Коли на вулиці вимкнули ліхтарі, що так ревно усеньку ніч оберігали спокій сонного села, вона полегшено зітхнула. Нарешті тепер нічого не змушує її вдавати , що міцно спить. З отим вдаванням відлежує свої боки, а потім крекче, немов стара бабуся, котрій Бог його зна скільки літ. Отож, ліхтарі згасли, й над обрієм взялася ледь вловима сіро-рожева смужка. Десь там, далеко-далеко, сонце висотується із свого сховку. Радше не сонце, а лише перші промені починають огортати охололу за ніч землю.
«Що ж, пора до праці, мої кохані рученьки-ніженьки»,- потягнулася із насолодою, напружуючи м’язи й запускаючи свій організм до життя. Саме так, до життя. «Хто рано встає, тому Бог подає», - згадалася приповідка, котру так часто повторювала у дитинстві баба Анна. «Що, що , бабусю,подає?» - запитувало дівчатко. «А я знаю? Так казали старші люди і я так мовлю. Вставай, серденько, із сонечком, то часу вдосталь матимеш»,- відказувала баба й спішила до своєї праці. В них у домі завжди пахло свіжим хлібом, випічкою, варенням і теплим молоком. Поки прокидалася челядь, дідусь, тато, мама, татків брат Андрій, що гуляв до третіх півнів, а потім відсипався до полудня, так казав дід, то баба встигала чимало. І корову здоїти й на пасовище її спровадити, і сніданок зготувати й за обід подбати. «Жінка має все успіти, негоже їй у постелі допізна валятися, не роби ти так ніколи.» Суперечок таке повчання викликало чимало, особливо серед молодшого покоління. Тому, мабуть, тато швидко подбав про новий будинок для своєї сім’ї. І дід, і баба не могли вмовити його залишитися вдома. «Гуртом і батька легше бити, сину,» - проказав дід. « А я вас не збираюся бити. Жити маємо окремо. Є можливість, то чому б нею не скористатися?». Татове слово було твердим, у діда таки вдався.
Отой характер передався і їй, єдиній спадкоємниці статків власних батьків і статків діда. Дядько Андрій повіявся у світи й пропав. «Пішли ви всі к чорту! Ідеалісти! Дістали!!!» - вигукнув якось пізнього ранку, закинув наплічника на спину й пропав. « Утік! Утік од життя. Йому лиш празник у голові! Нема в мене більше сина! Нема!» - проказав дідусь, вдарив кулаком по столі і потому більше ніхто при ньому не згадував за Андрія. Баба час від часу замикалася у коморі й перебирала речі, котрі належали молодшому синові. «Блудна моя дитино, де ти загубився у цьому шаленому світі? Хто за тебе, синочку, подбає? Нагодує тебе смаколиками? Хто розрадить тебе у годину сумну? Сину, сину, моя ти немудра дитино, вертай додому із того світу незнаного, вертай, бо серце моє неспокійне чогось…» А згодом чулося тихе схлипування й шморгання носом. За якийсь час бабуся виходила із свого сховку. Тримала в руках якусь річ, буцім -то вона за нею туди ходила, голову низько схиляла, щоб ніхто не помітив сплаканих очей.
«Висповідалася!» - шепотів дід під ніс і продовжував займатися своєю справою. От лише і в нього голос тремтів, а потім він виходив на город, курив і блукав берегом річки, що вкінці городу плюскотілася темною водою об коріння старих верб.. Баба часом спостерігала оте блукання й сумно похитувала головою: «Впертюхи, ото ж бо упертюхи к-кончені!»
Ця впертість «кончена» була родинним принципом чи навіть прокляттям. Жити по-правді, працювати щиро, вірити людям, а як же можна по-іншому? А світ живе іншими цінностями. У цьому Соломія переконалася щойно закінчивши школу, коли поступила в омріяний вуз, коли поселилася у гуртожиток… Але що там говорити й згадувати минуле. Не могла бути іншою, такою як усі, не розуміла того, як можна жити подвійними стандартами. В очі одне, а позаочі – інше. Жила, так, як навчили її жити вдома. Бути чесною, справедливою, виконувати роботу досконало, допомагати людям. Отак і жила. Дожилася до немолодих літ своїх, а власного кубелечка не звила. « Вимивала двері й пороги, а до танців й посиденьок часу не стало,»- голос бабуні часто лунає у її снах. Не ставало часу на особисте життя. Не могла прощати брехні й неправди. Хотіла щирості у відносинах, без гри й фальші… «Ти б собі дитинку народила, нам на втіху, собі на розраду. А що люди скажуть, то їх справа, люди завжди щось говорять, їм язики не зав’яжеш,»- давно колись насмілилася сказати мама. «Хіба так можна без любові?- відповіла різко. - Не зустріла свого ідеалу, від котрого б захотіла дітей. Та й літа мої ще молоді»… Літа летіли ключами над її хатою, восени - у теплі краї, весною вертали додому. Лелеки виводили пташенят, вигодовували, вчили літати, жити, а вона…вона вчила чужих дітей. Тішилася їхніми успіхами, жила їх проблемами, випускала у світ своїх пташенят, а восени нові вороненята подивовано слухали свою наставницю, ловили кожне її слово, бігли назустріч й тішилися, що першими зустріли свою вчительку. Тепер вже її учні приводять до неї своїх діточок. Отак у роботі минула її молодість, пролетіли її роки. Давно нема ні діда, ні баби, батьки старенькі догляду потребують. Школу у їх селі закрили, бо мало учнів, а вона залишилася безробітною, у новій школі місця нема, а їздити за тридев’ять земель нема змоги, на кого залишити стареньких родичів? Господарює. Топчеться на землі, вирощує квіти, городину. Важко? Так, чого таїти. Підтримки , твердої чоловічої руки б їй, а де ж того добра взяти? Були б діти, була б надія, опора, підтримка. Ні-і, вона не сама, кругом люди, сусіди, колишні учні, а свої болі й жалі самотує. Нема з ким поділити тієї важкої ноші, нема кому поплакатися, поскаржитися, нема…
