддержав першою натисне кнопку) людство знищить себе в період з 2900 до 2950 року. Інформація про дані дослідження засекречена, щоб не сіяти паніку. Тепер ви здогадалися, що проект колонізації Глізе 667 є тільки завісою для того щоб дати вам шанс зберегти людство. План у тому, щоб ви заселили Землю, а не в тому щоб край Ойкумени відсунувся на двадцять світлових років. Щиро сподіваюся на помилку нейронної мережі і бажаю вам побачити нашу цивілізацію живою та квітучою. Дякую за увагу.
– От тобі і край Ойкумени.
– Ми самі тепер і є краєм Ойкумени.
– Який наближається до Землі зі швидкістю 0,1 світлової.
– Це як подивитися, як на мене – ми зараз центр отої Ойкумени.
– Якщо розрахований сценарій виявився вірним.
Розгублена команда перекидалася фразами «ні про що», командор тим часом вивчав, щось на своєму моніторі. Пальці невловимо швидко бігали віртуальними клавішами. Врешті, Лі Чао облишив ту справу. Повернувшись до підлеглих він, сказав:
– Панове, маю неприємну новину. Останнє повідомлення з Землі ми прийняли в 2947-му році, на 169-му році нашої подорожі. Це був не сигнал SOS, а звичайна щорічна порція новин. Після того – катма.
– Можливо, частиною чийогось плану було наше неповернення?
– Можливо.
– Отже, – командир зробив паузу, очікуючи, щоб всі вмовкли, – головному інженеру наказую налагодити сканування сигналів з Землі на всіх доступних частотах. Гальмування «Магеллану» наказую припинити. Підготувати десантний модуль для розвідувального польоту на землю. Полетять Ягусакі та Михайленко.
Військове минуле командора давалося взнаки в манері командування. Не встиг він закінчити, як штучний інтелект почав відлік до зникнення гравітації. Дочекавшись, поки присутні отямляться в невагомості, капітан продовжив.
– Тому Ягусакі та Михайленку бути готовими до вильоту через 8 годин. До того часу головному інженеру Фаттаху надати інформацію про результати сканування. Шульц допоможе мені вивчати отримані з Землі повідомлення. Сподіваюся, вдасться щось цікаве з них вичавити. Питання є?
Ми з Ягусакі мовчки перезирнулися.
– Як? Як таке могло статися? – не втримався емоційний Фаттах.
– Скоро дізнаємося, – холодно відповів командор.
За винятком головного інженера, який осідлавши власного робота попрямував до своєї каюти, щоб налаштувати спостереження за сонячною системою, команда не поспішала розходитися.
– Невже все знищено: і колонія на Місяці і колонія на Марсі, станція на Титані?
– Мене більше цікавить хто це зробив? Кому дякувати? Китайцям? Росіянам? Ірану? – запитав невідомо кого Шульц.
– А чому американці поза підозрою? – Лі Чао, мабуть, згадав, що він китаєць.
– Не бачу принципової різниці. – втрутився я. – Якщо держава має зброю масового знищення, значить вона морально готова її застосувати. Як на мене питання не в тому, хто натиснув кнопку, а в тому, як уникнути повторення катастрофи.
– Дуже просто, заборонити створенння армій. Згадаймо катастрофу бронзової доби. Коли військовим стає нічого їсти, починаються війни. – зауважив Ягусакі.
– Яка ще катастрофа бронзової доби? – здивувався командор, мабуть, вперше почувши про неї.
– Фактично, то було зникнення середземноморської цивілізації в 1200-1150 роках до нашої ери. Почитайте, командоре, дуже повчально.
– Гаразд, почитаю, – не став сперечатися Лі Чао.
– Панове, пропоную не ламати списи в марних дискусіях. Чим ми в такому випадку кращі за тих людей, які примудрилися знищити власну планету, – почав заспокоювати присутніх Ягусакі.
– А чим ми повинні бути кращі? Ми такі ж, плоть від плоті. – не вгавав Шульц.
– А доведеться стати кращими, – заперечив командор. – Особливо, вам, Шульце! – несподівано командор розсміявся, мабуть, вважаючи сказане жартом. Чесно кажучи, ми часто не розуміли його гумору.
В цей момент до зали вплив головний інженер:
– Дивіться на головний екран. Я виведу зображення. Вдалося зробити якісний знімок.
На екрані з’явилося розмите сіро-буро чорне зображення планети.
– Це Земля? – хтось запитав для певності.
– Так. Бачимо щільну хмарність.
– Господи! Прости їх грішних! – прошепотів Фаттах.
– Чому ж хмари такі чорні? – той же голос запитав майже риторично.
– Ядерна зима, чого ж ви хотіли?
– 250 років? – але на це питання вже ніхто не відповів.
– Воістину, якщо халепа може трапитись, то вона трапляється в найгіршому своєму варіанті.
– Ягусакі та Михайленко, готуйтесь. Виліт через чотири години.
Через чотири, то через чотири. Сперечатися бажання не було.
– Маршрут та програму обсудимо додатково. Дуже ймовірно, що на земній орбіті досі військові супутники, які тільки й чекають нових мішеней. Тому мусимо бути максимально обережними! – командор, як завжди мав рацію. Що ж, не посперечаєшся. «Гостинність» людей інколи не має меж. Будемо обережними.
